• Русский
  • Українська

Єпископ Лонгін (Корчагін): «Бесіда про сучасне чернецтво» (Частина II)

(Частина I)

Щоденне розп’яття себе…

— Чи поділяєте Ви думку про те, що нині, по суті, будь-який монастир покликаний до місіонерського служіння і промислительно те, що більшість монастирів розташовані в містах? Чи Вам ближче ті, хто вважають, що монах мусить проводити усамітнене проживання далеко від людей, зосередившись на молитві і внутрішньому житті?

— Так, кожен монастир сьогодні призваний до місіонерського служіння. Я абсолютно згоден із цим. Хоча, звичайно, ченцеві дуже добре жити в усамітненні на лоні природи, але нинішній час закликає нас усіх бути місіонерами. Я знаю кілька монастирів, які знаходяться в глухих лісах, але і в них ченці теж змушені займатися місіонерською діяльністю, виходити в найближчі населені пункти, спілкуватися з людьми, вчити дітей, допомагати їм прийти або повернутися до віри.

Ми повинні проповідувати, показувати приклад своїм життям і скільки є у нас сил, віддавати їх людям. Для сучасної людини, особливо рефлексуючої, схильної до поглибленого, навіть не самоаналізу, а самокопання і самоїдства, з якими, на жаль, ми часто зіштовхуємося, така активна діяльність ради людей буде дуже корисною. Вона допоможе їй забути про себе, в хорошому сенсі цього слова, — забути не про своє спасіння і про свою душу, а про це самокопання і комплекси.

Я все більше переконуюся в тому, що людина піддана двом хворобам, або, інакше кажучи, дві прірви підстерігають нас по обидва боки чернечого шляху. Це, по-перше, недбальство, коли людина починає шукати собі в монастирі місце, де можна зручно влаштуватися, де нагодують, напоять, де можна поспати, де є якісь привілеї, хоча, звичайно, треба і працювати. І можна, так влаштувавшись, прожити все життя.

Інша крайність — це коли людина дуже активно береться за «внутрішнє духовне життя» і в результаті просто потопає у найтонших проявах своєї душі, намагаючись в них розібратися. Хоча преподобний Іоанн Ліствичник давно сказав, що новоначальному ченцеві не корисний пильний розгляд і тонке розпізнавання помислів, і це всі читали, але не всі можуть застосувати на практиці. І тому, якщо людині доводиться працювати і віддавати себе людям, це якраз дуже допомагає, приводить її в якусь рівновагу.

— Які чесноти для ченця ви вважаєте основними, без яких чеснот він не може відбутися?

— Це послух, смирення, відповідальність.

— Що Ви розумієте під відповідальністю?

— Відповідальність — це коли не хочеться йти, але треба — і йдеш. Важко, погано, боляче, але треба — і йдеш. Можна було б на іншого перекласти, бо втомився, але пам’ятаєш, що інший теж утомився, і оскільки ти все-таки втомився менше, то йдеш за цю людину. Я так це розумію.

— Які духовні небезпеки, підводні камені в сучасних монастирях і навколишньому світі, на Ваш погляд, можуть більш за все пошкодити новоначальному послушникові?

— Це дуже широке запитання. У двох словах на нього відповісти складно. Наприклад, у відроджуваних монастирях такою небезпекою є постійна зайнятість будівництвом і ремонтом. Це наша загальна біда, і я теж чимало засмучуюсь з цього приводу, але все-таки сподіваюся, що ми не тільки будівництвом зайняті, а намагаємося і чомусь іншому приділити час. Проблемою, звичайно, є також і ці кампанії, пов’язані з ІПН, переписом населення, паспортами тощо. Все це дуже сумно спостерігати.

Але, напевно, найбільша проблема в сучасному монастирі інша. Не так давно я розмовляв з одним духовно досвідченим батюшкою, і ми прийшли відносно цієї проблеми до єдиної думки. Людина приходить до храму, до монастиря, вона горить бажанням віддати всю себе, без залишку Богу і Церкві, готова розп’ястися сьогодні ж і в прямому, і в переносному сенсі. Наприклад, кожен, хто приходив до нас, був сповнений цього почуття горіння і самопожертви. Воно багато в чому душевне, характерне саме для новоначальних, природно і абсолютно зрозуміло. І я завжди вважав, що моє завдання — допомогти перетворити це почуття в постійне, рівне ставлення до свого обов’язку, свого покликання, дати людині можливість не втратити цього доброго горіння, але в той же час зробити все, щоб воно перетворилося в рівний вогник, який допоможе їй плідно прожити все життя. Адже чернецтво — це не одноразове, а постійне, щоденне розп’яття себе і підкорення себе почуттю обов’язку.

