• Русский
  • Українська

Єпископ Лонгін (Корчагін): «Бесіда про сучасне чернецтво» (Частина I)

Дивний час

Ми живемо в дуже дивний час. Його називають складним, його називають благодатним, його називають часом відродження, але найдоречніше було б назвати наш час дивним. Як ніколи збільшилася прірва між вірою, благочестям і тим, що відбувається у світі. З одного боку, ми повинні радіти тому, що відкриваються храми, що до Церкви приходять нові люди. Адже багато хто сьогодні свідомо прийшов до Бога вже в зрілому віці. І в той же час ми бачимо, як світ змінюється в гірший бік: безліч людей живе в атмосфері, ще важчій і задушливій, ніж у радянські роки.

Все це, звичайно, накладає відбиток і на церковне життя. Ми намагаємося відновити церковну традицію після багаторічного розриву. Наша Церква переживає стан роз’єднаності поколінь, відсутність духовного преємства. Напевно, в меншій мірі це проявляється у служінні священицькому, в більшій -у житті чернечому.

Чернецтво — це особливе служіння в Церкві Божій; це життя в Бозі, яке вимагає навчання від людей, які у свою чергу досвідом пізнали і перейняли його у своїх попередників. Ми знаємо, що в радянські роки чернече життя ледь жевріло: існувало кілька діючих монастирів, де спосіб життя, стосунки між насельниками часто були обумовлені зовнішніми обставинами. Традиції навіть дореволюційного чернецтва багато в чому були втрачені.

Я кажу «навіть», тому що і до революції чернече життя в Росії не в усьому можна назвати благополучним: воно було дуже сильно пошкодженим. Про це писали і великі наші подвижники, такі, як преподобні Оптинські старці і святитель Ігнатій (Брянчанінов). Сьогодні в церковному середовищі зберігаються уявлення про Російську імперію, про Церкву і російське чернецтво того часу як про високий, недосяжний ідеал, до якого треба прагнути всіма силами. Це програма-максимум для дуже багатьох людей. Насправді ідеалізація тут недоречна: і революція 1917 року, і зміна суспільного ладу, і зміна ставлення до Церкви були б неможливі, якби протягом десятиліть, навіть століть, в російському церковному житті не накопичувалися помилки, хоча зовнішній його вигляд був дуже величним.

Імовірно, тому зараз ми бачимо підвищену увагу до зовнішньої сторони церковного життя, відновлення храмів в їх колишній благоліпності. Є в цьому, напевно, деякі перегини: наприклад, коли відливають величезні дзвони, зводять найвищі дзвіниці. Храми будувати потрібно: зведення храмів сьогодні — це одне з головних завдань, але більшою мірою необхідно звертати увагу власне на церковне життя, на проповідь Євангелія, життя християнське, ніж на зовнішнє оздоблення, яким ми часто з такою ретельністю займаємося. Як сказано в Євангелії, і це належить робити, і того не залишати (пор.: Мф. 23, 23). Важливо знайти золоту середину, царський шлях, щоб зберігати і примножувати матеріальне і в той же час ще більше піклуватися про становлення духовне.

Сьогодні, слава Богу, для нас відкривається досвід подвижників інших Церков. Ми довгі роки перебували в ізоляції. Знаючи, що існують Православні Церкви в Болгарії, Сербії, Румунії, Греції, ми не мали можливості ознайомитися з їх досвідом, а він дуже цікавий, оскільки там люди живуть в інших умовах, ніж ми. Греки, наприклад, не пережили тих випробувань, які пережила Росія у ХХ столітті, і у них дуже багато чого збереглося буквально в незмінному вигляді.

Зараз стали відомі повчання відомого афонського подвижника старця Паїсія та інших грецьких отців, і не знаю, як інших, а мене, коли я читав, наприклад, книги старця Паїсія, несподівано вразила одна думка. Я раптом усвідомив, що перед нами людина того ж покоління, що і наші ветерани Великої Вітчизняної війни. Покоління 1940-50-х років у нас — це люди, які в більшості своїй залишилися поза Церквою, а тут ми бачимо старців, які теж воювали під час Другої світової війни проти фашистської Німеччини. Для мене це стало показником того, наскільки безупинна була чернеча традиція там, у порівнянні з тим, що залишилося у нас. Так, духівник Троїце-Сергієвої Лаври архімандрит Кирил (Павлов) також був на війні, захищав Сталінград, але він перебував зовсім в іншому суспільному і духовному оточенні, тому що це був час боротьби з вірою, з Православною Церквою і, природно, запеклою боротьбою з чернецтвом.

