• Русский
  • Українська

Звіт про діяльність комісії у справах монастирів УПЦ за 2009 р.

Павел, архиепископ Вышгородский

За останні два десятиріччя відбулися величезні зміни в релігійному житті нашого народу. Всі ми стали свідками бурхливого відродження християнства на Русі: після тривалого періоду запустіння, наруги й руйнації відкриваються запустілі храми, постають з руїн монастирі, люди знову повертаються до Бога. Сотні тисяч наших співвітчизників прийшли до Церкви, щоб задовольнити духовну спрагу.

І це в той час, коли не тільки у Православ’ї, а й у християнському світі взагалі відбувається зворотній процес: поглиблюється занепад парафіяльного й чернечого життя, поступово пустіють і перетворюються на музеї храми й монастирі.

Незважаючи на нелегкі умови сучасності та всупереч усім труднощам, продовжується процес відродження монастирського життя у нашій Церкві. Наполегливими молитвами та трудами настоятелів й ігумень, насельників і насельниць наших монастирів поступово відроджується колишня упорядженість і благоліпність обителей, улаштовується побут чернечих громад, відновлюється уклад монастирського життя.

На цей час на канонічній території Української Православної Церкви відкриті та діють 191 чернеча громада, з яких 96 чоловічих та 95 жіночих: З лаври, 178 монастирів, 8 скитів та 2 подвір’я. У них несуть послух 5103 насельників і насельниць: 1955 у чоловічих, та 3148 у жіночих обителях.

Зберігається позитивна динаміка кількісного росту як монастирів, так і насельників, але темпи цього росту вже не такі вражаючі, як ще 10–15 років тому. З кожним роком зменшується кількість охочих вступити на шлях чернечого життя, і вже сьогодні багато обителей починають відчувати брак насельників. Думаю, це явище частково пов’язане з тим фактом, що темпи кількісних змін у справі відродження чернецтва значно випереджають темпи змін якісних.

У турботах про кількість та зовнішній стан монастирів ми нерідко забуваємо про основну мету їх створення. Сьогодні поняття «відродження монастирів» асоціюється з відновлювальними роботами, й основна енергія витрачається саме на зовнішнє облаштування обителей. Будувати, відновлювати та прикрашати, звичайно ж, необхідно, однак не слід забувати, що монастир — це не тільки храми й будівлі.

Прочани й богомольці хочуть бачити в монастирях форпости віри, ідеал християнського життя, осередки духовності, де можна безпосередньо долучитися до безцінної спадщини — традиції Церкви, де можна знайти допомогу у вирішенні своїх проблем. Вони часто не в змозі відокремити наші людські немочі від тієї високої місії, яку ми покликані нести світові, та через своє особисте сприйняття монастиря і його насельників складають хибне враження про Православ’я взагалі. І сьогодні, коли ми знову декларуємо ті самі цілі, які стояли перед нами 20 років тому, про духовне відродження суспільства та повернення наших співвітчизників до віри, чи всі обителі готові до активної, діяльної місії? Чи всі вони відповідають тим високим вимогам, які ставить перед нами сучасність?

Неймовірно складно підняти монастир з руїн або звести новий. Але потім ці труднощі здаються насолодою, порівняно з тими, яких вимагає відродження в ньому саме духу чернечого буття.

Тому разом з відновленням зовнішніх умов життя у монастирях головна увага має приділятися вирішенню внутрішніх духовних питань, створенню сприятливого середовища для духовного становлення та зростання чернецтва.

Вирішувати проблему удосконалення духовного життя чернечих громад потрібно невідкладно. Інакше ті титанічні труди з відродження монастирських будівель і храмів можуть втратити свій сенс, а життєздатність монастирів, їх відповідність своєму призначенню виявиться під загрозою.

Історія й багатовіковий досвід поколінь свідчать, що діяльність монастирів є однією з найважливіших складових церковного життя. За всіх часів з особливою материнською турботою Церква ставилася до чернецтва, адже саме від стану духовного життя монастирів безпосередньо залежить духовне благополуччя Церкви, а отже і духовне благополуччя народу.

