• Русский
  • Українська

Ігуменя Арсенія (Воспянская): «Все наше життя і є життя духовне»

Приводимо інтерв’ю з настоятелькою жіночого монастиря на честь ікони Божої Матері «Відрада і Утішання», який був відкритий згідно з рішенням Священного Синоду від 11 листопада 2008 року в селі Велика Вільшанка Васильківського району Київської області.

— Матушка, Ви кілька років тому отримали психологічну освіту. Як у Вас поєднувались психологія і релігія?

— Починала я вчитися психології будучи вже досить воцерковленою людиною. І не без побоювань за своє «благочестя». Тоді мені здавалося, що треба працювати тільки в рамках так званої православної психотерапії, навіть місіонерствувати. Через якийсь час я зрозуміла, що психологія моїм переконанням не загрожує і проповідей від мене ніхто не чекає. І ще для мене було відкриттям, що немає ніякої православної психотерапії, а є більш-менш професійні терапевти, які сповідують Православ’я у приватному житті, і це якось впливає на екзистенційні підстави їх роботи. Тут для мене стало важливо усердствовать за двома напрямками: по можливості підвищувати терапевтичну кваліфікацію і просуватися по духовному шляху. Єдність цих напрямків позначилося не відразу, спочатку я навіть їздила до відомого старця, духівника Троїце-Сергієвої Лаври архимандрита Кирила (Павлова), з питанням: як бути, якщо я хочу бути в монастирі, але люблю свою професію? Отець Кирил сказав, що не бачить тут ніякого протиріччя, що я буду черницею і психологом.

— Чи не виникало у Вас внутрішніх протиріч, пов’язаних з психологією? Чи не стали Вам деякі ідеї здаватися надто вузькими?

— Крім «ідеї» Євангелія, будь-яка ідея, що претендує на повноту уявлення про людину, здається мені вузькою. Але психологічна наука, слава Богу, не претендує на всеосяжність підходу і винятковість впливу на особистість. Вона розглядає людину і людські відносини в певному — душевному — ракурсі. І тільки в самих крайніх своїх підходах і терапевтичних методах вона може суперечити духовному погляду. Ось тут і є, на мою думку, місце для вкладання аксіологічних переконань психотерапевта, момент його особистого вибору, а не професійного.

— У який момент Ви вирішили прийти в монастир? Що таке бути ченцем?

— Це така тема… Невимовна. Одне можу сказати точно: у монастир приходять від радості! Від неможливості жити по-іншому, якщо в твоє життя входить незвичайна радість любові Божої до тебе. На цьому фоні всі інші «щастя» представляються такими недостатніми! Самотність — неповнота, ущербність; у шлюбі самотність долається знаходженням іншого. У чернецтві цей інший — Сам Бог. Чернече життя — зовсім інша реальність. Це так само важко описати, як, наприклад, бездітній людині роз’яснити радості материнства. Я й сама, ще не будучи черницею, перебувала в ілюзії, що вже стільки знаю про чернече життя, що залишилося тільки одяг змінити. Тільки після постригу стало очевидно, що нічого не знаю про це, і що дай мені Бог хоч коли-небудь стати справжньою черницею.

— Чи продовжуєте Ви практикувати в психології у вже новому статусі? Як Ви вважаєте, чи зможете Ви знайти спільну мову з людиною, далекою від релігії?

— Психотерапевтична практика — один з моїх послухів, такий же, як і настоятельство. Я не можу кинути його за своїм бажанням. Так що доводиться поєднувати. Де в чому чернецтво дійсно ускладнює роботу з невіруючими в Бога: з’явилося якесь особливе співчуття до них. Що аж ніяк не об’єктивує погляд психотерапевта.

— Чи можна почати жити церковним життям, не зустрівши Бога?

