• Русский
  • Українська

Архімандрит Гедеон (Харон): «Людина, яка відновлювала монастирі та храми в Сибіру, Каліфорнії, Сан-Франциско і… в Києві»

Наш нинішній гість останнім часом мимоволі став одним із «героїв» скандальних матеріалів світських і церковних ЗМІ. Проте перше знайомство з намісником Різдва Пресвятої Богородиці Десятинного чоловічого монастиря сталося задовго до останнього скандалу навколо Десятинки. В Україні, а зокрема, в обителі перебувала частка мощей святої блаженної Матрони Московської. Тоді одна прихожанка монастиря на наше запитання — підкажіть, будь ласка, як виглядає намісник, — відповіла: «Ви його відразу впізнаєте — він дуже красивий і високий». Відповідь була переконливою…
Сьогодні його ім’я, та й обличчя, напевно, знайоме кожному киянину. Конфлікт навколо Десятинки та Десятинного монастиря привернув увагу громадськості, безумовно, і до намісника обителі. Неординарний священнослужитель не міг залишити байдужими журналістів і обивателів, які негайно приписали ідею відродити Десятинний собор і втілення цієї ідеї в дію, зокрема, архімандриту Гедеону (Харону).
Якби це не було пов’язано з рубрикою «скандали, інтриги, розслідування», то такі заяви сприймалися б зовсім не як звинувачення, а за честь. Напевно, через час, все це буде сприйматися саме так і з посмішкою. Однак сьогодні братії Різдва Пресвятої Богородиці Десятинного чоловічого монастиря і його намісникові аж ніяк не до сміху — постійно самим доводиться відстоювати рішення Священного Синоду Української Православної Церкви про відродження Десятинного храму, вислуховувати хульні слова на свою адресу і доводити громадськості протилежне.
Трохи раніше конфлікт спонукав редакцію «Православіє в Україні» звернутися за коментарем до намісника Десятинного монастиря з метою роз’яснити ситуацію, що склалася. В ході тієї розмови і виникла ідея запросити в гості отця Гедеона.
Отже, про те, що поєднувало для одеського юнака Успенський кафедральний собор та танцмайданчик у парку Шевченка; чому доводилося частенько ночувати на кладовищі «біля могилок»; про шляхи Господні, які водили молодого священнослужителя дорогами України, Грузії, Сибіру і США; про приклад старців Глинської пустині, «виховання» архієреїв та багато іншого розповів в гостях у 
«Православіє в Україні» архімандрит Гедеон (Харон).

— Отче Гедеоне, Ви справляєте враження яскравого священнослужителя, і багатьох це бентежить, тому що пастир, як часто вважається, повинен бути скромний, «в лаптях, з посохом, голодний…»

— Це за радянської влади виник образ скромного священика в якомусь лахмітті, лаптях тощо. Таке псевдопоняття священнослужителя придумано, щоб принизити його роль у суспільстві. Священик — символ суспільства, символ християнізації. Тим більше, в такій православній країні, як Україна, яка є центром зародження Православ’я в Київській Русі. Тому тут духовенство завжди служило і по сьогоднішній день має служити прикладом внутрішнього і зовнішнього життя для людей.

— Розкажіть про Ваших батьків, дитинство?

— Я народився 10 червня 1960 року в родині робітника в «непростому» робочому кварталі в місті Одесі. В ті роки був розквіт радянської влади, і, природно, дитинство було своєрідне. Не можу сказати, що воно було важким. Як зараз пригадую — легке, радісне… Звичайно, не було такого рівня достатку, як тепер, але, слава Богу, не було війни, не було голоду.

Як співається у пісні, «я народжений в Радянському Союзі, зроблений в СРСР». Мама — бухгалтер, тато — простий зварювальник на заводі. Бабуся, з духовної сім’ї, розповідала, що її дідусь, тобто, мій прапрадід, був архієреєм. Але-де служив — невідомо. Я зараз займаюся цим питанням, цікаво дізнатися, хто це був. Це залишилося сімейною таємницею, всі сліди загублені в атеїстичний радянський час.

І хоча я народився в радянській сім’ї, але не був ні жовтеням, ні піонером, ні комсомольцем із різних причин…

— Хуліганських?

— Мабуть, мене Бог оберігав. Хоча я вчився непогано, але одеські «неблагополучні», для нашого часу, райони формували, мабуть, про мене думку як про особистість неблагонадійну. А коли справа дійшла до комсомолу, я вже був свідомим православним християнином. У мене з’явилися друзі-семінаристи, а в 8–9 класі я вже став пономарить в храмі на честь Різдва Пресвятої Богородиці в 
с.Усатове поблизу Одеси.

Тоді настоятелем храму був отець Василій Мултих, Царство йому Небесне. Це був мій перший духівник, великий старець, його багато хто знає і пам’ятає, молиться за його душу. Рік тому він відійшов до Господа…

Отець Василій і звершив наді мною, 15-річним, Таїнство хрещення. А слідом за моїм хрещенням якраз починалося вінчання, і він сказав мені: «Допоможеш повінчати». Благословив мені стихар і розповів, що потрібно робити, дав у руки свічку. Не минуло й години після хрещення, як я став паламарем, і так у церкві і залишився на все життя.

