• Русский
  • Українська

Єпископ Феодосій (Снігірьов): «Чим благочестивіше середовище мирян, тим більше з нього буде виходити монахів»

З нашим сьогоднішнім гостем, напевне, багато хто знайомий. І якщо не особисто, то по численних проектах, які він благословляв або втілював в життя. Якщо ви бували на Міжнародному православному фестивалі авторської пісні «Благодатне Небо», слухали лекції православних богословів у київському Свято-Володимирськомудуховно-просвітницькому центрі, брали участь у марафоні для сліпих і слабозорих, молилися в монастирях Київської єпархії або просто купували найдорожчі і найсмачніші фініки на Володимирському ринку, значить, точно знаєте, про кого іде мова…
Отже, у нас в гостях — єпископ Броварський Феодосій (Снігірьов), хіротонія якого відбулася напередодні Різдва Христового, вікарій Київської Митрополії, благочинний Київської єпархії у справах монастирів, керівник Сектора
духовно-просвітницьких проектів УПЦ, духівник Міжнародного православного фестивалю авторської пісні «Благодатне Небо», настоятель чернечої громади при Київському Свято-Володимирськомудуховно-просвітницькому центрі. Здавалося б, чернецтво — відречення від усього мирського, а стільки посад і обов’язків у владики і в Церкві, і в миру… І як тільки він все це встигає?
Про свій шлях до Церкви і чернецтва; про віруючу прабабусю і
марксиста-ленініста дідуся; про сучасних монахів та сучасні монастирі, яких в УПЦ — на будь-який «смак», та про тих, хто критикує Церкву, і чи потрібно монастирю відстоювати своє право на приміщення та «добре» ім’я; про «младостарчество» і про те, як виховати чернече покоління, щоб монастирі не виродилися, як у Європі; як уживаються церкви і ринки, і багато чого іншого — розповів в гостях у редакції «Православіє в Україні» єпископ ФЕОДОСІЙ (Снігірьов).

— Владико, раді вітати Вас в гостях у нашій редакції. Ви відомі і нам, і нашим читачам своїми місіонерськими проектами. Коли ставали священнослужителем, чи планували спочатку розгорнути таку масштабну місіонерсько-просвітницьку діяльність, або це прийшло з часом?

— Для мене взагалі було дещо несподівано, коли я дізнався, що обраний на дияконське служіння правлячим архієреєм Калузької єпархії (РФ), нині митрополитом Калузьким і Боровським Климентом. Прийняв це обрання з вдячністю і згадую своє дияконське служіння, а воно було недовгим — всього три місяці, як одне з найкращих часів свого життя.

Коли став священиком, буквально відразу був направлений у монастир на послух, і спочатку бачив своє служіння як монастирського ченця. Ні про яку широку місіонерську діяльность тоді мови не йшло — можливо, це і не повинно бути притаманне монастирському чернецтву в тій мірі, в якій ця діяльність може розвиватися на парафії і у місіонерських відділах.

Коли був переведений на служіння в Київ, і відкрилися нові перспективи і можливості, то воно прийшло саме собою як Боже благословіння.

— Як ви прийшли до чернецтва? Хто вплинув на ваш вибір саме цього шляху в Церкві?

— Народився я і виріс у Києві, на Березняках, так що вікна мого будинку були прямо навпроти Києво-Печерської Лаври. Родом я з типової сім’ї нашої Батьківщини, коріння якої були релігійними. У радянські роки релігійність була втрачена, а потім нащадки знову прийшли до Бога. Батьки, згадуючи нашу прабабусю, говорили, що вона не тільки була релігійною, але і повністю підкоряла своє життя суворим аскетичним нормам.

А мій рідний дідусь, Г. Лазарєв, був у Миколаєві відомим комуністом. Він був редактором обласної газети «Южная правда» і ректором Інституту марксизму-ленінізму, але тим не менш, ніколи не зневажав Бога. Показовою для тих часів була ситуація: моя прабабуся щодня ходила в Свято-Нікольський храм, і їй весь час потрібно було проходити повз вікна редакції свого сина. І той з балкона їй казав: «Ти що ж робиш, хочеш, щоб мене з партії вигнали?..»