— Наприклад, якщо ми любимо людину, то намагаємося бути в тих місцях, де її можна зустріти. Ми шукаємо її, сподіваючись на зустріч. А Юнг говорив, що у нього не було ні одного пацієнта старше 30 років, який не шукав би Бога. Але якщо ми шукаємо Бога, куди ж ми підем у пошуках, як не в дім Божий — у храм? Як ми можемо привернути Його увагу, якщо не будемо брати участь в таїнствах Церкви і загальних молитвах — у богослужіннях, які посилюють наші немічні звернення, немов динаміки — тихий звук? І як ми зрозуміємо, що знайшли Його, якщо не будемо з’єднуватися з Господом в таїнстві Причастя? Ми готові годинами сидіти під «потрібним» кабінетом, ходити і ходити до якого-небудь начальника для вирішення звичайного життєвого питання, а до Того, від Кого все залежить, не йдемо. Мені здається, це для нашого життя просто трагічний парадокс.

— Чому так часто люди згадують про Бога тільки лише в період випробувань і страждань? Чи стає людям легше, якщо вони звертають свою увагу до Бога?

— Так відбувається, можливо, тому, що в інший час життя нам здається, що ми самі все можемо, в усьому самі розберемося і все вирішимо. Господь говорив: без мене не можете робити нічого. Ось випробування і виявляють наш істинний масштаб, нашу недостатність і слабкість. Скорбна людина швидше оцінить хресні страждання Господа, Його жертву за нас. Чи легше стає, якщо звернутися до Бога? М’яко кажучи, трохи наївно вважати, що поставлена наспіх свічка в храмі зобов’язує Бога виконати наше прохання, начебто ми звертаємось в бюро добрих послуг. Він шукає зовсім не таких відносин з нами. Господь прагне допомогти, але чекає відповідного прагнення до Себе, пошуку щирого діалогу з Ним, нашої готовності змінюватися, жити за заповідями. Православна віра в цьому сенсі дуже вимоглива, в чомусь навіть драматична, тому що потрібна постійна робота над собою, самообмеження, безбоязне бачення своїх недосконалостей і багато іншого, все це один старець назвав волею до святості. І хоч довготерпеливий і многомилостивий Господь, маючи Свої шляхи нашого спасіння і дивлячись в наші серця, часто подає допомогу і розраду, не чекаючи від нас духовних подвигів, ми не звільняємося цим від необхідності власних зусиль. А легше стає, можливо, в тому сенсі, що з Богом життя стає ясним для нас, дуже простим і нам самим зрозумілим, що, як мені здається, свідчить про її правильність, а коли в житті починаються драматизм і негаразди, значить, ми від вірного шляху ухилилися. І ще, звичайно, з’являються ні з чим у світі не порівнянні радість, душевний спокій, безбоязне ставлення до життя.

— Як утримати свою віру? Як утриматись в храмі навіть тоді, коли все в житті стане спокійно?

— Ми часто так міркуємо: ось, нарешті, випробування закінчилися, можна в храм і не ходити: просити начебто нема про що. Але друзі, до яких ми звертаємося тільки у важку хвилину, або подружжя, про яких ми згадуємо тільки коли в них є потреба, навряд чи захочуть залишатися нам друзями. Люблячи їх, ми намагаємося зберігати їм вірність у будь-який момент життя, працюємо душевно для підтримання відносин. А Господа відкладаємо до наступних скорбот. Любов до Бога, пам’ять про всі благодіяння Божі нам, впевненість у повсякчасній Його милості дають сили зберігати вірність обраному шляху. Не тільки помолитися у важкий момент або освятити паски — духовне життя. Все наше життя — і є життя духовне! У кожну її хвилину і на будь-якому місці. Спасіння — не проблема вільного часу, звички, традицій або культурних уподобань, а з усією безкомпромісністю поставлене головне питання життя: обираємо ми життя вічне або вічну смерть? Чи хочемо бути вічно в свободі і радості любові — або перетворитися в безсмертних нелюдей, за Борхесом?

— Зараз усі говорять про кризу. Чим може допомогти Церква людям у кризові часи?

