• Русский
  • Українська

Інокиня Ольга (Гобзєва): «Швидкий поїзд до чернецтва»

«Моя віра народилася раніше за мене»

— З такими поняттями, як Православ’я, молитва, я була знайома ще в дитинстві. Мої батьки Фрол Якимович та Ксенія Іванівна походили з селян, народилися в селі Журавкіно на кордоні Пензенської та Ярославської губерній, але в 1925 році після розкуркулення переїхали до Москви. Вони обоє були глибоко віруючими людьми, в батьковому роду був церковний староста, а по маминій лінії — дві черниці. Я часто бачила, як тато довго молиться, кладе поклони. Але сама я в той час не була церковною людиною. При цьому батьки ніколи не примушували мене вірити. Однак, були часи, коли мої батьки віру приховували, хоча всі, звичайно, знали, що вони православні: лампадка перед образами в домі ніколи не гасла. Моя віра народилася раніше за мене, вона завжди була і, Бог дасть, буде в моєму сині, в онуках.

— А що привело Вас до храму?
— Напевно, головні зміни відбулися в мені, коли я дізналася, що стану матір’ю. Все стало на свої місця: я зрозуміла, що без прагнення до Бога, без молитви така важлива справа, як материнство, просто неможлива. Цей час був, мабуть, найнасиченішим, найнезабутнішим — я пам’ятаю майже кожен день. Пам’ятаю, як читала Євангеліє в лікарні, коли чекала дитину: я сприймала його зовсім інакше — кожна буква, кожне слово врізалося в мене. Це були вже 70-ті роки — час воцерковлення.
Саме тоді я відмовилася від роботи. Аж до того моменту, поки син Святослав пішов до школи, я не знімалася і лише зрідка, щоб підтримувати сімейний бюджет, озвучувала картини, що мені дуже, до речі, подобалося. А коли мій син підріс, ми разом почали ходити до храму.

— Зараз багато хто намагається поєднувати самореалізацію з вихованням дітей. Що ж Вас змусило відмовитися від кар’єри?
— Я подумала, що як актрису мене можуть пам’ятати і потім можуть швидко забути, а ось те, якою я була матір’ю, мій син ніколи не забуде, і я перед ним і перед Богом буду відповідати.

— Ваш духовний отець — протоієрей Георгій Бреєв. Як Ви його зустріли?
— Це сталося на початку 70-х років. Такий був промозглий листопадовий день, на душі було вкрай тужливо і важко. У сім’ї не все складалося благополучно, і я відчувала, що наше життя йде зовсім не так, як я передбачала.
І ось у такому стані смутку та роздумів мене наче вітром занесло в храм Іоанна Предтечі на Краснопресненській. Я туди зайшла без усякого наміру. І побачила посеред храму священика. Підійшла (вже не пам’ятаю як), а він мені раптом дуже строго і виразно сказав: «Жінка в чоловічому одязі ходити не повинна, особливо до храму» (я була в курточці і брюках).

— Сьогодні від такого зауваження дев’ять осіб із десяти розвернуться і забудуть дорогу до храму на найближчі кілька років!
— Ймовірно. Але, певне, ці слова були сказані так, що, навпаки, здалися мені дуже правильними і природними. І навіть порадували мене! Може, отець Георгій відчував: кому, що і як сказати. У мене все всередині начебто пропалило цими словами: як чудово, думаю, це істинна правда! Я вибачилася і тут же пішла. Але прийшла іншого разу, вже в спідниці, в хусточці, і знову побачила цього батюшку. І ось уже більше тридцяти років він мій духовний отець.
Знаєте, отець Георгій мене вразив своєю простотою, але простотою якоюсь надзвичайною, пронизаною незвичайною шляхетністю. Він говорив дуже просто. Я вперше зрозуміла, що таке проповідь, почувши отця Георгія. У нас багато хороших священиків, але проповіді отця Георгія — особливі, вони відкривають щось, дають відчуття вищого світу, і все це в дуже тихих, простих словах.
Я постійно відчуваю його молитви та підтримку. Про це говорити важко, бо це надзвичайно глибоке, дуже особисте ставлення. Але те, що отець Георгій пастир справді високих духовних обдарувань, — не тільки моя думка, це думка, по-моєму, багатьох людей.
Але важливо сказати, що і крім отця Георгія я дізналася про багатьох по-справжньому видатних пастирів. Це і владика Сергій, митрополит Воронезький і Борисоглібський, у якого я вже багато років на послуху. Він теж надзвичайно скромний у стосунках, у словах, а це особливий дар духовний. Насправді я ніколи спеціально не шукала таких зустрічей, але на моєму шляху траплялися незвичайні люди. Наприклад, абсолютно дивовижний владика — митрополит Волоколамський і Юр’ївський Питирим, у його недільній школі я викладала. Бувало, коли він проходив, зовсім маленькі діти кричали: «Ангели, ангели за владикою ходять!» Або отець Василій (Вахромеєв), брат митрополита Мінського і Слуцького Філарета. Я добре пам’ятаю, як ще в середині 80-х він виходив на амвон, ставав на коліна і молився. І люди там ридали — підлога була мокрою від сліз…