Буває, приходить людина до полунощниці в шість годин і пропонує: а давайте в п’ять, давайте в чотири, давайте вночі молитися; давайте так, давайте сяк. Подивишся — їй все цікаво, очі горять, кафізми і канони читаються легко. Чудово! І так — день, два, тиждень, місяць, рік, три. А потім стає важко. І ось вже кафізми слухати не хочеться, до церкви ноги не йдуть: спати хочеться. Це природно для людини — втрачається початкове горіння. І тому дуже важливо, щоб настоятель, духівник це горіння не експлуатували, оскільки спочатку на ньому можна дуже багато зробити, гори звернути, а після людина ламається і вона уходить. Я, можливо, скажу дуже жорстоке слово, але іноді можна бачити, як в общинах або монастирях використовуються — сподіваюся, несвідомо — ті ж принципи, що і в секті, тобто людину беруть, користуються її початковим настроєм, потім вона «вижимається» і в результаті сама відпадає; потім набираються нові. Подивіться, є монастирі по сто чоловік, а за рік змінюється — приходить і йде — чоловік сорок. Це дуже погано.

— Що необхідно для того, щоб у людини при зовнішньому діяльному житті збереглося первинне горіння духу, але не перетворилося б на неналежне распалення і захопленість?

— Це можливо, якщо ми будемо завжди залишати час для молитви. Крім того, кожен з нас, коли приходив до Церкви, до монастиря, отримував якусь звістку від Бога, кожен може згадати те почуття радості, коли Господь відкривається: як ніби піднімається завіса і бачиш Царство Боже, бачиш Бога у своєму житті, поруч з собою. Наше завдання — це почуття пам’ятати і берегти, і у важку хвилину воно позбавить нас від зневіри і смутку.

— Які внутрішні проблеми сучасних ченців обумовлені особливостями нашого часу?

— Сьогодні в монастир і взагалі до Церкви приходять люди дуже слабкі і ліниві. Лінь — це головна проблема нашого часу. Вона може бути внутрішня і зовнішня. Одна справа, коли людині лінь вставати і працювати, а інша справа, коли людині лінь працювати над собою.

На жаль, це дуже поширено, особливо у великих містах. Буває: приходить прекрасна людина, все розуміє, протягом року йому розкажеш все, що знаєш, він за тобою все повторить, іншому ще краще тебе все пояснить, але при цьому в ньому не відбувається ніяких змін. Це страшно; просто часом не знаєш, що робити. Я не кажу про братію — я більше зустрічаюсь з цим просто як священик і духівник.

Духовна лінь в значній мірі обумовлена сьогоднішнім часом, коли нам багато чого стало доступно, наші полки ломляться від книг, але ми залишаємося такими ж, якими були. Раніше людина прочитає одну книгу і все життя нею керується. Візьміть, наприклад, «Повчання» авви Дорофея: якщо спробувати виконувати те, що там написано, життя не вистачить, але, якщо преуспієш, такою людиною станеш, що навколо тебе тисячі спасуться, за словом преподобного Серафима. Пам’ятайте, преподобний Антоній Великий почув у храмі: Коли хочеш бути досконалим, піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною (Мф. 19, 21), і йому не треба було більше нічого слухати: він знайшов відповідь на всі свої запитання.

Ось у цій втраті живого відгуку на слово Боже — наша біда. Ми його чуємо постійно, а воно проходить повз нас, не приносить у нас плоду.

— Яким чином людина приходить до гармонії зовнішньої і внутрішньої діяльності? У чому вона полягає?

— Напевно, гармонія настає тоді, коли людина побачить, що її життя склалося. Думаю, що чернецтво якраз і є гармонією зовнішньої і внутрішньої діяльності. Справжнє чернецтво — це коли людина живе по-Божому і в той же час трудиться в монастирі для братів чи сестер, для Церкви Божої.

Чернецтво — це дуже важкий шлях, це хрест, це безліч випробувань і скорбот, але одночасно і справжнє щастя. Для себе я це давно вирішив і знаю, що я найщасливіша людина, тому що Господь визначив мені шлях чернечий.

— Святитель Ігнатій говорить про те, що сльози не по Богу потрібно обернути в сльози по Богу. Яким чином виконати цю пораду?

— Сльози не по Богу — це коли людина плаче від того, що їй шкода саму себе, що вона така нещасна, що ніхто її не любить, усі її забули і кинули і взагалі все на світі погано. А сльози по Богу — це коли людина дякує Богові, радіє тому, що Господь послав їй випробування.

Як перетворити сльози не по Богу в сльози по Богу? Це може бути тільки результатом постійного уважного, правильного, тверезого життя, коли людина піклується про збереження своїх помислів і пильнує над собою, повертає себе на правильний шлях після якихось відступів від нього. Але цього не можна добитися просто як певної окремо взятої чесноти. Сльози по Богу — це плід життя.

— Які є мінуси і плюси в житті невеликого монастиря?