— Святитель Миколай Сербський, кажучи про кризу 30-х років в Америці, нагадував, що в перекладі з грецького «криза» — це «суд». Суд Божий. Від кризи ми в розгубленості, а суд Божий — дуже зрозуміло. Відразу ясно, що треба робити. Ось дореволюційна економіка в Росії, як відомо, криз не знала, а розвивалася небувалими темпами. Безліч підприємців, особливо купців, чудово розуміли, Кому вони зобов’язані процвітанням. Тому й з’являлися безліч храмів, монастирів, лікарень, притулків, шкіл. Церква — явище не соціальне, тому вона від подій за вікном не залежить, а завжди, в усі часи допомагає нам тим, що кличе нас до спасіння і вже дві тисячі років пропонує для цього незмінний шлях — шлях до Бога через церковне життя і виконання заповідей. Крім того, як чудово сказав Юнг, віра дає нам можливість спертися на щось, що лежить поза життям, щоб мати можливість судження і вільного рішення. Як інакше ми можемо оцінювати те, що відбувається навколо?

— Розкажіть, будь ласка, про Ваш монастир.

— Монастир наш ще дуже молодий, знаходиться на Україні, недалеко від Києва. Він заснований на честь ікони Божої Матері «Відрада і Утішання». У цій чудовій афонській ікони вражаюча історія, і, як нам відомо, наш монастир — єдиний, їй присвячений. Ми і архітектурний стиль вибрали афонський. Там, де ми будуємо, не було власне монастиря, але в XVII–XIX століттях земля була монастирською. Це чудово красиве і дуже благодатне місце. Зараз умови важкуваті, але по милості Цариці Небесної будівництво потихеньку рухається. Мені дуже радісно знати, що нам допомагають і підтримують нас мої земляки — чудові люди з Москви.

— Цього тижня православні люди відзначають Пасху Христову. У зв’язку з цим світлим святом скажіть, будь ласка, що-небудь нашим читачам.

— Уявіть: все життя ми живемо на чужині, далеко від нашої горньої батьківщини, від нашого Небесного Отця. І ось настав день, в який ми всі — які щось досягли і новоначальні, які постились і не постились, — потрапляємо в повноту всього самого прекрасного, що в звичайному житті зустрічається в самих мікроскопічних крупицях. Ми потрапляємо в батьківські обійми, на радість, світло, любов. Це і є Пасха. Нарешті-то немає смерті, немає страху. Я бажаю всім нам як можна довше утримувати в душі пасхальний настрій і ніколи не забувати, що «ніщо не відлучить нас від любові Божої». І нехай буде завжди з вами благословення Цариці Небесної — Відради нашої і Втіхи.

«Дорогі брати і сестри!
Жіночий монастир на честь ікони Божої Матері " Відрада і Утішання"знаходиться в стадії будівництва і звертається до вас з проханням про допомогу, щоб розпочата добра справа в умовах кризи не зупинилася.
В „Отченике“ є такі слова преподобного Ісидора Пелуісіота: „Якщо хто хоче подавати милостиню черницям, нехай подає. Подаючий милостиню їм отримає велику нагороду, ніж подає милостиню сліпим, кульгавим і прокаженим. Спроможний подавати милостиню черницям отримає від Бога у нагороду вінець великий“ .
На нашій іконі Пречиста Мати утримує караючу десницю Сина. Сьогодні, коли гнів Божий зримо проявляється в нашому житті, ми особливо потребуємо заступництва Цариці Небесної, в відраді і утішанні, які Вона нам подає. Давайте разом збудуємо дім Пресвятої Богородиці, і сама Пречиста не позбавить вас Своєї милості в вічності і заступництва в земному житті»

Дорогі друзі! Якщо у вас будуть питання, а також бажання допомогти монастирю «Відрада і Утішання», напишіть м. Арсеніі: i.arsenia@uteshenie.kiev.ua

http://www.psynavigator.ru/