Після вінчання отець Василій завів мене до вівтаря, розповів, як себе вести. А я нічого не знаю, все повторюю за ним: він хреститься — і я слідом, він кланяється і цілує престол — і я туди ж. Батюшка із подивом подивився, але навіть ніякого зауваження мені не зробив.

Потім, коли я вже начитався книг і зрозумів, що до престолу Божого можна прикладатися тільки тим, хто в священному сані, десь у глибині душі з’явилася думка, що Господь закликає мене до служіння в Церкві.

Хоча… я мріяв бути моряком, навіть будучи паламарем. Народився в морському місті, і завжди море було моєю стихією. Думав, що так воно і буде, але Бог розпорядився по-іншому.

Це була ціла історія. Нас виловлював КДБ, не пускав до храму на Пасху, настоятеля карали, ми перелазили через паркани. Я в дитинстві ночував на цвинтарі — це було єдине місце, куди міліція не потикалася. У мене там було кілька улюблених могилок, де були поховані батюшки, і я там ховався, щоб вранці піти до храму…

Протоієрей Василій був особливим священиком, завдячуючи йому був прославлений у лику святих Ігнатій Маріупольський. У роки Великої Вітчизняної, ризикуючи власним життям, він врятував із згорілого храму святі мощі цього великого молитовника, потім збирав ці кісточки, ми їх зберігали вдома. А потім, коли я вже був священнослужителем, відвезли ці останки святителя Ігнатія до Маріуполя.

Також передали першу ікону маріупольського святого, яку написав мій брат Олександр. Він знаменитий іконописець, розписав безліч храмів, серед яких і наш Десятинний монастир. Покійний Папа Іван Павло ІІ навіть написав про нього статті як про великого іконописця і його іконою благословляв відомих людей.

— Як Ви, все-таки, прийшли до думки прийняти Хрещення?

— Бог завів мене до Одеського кафедрального собору. Тоді на всю Одесу було два танцмайданчики, один із них у парку Шевченка. І оскільки дорога лежала через вулицю Преображенську, тоді Радянської Армії, де стояв Успенський кафедральний собор, я заходив туди, якось молився, ставив свічку. Вечірня служба закінчувалася о восьмій, а о дев’ятій починалися танці, на які я потім і йшов. Природньо, танці не завжди закінчувалися благополучно, всяке бувало, когось везла «швидка допомога», але мене завжди Господь оберігав.

Як зараз пам’ятаю, зібрав 50 копійок, економив на якихось шкільних сніданках, купив собі хрестик і носив його. Я тоді був, напевно, єдиною нехрещеною дитиною на всю школу, зате з хрестиком. Всі інші були хрещені, але без хреста. І Господь оберігав мене, я завжди виходив «сухим із води».

Коли я пішов у 9 клас, приїхав мій брат, він навчався тоді в Петербурзькій академії мистецтв. Побачивши хрест на мені, він просто заплакав. Я, знаючи свого брата, а він був авторитетом в Одесі, старший за мене на 8 років, думав, що треба заховати від брата хрестик, а то буде сваритися. А тут — він хреститься, цілує мене, хрест цілує — я не очікував.

Виявилося, він уже в Петербурзі був знайомий зі священиком Олександром Менем, який його і хрестив. Повернувся брат уже зрілим християнином, духовно підкованим, подарував мені перше Євангеліє, яке я прочитав від початку до кінця. Потім я вивчив всі молитви до Хрещення, Символ Віри, Отче наш — і стало питання про Хрещення. Природньо, мене ніхто не хотів хрестити, потрібні були дозволи райвиконкому, КДБ тощо. І тільки настоятель храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці під Одесою погодився.

Ми до нього поїхали, була зима, 27 січня, день пам’яті святої рівноапостольної Ніни — просвітительки Грузії, життя потім зв’язало мене і з Грузією трохи… І Господь сподобив мене прийняти святе Хрещення. З’явилися друзі-семінаристи, зараз вони священики, деякі стали архієреями.

Ми всі, віруючі Одеси, тоді один одного знали в обличчя. Збиралися у когось вдома, читали потай Євангеліє, бо це переслідувалося. Мого брата не раз заарештовували, хоча на той час у нього було вже двоє дітей. До речі, один із них зараз ієромонах Симеон, у Вашингтоні служить… Переписували від руки «Добротолюбіє», акафісти, молитвослови. Десь ті зошити ще збереглися. Тоді духовну літературу було дуже складно дістати. За великим блатом, як казали. Хтось нам привозив із Москви, але це був один примірник на 20–30 осіб.

Потім, коли я став повнолітнім, повинен був піти в армію. Ми тоді вже не могли їздити в Усатове, бо посилився контроль, і тому стали ходити до Успенського собору. У нас з’явився духівник — ігумен Андрій (Машков). Він теж уже відійшов до Господа, Царство йому Небесне. Отець Андрій учив нас Ісусової молитви, ми почали читати «Добротолюбіє», а не тільки Євангеліє, і наша група стала освіченішою. В отця Андрія я був на послуху до призову в армію. Він навчив мене читати церковнослов’янською, я з ним їздив на треби, на похорони, хрестини. З юних років увібрав це все.