— Чи були якісь книги, які вас особливо надихали?
— Ще в молодості я прочитала Симеона Нового Богослова. Я тоді ще була актрисою, але його книгами була приголомшена: Боже мій! І це написано словами — те, що, як мені здавалося, словами описати не можна!
Або «Відверті розповіді странника…», про які багато всякого говорили і говорять… Я їх прочитала дуже давно, ще в молодості.

— Невже таку літературу тоді було легко дістати?
— Звичайно. Можна було піти в Ленінку і знайти. Хто шукає — той знаходить.

— В 90-і роки люди кинулися хреститися, і це ще зрозуміло, але Ви ж прийняли постриг…
— Прихід у чернецтво був, звичайно, певним чином несподіваним і для мене самої, і для мого оточення, і для близьких людей. За словами отця Георгія, в монастир Господь приводить за руку, й іншого шляху немає. І дійсно, вийшло так.
У Воронежі на конференції, присвяченій тюремній місії, я зустріла батюшку і матушку з Іванівського Свято-Введенського жіночого монастиря, вони запросили мене поговіти в обитель — це був переддень Великого посту. Коли я гостювала в монастирі, приїхав владика Амвросій, архієпископ Івано-Вознесенський і Кінешемський. Це дивовижна людина — наче з іншого часу, з XIX століття. Прибувши до монастиря, він увійшов у приймальню, де я стояла разом з іншими — в основному там були послушниці, підійшов до мене, надів на мене хустинку, підв’язану під брови, з підворотом, і дав чотки. Ймовірно, цьому передували якісь розмови, і владика напевно знав про мене, але в моїх очах все, що відбувалося, було схоже на казку. Це сталося в середу першого тижня посту, а вже в неділю, на свято Торжества Православ’я, мені принесли пакунок із чернечим одягом і поставили мене поруч з іншою послушницею, Валею. Владика у той же день звершив над нами постриг. Тоді відбулося в мені щось дивне: відчуття повного вмирання і воскресіння. Може, це надто відверті слова, але так воно і було.

— Ви відчуваєте, що не помилилися, побачивши в чернецтві своє покликання?
— Ви знаєте, це було внутрішнє рішення, а точніше, згода з тим, що відбувалося. Немов я сіла в швидкий поїзд, кінцева зупинка якого — чернецтво. І він не зупиняється ні на яких проміжних станціях, він швидкий. Чернецтво, якщо в ньому твоє покликання, — це щось невідворотне. Воно наближається до тебе, але якщо ти не вистраждав до або після, то нічого не вийде. Виявилося, треба висушити своє серце від сліз до краплинки…

— А як відреагував на Ваш постриг син?
— Він зрадів, навіть сказав щось на зразок: «Класна мама!», побачивши мене в підряснику. Йому було тоді сімнадцять років. У нас прекрасні стосунки, і завжди були прекрасні. Син працює в РІА «Новини», одружений, виховує доньку.

— Мені доводилося чути, що для чоловіків чернецтво все-таки набагато природніше, ніж для жінок. Вони — хранительки вогнища, і на це налаштовані. Що Ви думаєте з цього приводу?
— Я цього не відчуваю. Чернецтво є ангельським станом — ні чоловічим, ні жіночим. Це зовсім інше… Немає ні жіночого, ні чоловічого чернецтва, є стан душі, який зовсім по-іншому утворює все навколо себе.
Подивіться на Стрітенський монастир — це ж оазис. Він стоїть у центрі Москви на Луб’янці, серед машин, шуму і копоті… А я зайшла всередину і подумала, що я в раю. Там створена абсолютно особлива атмосфера: жодна жіноча дбайлива рука не створила б такого затишку, який створила рука ченця.
А взагалі, напевно, зрозуміти до кінця, що таке чернець, може тільки чернець.

