• Русский
  • Українська

Ієромонах Макарій (Маркіш): «Що в імені?… Про чернецтво, з любов’ю»

Хто бував на Кавказі, в Карачаєво-Черкесії, у того в душі залишається незгладимий образ: над буйною щедрістю фарб і форм гірського ландшафту — над усіма хребтами, піками, льодовиками, перевалами, осипами і моренами, над ущелинами, річками і озерами, лісами всіх видів і скелями всіх порід, над землею і водою, немов над усім світом, — ідуть в синяву сяючі білосніжні схили. Це Ельбрус.

Проте, у тих, хто всерйоз дивиться на життя, захоплива краса Ельбрусу не викликає подиву. Вони розуміють, що гора-велетень створена Господом для нас із вами — не просто нагадати нам про генеральний напрямок нашого земного шляху, але і зримо, наочно переконати нас у досяжності нашої мети. Сходження до неба — ногами, з рюкзаком і льодорубом, або хоча б очима, — слугує образом нашого реального сходження до Неба.

Здалеку Ельбрус бачиться єдиним монолітом, але поблизу помітно, що у гори дві вершини. Обидві ведуть до неба, але одна вище, а інша нижче. На обидві відразу піднятися неможливо: в певній точці треба зробити вибір — куди йти. Якщо будеш тупцювати в сумнівах і нерішучості, не потрапиш ні туди, ні сюди, так і залишишся внизу.

Дивні діла Твої, Господи! Чи можна ясніше показати нам наші земні долі?… Спочатку ми всі разом рухаємося вгору, долаючи власну слабкість і опір гріхів, але настає момент, коли наші шляхи розходяться. Хтось тримає шлях на Східну вершину, хтось — на Західну: хтось вибирає шлюб і сім’ю, хтось — безшлюбність і чернецтво. Для одних цей життєво важливий вибір очевидний із молодих років з огляду на їхній фізичний та емоційний устрій, а для інших стає підсумком багаторічних болісних пошуків.


***

Одразу виникає запитання: хіба немає третього шляху? Хіба не можна бути православним і рухатися до неба, не вступаючи ні в шлюб, ні в монастир?

Можна. Ми бачимо навколо себе безліч людей, які не мають сім’ї (або втратили її), і не приєдналися до чернечих громад, які дають нам зразки істинного Православ’я — і хай благословить їх Господь! І все-таки наша аналогія залишається справедливою: адже вона показує нам саме долю в православному її розумінні, тобто план, задум нормального життя людини. Ну, а життя поза шлюбом і поза чернецтвом виявляється тим чи іншим відступом від норми, від стандарту.

Йдеться не про «дефект» або «неповноціннність», а про особливі, несприятливі умови життя в результаті загибелі сім’ї (розлучення, раннього вдівства) або хвороби, травми. Господь допомагає таким людям знайти «нестандартне» рішення для їхньої життєвої ситуації, але це зовсім не означає, що всі інші можуть наслідувати подібні приклади.

Життя поза шлюбом і поза чернецтвом за самою своєю природою виявляється нестійким. Людина постійно відчуває сумніви і недоуміння: чи не відкривається їй у черговому знайомстві шанс для створення сім’ї? Чи не веде її черговий життєвий поворот до чернецтва? В результаті, по слову Святого Письма, вона «нетверда у шляхах своїх». Задумав хтось, наприклад, ділову справу — і зупинився в нерішучості: навіщо мені матеріальне благополуччя, якщо я буду ченцем? Або взялася дівчина допомагати монастирю чи приходу, а церковного життя уникає: я, мовляв, скоро вийду заміж, мені буде не до того…

Стійкість же породжується вірністю (а вірність, зауважте, тотожна вірі, і лінгвістично, і за суттю). Як одруження, так і чернечий постриг, — це перш за все і головним чином обітниця вірності. Ми зобов’язуємося зберігати вірність або чоловікові, або чернечій громаді, але саме зобов’язання дається не людям, а Господу. Христос особисто присутній при здійсненні таїнства шлюбу або постригу (яке недарма також відносять до числа церковних таїнств) як гарант непорушності нового союзу. З Ним ми починаємо підйом на вершину, одну з двох.


***

«Чим відрізняється ваше сестринство від жіночого монастиря?» — запитали якось о. Сергія (Рибка). «Назвою», — відповів він. «Ні, ні, жартую, звичайно!.. У нас не звершуються постриги — ось, напевно, головна відмінність. А в іншому життя у нас цілком чернече…» Виходить, однак, що це не зовсім жарт: адже ім’я монастиря присвоюється громаді, члени якої пострижені в чернецтво… Характерно, що інший видатний автор, який підписує свої роботи ініціалом «Ігумен N», теж говорить про принципову різницю між монастирем і «православним гуртожитком для незаміжніх».

