• Русский
  • Українська

Ігуменя Георгія (Щукіна): «Одні приходять до монастиря жити, а інші — спасатися»

Вперше Бог закликає шепотом любові,
вдруге — голосом совісті,
втретє — криком скорботи…

— Матушко Георгіє, в день нашої з вами бесіди Ігуменею Горненської обителі є Сама Пресвята Богородиця, а ви вважаєтесь намісницею і сидите на звичайному стільці поруч із чудотворною іконою «Благовіщення Пресвятої Богородиці». З якою подією і традицією це пов’язано?

— У нашому монастирі ми щорічно відзначаємо велике і радісне свято Цілування, або Зустріч Божої Матері та праведної Єлизавети. Воно приносить усім нашим сестрам нескінченну радість, бо з цим святом до нас приходить Сама Матір Божа. Наша обитель розташована на тій самій землі, де жили праведні Захарія і Єлизавета — батьки Іоанна Хрестителя. Ось і заснував у 1871 році нашу обитель архімандрит Антонін (Капустін) на місці відвідин Пресвятої Богородиці Її родички — праведної Єлизавети. Сюди, «у град Іудин», або Горній, прийшла після архангельського благовіщення з Назарету Сама Пречиста. Вона поділилася зі Своєю близькою родичкою сповіщеною Їй небесною таємницею про майбутнє народження Богонемовляти. Матір Божа прожила в нас, у Горній країні, три місяці.

В день свята всі ми з букетиками зустрічаємо Пресвяту Богородицю біля святого джерела, куди Вона ходила з праведною Єлизаветою по водичку. Вистилаємо доріжку від джерела до нашого Казанського храму травичкою та квітами.

Святкування відбувається у нас зазвичай на шостий день після Благовіщення. А в цьому році Благовіщення випало на Світлу седмицю, тому свято Цілування ми перенесли на суботу 10 квітня. З Троїцького собору Російської духовної місії в Єрусалимі до нас принесли чудотворну ікону «Благовіщення Пресвятої Богородиці». З хресним ходом і під дзвони ми всі пішли до нашого монастиря. Цей хресний хід символізує подорож Божої Матері з Назарету в Горній град. Напередодні сестри прикрасили живими квітами ікони і зібрали квіткові килими навколо храму на честь Казанської ікони Божої Матері.

Моє ігуменське місце з храму винесли, а для мене приготували звичайний стільчик. І ось Матір Божа стоїть у нас у храмі всі три місяці в дуже красивому рожевому вбранні, до підлоги. У Світлу седмицю ми покрили ікону рожевим убранням, а не блакитним, як звичайно. Сестри майстерно пошили його на зразок чернечої мантії. Ікона перебуватиме у нас протягом трьох місяців — до свята Різдва Іоанна Предтечі.

Весь цей час Божа Матір — Ігуменя нашого монастиря. У Неї всі спочатку беруть благословення, а потім уже до мене, грішної, підходять. Ми всі відчуваємо, ніби Сама Пречиста стоїть тут серед нас. Я перебуваю поруч і весь час прошу:
— Матір Божа, допоможи! І сестрам на послуху, і тим, у кого слабке здоров’я. А кого і врозуми…

І численних паломників треба втішити. І Матір Божа нам всім дуже допомагає.

— Матушко, ще в шкільному віці в післявоєнному Ленінграді ви любили читати і співати акафісти Божій Матері. А недавно паломникам із Санкт-Петербурга ви розповідали про те, як, будучи дівчинкою-підлітком, пережили в роки Великої Вітчизняної війни блокаду в місті на Неві. Що це за історія про те, як ваша мама вважала вас померлою, а лікарі відправили вас, всю обморожену і непритомну, в мертвецьку міста Орєхово-Зуєво?

— У моїй пам’яті збереглося все пережите в блокадному Ленінграді. У воєнні роки всім людям було там голодно й холодно. Мені йшов лише 11-й рік, коли в 1942 році евакуювали нашу сім’ю. Мій рідний тато зник без вісти. Після мого народження мама довго і безуспішно розшукувала його, а в 1936 році вдруге вийшла заміж. Вітчим працював у Ермітажі і під час блокади помер від хвороби. Мама теж була дуже ослабленою, і всі оточуючі вважали її безнадійною. Одного разу до нас додому прийшла її близька знайома і непомітно забрала з собою наші продуктові картки, що лежали на комоді. Всі чотири продовольчі картки зникли, і залишилася на всіх одна «дитяча», за якою ми отримували на день 125 грамів хліба.