Тим не менш, Господь привів всіх нас до Церкви і до Бога, точніше, не привів, а повернув. Першим по цій стежці пішов мій брат — нині протоієрей Ростислав, який зараз є доктором богослов’я, професором Калузької духовної семінарії та Київської духовної академії. Вже пізніше по його стезі пішов і я.

— Коли ви почали відвідувати богослужіння?

— З тих пір, як прийняв хрещення. Це було в шкільному віці — 8 клас середньої школи. Я пам’ятаю про те велике враження, яке на мене справило Таїнство хрещення, про те гаряче бажання вступити до братії Києво-Печерської Лаври, тоді Лавра тільки відкрилася.

— Чому саме в шкільному віці ви прийняли хрещення?

— На мене вплинув мій брат Ростислав. У той час він, відслуживши в армії в м. Калузі, готувався там до прийняття священного сану…

Я закінчив школу, після було медучилище і потім вже — Калузька духовна семінарія.

У медичне училище я вступав свідомо. Мене приваблювала не практична галузь медицини, а область психології як науки. Але закінчуючи училище, я вже знав, що хочу вступити до семінарії.

— У багатьох священнослужителів медична освіта. Як Ви думаєте, ці галузі якось взаємопов’язані?

— Медицина — це теж служіння людям. З біографій архієреїв, священнослужителів можна дізнатися, що, дійсно, дуже багато хто з них закінчували медичні навчальні заклади. Можливо тому, що і медицина, і священство — прагнення служити і допомагати людям.

Що стосується бажання чернецтва, то воно у мене твердо оформилося ще в другому класі духовної семінарії. Тим не менш, постриг я прийняв у четвертому класі семінарії.

— А як поставилися близькі, адже вам було всього лише трохи більше двадцяти?

— Батьки сприйняли з розумінням, оскільки вони завжди давали достатню свободу і мені, і моєму братові. Особливо, що стосується вибору життєвого шляху. Ніколи на нас не тиснули, хоча намагалися утримувати від крайніх проявів юнацького максималізму.

Коли я вирішив приймати чернецтво, звернувся за схваленням до батьків. Вони не були проти, хоча не завжди батьківське серце схвалює такий вибір сина або дочки, оскільки батьки бажають бачити своє чадо щасливим на землі. Досить згадати історію преподобного Феодосія Києво-Печерського. Його мати не давала йому стати на шлях цілковитого служіння Богові, хоча в той час релігійність була дуже високого рівня.

— На честь кого Ви були названі в постризі?

— На честь преподобного Феодосія, ігумена Києво-Печерського. Це був вибір правлячого архієрея Калузької єпархії. Коли владика їхав в машині на постриг, гортав календар — і ім’я вибрав просто інтуїтивно. У цьому був промисел Божий. Тепер несу служіння на місці подвигів преподобного Феодосія в Києво-Печерській Лаврі.

— А як живеться ченцеві поза монастирських стін? Адже до прийняття архієрейського сану Ви були настоятелем парафії — в ім’я преподобної Єфросинії Полоцької в безпосередній близькості від одного з найдорожчих і престижних ринків Києва — Володимирського?

— Коли я повернувся в Україну, то отримав призначення в храм-каплицю на честь преподобної Євфросинії Полоцької на Володимирському ринку. І переїжджав до Києва я не з монастиря — ще в Калузі після двох років життя в монастирі був переведений на послух в Єпархіальне управління — завідувачем канцелярією, був настоятелем храму на честь Казанської ікони Божої Матері. Тобто, до життя поза монастирськими стінами до того часу вже звик.

Тим більше, общинність не загубилася. У нас при храмі є невелика чернеча громада, яка всіляко допомагає і підтримує в новому для мене архієрейському служінні. Саме ця громада є тим духовним домом, в якому всі проблеми, які можуть виникнути в миру, нейтралізуються. А так, звичайно, ченцеві одному в миру складно.

— Чи може таке бути, що людина хоче прийняти чернецтво, але не хоче жити в монастирі?