Багато хто, з увагою і любов’ю читаючи книги про сучасних грецьких подвижників, часто впадає у крайність: починає бачити масу недоліків у нашому житті й думати, що у нас все погано і нічого доброго бути не може. Я знаю деякі монастирі та церковні громади, які намагаються відтворити в Росії все те, про що йдеться в цих книгах. Відразу хочу сказати, що моє ставлення до цього таке: дух треба переймати, а йти шляхом зовнішнього наслідування не можна, тому що ми живемо зовсім в інших умовах, і те, що можливе для греків, часом зовсім неприйнятне для нас. Це стосується і їхнього способу життя, і Уставу (наприклад, Уставу про піст), якого в нас дотримуватися важче, та й просто того абсолютно унікального явища, яке називається Святою Горою Афон.

У нас ніколи нічого подібного не було і не буде, тоді як для Греції це особлива територія, яка, можна сказати, керує духовним життям країни і всієї Грецької Церкви. Для нас відвідати Афонську Гору — це подвиг, дуже складний і дорогий захід. А в Греції практично кожен її житель може спокійно з’їздити туди, порадитися зі своїм духівником, який подвизається в тому чи іншому афонському монастирі, посповідатися.

Крім того, майже у всіх святогорських обителях є свої метохи — подвір’я в містах, куди з Афону регулярно приїжджають відомі духівники, для того щоб духовно опікувати і жінок, які за Уставом Святої Гори не можуть самі туди потрапити. Таким чином, Свята Гора — це основний фактор життя грецького чернецтва і Елладської Церкви, в той час як для нас це — образ далекий і дуже піднесений. Тому нам недоступно багато чого з того, що доступно християнам Греції.

Я думаю, що у нас може і має статися відродження чернецтва, так як є на те воля Божа, судячи з тих змін, які відбуваються сьогодні в нашій країні. Суть чернечого життя в усі віки, незважаючи на мінливі обставини, завжди залишається однаковою. Це жертовне служіння Богу і ближньому. Від того, наскільки ми зуміємо зберегти його стосовно до тих умов, в які поставив нас Господь сьогодні, і залежить відродження справжнього чернецтва.

Чернецтво неможливе без послуху, смирення, відмови від себе і готовності нести скорботи. Сьогодні ми не зазнаємо тих позбавлень, які терпіли подвижники давнини: ми солодко їмо, м’яко спимо, у нас є побутові зручності, навколо нас багато людей, ми не живемо в пустелі. Однак усе те, що згадано в чернечих обітницях, — терпіння скорбот, гонінь, випробувань, спокус — Господь дає кожній людині, яка бажає йти чернечим шляхом. Терпіння скорбот, особливо душевних, заповнює все, що не дано нам обставинами нашого сьогоднішнього життя. Напевно, це знайоме кожному бажаючому стати ченцем і кожному, хто обрав чернечий спосіб життя, і думаю, це якраз те, чим Господь випробовує нас і допомагає нам зростати. І якщо людина готова прийняти це від Бога покірно, беззастережно, як хрест, тоді вона зможе стати справжнім ченцем у будь-яких умовах, хоч би в які поставив її Господь.

Ось у двох словах те, що я можу сказати. Тепер я готовий відповісти на запитання.

— Розкажіть, будь ласка, як Ви прийшли до віри і Православної Церкви? Чому Ви вибрали саме чернечий шлях?

— Я прийшов до віри і Православної Церкви сам, у свідомому віці. Але сталося це завдяки моїй бабусі, яка в далекому дитинстві, потайки від усіх водила мене до храму і причащала. І коли у мене приблизно в дев’ятнадцять років почали виникати питання, що хвилюють, напевно, будь-якого юнака, — про сенс життя, про смерть, про Бога, я вже знав, що ці питання вирішуються в Церкві.

