• Русский
  • Українська

Предстоятель УПЦ

Блаженніший Митрополит ВолодимирВОЛОДИМИР,
Митрополит Київський і всієї України
Предстоятель Української Православної Церкви
з 27.05.1992.

У миру — Віктор Маркіянович Сабодан.
Народився 23.11.1935.
Тезоіменитство — 28 липня.
Хіротонія — 09.07.1966. 

Блаженніший Митрополит ВОЛОДИМИР (Сабодан Віктор Маркіянович) народився 23 листопада 1935 у селі Марківці Летичівського району Хмельницької області (Україна) в селянській родині. 

З 9 років ніс різні послухи при Свято-Архангело-Михайлівському храмі рідного села. Після закінчення Меджибізької середньої школи навчався в Одеській духовній семінарії (1954–1958).

1958 року вступив до Ленінградської духовної академії, яку закінчив у 1962 році зі ступенем кандидата богослов’я за наукову роботу «Христос Спаситель — Начальник світу». Викладав в Одеській духовній семінарії, виконував обов’язки старшого помічника інспектора, одночасно займав посаду секретаря Одеського єпархіального управління.

14 червня 1962 року митрополит Херсонський і Одеський Борис (Вік) висвятив його у сан диякона, 15 червня — у сан ієрея. 26 серпня отець Віктор був пострижений у чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира. 

У 1965 році закінчив аспірантуру при Московській духовній академії, став ректором Одеської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. 1966 року призначений заступником начальника Руської духовної місії в Єрусалимі. 23 червня 1966 року став єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії з дорученням виконувати обов’язки представника РПЦ на Всесвітній раді Церков. Хіротонію в єпископа очолив митрополит Крутицький і Коломенський Пимен (Ізвєков), згодом Патріарх Московський і всієї Русі. Відбулася вона 9 липня 1966 року в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври. 28 листопада 1968 року єпископ Володимир був переміщений на Переяслав-Хмельницьке вікаріатство Київської єпархії. З 20 березня 1969 року — єпископ Чернігівський і Ніжинський; деякий час керував Сумською єпархією. Протягом 1970–1973 років — відповідальний редактор журналу «Православний вісник». 

18 квітня 1973 року призначений єпископом Дмитрівським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії та семінарії, а 9 вересня возведений у сан архієпископа. З 18 квітня 1978 року — професор Московської духовної академії. 5 червня 1979 року архієпископ Володимир захистив магістерську дисертацію на тему: «Екклезіологія у вітчизняному богослов’ї». 

3 березня 1976 року — у складі Комісії з питань християнської єдності, у 1978-му був членом Комісії з підготовки й проведення святкування 60-річчя відновлення Патріаршества в РПЦ; у 1981–1988 роках входив до Комісії з підготовки й проведення святкування тисячоліття Хрещення Русі. 

Після возведення в сан митрополита, 16 липня 1982 року, очолив Ростовську й Новочеркаську єпархію. 28 березня 1984 року митрополит Володимир призначений Патріаршим екзархом Західної Європи. З 30 грудня 1987 року — керуючий справами Московського Патріархату й постійний член Священного Синоду. 1989 року тимчасово управляв Гаазькою єпархією (Голландія). Наприкінці 80-х років митрополит Володимир активно займався громадською діяльністю. 16 вересня 1988 року на установчій конференції Радянського фонду милосердя й здоров’я був обраний членом президії та правління фонду. 1988 року став членом Центральної виборчої комісії під час виборів народних депутатів СРСР. З 10 квітня 1989 року очолював Комісію з питань вивчення матеріалів, що стосуються реабілітації духовенства й мирян РПЦ. 

3 травня 1990 року митрополит Володимир був призначений головою Комісії з організації та проведення поховання Патріарха Пимена, потім входив до складу Комісії Священного Синоду з питань підготовки Помісного Собору РПЦ. 1990 року митрополит Володимир був одним із трьох кандидатів на Патріарший Престол, другим за кількістю набраних голосів. Помісний Собор обрав Патріархом Московським і всієї Русі Ленінградського й Новгородського митрополита Алексія (Ридигера). 