— Думаю, що чернець поза монастирем жити може. Тим більше, якщо його Церква визначила на цей послух. Але якщо людина хоче прийняти чернецтво і спочатку не горить бажанням жити в монастирі, це неправильно.

Хоча духовне життя людини — дуже тонке питання. Людина — це всесвіт перед Богом, у кожного своя доля, тому не можна вирішувати, не вникнувши в обставини, що кому потрібно в духовному житті.

Практика жити поза монастирем склалася ще за радянських часів — оскільки закривали обителі. Саме в радянські роки і з’явилася традиція призначати ченців священиків на парафії.

— З чого починалася Ваша духовно-просвітницька діяльність?

— Ми не ставили за мету спеціально займатися місіонерством або будь-якою особливою просвітницькою діяльністю — просто будували парафіяльне життя. Створили бібліотеку, оскільки не всі прихожани мали можливість придбати книги, аудіотеку, відеотеку. Напевно, в той час не було подібної діяльності на парафіях, тому до нас почали сходитися люди. До цих пір наші аудіо-та відеотека — одні з самих значних в Києві.

З часом ми стали займатися духовним окормленням слабозорих і незрячих. Просто раніше ніхто системно в Києві цим не займався. Зараз ми передали свої напрацювання Звіринецькому чоловічому монастирю, який прийняв естафету.

Що стосується православних бардів, то вони просто не мали даху над головою, ось і прийшли до нас, і ми подружилися. Все само собою складалося, ми не прагнули до чогось спеціально.

Зараз же з’явилося багато нових турбот. Мені доручено вікаріатство, посаду благочинного в справах монастирів, настоятельство у Свято-Воскресенському «афганському» храмі в Печерському районі, а, отже, і окормлення воїнів-інтернаціоналістів, яких 250 тисяч.

— Ви ще і настоятель храму на честь святого рівноапостольного князя Володимира, що на Володимирському ринку. Як уживаються церква і ринок, адже ринок сам по собі є аморальним, та й у наш час ринки в неділю повніше, ніж храми?

— Практика будівництва храмів на ринках дуже давня — з часів Візантійської імперії.

Але в нашому випадку все вийшло навпаки. Ринок колись давно виник навколо храму в ім’я святого рівноапостольного князя Володимира, який стояв на місці де зараз стоїть Палац Україна. Тому і ринок став називатися Володимирським, і вулиця — Володимиро-Либідська. Потім храм зруйнували, а ринок залишився. У 70-ті роки минулого століття його змістили на нинішнє місце, а ми храм відроджуємо, правда, не в колишньому вигляді.

Чимала частина наших прихожан — торговці ринку, а не жителі району, адже це центр міста, і тут більше офісів, ніж жилих будинків. І дуже часто працівники ринку приходять за порадою, оскільки торгівля пов’язана з обманом (я навіть не знав, що настільки). Часом питання звучить навіть так: «Як мені жити — або по-християнськи, і жебраком стати, чи обманювати?» Ми намагаємося донести до людини думку, що з гріхом на компроміси йти не можна.

— Раз вже ми торкнулися цієї досить неоднозначної теми, то дозвольте таке питання. Чи зустрічалися Ви з думкою, що «на ринках будують каплиці, щоб гроші з торговців збивати»?

— Звичайно зустрічався. Так, загалом то, так думають не тільки про храми на ринках. Я пам’ятаю, як ми ще добудовували каплицю, і один з торговців, бачачи, як ми колупаємося, самі розчин місимо, запитав: «Що, не можете бригаду найняти і зробити все це швидко і якісно? Ви ж такі багаті…» Коли він зрозумів, що ми самі розчин замішуємо зовсім не з жадібності, то дістав 40 гривень і пожертвував на будівництво. На той час це були добрі гроші. А потім він став нашим прихожанином.

— Чи доводилося Вам зустрічатися з тим, що православні священики ходять по ринках з пропозицією освятити торгове місце і таким чином заробити?

— Якщо сама людина просить освятити своє робоче місце — це нормально. Освячують і медичні кабінети, і вчительські, і перукарні… Так що в принципі нічого протиприродного в тому, що ви згадали, немає.