У сім’ї я була старшою дочкою. Молодша сестра Лідочка зараз живе в Санкт-Петербурзі, а Ніночка померла. Нам з Божою допомогою вдалося перейти Ладозьке озеро, а потім усіх нас, дуже ослаблених, посадили в старі вагони, і ми вирушили в дорогу. На кожній залізничній станції вагони відвідували лікарі або санітари, щоб віднести на носилках до медпунктів дуже слабких або майже безнадійних людей для надання їм хоч якоїсь допомоги. Забирали і тіла померлих в дорозі блокадників. Серед присутніх виявилися і я з сестричкою Ніночкою. Це сталося в Орєхово-Зуєвому, під Москвою. За розповідями мами, ми, дівчатка, лежали нерухомі, а наші тіла були дуже обморожені. Я була непритомною і, звичайно, нічого не пам’ятала. Нас, двох сестричок, медики поклали на одні носилки. Мама здала їм нас як покійниць, бо не могла нас далі везти. Так я опинилася в покійницькій, а ось як мене звідти визволили, нічого цього не пам’ятаю. Як я опритомніла і як лікарі визначили, що я жива, — не можу знати. Може, я заворушилася або що…

Сестричка Ніночка не вижила, і її поховали в братській могилі в Орєхово-Зуєвому. Я ж прокинулася в лікарні, де провела близько трьох місяців. У мене були відморожені руки й ноги, але Господь улаштував так, що руки відійшли, а ось на правій нозі хірурги пальчики ампутували. Спочатку їздила в колясці, а потім стала потроху ходити. Всі мої думки в лікарні були тільки про маму: чи жива і-де вона? Я так хотіла до неї.

— І щось вам удалося дізнатися про її подальшу долю? Якщо так, то коли це сталося?

— У лікарні я не мала уявлення, де в 1942–1943 роках перебувала мама. А вже після зустрічі з нею дізналася, що вона з сестричкою Лідочкою евакуювалася в Краснодарський край, на Кубань, де їх теж помістили до лікарні, бо вони були дуже ослабленими.

Скрізь — воля і промисел Божий, і це над собою я завжди відчувала. Пригадую, як одного разу приходить до нашого відділення головлікар і каже, що завтра виписують сорок осіб із числа блокадників. Я тут же почала плакати. Вся стривожена: куди ж мене відправлять? Я ж до мами хочу, а-де вона — нікому невідомо. І раптом того ж вечора на ім’я головлікаря приходить мамин лист, де вона запитує, чи жива дівчинка Валя Щукіна. Я від хрещення звалася Валею. У разі позитивної відповіді мама просила відправити доньку за вказаною на конверті адресою. А в ній щось було наплутано. Повезли мене спочатку до Тихорецька, а потім — до Краснодара. Ночувати в Тихорецьку мені довелося в дитячій кімнаті, а в Краснодарі не знали, як поступити зі мною і навіть хотіли відправити у дитячий будинок.

Мене, блокадну дитину, дорогою всі скрізь жаліли, а деякі навіть плакали, коли бачили, що я кульгаю. Адже нога була в бинтах і ще боліла. Незнайомі люди давали мені окраєць хліба. На дворі вже літнє сонце, а на моїй голівці — зимова шапка, а на лівій ніжці — валянок. Господь послав одну жінку, яка погодилася допомогти мені, худій і тоненькій як тростинка дівчинці, знайти ту станицю, де зупинилася мама. Можна довго розповідати, як я її два тижні шукала і, нарешті, все ж знайшла. Це була дуже зворушлива і радісна зустріч.

Однак радість незабаром змінилася у нас сумом і горем. У ті місця, де ми з мамою жили, вторглися фашистські війська, і ми на Кубані відразу опинилися в окупації і ховалися з мамою в підвалі. Коли вража сила відступила, почалася епідемія висипного тифу. Ця страшна хвороба вбила і нашу маму, а їй було лише 35 років. На Кубані вона і похована, а ми, залишившись удвох із сестричкою Лідочкою, осиротіли. Нам удалося знайти одну нашу тітоньку, яка евакуювалася з Валдаю в Кіровську область. Деякий час ми пожили з тітонькою на маминій батьківщині — на Валдаї. А жити ж насправді там ніде було. Довелося нашій тітоньці здати нас із Лідочкою в дитячий будинок. Тут нам допомогли знайти інших наших родичів — трьох тітоньок, які жили в Ленінграді. В той час мені вже йшов 14-й рік. Ось ми і прибули з сестричкою в Ленінград до маминої рідної сестри — Мотрони Степанівни або «тьоті Моті», як ми тоді називали з Лідочкою цю нашу тітоньку. Вона нас приютила, і ми в неї жили.

Сторінки

Коментарі

Спаси Вас Господь, матушка, - Вашими молитвами мы все живем.

Сторінки