«Не треба боятися, коли тебе женуть»

— Як колишні колеги сприйняли Ваш постриг?
— Коли я тільки стала черницею, мої однолітки-артисти сказали: «Це її нова роль». Навіть багато людей із церковного середовища обурилися на мене: як, із артисток?! Може, і я робила якісь неправильні вчинки… Хоч як би там було, в щирість цього кроку просто не повірили, він їх, мабуть, просто дратував. Лише отець Георгій не тільки ніяк не засуджував, але і підтримував мене. І ще владика Сергій. У 1994 році, коли він мене запросив до Відділу з благодійності та соціального служіння Московського Патріархату, я, соромлячись і заїкаючись, сказала, що я в минулому актриса, а він відповів: «Матушка! Це прекрасно! Це духовна професія».
Я дуже рада цьому періоду випробувань. Хоча навіть коли зараз згадую, мурашки біжать по спині — це було страшно! Але як я вдячна, що це зі мною сталося.
І взагалі не треба боятися, коли тебе женуть. Це важко пережити, але це треба пережити. Інакше який ти монах? Інакше який ти священик, якщо ти це не вистраждав, якщо з тебе по краплинці вся кров погана не вийшла і ти не просив: «Господи, наповни мене, наповни мене, порожнього, заново»? Так що ті скорботи, яких я зазнала на початку чернечого шляху, — це моє багатство.

— А як взагалі в колі Ваших колег по акторському цеху ставилися до віри?
— Серед акторів дуже багато віруючих, іноді навіть неусвідомлено віруючих, тому що головна якість акторів — «бути як діти». Це навіть спеціально викладається в театральних вузах. Таке безпосереднє, дитяче сприйняття світу дуже близьке до християнського світовідчуття. Актори — абсолютно чудовий народ. Серед режисерів можуть бути і атеїсти, тому що в їхньому середовищі нерідко зустрічається якась гордість розуму, а її з вірою важкувато поєднати.
Тоді багато співпереживали мені, наприклад Реніта Андріївна і Юрій Валентинович Григор’єви — мої друзі, глибоко віруючі люди. Обоє, до речі, кінорежисери, але їм дорікати гординею язик не повернеться. Ми з ними познайомилися наприкінці 80-х на зйомках фільму «Хлопчики» за романом Достоєвського «Брати Карамазови». У них був дуже цікавий духовний отець, який сам був духовним чадом оптинского старця Нектарія і навіть прийняв його ім’я в схимі. Це ієросхимонах Нектарій (Овчинников) з Єльця. Не так давно Реніта зняла про нього документальний фільм «Отче».

— Це єдині люди мистецтва, які поділяли Ваші переконання?
— Ні, аж ніяк не єдині. Взагалі, за радянських часів про це не прийнято було говорити. Але за духом, я впевнена, були віруючими мої партнери Олег Іванович Борисов, Микола Дмитрович Мордвинов, Микита Сергійович Михалков. Мене оточували чимало віруючих і совісних людей.

— Чому не прийнято було говорити про віру?
— Це ж самі глибини людської душі. Згадайте Пушкіна: він ретельно приховував свою віру від грубості навколишнього світу. А зараз модно про це розповідати, але, можливо, тому, що віра часто стає поверховою. Я ж тоді просто здогадувалася з якихось деталей, хто віруюча людина. Наприклад, Анатолій Ромашин мені якось розповідав, що вони з Микитою Михалковим, тоді ще молоді, їхали в поїзді, і з ними їхав священик. Він розповів про свою сільську парафію, про те, що там майже немає прихожан. Микита наче між іншим дізнався у нього адресу, сказавши, що, можливо, заїде. А сам на найближчій станції відіслав весь свій гонорар за цією адресою.
Або режисер Артур Войтецький — може, він і не був церковною людиною, але віруючим був точно. Чого варті назви його картин, знятих за мотивами Чехова: «Господи, прости нас грішних», «Архієрей».

Часи і зміни

— Ви почали своє чернече служіння в 90-і роки. Які у Вас спогади про той час?
— На початку 90-х років з’явилася якась агресія в людях. Ходити Москвою в чернечому одязі було ще дуже непросто — реагували дуже гостро. В мене плювали, одного разу навіть намагалися викинути з машини на ходу, хоча можна подумати: ну кому я була потрібна?! Один чоловік на вулиці в 1993 році націлився збити мене плечем, але я тихенько відхилилася. Було важко.
Я тоді запитала: можна я одягну, як багато хто з матушок, світський одяг? Ну одягни — була відповідь. Але коли я одягла хустинку, то зрозуміла, що я не можу так: у мене немає захисту. Апостольник — це ж покров, майже Покров Божої Матері. Адже він і пошитий і зроблений на зразок покрову, який носили Богородиця, жінки-мироносиці, які слідували за Христом. Як же його зняти?

— Але тепер, в 2000-і роки, у народу інше ставлення до Церкви?
— Не знаю. Мені все-таки здається, що у нас мало справді віруючих людей. Не сталося воцерковлення, бо навіть ходити до церкви, виявляється, ще не означає воцерковитися. Адже можна бувати щонеділі на Літургії, але продовжувати не любити ближнього. Я отримую багато запитань на «Народному радіо», де виконую послух — веду програму «Руське слово». Яка іноді лайка буває від православних людей! Навіть саме слово «православний» — його потріпали.