Часом на Володимирський ринок приїздять незаможні священики з області, які йдуть по ринку з кухлем для пожертв і приймають записки. Я не беруся їх засуджувати, якщо це справжні священики, які при цьому благопристойно себе ведуть і дійсно моляться про людей.

Але є маса аферистів, які на цьому паразитують. Купили обманом підрясник, хрест і ходять збирають якісь пожертви. Таке буває. Якщо хтось із наших церковних співробітників це помічає, відразу звертається до охорони, щоб таких пройдисвітів виставляли з території ринку.

— А в житті Вашого приходу були такі важкі моменти, коли доводилося «ходити з кропилом по рядах»?

— Було таке і у нас. У 2001 році — мене тоді тільки призначили настоятелем каплиці. При каплиці трудилося всього три людини, і щоб хоч якось існувати, ми проходили у свята з такими освяченнями. Я розумів ще тоді, що з точки зору відвідувачів ринку виглядало це некрасиво, але діватися було нікуди. Тому зараз і не засуджую священиків з області, які питають дозволу пройтися попросити пожертвування на храм в селі.

— Останнім часом все частіше в ЗМІ виникають конфлікти навколо тих чи інших монастирів, в тому числі, київських. Як реагувати монастирю на подібні заяви і чи потрібно відстоювати своє право на монастирське приміщення і своє добре ім’я?

— Те, що виникають конфлікти — не вина Церкви. Монастирі, безумовно, повинні відстоювати свої права, тим більше, на майно, яке їм по праву належало і має належати. Майно — це не засіб для заробляння грошей, а, як правило, храми або будівлі, де трудяться ченці, умови для духовного оновлення нашого суспільства.

А конфлікти обумовлені, в більшості своїй, саме ось цими майновими моментами. Люди, які в ці конфлікти залучені, — сторонні. Журналісти просто є знаряддям тих, хто робить свій бізнес, паразитуючи на відібраному у Церкви ще більшовиками. Віруючій людині варто це розуміти, не вірити сліпо всьому написаному, не засуджувати духовенство і пам’ятати, що правда переможе якщо не на землі, то на небі.

— Де ця грань між відстоюванням «свого права» і реагуванням громадськості на несправедливість?

— Звичайно, не можна сказати, що у всіх таких ситуаціях керівництво монастирів веде себе ідеально, іноді не вистачає дипломатичності, розважливості. Тим не менше, все одно той, хто хоче спокушатися, буде спокушатися, хто хоче наставлятися, буде наставлятися. І якщо хто до Церкви відноситься негативно, будь-який привід знайде, щоб її осудити.

— Чи є якісь особливості у сучасних монастирів? І чи всі вони однакові?

— Усі монастирі різні — вибирай, що називається, на будь-який смак. Є монастирі з менш суворим уставом і більш суворим. Наприклад, Свято-Троїцький Іонинський монастир крім традиційного монастирського духовного вдосконалення братії займається місіонерською діяльністю. Якщо до монастиря сходиться молодь, значить, є там те, що приваблює, приносить духовну користь. Є Голосіївська пустинь — монастир суворого закритого типу, де навіть існує традиція не приймати до братії ченців, які прийняли постриг в іншому монастирі. Багатолюдні наші жіночі монастирі — Покровський і Флорівський, в які приходять послушниці не тільки з України, але і з Росії та Білорусі.

У кожному монастирі свій дух, свій настрій, у кожного свої особливості, але всі вони духовне життя проводять у руслі чернечих традицій.

Якщо людина бажає присвятити своє життя Богу і дати чернечі обітниці, то я б порадив побувати спочатку в різних монастирях. Більш того, пожити там 2–3 місяці, і лише потім проситися кудись послушником. Перш ніж приймати постриг, потрібно пройти трирічне випробування, тому що назад з монастиря дороги не буде.

Ми знаємо багато прикладів з історії Церкви, коли в пошуках свого місця навіть святі люди раніше ходили з одного монастиря в інший (преподобний Лев Оптинський, святитель Ігнатій (Брянчанінов)).

— Зараз монастирі відкриті для мирян. Наскільки складно ченцеві сповідувати світських людей, адже такої практики раніше не було?