Тож сьогодні одним з пріоритетних завдань для Церкви має стати удосконалення духовного життя обителей. У цьому напрямку варто скорегувати й розвивати нашу спільну діяльність.

Зважаючи на важливість та актуальність зазначеного питання, вважаю за доцільне висвітлити ще деякі аспекти духовного життя наших монастирів, які потребують уважного вивчення та вирішення.

Однією з основних причин недостатнього рівня духовного життя у монастирях на сьогодні є проблема духовного наставництва. Особливо гостро вона відчутна в жіночих обителях. Досвідчених духівників украй мало, і з’являться вони ще не скоро. Те саме можна сказати і про настоятелів та ігумень монастирів — інколи, за браком кадрів, на керівні посади призначаються ченці та черниці, які ще самі не встигли набути достатнього чернечого досвіду.

Все це — гіркі плоди порушеної спадкоємності живого досвіду монастирського життя, який сьогодні переходить до нас, здебільшого, не з рук у руки від попередніх поколінь монахів, а набувається з книжок та здогадок. Крім того, духовне становлення більшості сьогоднішніх монахів відбувалося у період відродження Православ’я у нашій країні.

Вважаю, що цей брак як духовників, так і керівників сучасні обителі у певній мірі можуть подолати за допомогою Духовного собору, як основного керівного органу монастиря. Саме група досвідчених насельників, які користуються довірою та повагою чернечої громади, має соборно вирішувати всі основні монастирські питання та проблеми.

Також можна порадити єпархіальним архієреям по-можли¬вості направляти намісників та духівників у паломництво на Афон. Звичайно, не варто чекати, що за короткий термін перебування на Святій Горі вони набудуть великого духовного досвіду. Але сама можливість долучитися до безперервної традиції чернец¬тва, яка ведеться з перших віків християнства, поспілкуватися з живими носіями цієї традиції, прийняти участь у богослужіннях, згодом дасть свої плоди.

Знову потребує перегляду питання про призначення духівників для жіночих монастирів. Досвід минулих століть, а також позитивний і негативний сучасний досвід підказують, що варто повернутися до практики служіння у жіночих обителях переважно сімейних священиків. Призначення туди монахів може сприйматися скоріше як виняток, припустимий для пастирів похилого віку, які мають великий духовний досвід.

Це стосується також призначення сьогодні на парафії молодих монахів, що дуже часто спричиняє чимало серйозних проблем. Вважаю за доцільне знову звернутися до Предстоятеля Церкви та всіх членів Священного Синоду з проханням переглянути це питання, і прийняти рішення про повернення монахів з парафій у монастирі.

Монахи мають бути прикладом для мирян. Неправедний спосіб життя ченця або черниці стає для них найбільшою спокусою. Зважаючи на це, хотів би ще раз звернути увагу на так зване «чернецтво у миру» або «таємне чернецтво». Виправдана в роки гонінь, така практика не повинна мати широкого поширення сьогодні. Виключеннями можуть бути особливі випадки, коли це благословляється єпархіальним архієреєм.

Також слід згадати про таке негативне явище сьогодення, як жебрацтво ченців та черниць, які збирають пожертвування на будівництво монастирів або храмів. Деякі з них при цьому вдягнені у мантію та клобук. Частина з них взагалі не має ніякого відношення до Церкви.

Щоб уникнути спокус і дорікань на адресу Церкви, пропоную прийняти рішення, яке б забороняло монахам і священнослужителям збір будь-яких пожертвувань на вулицях та в громадських місцях. Такі пожертвування повинні збиратися тільки мирянами, які мають письмове благословення правлячого архієрея.

Ще однією із серйозних проблем сьогодення є поспішні постриги, що у свою чергу породжує безліч проблем. Досвід свідчить, що є необхідність звернути особливу увагу на гідну духовну підготовку осіб, які бажають прийняти чернечий постриг, щоб виключити сумні випадки полишення чернецтва, або поповнення так званої «шаталової пустині».

