• Русский
  • Українська

Архієпископ Вишгородський Павел: «Взяти з собою в майбутнє хотів би ревність по Бозі»

19 квітня намісник Святої Успенської Києво-Печерської Лаври Високопреосвященніший Архієпископ Вишгородський Павел відзначає свій 50-річний ювілей. Пробуджується природа, передчуваючи майбутнє Воскресіння Христове, світла скорбота Страсної седмиці ось-ось виллється радісним «Христос воскрес!» Все більше і більше людей приходить до Лаври помолитися, попросити благословення і, звичайно ж, привітати дорогого намісника з цим знаменним днем. Приєднуємося до всіх привітань і сердечно дякуємо Владику, який у передсвяткових турботах і бдіннях знайшов час, щоб відповісти на наші запитання.

— Ваше Високопреосвященство! Настає день Вашого ювілею — красива кругла дата, двері життєвої мудрості. Можливо, у кожного з нас він трапляється в різний період, але в цей день хочеться згадати колишні досягнення, щоб перенести їх у майбутнє. Що б Ви взяли з собою в першу чергу?

— Я, в першу чергу, хочу подякувати Богові за ту велику милість, яку Він мені дав: народитися в християнській сім’ї, сім’ї працелюбів, в сім’ї багатодітній. У нас не було кращих дітей чи гірших, батьки ставилися до всіх з належною увагою, вимагали від нас у першу чергу, щоб ми були не стільки дітьми, скільки людьми. Тому що дитині все дозволено, а дорослій людині зовсім по-іншому дається послух — і від Бога, і від батьків. У нас не було різниці в роботі ні сестрам, ні братам, ми всі вміємо і корів доїти, і побілити, і випрати, і тісто замісити, і нам хотілося допомогти один одному. Дійсно, була хороша сім’я і хороше виховання. Я вдячний своїм батькам. Мене не часто сварили, я намагався не досаждати мамі й батькові, хоча іноді хотілося відпочити, трошки погуляти. Але кожен, хто живе в селі, знає, що таке сільське життя, тим більше — в багатодітній сім’ї. В моєму житті були хороші вчителі — бабуся, велика християнка, яка вчила молитві, вранці і увечері я чув її довгі молитви, вона завжди перечитувала Заповіді Господні, Заповіді Блаженств. Вона молилася годинами — саме це надихало мене й спонукало ще в юному віці задуматися про покликання священнослужителя. На моє духовне життя свого часу також вплинули Надя регент і Люба, яких, на жаль, уже немає, і тітка Галя, яка ще жива, слава Богу. Зараз їй вже сімдесят п’ять років. Кілометрів за десять, напевно, від свого будинку я ходив до неї вчитися читати церковнослов’янською. А вперше я прочитав «Апостол» церковнослов’янською мовою в 1972 році, тоді мені було одинадцять років. Було свято Стрітення, і я пішов не до школи, а на службу. Звичайно, це був незабутній день, це велике щастя — хоча коли я повернувся на клірос, священик отець Валентин сказав мені: «Петре, ти зробив стільки і стільки помилок». Я не придивлявся до наголосів, мені хотілося прочитати голосно і виразно. Після його зауваження я вже почав читати уважніше, з розстановками. Чи були якісь досягнення в житті?.. Досягнень особливих, думаю, не було. А взяти з собою в майбутнє хотів би ревність по Бозі, а ще — ніколи не втомлюватися від молитви, адже ангели ніколи не втомлюються від неї. Я вірю в Промисел Божий, вірю в те, що Господь мене не залишить. І хоч що Господь посилав би, я завжди приймаю з радістю. І хочу, щоб це почуття мене ніколи і ніколи не залишало.

— Владико, Ви пам’ятаєте свої дитячі і юнацькі мрії — що з цього збулося? І про що Ви мрієте сьогодні?