Треба чітко уявляти собі цю воістину головну відмінність: адже зовнішнє «цілком чернече життя», взагалі кажучи, підходить для дуже широкого діапазону життєвих умов, включаючи — з очевидною поправкою — і життя сімейне. І недарма. Христос, Його Євангеліє, Його заповіді і Його спасіння залишаються тими ж як у монастирі, так і в сім’ї.

Одного разу наш Свято-Введенський монастир в Іванові відвідала якась важлива дама з якоїсь суто господарської справи. Супроводжуючи її територією, привратник коротко познайомив її з чернечим укладом. «Та-ак…» — багатозначно протягнула вона, демонструючи своє глибоке розуміння предмету. — «У вас тут монастир, у вас грішити не можна…» — «А що, хіба у вас можна?» — відгукнувся привратник. Вийшов конфуз.

Грішити не можна ніде, нікому, ніколи. Це дуже легко сказати і дуже важко виконати. Якщо ви забули, наскільки це важко, подивіться на свій натільний (або чернечий, або священицький) хрест: Бог, Творець і Суддя всесвіту прийняв заради цього від нас — своїх створінь — ганебну смерть. Визволення від гріха — складний, довгий шлях, який ми здійснюємо під Його водійством; саме він називається життя.


***

Напрямок життєвого шляху однаковий для всіх, але чернечі стежини прокладені по-іншому: десь легше, десь пряміше, десь коротше… Буває, втім, і навпаки: де ченцеві найважче, там мирянин (а вірніше сказати, сім’янин) пройде без затримки. Багато гіркого і сумного говориться в наш час про монастирі, але скажіть, хіба менше претензій до сучасної родини? Як на вашу думку, що сьогодні краще — чернецтво чи шлюб? Не будемо зводити рахунків, а згадаємо, що якість нашого життя визначається тим, наскільки віддано ми слідуємо за Христом — чи в сім’ї, чи в монастирі, байдуже.

Може, ви думаєте, що критики чернецтва навмисно згущують фарби, кажучи, наприклад, про «насадження дідівщини»? Для довідки процитуємо доповідь про монастирське життя на останньому Архієрейському Соборі (жовтень 2004 р.):

«Хочеться звернути увагу на стосунки старших і молодших, і особливо в жіночих монастирях. Нерідко це стосунки не християнського єднання і любові, а роз’єднаності за принципом — хто ким командує. Призводить це до навмисного приниження молодших, до покладання на них важких фізичних робіт, які не відповідають ні вікові, ні тілесної міцності. Подібні стосунки нагадують сумнозвісну армійську „дідівщину“ і неодмінно повинні викликати негайне втручання…»

Втручання, справді, потрібно всюди: напоумити нерозумних, непоправним самодурам вказати на двері, налагодити режим молитви, праці та відпочинку, збалансувати самостійність, слухняність і відповідальність, перенести точку відліку з настоятельскої на храм, із кухні на бібліотеку, а найбільше ліквідувати прірву між словом і ділом — інакше кажучи, знищити важку, липку і мерзенну спадщину брехні й лицемірства. Все це безумовно необхідно, але на жаль, недостатньо. Недостатньо для того, щоб «православний гуртожиток для незаміжніх» став святою обителлю.

Чернеча вершина вище, а стежка крутіше. Добре б, звичайно, влаштувати ідеальні умови життя — але надії на це небагато. А нам треба слідувати за Христом тут і зараз. Повторюючи тему частих проповідей о. Амвросія (Юрасова) — як і о. Сергій (Рибко), він очолює жіночу громаду, — Господь навряд чи запитає нас про пересолений суп, пропущений возглас, недочитаний акафіст або з’їдену в середу сардинку. Але Він суворо спитає про зверхність і байдужість до ближнього, про зло на язиці і в серці.

Щоб позбутися від цього нашого «вантажу», нам і доводиться переносити все те погане і зле, що не без нашої власної провини відбувається навколо нас… Нічого особливо дивного в цьому немає: слідуючи за Христом, ми з будь-якого зла здатні мати користь — і навпаки, будь-яке добро ми спрямовуємо собі на шкоду, якщо йдемо слідом за сатаною.