Тим, хто вступає на шлях чернечого подвигу, необхідно надати достатньо часу, щоб вони могли добре обміркувати свої наміри, а також, щоб випробувати їх у тривалому послуху.

Є певний віковий ценз, продиктований практикою Церкви й досвідом багатьох поколінь монахів, і ним потрібно керуватися: постриг у рясофор після досягненні 25 років, у мантію — не раніше 30-літнього віку. Звичайно, це повинно визначатися у кожному випадку індивідуально, і можуть бути винятки, особливо для учнів духовних шкіл і священнослужителів-вдівців.

Як і раніше, гостро постає проблема недостатньо високого рівня духовної освіти священства у монастирях. У наші дні пастирям надзвичайно складно виконувати свою місію без відповідної освітньої бази.

Така неосвіченість часом призводить до виникнення у монастирях та розповсюдження чудернацьких ідей, хибних поглядів і душепагубних марновірств, а інколи й відверто антиієрархічних настроїв. Ці нововведення передаються «із уст в уста» й набувають особливого змісту та значення. На них починають орієнтуватися миряни, оскільки чернецтво завжди було для них взірцем.

Тому священноначалію монастирів необхідно мати особливе піклування про духовну освіту та моральний стан кандидатів до висвячення у священний сан.

У деяких монастирях набуває поширення хибна практика молитовного шанування не прославлених Церквою осіб. Це антиканонічне явище сіє смуту та спокуси в умах людей.

У багатьох монастирях відроджено видавничу діяльність, а також поширення літературної продукції. Але, як і в попередні роки, у нас залишається невирішеним дуже важливе питання контролю за літературою, що пропонується у церковних крамницях. Адже досить часто там можна побачити книжки досить сумнівного змісту, який набуває істинності й непогрішимості в очах віруючих, оскільки книжки продаються у церковній лавці. Така безвідповідальність призводить до того, що вводяться в оману та калічаться душі людей, які довірились Церкві. Необхідний суворий контроль і відповідальність за зміст книг, що видаються монастирями та продаються у церковних крамницях.

Вимушений також відзначити тривожний момент у взаємодії окремих єпархіальних управлінь і монастирів із Синодальною комісією у справах монастирів. Згідно із задумом, Комісія повинна володіти повною інформацією про монастирське життя у нашій Церкві, але поки що це залишається тільки побажанням. І цьому є немало причин. Головні з них — неточності у річних звітах деяких єпархій щодо кількості монастирів та насельників, а також недобросовісне ставлення священноначалія деяких монастирів до підготовки та надання необхідних даних як у єпархію, так і в Синодальну комісію.

Вважаю, зазначені проблеми також є причиною того, що у календарі Української Православної Церкви вже декілька років поспіль друкуються неточні або задавнені дані як про кількість монастирів, так і про їх настоятелів.

Зараз ми розробляємо новий зразок річного звіту для монастирів, який допоможе священноначалію Церкви, Синодальній комісії та єпархіальним управлінням володіти точною і повною інформацію про всі здобутки і проблеми монастирів для того, щоб приймати правильні рішення та своєчасно надавати централізовану підтримку для подолання труднощів.

Актуальним для великої кількості обителей залишається питання повернення монастирських будівель і споруд, отримання прав на землеволодіння як відносно територій самих монастирів, так і земельних ділянок за їхніми межами для ведення підсобних господарств.

Як і раніше, монастирі на своїй історичній території змушені сусідувати з установами культури й іншими організаціями. Нерідко ситуації бувають непростими, їхнє вирішення навмисно затягується. Багато що тут залежить від досвіду, адміністративних здібностей, послідовності й розумної наполегливості настоятелів та ігумень, від уміння вчасно та грамотно звертатися в органи державної влади й місцевого самоврядування, а також від поінформованості щодо юридичної сторони справи. Синодальна комісія у справах монастирів зі свого боку намагається надати посильну допомогу у вирішенні подібних питань, як практичну, так й інформаційну.