— Практично всі мої мрії Господь виконав, я, дійсно, думав стати священиком. Але ніколи не хотів бути намісником. Про чернецтво мріяв, хоча на той час це були досить сміливі мрії. А Господь мене удостоїв Своєю милістю, і ось уже 17 років, як я терпінням і любов’ю мого духовного отця митрополита Володимира несу послух намісника Святої Успенської Києво-Печерської Лаври та вікарного єпископа Його Блаженства. Я дякую Богові і дякую Блаженнішому. Про що мрію, думаю сьогодні? Сьогодні я бажаю від щирого серця, щоб керівники нашої країни повернулися до Бога. Щоб те, що належало Церкві, особливо храми і будівлі, в Києві і по всій Україні в міру можливості повернули. І щоб наші керівники, я дуже їх поважаю і ціную — і Президента, Віктора Федоровича, і Миколу Яновича, дорогу мені людину, і Андрія Петровича Клюєва, і ряд інших мною шанованих людей, які дійсно творять історію і піднімають країну, — щоб Господь спас їхні душі, а вони завжди пам’ятали, що їх обрав народ. А голос народу — голос Божий. І щоб Церква більше не знала колишніх випробувань і катаклізмів. Хоча вони будуть — за словами Священного Писання, це неминуче. Але ради нашої слабкої віри, щоб Господь тимчасово відклав час випробування.

— Чи пам’ятаєте Ви свою першу молитву?

— Я молився з дитячих років. Дуже любив молитви «Отче наш» і «Господи и Владыко живота моего!». І ще мені особливо до душі ірмос Пасхального канону: «Светися, светися, Новый Иерусалиме!» Коли Церква, радіючи, прославляє Воскресіння Христове і співаються слова цієї молитви, відчуваєш, ніби знаходишся не на землі, а на небі.

— Владико, Ваш ювілей випадає на Страсну седмицю. Що в Вашому житті значить Великий Піст і, особливо, скорботна і, в той же час, світла Страсна седмиця?

— Для мене Страсна седмиця — кульмінація всього Великого Посту. В цей період за вечірнім богослужінням читають особливі стихири, євангельські сідальни, які просто роздирають душу, особливо, якщо хор співає зворушливо і злагоджено. Вони приводять до такого стану, що коли стоїш біля Хреста, мимоволі приходить думка: «Господи, і я беру участь у цих беззаконнях…» Бо кожен мій гріх, гріх кожного християнина, це теж Розп’яття Христа, биття, заушення. Ніщо так не ображає Христа, як наші гріхи, тим більше, коли ми не каємося. Соромно буває і за себе — 50 років це і не дуже багато, але вже й немало. Може, свічка вже і догорає, напевно, вже й не проживу стільки, скільки мені Господь дав прожити. Але дякую Господу за все.

— Безсумнівно, для кожного християнина Великдень, Христове Воскресіння — найбільше свято. А які інші великі свята Вам ближче всього?

— Воскресіння Христове — це свято свят, торжество з торжеств. Ми народилися заради цього прекрасного дня, щоб воскреснути з Христом і насолоджуватись Царством Небесним. Тому я дякую Богу, що мені випала честь народитися, дякую Богові, що я — християнин, грішний, але перебуваю в істинній канонічній Церкві, дякую Богові за те, що удостоїв мене бути причасником Його Божественної Трапези тут, на землі, і прошу, щоб не позбавив мене і Царства Небесного.

І Воскресіння Христове, й інші двунадесяті свята відкривають нам не людський, а Боголюдський смисл. Щоб ми не говорили, всі свята пов’язані з Боголюдиною, з Христом, крім одного — свята Трійці. Тому що тут Господь явив світу триєдність Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа. Гостинність Авраама сприйняла цю Божественну благодать і засвідчила, що ми завжди повинні бути кроткими і смиренними серцем. Ми знаємо, що зійшов Святий Дух і маємо можливість протягом річного богослужбового круга у святих Таїнствах Церкви зустрічатися з Святою Трійцею, освячуючись і з’єднуючись з Богом. Це і в свято Хрещення Господнього, коли «Отец глаголет, Сын крещается и Божественный Дух в виде голубя свидетельствует», а також і в свято Преображення, коли, преобразившись на горі Фавор, Господь свідчить нам про те, що Він прийшов у світ, щоб врятувати кожного, хто прагне спасіння. Тому для мене всі свята — велика радість, це ще і ще одне нагадування про небо тут, на землі. І вони нам свідчать, як Отець Небесний через Сина сказав: «Творите сие в Мое воспоминание». І кожне з цих великих свят, це ще одна бесіда, ще одна зустріч із Богом.

— Владико, що таке справжня любов? Як можна навчитися любити і чи можна навчити любити когось, не доклавши до цього свого серця?