— Хіба зараз не найблагодатніший для Церкви час? Все можна, все відкрито, держава підтримує…
— Церква все-таки живе за своїми законами. Наприклад, відомо, що ієрархи, які прожили більшу частину свого зрілого, так би мовити, творчого життя в таборах, ніколи не говорять погано про цей страшний період. Навпаки, дуже багато хто з духовно зрілих і сильних людей згадували, що це був такий їхній надзвичайний духовний зліт. 1960-і роки були дуже важкими для Церкви, пізніше хоч і стало трохи легше, але перешкоди все одно існували. Але справа в тому, що на вірі це ніяк не позначалося. Навіть навпаки: віра була справді глибока, чиста, міцна.
А свобода може бути «пасткою для Попелюшки». Церква повинна жити своїм життям, дуже аскетичним, дуже зосередженим, і свої завдання мусить виконувати дуже ретельно, відповідально. Треба служити Церкві всім своїм єством.
Має бути завжди готовність боротися з гріхом, який у тобі гніздиться і готовий вискочити яким завгодно боком, підбити на яку завгодно провокацію. Ось тут трагедія, ось тут ристалище. Що турбуватися про Церкву, якщо сам Христос — її голова? Церква зобов’язана продовжувати свій шлях, який їй вказав Христос. Напевно, вона повинна кожну перемогу, навіть маленьку перемогу вистраждати. Ніколи нічого не буває безоплатно, на блюдечку, ні в які часи.

— Але все ж зрушилось щось на краще?
— Наш час по-своєму абсолютно чудовий. Є можливість відкрито говорити про дуже глибокі речі. Звичайно, не факт, що ці слова завжди будуть глибоко сприйняті, але слово ніколи не пропадає марно.
Мені дуже подобається, як говорить зараз Святіший Патріарх Кирил, на чому він наголошує. Це наймудріша людина. Вірю, що йому вдасться дуже багато чого змінити на краще.
Та багато чого вже відбувається. Мене, наприклад, дуже порадував масштаб, із яким пройшов останній православний кінофестиваль «Променистий ангел». Адже раніше він проводився мало не напівлегально. А цього разу був присутній і сам Святіший, і дружина президента…

— Ви бачили фільм, який отримав перший приз на цьому фестивалі?
— Так, це картина Володимира Хотиненка «Піп». Дійсно чудовий фільм. Нарешті у нас з’явився головний герой, якого російський кінематограф ніяк не міг знайти! І цей герой — священик. Як це приємно! А в іншому фільмі, теж дуже хорошому — «Скоро весна» Віри Сторожової, — з’явилася героїня. Вона — послушниця. Бачите, час розставив свої акценти.
Є герої в кіно, є герої в житті, що поклали душу свою за Православну віру. І це показав своєю смертю священик Даниїл Сисоєв. Він знав, на що йде, і постраждав, але це не поразка. Отже, Церква жива, вона така, якою і була спочатку.


***

Інокиня Ольга (Гобзєва) народилася в Москві в 1943 році. Сестри її бабусі були черницями, в роду були і церковні старости.
Закінчила ВДІК (1966 рік, майстерня 
Б. А. Бабочкіна). У 1966–1990 роках — актриса Театру-студії кіноактора. У кіно почала зніматися ще студенткою: в 1962 році зіграла головну роль у кримінальній драмі Андрія Смирнова та Бориса Яшина «Гей, хто-небудь!» за мотивами однойменної новели Вільяма Сарояна.
Серед найпомітниішх її робіт — ролі в ліричній драмі Петра Тодоровського «Фокусник», сатиричній комедії Віктора Титова «Їхали в трамваї Ільф і Петров», екранізації Тургенєва «Гамлет Щигровського повіту» режисера Валерія Рубінчика, екранізації Достоєвського «Хлопчики». Останній раз знялася в кіно в 1992 році, зігравши роль черниці в фільмі Артура Войтецького «Господи, прости нас грішних» разом із Богданом Ступкою.
З 1993 року жила в монастирі. За тиждень до свого
50-річчя прийняла іночеський постриг у Свято-Введенському монастирі міста Іванова.
Вела уроки етики та етикету в гімназії та недільній школі, читала курс «Російська духовна класична поезія». Зараз живе в Москві. Несе послух при Відділі з церковної благодійності та соціального служіння Московського Патріархату в митрополита Воронезького і Борисоглібського Сергія (начальниця патронажної служби). Основна її турбота — самотні люди похилого віку, ветерани кіно і театру, інваліди.

Фото Володимира Єштокіна та з архіву черниці Ольги (Гобзєвої)
http://www.foma.ru/