На Архієрейському Соборі РПЦ 30–31 січня 1990 року для підвищення авторитету священноначалля Православної Церкви в Україні було прийняте нове «Положення про екзархати». Цей документ надав Українському Екзархату більше прав у самоврядуванні, духовенство й віруючі отримали змогу самостійно будувати церковне життя згідно зі своїми церковно-національними традиціями. 

10 липня 1990 року Синод Українського Екзархату схвалив прийняте 9 липня 1990-го «Звернення єпископату УПЦ до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ і Священного Синоду РПЦ», головним пунктом якого було прохання про надання Українській Православній Церкві незалежності й самостійності в керуванні й направив його на розгляд Священного Синоду РПЦ з проханням затвердити. 

Архієрейський Собор РПЦ 25–27 жовтня 1990 року у складі 91 ієрарха РПЦ визначив надати УПЦ незалежність і самостійність в її керуванні. Найменування «Український Екзархат» було скасовано, а Предстоятель УПЦ отримав титул «Блаженніший Митрополит Київський і всієї України». Надання УПЦ статусу незалежної і самостійної в керуванні відповідало реаліям громадського та релігійного життя в Україні й водночас зберігало канонічну єдність з киріархальною Церквою, а через неї — зі Вселенським Православ’ям. Статус УПЦ став аналогічним статусу Київської митрополії в XVІІ столітті. 

1–3 листопада в Києво-Печерській Лаврі відбувся Помісний Собор УПЦ, що прийняв постанову: «Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія та єпископату РПЦ з проханням дарувати УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган Помісної Церкви в особі Собору єпископів». Однак це звернення не було вільним волевиявленням усього єпископату УПЦ і віруючого народу. Питання про дарування автокефалії УПЦ розглядалося на Архієрейському Соборі в Москві з 31 березня по 5 квітня 1992 року. Собор прийняв постанову: «Щоб мати справжнє волевиявлення повноти УПЦ, мати судження про дарування УПЦ повної канонічної незалежності на наступному Помісному Соборі РПЦ». 

На цьому Соборі архієреїв у Москві Предстоятель УПЦ Митрополит Філарет (Денисенко) клятвено обіцяв подати у відставку у зв’язку з наявністю обвинувачень на його адресу. Однак після повернення до Києва він оголосив про свою відмову скласти з себе обов’язки Предстоятеля УПЦ, зрікся даної ним архієрейської клятви, чим поклав початок новому розколу, що ввійшов в історію православ’я під назвою «філаретівський». 

27 травня 92-го Собор архієреїв УПЦ, що через неможливість відбутися в Києві проходив у Харкові, у зв’язку з викриттям у гріхах, не сумісних зі служінням як Предстоятеля УПЦ, і розкольницькою діяльністю, змістив митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, і відрахував його за штат із забороною у священнослужінні. 

Харківський Архієрейський Собор УПЦ більшістю голосів (16 з 18) Предстоятелем УПЦ, Митрополитом Київським і всієї України, обрав митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який на той час знаходився на богословській конференції у Фінляндії. З обранням на кафедру київських святителів першим привітав новообраного Предстоятеля УПЦ 27 травня президент Фінляндії. 

28 травня того ж року відповідно до 3-го пункту Постанови про УПЦ, прийнятої Архієрейським Собором РПЦ 25–27 жовтня 1990 року, Патріарх Алексій ІІ благословив митрополита Володимира на служіння як Предстоятеля Української Церкви. Згідно з цією постановою, Митрополитові Володимиру в межах України було надано титул «Блаженніший» з правом носіння двох панагій і предносіння хреста під час богослужіння (на Архієрейському Соборі РПЦ 18–23 лютого 1997 року титул «Блаженніший» був закріплений за Предстоятелем УПЦ на всій канонічній території Руської Церкви). 

11 червня 1992 року Архієрейський Собор РПЦ затвердив рішення харківського Собору УПЦ. Помісний Собор УПЦ 26 червня 1992 року в Києві ухвалив: «Визнати Архієрейський Собор у Харкові від 27–28 травня 1992 року канонічним і затвердити всі його діяння й постанови, які вважати законними». 