У мене були знайомі, які ходили на баптистські моління. Одного разу вони привели туди і мене. Я посидів, подивився: весело, і все дуже нагадує комсомольські збори. Хоча там було багато молоді, мені все одно не сподобалося, і коли у мене виникла внутрішня, душевна потреба пізнання істини, я просто знову став ходити до церкви. Знову ж таки завдяки бабусі я знав, що є вічність, є Церква: я просто повернувся сюди, але вже сам, свідомо. Тоді я вчився на філологічному факультеті університету і одночасно працював екскурсоводом і вчителем у школі.

Поступово у мене визріла думка стати священиком. Я жив із мамою, у мене була відстрочка від призову до армії, але для того щоб вступити до семінарії, потрібно було відслужити. І я пішов до військкомату, написав заяву з проханням призвати мене на військову службу. Природно, на мене дивилися як на божевільного, бо і в ті часи не багато хто прагнув служити. Я відслужив в армії півтора року і під кінець навіть утік із лейтенантських зборів для того, щоб встигнути подати прохання до семінарії, і вступив до Московської духовної семінарії.

Лавра мене вразила, вона справила на мене настільки глибоке враження, що через рік я просто пішов і написав прохання до монастиря, може бути, навіть ще не цілком розуміючи, що це таке. Правда, я прочитав тоді «Лествицю», і ця книга мене всього перевернула: я був так вражений, вона відкрилася мені глибиною проникнення в людську душу, що сказав сам собі: «Ніякої художньої літератури читати більше не буду, тому що ніщо не зможе з цим зрівнятися».

Так я прийшов до Лаври і став ченцем. Був 1986 рік, тільки-тільки почалися якісь віяння свободи, стали дозволяти приймати в Лавру людей в більшій кількості, ніж раніше. І завдяки цьому отець намісник, теперішній Митрополит Тульський і Білевський Алексій, дуже активно брав і постригав братію. Я прийшов на Світлій седмиці, а вже на Казанську мене постригли. Це, звичайно, проти існуючих правил, але такий уже тоді був час, і я дякую за це Богу і Владиці.

Після семінарії вступив до академії і був відправлений вчитися до Болгарії.

Закінчивши навчання, повернувся до Лаври, на лаврські послухи, а через кілька місяців отримав призначення до Москви, на Подвір’я. Але, власне, Подвір’я тоді ще не було: з Божою допомогою ми починали його відновлювати, можна сказати, з нуля.

— Як відбувається формування внутрішнього життя насельника Троїце-Сергієвої Лаври? Які її духовні традиції?

— Лавру було дозволено відкрити після війни. Спочатку там зібралися чудові люди, які пройшли сталінські табори, безліч випробувань. Це були справжні адаманти духовного життя. Але знову відкрита Лавра була задумана тоді радянською владою як центр, який демонстрував би всьому світу лояльність влади до Церкви. Так Лавра стала не тільки духовним, а і своєрідним представницьким центром Російської Православної Церкви.

Іноземні делегації в радянські роки возили у всі монастирі: так демонструвалася толерантність влади по відношенню до Церкви — толерантність, якої насправді не було. У всіх монастирях влада намагалася якимось чином контролювати життя братії і в тій чи іншій мірі здійснювати її підбір. І однак, незважаючи на всі зусилля відповідних органів, у монастирях таки були справжні ченці, вони рятували свої душі і допомагали тим, хто приходив до них.

В останні роки в Лаврі відбулося дуже багато змін. Насамперед різко збільшилося число насельників: сьогодні їх, за списками, близько трьохсот чоловік. Керувати такою величезною братією непросто. І тим більше це важко, якщо немає старця, навколо якого збираються люди, якому всі вони довіряють і у якого сповідаються, навіть не тільки у нього одного, а і у найближчих його учнів. Наприклад, на Афоні є кілька багатолюдних монастирів по шістдесят, по сімдесят осіб, духовним життям яких керує старець, який колись почав це братство збирати, а навколо нього — кілька духівників, його найближчих чад-однодумців, які одного з ним духу. І вони разом окормляють братію. Тоді складається одна духовна сім’я.

