• Русский
  • Українська

Єпископ Саратовський і Вольський Лонгін (Корчагін): «Бесіда про сучасне чернецтво» (Частина IV)

(Частина III)

Найбільш смиряюча обставина…

— Які найбільш смиряючі випадки з Вашого чернечого життя Вам запам’яталися?

— От сьогодні, коли мене обрали єпископом, — найбільш смиряюча обставина в моєму житті.

— Єпископ — це політик. Як Ви зможете при неминучому тісному спілкуванні з зовнішнім світом не втратити внутрішній чернечий світ?

— Не знаю, але буду намагатися його не втрачати.

— А як Ви будете його зберігати? Все-таки певний досвід спілкування зі світом у Вас є…

— Такий же, як і у Вас. Насправді, це дуже важко, тому що ніщо так не спустошує, не вихолощує душу, як це спілкування.

— Ставши єпископом, Ви навряд чи зможете приділяти стільки ж часу і сил своїм чадам, скільки приділяли раніше. Що Ви можете сказати з цього приводу?

— Я вже згадував про це на самому початку нашої розмови. Коли я знайомився з афонськими монастирями, мені дуже сподобалося, що в ігумена, який був водночас духівником, є коло найближчих священиків, ним вихованих, які допомагають йому сповідувати і духовно наставляти молодшу братію. У мене є дуже близька людина, благочинний Подвір’я, і я попросив Святішого Патріарха залишити його на Подвір’ї настоятелем. Сподіваюся, таким чином те, що було зроблено, вдасться зберегти. І більшість братії залишається на Подвір’ї після мого від’їзду.

Я вдячний Богу…

— Яким Вам бачиться сучасний Афон? Чи близький він Вашому серцю?

— Дуже близький, я його дуже люблю. Колись ходив Афоном, як раєм. Мені було настільки дивно все те, що я там бачив! Це було почуття, яке, гадаю, Господь дає відчути лише кілька разів у житті. Зате потім увесь час його згадуєш і цим живеш. Щоправда, в ті роки, коли я там вперше побував, Афон був набагато простішим. Зараз все-таки він дещо осучаснився, там з’явилося багато технічних «удосконалень», ведеться велике будівництво. Раніше він був убогішим зовні, але надзвичайно цікавим внутрішньо, духовно. Мені здавалося, що нічого кращого за Афон немає.

І сьогодні там є люди, які мені дуже близькі. Наприклад, один дуже хороший чернець у Зографському монастирі. Пам’ятаю, як він прийшов до російської церкви в Софії і я йому дав читати «Повчання» авви Дорофея. Це була перша духовна книга, яку він прочитав у своєму житті. Тепер він уже багато років на Святій Горі.

Це дивовижне місце, але росіянам там важко: вони відірвані від Росії, а греки живуть у себе вдома. У нас немає умов для того, щоб це життя повторити. Там треба бувати, бачити це життя, ним пропитатися і намагатися тут, у нас, його дух відтворити.

— Багато хто з афонських монахів, як відомо, уникає приймати священний сан. Є думка, що це наслідок небажання працювати. Чи згодні Ви з ним?

— Ні, категорично не згоден. Традиція добра, хороша. Навіть у Росії до революції в дуже багатьох обителях число ченців, які прийняли священний сан, було невеликим. Це нормально там, де велика, упорядкована Церква. Для порівняння: у Греції 80 єпархій, майже 20 тисяч парафій; в Російській Церкві майже 150 єпископів, в Москві налічується 500 храмів, а діють, думаю, 400 — це при тому, що населення Греції практично дорівнює населенню Москви. Про що говорити?

Тому, звичайно, в Греції можна людям у монастирі не приймати священний сан. У нас же це просто неможливо, це буде марнотратством. Я думаю, будь-який чоловік у російському монастирі повинен приймати священний сан, якщо, звичайно, немає канонічних перешкод, і служити Церкві і народові.

Ми іноді дуже високої думки про себе, про наші духовні багатства. Але ось уже цей приклад яскраво показує, наскільки ще мало в нас воцерковлений народ, наскільки мало у нас храмів, віруючих людей і духовенства. Треба ще багато десятиліть, щоб щось відродити. Я завжди кажу молодим людям, які приходять до мене, що вищого служіння, ніж служіння священика, на сьогодні немає і бути не може. Сьогодні Церкві особливо потрібні священики — як ченці, так і сімейні. Така моя думка.

— Коли читаєш літературу про Афон, створюється враження, що там виконання заповіді Божої другорядне відносно виконання благословення старця. Що Ви з цього приводу думаєте?