— Справа в тому, що ця практика існує стільки, скільки існує чернецтво. Люди завжди йшли в монастирі, щоб отримати духовну втіху, настанову.

Так само й зараз. Чому? Людина до порожнього колодязя не йде. Якщо він прийшов до ченця на сповідь і отримав користь — не тільки ту, яку Господь дає через сповідь, але і користь духовну від якоїсь конкретної поради, то він повернеться в той монастир, та ще й приведе когось із собою. І в цьому немає нічого поганого.

— Іноді доводиться чути, що якщо ви сімейна людина, то краще сповідатися і просити ради не у ченця, а у сімейного священика. Це дійсно так чи різниці особливої немає?

— Звертатися до чернецтва з питаннями про ті сторони сімейного життя, про які ченцеві нічого не відомо, звичайно, не варто.

Якщо до мене на приході зверталися з питаннями, що стосуються виховання дітей, особистих відносин, я відправляв до одружених священнослужителів. Але якщо був якийсь подібний досвід з тим чи іншим питанням, то, звичайно, давав пораду.

Але, по-перше, потрібно пам’ятати, що рада є радою, а не наказом. По-друге, буває що ченці, не маючи достатнього духовного досвіду, зловживають тією благодатною владою, яку дає священнослужителю Господь. Буває деякі горе-духівники починають роздавати необдумані благословіння і завдають цим шкоди духовному житті людини (проблема младостарчества). Не треба боятися порушити такі поради, якщо вони очевидно шкідливі і агресивно нав’язливі.

Духовний послух, послух духівнику — це добре. Але перш ніж ставитися до когось з повною довірою, потрібно спочатку для себе з’ясувати: цей священнослужитель адекватний, і у нас схожий з ним стан душ? Якщо ж піти до першого ліпшого сповідуючого в монастирі, а потім беззаперечно виконувати все, що він скаже, то часом це може бути небезпечно. Є «старці», які можуть і душу покалічити.

— Ви сказали про готовність до послуху, про бажання покаятися, змінити себе. Але суспільство зараз інфіковане якоюсь апатією, духовними лінощами. Наскільки взагалі сучасні люди готові змінювати себе і своє життя?

— Завжди є люди, які готові змінюватися, і які мінятися не готові. Так було і сто років тому, і дві тисячі років тому. Багато званих, але мало обраних. Хто приходить до Бога з відкритим серцем, той і буде змінюватися.

Звичайно, сучасній людині, вихованій у розбещенному суспільстві, сповідувати християнство — вже подвиг. Але Господь торкається віруючого серця, і людина стає здатною до зміни. А без зміни — яке життя в Церкві? Церква закликає до того, щоб люди відрікалися від своєї вітхої сутності і ставали новими.

— А який монастир найбільше близький саме Вашому серцю?

— Звичайно, це Києво-Печерська Лавра, поряд зі стінами якої я виріс — на її купола я дивився з дитинства — і в якій сьогодні несу послух. Це і Свято-Пафнутьїв Боровський монастир у Підмосков’ї, де я провів два роки свого життя і-де проходило моє становлення як ченця і священнослужителя. З жіночих монастирів — це Покровський монастир у Києві.

— Сьогодні будуються храми, відроджуються монастирі, але доводиться чути, що, мовляв, краще б Церква не відроджувала обителі, а будувала лікарні. І що сучасні чернечі громади повинні повністю зануритися в проблеми суспільства — алкоголізм, наркоманія, сирітство тощо, і допомагати їх вирішувати.

— Люди, які сповідують духовність, відірвану від релігійних складових, насправді сповідують не духовність, а матеріалістичний гуманізм. Що стосується монастирів, то ніколи соціальна робота не була їх пріоритетом. Чернець повинен проводити час в молитві та усамітненій праці. Але коли трапляються війни, голод, монастирі завжди надавали допомогу людям. Якщо ж монастирі в основному перетворювати в богадільні і лікарні, то вони втратять своє основне призначення і виродяться, як це відбувається в Європі.