Прийшов час служби в армії. В мене були проблеми з серцем із дитинства, і служба все відкладалася. Проте тоді було почесно для будь-якого чоловіка бути захисником Батьківщини. Таке у нас було виховання. Отець Андрій мене благословив, незважаючи на заборони медиків, він сам воював, розповідав багато чудес. І батько мій воював, та і я туди потрапив в часи непрості, початок 1979 року — радянські війська увійшли до Афганістану.

Однак Господь мене врятував. Спочатку мене визначили в морську піхоту — я був спортивного вигляду молодою людиною. Але коли копнули, дізналися, що я не комсомолець, а це було почесно, служити в морській піхоті, ще й з хрестом ходив — мене перенаправили в 220-йвійськово-будівельний загін на Кольський півострів в Заполяр’ї.

— Що Ви там будували?

— Нічого не будував, ліс валив. :)

Потрапив туди — теж дякую Богові. Познайомився з моїми нині близькими друзями по службі Божій: протодияконом Василем Марущаком, він зараз член Комісії з канонізації при Священному Синоді УПЦ, і отцем Іоанном Устименком, зараз благочинний Краматорська в Донецькій єпархії.

Ось ми, три людини з України, потрапили в Заполяр’я. Нас вишикував старшина і сказав: «Віруючі є? Крок уперед», — ми втрьох зробили крок уперед і таким чином відразу заочно познайомилися.

У загоні було три роти. Я потрапив у першу роту — «смертники». Нас вивозили з частини в тайгу валити ліс. Конкретний лісоповал — ми жили у вагончиках, харчувалися, чим доведеться. Друга рота — коли ліс вже обробляли, там легше. І третя — господарський взвод, де машини знаходяться. Ми — троє віруючих — потрапили в різні роти. Разом збиралися на свята, молилися і співали. Вони були синами священиків, і я, грішний, опинився поміж ними.

Важко було в Заполяр’ї: 40% кисню не вистачало. Важка каторжна праця, але Господь оберігав. І чудеса там були, наша віра там зміцнилася, в усякому разі, моя. Ми досі збираємося, здзвонюємося, згадуємо наші «пригоди».

Після демобілізації я повернувся до Одеси. Одного з моїх соратників висвятили на священика в місто Ворошиловград в Свято-Петропавлівський кафедральний собор. І він мене запросив до себе, у них не було паламаря. Я взяв благословення у старця і поїхав.

Був і паламарем, і сторожем, і на всяких підсобних роботах. Коли ніхто не приходив на крилас, то і хористом був. Як сказав митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, був «митрофорним паламарем». Так, наступні мої 5 років життя пройшли у Ворошиловграді.

Тоді там служили отець Роман Шукало, нинішній митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, і диякон Сергій Мрачко. Зараз він головний протодиякон Катеринодарської і Кубанської єпархій, великий музикант. Ми всі дружимо по сьогоднішній день.

У Ворошиловграді кілька разів я поступав у духовну семінарію, але мене постійно відраховували.

— А тут за що?

— Не через погану поведінку, через відсутність прописки. Для органів я чомусь був персоною нон ґрата. Прописувати мене в Луганську не хотіли.

— Але була ж і Одеська духовна семінарія. До того ж, у Вашому рідному місті…

— А в Одесі комісія давала висновок, що я не можу вчитися за станом здоров’я: мені клімат не підходить. В Заполяр’ї ліс валити здоров’я вистачало, а в семінарії вчитися — не вистачало, мовляв, священик повинен бути здоровим.

Це було в 1987 році. Потім, із благословення нинішнього митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона — це він написав мені рекомендаційний лист, будучи ще протоієреєм у Ровеньках, я поїхав до нього псаломщиком, хором керував близько двох років. Так, милістю Божою, я потрапив з одним із тих, хто починав зі мною вчитися в Петербурзі, з отцем Сергієм Орловим, у Курсько-Бєлгородську єпархію в с. Лівенка. Він мене запросив до себе псаломщиком. А в Курську він познайомив мене з єпископом Курським і Бєлгородським Ювеналієм, зараз схимитрополитом.

Владика Ювеналій взяв мене до себе келійником, він і постриг мене в чернецтво з ім’ям Гедеон, промислом Божим, в день мого Ангела. Я тільки потім про це дізнався, через 10–15 років, що того дня Церква вшановує не тільки пам’ять преподобного Сергія Радонезького, а ще й пам’ять святого пророка Божого Гедеона. За радянських часів день пам’яті Гедеона не святкувався окремо, тому що це був особливий пророк. Його возглас «меч Господа і Гедеона!» на російських прапорах написано на знак того, що сила Божа завжди з віруючою людиною.

Тобто, 7 жовтня 1987 р. ввечері мене постригли в чернецтво, а 8-го вранці в Сергієво-Казанському кафедральному соборі м. Курська, який побудували батьки преподобного Серафима Саровського, звідки він упав із дзвіниці, в храмове свято на Літургії мене висвятили в ієродиякона.

Сторінки