— Про плюси ми вже говорили, а мінуси — це те, що фізично доводиться важче. Скажемо, на Подвір’ї служба скінчилася — і кожен іде на свій послух: хто до редакції, хто до магазину, хто їде кудись, наприклад, на ринок щось купувати тощо. І добовий круг богослужіння весь тримається, а братії всього-на-всього п’ятнадцять осіб. Та й то: один захворів, другий навчається, третій… на дачі. У Подвір’я є в селі щось на зразок монастирської дачі, і періодично там живуть дві-три людини днів десять, а потім їх змінюють інші. Ми не займаємося сільським господарством: братія їздить туди відпочивати, відпочивати від постійної завантаженості, спілкування з людьми, від суєти. Там практично нікого немає: це, можна сказати, справжня пустиня. Зате на інших у цей час навантаження більше. Правда, у нас є ще кілька дітей, які нам допомагають, приходять на вихідні, хтось залишається, щоб попрацювати влітку. Але все одно цього мало, і лаврська братія, що приїжджає на Подвір’я, просто не уявляє, як живуть його насельники. Не знаю, мінуси це чи плюси, міркуйте самі.

— Беручи людей до братії Подвір’я, якими критеріями Ви керувалися?

— Я не можу назвати певних критеріїв: їх багато. Люди різні; неможливо сказати, що тут можна керуватися простим набором якихось ознак. Але головне, щоб людина вміла миритися, хотіла працювати, щоб уявляла собі, що це таке. Крім того, я людей не набирав, практично вся братія Подвір’я, за винятком кількох людей, яких хтось до мене привів або прислав, зібралася з його прихожан. Це люди, які довгий час ходили в храм, сповідалися у мене, і поступово в них визрівала думка про монастир. Не залишаючи роботи або навчання, вони трудилися на Подвір’ї не один рік, дізнаючись про монастирське життя зсередини.

— Як часто братія Подвір’я має можливість бувати на службі?

— Ми завжди намагалися, щоб братія бувала на службі постійно, особливо на літургії, але все-таки необхідно піклуватися і про те, щоб дати їй можливість відпочити. Тому, наприклад, полунощниця на Подвір’ї відбувається п’ять разів на тиждень: у суботу та неділю її немає.

— Яке взагалі місце в монастирі повинно відводитися молитві?

— Мета життя в монастирі — це навчитися молитися. Чернець часом через своє добре виховання може бути добрим, слухняним, працьовитим, його можна легко навчити, він може чудово уживатися в колективі, але якщо він при цьому не навчиться молитися, це буде для нього просто життєвою трагедією.

Я дуже шаную святителя Феофана Затворника, який у своїх листах писав про те, що молитва має виходити з потреб і можливостей людини. Тому молитовні правила можуть бути різними, в залежності від того, що корисно та зручно конкретній людині. Але, повторюю, чернець зобов’язаний вчитися молитися, якщо він цього не робить, то його перебування в монастирі стає безглуздим і марним.

— Наскільки значущим у монастирі неухильне виконання п’ятисотниці?

— Ви маєте на увазі виконання п’ятисотниці всім разом? Я знаю місця, де намагалися читати п’ятисотниці, а потім усі розбіглися, настільки важко їм було. І я розумію тих, для кого неприйнятно, коли Ісусову молитву читають усі разом у храмі. На мій погляд, є речі, які мають відбуватися в глибині серця людини; у ченця, разом з участю у богослужінні та загальному правилі має бути і келейне правило, коли він залишається наодинці з Богом. Якщо все-все відбувається на людях, це дуже важко і не завжди дає користь. Крім того, щоб разом читати Ісусову молитву, взагалі молитися короткою молитвою, потрібно набагато більше простоти, ніж ми сьогодні маємо. Напевно, потрібен особливий устрій, якого в нас немає.

Знаєте, на сповіді, наприклад, від молодого подружжя дуже часто доводиться чути скарги на те, що важко, неможливо разом молитися. І люблять один одного, і близькі одне одному, а читати разом правило не можуть. Я зазвичай кажу: «Якщо не виходить, не читайте разом». Отже, іноді навіть найближчим людям важко разом молитися. І в тому, що стосується Ісусової молитви, я теж помічав: при спільному читанні бувають якісь непорозуміння. Але справедливості ради слід зазначити, що зустрічаються і такі сім’ї, в яких відразу з першого дня моляться разом, і все чудово.

У цілому ж, звичайно, Ісусовою молитвою чернець повинен молитися постійно.

— Через які духовні зусилля здобувається простота серця?

— Думаю, в основному, через смирення і послух і через те, щоб зупиняти себе в самокопаннях.

— Чи проводите Ви зі своєю братією бесіди на духовні теми?

— Так, проводжу. Вони будуються по-різному. Це залежить від можливостей і обставин. Здебільшого виходить розмовляти з братією не разом, а поодинці. Це певною мірою одкровення помислів, хоча у нас це так не називають.

(Частина III)