— Думаю, якщо це дійсно так, то це, звичайно, неправильно. Але ось що може бути: сьогодні іноді друкують дуже особисті, зовсім не загальні речі, які ні в якому разі, ні за яких обставин не повинні були бути надрукованими. На жаль, це проблема нашої нинішньої видавничої діяльності. Матеріальні стимули рухають людьми чи якісь інші, але в результаті виходить спокуса для дуже багатьох читачів.

— Чи вважаєте Ви, що сучасні афонські старці подібні древнім?

— Подібні вони древнім старцям чи ні — не можу судити. Знаю тільки, що там існує неперервна духовна традиція.

— Які зустрічі з духовними людьми Вам особливо запам’яталися?

— Не можу знову не сказати про отця Кирила (Павлова), духівника Лаври. Братія Подвір’я навіть частіше, ніж лаврська, має можливість бачитися з ним: ми досить регулярно разом їздимо до нього, і це, звичайно, милість Божа. Буває так, що немає можливості довго розмовляти, але сама присутність цієї людини, її приклад вирішують проблеми, що виникають. Дивишся на нього і бачиш, яким повинен бути чернець. Часом у нашій метушні зразок чернечого життя втрачається, починаєш сумніватися: а чи можливий він, чи доступний? Коли ж спілкуєшся з батюшкою, то бачиш, що він утілив у собі той ідеал, до якого ти мусиш прагнути. Тому, коли такі люди живуть поруч із нами, це впливає дуже сприятливо.

Є ще одна дуже цікава людина, яка сильно вплинула на мене в житті, — це Владика Нафанаїл, Митрополит Неврокопський. Коли ми познайомилися, він був ще єпископом, вікарієм Болгарського Патріарха. Взагалі в Болгарії я зустрічав надзвичайно глибоких, віруючих, відданих Церкві людей і вдячний Богу за ці зустрічі.

Владика Нафанаїл був для мене першим зразком. Це справжній чернець, істинний подвижник і одночасно єпископ. Він навчався в Греції, жив деякий час на Афоні, поки грецька поліція, надівши на нього наручники, забрала його звідти, оскільки у нього не було грецького паспорта. Це дуже цілісна, глибока, духовно яскрава і дивно смиренна, лагідна, проста людина. Ось це поєднання справжнього ченця і справжнього архієрея вразило мене на все життя.

Ми з ним їздили по єпархії, по селах, я служив, а він співав і читав, тому що більше було нікому. Я зазвичай служив утреню, здійснював проскомідію, і вже в кінці ранкових молитов він заходив у вівтар, одягався, і ми з ним удвох служили літургію. Якщо я приходив до нього додому, він сам готував їжу, сам накривав на стіл, сам варив каву. Для мене було одкровенням, що архієрей може так поводитися, тобто це була абсолютно доступна людина, до нього всі могли прийти, навколо нього було дуже багато молоді. Нещодавно в Болгарії прийняли «Закон про віросповідання» — це повністю його заслуга.

Дуже цікавою була зустріч з ігуменею Серафимою, настоятелькою Софійського Покровського монастиря в Княжево. Цей монастир був заснований владикою Серафимом (Соболєвим), відомим російським архієреєм, який керував після революції російськими парафіями в Болгарії. Сьогодні його там дуже шанують. Він похований у крипті російського храму, і до нього постійно іде народ, як у нас до блаженної Матронушки, паломництво не припиняється ні на один день. Владика був справжнім ченцем, щирою і монахолюбивою людиною.

Матушка Серафима уроджена княгиня фон Лівен; її батько, князь Андрій, був до революції предводителем дворянства в Коломиї, а в 1920-і роки прийняв священний сан у Болгарії. Сама вона закінчила богословський факультет Софійського університету.

Монастир, яким вона керувала, був кращою в Болгарії жіночою обителлю, нормально функціонуючою, з великою кількістю сестер, з дуже строгим богослужбовим уставом. Я спілкувався з матушкою Серафимою досить регулярно. Це людина дивовижної глибини: я таких людей більше ніколи не зустрічав. У ній вражало поєднання освіченості, благородства і найбагатшого духовного досвіду, що надавало якогось особливого звучання кожному її слову. Я користувався її порадами, коли у мене не було можливості отримувати духовне окормлення, зустрівши в її особі мудру наставницю, здатну керувати духовним життям. До неї ходили дуже багато болгарських архієреїв. До речі, це — до питання про те, чи бувають мудрі ігумені, здатні бути духовними наставницями. Бувають, і в її особі я бачив це.

Хотів би закінчити нашу зустріч відомим святоотецьким висловом: «Я не монах, але бачив монахів». І безмежно вдячний за це Богові.

Розмовляв ігумен Сергій (Рибко)