— Справжня любов — це любов до ближнього і Бога. Не може бути любов тільки до Бога, а до ближнього — злість. Якщо людина озлоблена на ближнього, значить, вона і Бога не любить. Можна говорити «я люблю», але пророк Ісайя докоряє: «Приближаются люди, которые чтут меня устами, но сердце их далеко стоит». Тому що від переповнення серця промовляють уста. Можна говорити прекрасні, чарівні слова про любов, а самому бути виповненим ненависті і злоби. Сьогодні, наприклад, Європа і весь світ кажуть про гуманність, про ту любов, якої немає насправді. Тому що ми бачимо, як розоряють цілі держави, як знищують народи, як заражають їх різними хворобами — намагаються всіляко принизити Бога в Його творінні. Господь сказав: якщо ви дали жебракові копійку або склянку води, або одяг — ви дали Мені. Якщо ви принизили, плюнули в обличчя цьому жебракові — це ви зробили Господу. Слава Богу, в мене ніколи не було злості всередині. Я сказав і забув, що говорив. Але коли людина звертається до тебе з проханням — завжди намагайся виконувати. І я намагаюся бачити в кожній людині образ самої Боголюдини Христа. Ближній — це, якщо хочете, ікона Божа, живий образ. Тому намагаюся всіляко бути не господарем, а рабом у інших, і мені дуже приємно служити ближнім.

— Вам доводиться бути строгим, карати неслухняну братію. Чи легко це робити?

— Суворим я не можу бути. Чесно кажучи — не знаю, що це таке. Карати декого доводилося, але не від злості. Я завжди говорив: коли приходить до мене брат, який щось неправильно зробив (адже ми всі не ангели!) — до нього одне ставлення. Коли приходять люди з лукавством, щоб спокусити — до них, відповідно, інше ставлення, суворіше. Тому я ще раз дякую Богові, що немає в серці моєму такої злості, яку я хотів би вилити на людину.

— Ваше Високопреосвященство, а чи є люди, яких Вам важко любити?

— Таких людей, з якими мені було б важко спілкуватися і любити, немає. Є люди, які в людському розумінні спокушають — з такими людьми я намагаюся не спілкуватися, щоб уникнути всяких пустих балачок. Але і їх я не те що не люблю — просто уникаю.

— Сьогодні багато говорять, що нинішні християнські зібрання, на жаль, не завжди нагадують перші, древні. Це ознака часу, що люди відокремлюються, закриваються один від одного, чи цьому належить бути?

— Християни повинні збиратися і спілкуватися з Богом і між собою в храмах, як це було і в давні часи, так триває і дотепер. Господь каже: «Где двое или трое собраны во имя Мое, там Я посреди них». Проте можна збиратися людям і на дні народження, і на інші свята. Але не для гулянь — людина повинна причаститися, покликати друзів, порадіти, прославити Бога за можливість бути християнином. Може, ми і погані християни, але все одно — діти Божі. Ми маємо частіше збиратися для молитви, щоб славити Бога, радіти кожному дню, кожній людині, яку Господь посилає, йти до храму самим і один одного підбивати, і разом цінувати дар цього тимчасового життя, не забуваючи при цьому і про блага майбутнього.

— У день народження, особливо, якщо це ювілей, прийнято приймати привітання. А що б Ви хотіли побажати всім, хто прийде до Вас із привітаннями, Вашій братії і духовним чадам?

— Своїй братії я бажаю тільки одного: коли прийде час Другого пришестя в світ Христа, час Страшного суду, щоб всі вони стали праворуч Бога і Отця, щоб вони почули Його блаженний голос: «Придите ко Мне, вси труждающиеся и обремененные, и Аз упокою вы». Тому що іго Христове благе, і тягар Його легкий. А тим, хто ще на шляху до Христа, бажаю, щоб вони прийняли Його всім серцем і щоб в нашій країні, в усьому світі Господь утвердив мир. Я знаю, що ми його не заслуговуємо по нашим гріхам, але все одно молюся: «Даждь ми, Господи, зрети моя прегрешения и не осуждати брата моего. Даждь ми видети Тя, Господи, и славити Тя во вся дни живота моего!»

Інтерв’ю підготував ігумен Пафнутій

Сайт Києво-Печерської Лаври