Постанова Архієрейського Собору УПЦ була схвалена й прийнята усіма Помісними Православними Церквами. Їхні глави привітали новообраного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Володимира, а також підтримали рішення священноначалля РПЦ щодо колишнього Київського митрополита. 

20 червня 1992 року Блаженніший Митрополит Володимир прибув до Києва. Його зустрічали десятки тисяч православних кліриків і мирян. Свою першу проповідь владика Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні». 

На сьогодні УПЦ складається з 35 єпархій. Незважаючи на труднощі, з якими доводиться зіштовхуватися, за роки служіння Блаженнішого Митрополита Володимира як Предстоятеля кількість парафій зросла з 5,5 тис. в 1991-му до 10554 у 2006 році. Ці громади опікують близько 9 тисяч священнослужителів. Кількість монастирів збільшилася з 32 у 1991-му до 161 у 2006 році. У них несуть послух близько 5 тисяч. ченців. 

На час обрання Блаженнішого Митрополита Володимира в УПЦ функціонували 4 духовні семінарії та академія, до 2006 року кількість духовних закладів зросла до 15. Діють близько 4 тисяч недільних шкіл. Сьогодні Українська Церква має більше 100 періодичних видань, у багатьох єпархіях налагоджені відносини з регіональними теле- й радіоагентствами, що значно сприяє проповіді Слова Божого. 

Блаженніший Митрополит Володимир є почесним доктором кількох університетів і наукових закладів світу, дійсним членом Міжнародної академії інформатизації (при Екологічній і Соціальній раді ООН) та Міжнародної кадрової академії Ради Європи. 

У березні 1996 році Блаженніший Митрополит Володимир був обраний почесним головою Міжнародного комітету при ООН з питань святкування 2000-річчя Різдва Христового. Нагороджений орденами РПЦ: преподобного Сергія Радонезького 1 ступеня (1979), рівноапостольного князя Володимира 1 ступеня (1985), апостола Андрія Первозваного (2000), орденом УПЦ преподобних Антонія і Феодосія Печерських 1 ступеня, орденами всіх Помісних Православних Церков, а також державними й громадськими нагородами: орденами Дружби Народів (СРСР, 1988), орденом великого князя Ярослава Мудрого 5-го (2000), 4-го (2001) і 3-го (2002) ступенів (Україна), орденом Дружби (РФ, 2004). 

Блаженніший Митрополит Володимир відомий як проповідник, богослов, духовний письменник. Протягом 1997–1998 років побачило світ шеститомне видання його праць. 

2005 року, до 70-річчя від Дня народження Архіпастиря побачили світ ще чотири томи його богословських і публіцистичних праць. 

Рішенням Священого Синоду Української Православної Церкви від 10 листопада 2005 року Блаженнішому Митрополиту Володимиру було присвоєне звання «Почесний професор Київської духовної академії». Того ж дня в Київських духовних школах була заснована стипендія «Імені Блаженнішого Митрополита Володимира» для кращого з успішності студента Духовної Академії в розмірі 500 (п’ятсот) гривень, для вихованця Духовної Семінарії — 300 (триста) гривень. Кандидатури стипендіатів затверджує Ректор та Вчена Рада КДА. 

23 листопада 2005 року за визначний внесок у справу відродження православ’я в Україні Блаженніший Митрополит Володимир удостоєний ордена святителя Олексія, Митрополита Московського. 

Предстоятель УПЦ особисто редагує найважливіші матеріали, що публікуються в журналі «Православний вісник» і щомісячному виданні «Вісник прес-служби Української Православної Церкви». Протягом останніх двох з половиною років з архіпастирським словом звертався до пастви у щотижневій телепрограмі «Православний світ» і щоденній «Православний календар». Пише вірші, багато з яких покладені на музику і стали українськими народними піснями. 

9 липня 2006 року рішенням Ужгородської богословської академії імені святих рівноапостольних Кирила і Мефодія Блаженнішому Митрополиту Володимиру було присвоєно звання «Доктора філософії». 

29 липня того ж року Блаженніший Митрополит Володимир став членом Національної спілки журналістів України.