І все ж Лавра — дивовижний організм, там завжди було багато людей високого духовного життя, є вони і сьогодні.

Ще один важливий момент: багато нинішніх архієреїв — вихідці з Лаври. На моїй пам’яті чимало людей, які вже відбулися в чернецтві, закликалося до служіння в єпископському сані. Деякі з них були досвідченими, справжніми духівниками і залишаються ними тепер, будучи вже архієреями. Природно, постійний відплив найпідготовленіших людей не може не призводити до певного порушення традицій і преємственості.

— Наскільки все залежить від послушника, від його бажання знайти собі керівника або порадника, брата-однодумця, або ж, навпаки, залишитися напризволяще і жити самочинно?

— Скрізь і завжди це залежить від людини, адже якщо сама людина не виявляє бажання, то жоден керівник не врятує. Кожному з нас треба назавжди запам’ятати: не буде так, що хтось візьме нас за руку і поведе прямо до Царства Божого. Людина сама повинна трудитися, в будь-яких умовах, а якщо вона трудиться, Господь їй завжди допоможе.

— Чи трапляється, що люди бувають змушені покинути братство?

— Так, таке трапляється; негаразди, на жаль, можливі скрізь, де є живі люди.

— Чи можлива в такому багатолюдному монастирі, як Лавра, одностайність братії, адже часто виникають різні групи, які по-різному розуміють шляхи спасіння? Чому б Ви віддали перевагу самі, якби вибір залежав від Вас: жити в багатолюдній обителі, з певною традицією, що склалася, чи в малочисленному монастирі з простим братством, яке шукає спасіння?

— Так, у багатолюдному братстві таке буває: виникають різні групи, і це, звичайно, задача настоятеля монастиря — зробити так, щоб між ними не було антагонізму, в іншому разі все розвалиться. Щодо мене, то я не віддавав переваги — мене відправили до Москви, і так волею Божою я вже не живу в монастирі з певними сформованими традиціями, тобто в Лаврі. Однак, ті роки, які я провів у її стінах, дали мені все, що я маю, і я дуже вдячний за це Богу і преподобному Сергію.

Взагалі Лавра — мій дім. Свого часу, як я вже згадував, я чотири роки навчався в Болгарії, і в мене була можливість приїжджати до Росії на канікули і взимку, і влітку. І я жодного разу не їздив до себе додому, до мами, але відразу їхав до Лаври, для мене це і був саме рідний дім. Так, напевно, в житті Лаври є недоліки, але я пам’ятаю ту Лавру, в якій були брати, дуже міцні духовно, пам’ятаю старих ченців, які ставилися до послушників і дуже строго, і в той же час з великою любов’ю. Лавра для мене завжди буде найдорожчим місцем на землі. Я завжди буду з радістю туди приїжджати. Думаю, кожному, хто бував у Троїцькому соборі, знайоме почуття, яке охоплює людину, коли вона молиться біля мощей преподобного Сергія. Це найбільша святиня. Хотілося б, щоб разом з цим було ще й ідеально благоустроєне братство. Але, напевно, нічого ідеального на світі немає. Повторюю, можна говорити про недоліки, але при цьому в Лаврі так багато духовно високого та благодатного, що для кожного з нас цього цілком вистачить.

— Якщо людині важко жити, наприклад, у Лаврі, який потрібен настрій і правило поведінки, щоб усе-таки там спасатися?

— Правило — молитися преподобному Сергію, якщо хочеш спасатися в Лаврі. А настрій такий: усіх слухатися і вірити, що якщо хочеш спастися, просиш цього у Бога і готовий терпіти до кінця ті умови, в яких перебуваєш, Господь допоможе навіть в самому несприятливішому місці. А Лавра сьогодні — це хороше місце.

— Які позитивні і негативні сторони Ви бачите в навчанні у духовних навчальних закладах?

— Позитивним є те, що людина отримує систематичну богословську освіту, систематичні знання про віру і згодом може надати звіт про своє уповання (див.: 1 Пет. 3, 15). Негативні сторони також є, як і в будь-якому іншому людському співтоваристві, установі, організації. Загалом я вважаю, що вчитися необхідно, особливо якщо йдеться про молоду людину.

(Частина II)