Нам подобається — нікуди від цього не дінешся! — щоб нас любили. Ми схильні все наше життя вимірювати такою міркою. Але євангельська мірка інша. Бог став Людиною не для того, щоб Його любили. Він прийшов у наш світ, щоб любити нас, загинути за нас і дарувати нам Воскресіння. І якщо ми слідуємо Його шляхом, ми неминуче мусимо уподібнитися Йому і в цьому.

Отже, зовнішні умови для монастиря хоч і важливі, але другорядні. Другорядні, оскільки не служать самодостатньою метою, і ми маємо бути готові до будь-яких умов. І важливі тією мірою, якою вони впливають на наш внутрішній устрій, на наш рух по маршруту в небо.

Цікаво, що кілька десятиліть тому на іншому кінці землі уважний і чуйний православний автор писав про те ж саме в буквально тих же словах: «Православному чернецтву по суті його чуже таке поняття, як комфорт. Справа ченця — не давати собі послаблення, жертвувати собою, і душею, і тілом, заради чогось вищого, але це зовсім протилежне головному принципу сучасності, що випливає з фантазії про легке життя на землі… Можна перейняти всі зовнішні ознаки найчистішого і піднесеного чернецтва… — причому зробити це з відчуттям внутрішнього світу і гармонії — і незважаючи на все це не рухатися вперед ні на крок. Можна приховати всі свої незцілені пристрасті за фасадом формальних правил, не маючи справжньої любові до Христа і до ближнього. Це, мабуть, найпідступніша спокуса для сучасного монаха, з вини холодного серця і розуму всього нашого покоління» (Ієромонах Серафим (Роуз). Передмова до «Житій отців» св. Григорія Турського).


***

Немає сумніву, що чоловіча природа відрізняється від жіночої, що існує відома внутрішня відмінність між статями, в повній згоді зі Святим Письмом. Але чи можна бачити в жінці якусь неповноцінність? Зрозуміло, ні. Кожній із двох статей властиві свої особливі дари, і жіночій Господь надає їх не в меншій, а напевно в більшій мірі, ніж чоловічій: крім життєвого досвіду та даних антропології, про це свідчить наше шанування Пресвятої Богородиці. Треба сподіватися, що Вона допоможе прикусити язик хулителям жіночої природи.

Чому серед святих відомо більше чоловіків? З тієї простої причини, що їхнє життя видніше, помітніше: царі, князі, воїни, святителі, пресвітери, вчені, місіонери… Жінка ж проводить свій земний подвиг у тіні, чи то сімейний будинок чи чернеча келія. Я переконаний, що святі жінки і діви зустрічаються набагато частіше чоловіків, якщо врахувати непрославлених святих, чиї імена знає Господь.

«Відомо, що жінки погано вживаються одна з одною», — стверджують критики жіночого чернецтва, і абсолютно даремно. З досвіду життя, і в миру і у монастирі, мені відомо протилежне. І наші черниці і послушниці, яких цілий день не розлити водою, слугують мені, священикові, мовчазним докором. А якщо хтось шукає об’єктивніших даних про міру добра в чоловічому та жіночому серцях, той хай ознайомиться з кримінальною статистикою і населенням виправних установ.

Кому багато дано, з того багато й спитається. З жінки багато питається в житті взагалі, і в чернечому житті особливо. Жіноча душа, ніжна, вразлива і ранима, більше страждає від зла, розлитого у світі. Вона далі стоїть від святого вівтаря Господнього, а господарсько-адміністративні недогляди завдають їй більше шкоди і болю. Тож хіба дивно, що жіночі обителі зазнають особливо гострі хвороби росту?…

Але не треба сумувати. Адже жінці — переважно в порівнянні з чоловіком — дається той дар, без якого неможливо сходження ні на ту, ні на іншу вершину небесного Ельбрусу. Цей дар — любов. Ті, що забувають про нього, або намагаються без нього обійтися, або навіть просто не цінують цей дар, незмінно падають вниз, і «бысть падение их с шумом». Дай тільки, Боже, щоб вони не потягли за собою всіх тих, хто був ними спокушений і обдурений.

В підтвердження цього — ще одна цитата із згаданої доповіді про монастирське життя, що підводить підсумок нашої розмови: «Якщо до послуху примушують — це не може бути згодним із чернечою і церковною традицією. Насильно в Царство Небесне не затягнеш. Не дисципліною і навіть не дотриманням уставу створюється монастирське братство, а тільки любов’ю…»

Ієромонах Макарій, м. Іваново
Газета «Радонеж» № 7 за 2005 рік