Нещодавно ми були на богословській конференції в Генуї і з великим жалем спостерігали, як величезні будівлі католицьких монастирів просто пустують. Всі ченці «вимерли», а нові просто не прийшли. Адже для того, щоб займатися соціальною роботою, не потрібно йти в монастир. Зате щоб йти в монастир, потрібно відректися від усього. Якщо ми підемо в цьому відношенні по європейському шляху, поставимо соціальну роботу на чільне місце по відношенню до духовного життя, то теж можемо позбутися людей, які йдуть у монастирі, щоб спасатися.

— Як потрібно виховувати молоде покоління, щоб обителі не виродилися?

— Перш за все, треба розуміти, що чернецтво — в руках Божих. Це диво на землі. Як би ми не намагались щось зробити «по-людські» для його відродження, але якщо не буде на те Божої волі, то чернецтво не відродиться і не розцвіте. З історії Церкви ми знаємо, що коли приходив час, Господь торкався нашої грішної землі, і розквітало чернецтво. В історії вітчизняної Церкви було кілька таких відроджень: преподобний Антоній і Феодосій — перше народження чернецтва на Русі, потім преподобний Сергій Радонезький і його учні, преподобний Паїсій Величковський і Оптинське старчество.

Що ми можемо зробити, щоб чернецтво процвітало? Жити духовним життям і виховувати дітей справжніми християнами. Ченці виходять із середовища мирян, і чим благочестивіше середовище мирян, тим більше з нього буде виходити ченців.

— Раніше був такий образ ченця: нещасний юнак, у якого щось сталося, і він через особисту драму пішов у монастир. Але ж насправді не від горя йдуть у монастир. Який же образ сучасного монаха?

— Я в своєму житті не зустрічав людей, які пішли в монастир через якусь особисту трагедію. Може, таке трапляється, але це недовговічно. Час лікує все, і стан людини з часом теж стабілізується. Тому той хто прийшов до монастиря не за покликанням, а через якийсь випадок, рано чи пізно піде. Так що той спосіб, про який ви говорите, був скоріше створений радянською пропагандою, щоб люди неправильно сприймали чернецтво, духовенство і Церкву. До речі, цей образ працює, на жаль, до цих пір.

Два дні тому ми розмовляли із настоятелем одного з храмів в моєму вікаріатстві. Він розповідав, що в селі за радянські роки склався стереотип: якщо людина починає ходити в церкву не тільки на Великдень і Хрещення, значить, у нього якісь проблеми. І люди настільки бояться громадської думки, що до церкви не ходять. Тільки коли людина вже воцерковилась, рік-два відвідує храм постійно, тоді відношення до нього піднімається від підозрілого до рівня поблажливого.

Який образ сучасного монаха? Найчастіше це чоловік 30–40 років, який давно прийшов до монастиря цілком усвідомлено за покликом серця і знайшов тут свій духовний дім. Не із-за особистої трагедії, не із-за невлаштованості у світі. Це кістяк чернецтва.

Головне в житті — шукати волю Божу. Тому що якщо людина, що має схильність до сімейного життя, стане ченцем — це трагедія. Точно так само, якщо людина, схильна до чернецтва, одружиться — теж трагедія. Тому кожен у пошуках свого шляху не повинен поспішати і обов’язково повинен дати собі час дозріти або до сімейного життя, або до чернецтва. Принаймні, якщо є сумнів, в яку сторону піти, не треба приймати поспішних рішень. Мені здається, повинно бути безхмарно зрозумілим: я хочу бути ченцем або я хочу бути сім’янином.

— Навіть якщо довго доведеться «дозрівати»?

— Звичайно, потрібно собі поставити розумні строки. Якщо тобі вже 35, то треба себе до чогось підштовхнути. Якщо людина розуміє, що сім’я, домашнє життя, діти — це не його, якщо у нього схильність до усамітнення, до духовних роздумів, до сокровенної молитви, то його дорога — чернецтво. І навпаки.

— Дякуємо за захоплюючу бесіду і сподіваємося на продовження співробітництва з нашим порталом, яке за останні роки стало тісним, плідним і дуже цікавим!

Розмову вели Юлія Комінко, Ольга Мамона, Ірина Опатерна
Над матеріалом працювала Тетяна Пилипчук

Православіє в Україні