Всі зазначені проблеми потребують уважного вивчення й поступового вирішення. Вони також є кращим свідченням того, що продовжується живий і природний процес відродження монастирського життя. Відсутність таких закономірних проблем на даному етапі мала б викликати подив і стурбованість. Духовний досвід приходить не відразу, а набувається десятиліттями в тяжких молитовних та аскетичних трудах.

Є чимало втішних прикладів творчої чернечої праці. Більшість монастирів здійснюють посильну освітню, благодійну, місіонерську та катихізаторську роботу. При багатьох монастирях діють недільні школи, різноманітні гуртки, регентські школи та класи. Деякі монастирі мають свої паломницькі служби.

Як і в попередні роки, у центрі нашої уваги залишаються різноманітні форми соціального служіння монастирів, які протягом століть були їм традиційно властиві.

Багато монастирів сьогодні надають духовну і матеріальну підтримку дитячим установам (притулкам, інтернатам, дитячим садкам), опікують лікарні й будинки престарілих, соціальні заклади для інвалідів.

При окремих монастирях діють благодійні їдальні. Нужденним надається посильна грошова допомога, діють пункти благодійної роздачі одягу.

Всі зазначені напрямки відродження, функціонування та служіння монастирів на даний час є пріоритетними у діяльності Синодальної комісії у справах монастирів. Але досягти всього цього можливо лише завдяки координації зусиль, у тісній співпраці священноначалія усіх монастирів та у разі розуміння та підтримки з боку єпархіальних архієреїв й органів влади.

На завершення хотів би відзначити, що висвітлено лише деякі сторони життя монастирів, окремі питання та проблеми, які здаються актуальними. І насамперед, найсерйознішої уваги й невідкладного вирішення сьогодні вимагає внутрішнє життя монастирів, виховання насельників і насельниць гідними високого чернечого звання.

Тепер, щодо безпосередньо діяльності Синодальної комісії у справах монастирів.

Серед головних напрямків діяльності Синодальної комісії за звітний період варто зазначити наступні:

Координація відродження чернечого життя у монастирях.

Координація практики релігійно-просвітницької, видавничої, соціальної, місіонерської та іншої діяльності монастирів.

Звернення від імені монастирів до Предстоятеля та до Священного Синоду Церкви.

Представлення інтересів чернечих громад в органах державної та виконавчої влади.

До основних робіт, виконаних Синодальною комісією, варто віднести наступні:

Надано необхідну інформаційну та юридичну допомогу у вирішенні адміністративних та юридичних питань щодо повернення монастирських храмів, будівель та земельних ділянок у власність монастирів.

Голова Комісії неодноразово звертався до органів державної та виконавчої влади для вирішення різних господарських та юридичних питань окремих монастирів, привертав увагу місцевої влади та громадськості до потреб монастирів як через особисті звернення, так і за допомогою засобів масової інформації.

Вирішено питання щодо оплати монастирями та парафіяльними храмами за електроенергію, газ та комунальні послуги за тарифами споживачів соціальної сфери.

Надавалась юридична, інформаційна та фінансова допомога монастирям у проведенні будівельних та відновлювальних робіт.

Голова Комісії виїжджав до монастирів для участі у розгляді внутрішніх та зовнішніх конфліктних ситуацій у монастирях, а також особистих справ насельників з відома та з благословення Предстоятеля Української Православної Церкви.

Розглядались звернення та скарги мирян і приймались відповідні рішення щодо порушення дисципліни та конфліктних ситуацій у монастирях.

Голова Комісії неодноразово звертався від імені монастирів до Предстоятеля УПЦ для вирішення різних питань монастирського життя.

Підсумовуючи діяльності Синодальної комісії у справах монастирів, хочу висловити глибоку подяку Блаженнішому Митрополиту Володимиру, чиєю діяльною підтримкою й мудрими наставами Комісія незмінно керувалася всі сім років свого існування, а також архіпастирям єпархій, настоятелям й ігуменям обителей, чернецтву і мирянам, які самовіддано трудяться заради відродження монастирів й духовності нашого народу.