• Русский
  • Українська

Схиігумен Авраам (Рейдман): «Ченці та миряни один без одного жити не можуть»



Те, що відбувається за монастирськими стінами, для більшості людей покрите таємницею. Щоб розвіяти найпоширеніші з міфів, ми опублікували вже чимало матеріалів із різних монастирів. Кореспондент Марія ВЛАДИМИРОВА зустрілася з духівником
Ново-Тихвинського жіночого монастиря (м.Єкатеринбург) та чоловічої Свято-Косьмінської пустині (Верхотурський повіт) схиігуменом АВРААМОМ (Рейдманом).
 

— Отче Аврааме, людям, які живуть в миру, не вистачає інформації про життя ченців у монастирі. Виникають здогадки і припущення, які часто не відповідають істині. Серед мирян існує така думка, що монастир — це те місце, де повинно бути важко фізично і морально: ченці встають о п’ятій ранку, постійно моляться, виснажують себе працею. А як насправді?

— Перш за все, хочу сказати, що і сімейне, і чернече життя — обидва дуже важкі. Якщо жити за заповідями і виконувати всі повеління щодо сімейного життя, тоді воно перетворюється на справжнє хрестоношення, тому що православна родина — це багатодітність, виховання дітей, плотські скорботи, про які говорить апостол Павел, тобто це дуже важко.

Чернече життя не менш складне, ніж сімейне, але складнощі там зовсім інші — ми відмовляємося від одних скорбот і натомість отримуємо інші. Мирянин не живе таким духовним життям, як чернець, але у нього є безліч турбот, пов’язаних із матеріальною стороною життя, наприклад, із зароблянням грошей. Монах, відмовляючись від цього надмірного піклування в матеріальному відношенні, отримує свободу для того, щоб вести духовну боротьбу, тобто звільняється для внутрішнього життя.

Щодо постійної молитви можу сказати наступне. Пам’ятаю той момент, коли я вперше прийшов до церкви після хрещення, мені треба було вистояти всю службу і причаститися. Так от, я хотів лише одного — щоб це все швидше закінчилося. Мені тоді навіть на думку не могло спасти, що я буду священнослужителем, і для мене богослужіння стане найважливішою справою в моєму житті.

— Монахи багато моляться і трудяться. Складається враження, що працюють вони все ж більше. Виховання душі в монастирі відбувається завдяки праці?

— Праця може використовуватись як виховний засіб, але ставити його на перше місце ніяк не можна. В миру хоч-не-хоч працювати доводиться більше, а на молитву людина витрачає зовсім небагато часу. Монах же повинен щодня значну частину часу віддавати Богу. Я думаю, що час, відведений на молитву, не має бути меншим за час, відведений на працю. Крім того, за вченням святителя Ігнатія Брянчанінова, головною справою ченців є, перш за все, молитва і читання заради духовної користі, а не фізична праця.

Заповідь апостола Павла про постійну молитву стосується не тільки аскетів, а й усіх християн. Слід розуміти, що молитва взагалі для будь-якої людини, незалежно від того, сімейна вона чи веде аскетичний спосіб життя, завжди мусить бути на першому місці за вагомістю, це найважливіша справа для християнина. Молитвою ми свою душу готуємо до вічності.

— А скільки годин на добу ченцеві відводиться на молитву і скільки на працю?

— Шість-вісім годин на день відводиться на молитву і на читання і приблизно п’ять-сім годин — на роботу. Ми дуже ретельно стежимо за тим, щоб праця за часом не перевищувала часи, відведені на молитву. Припущення про те, що ченці мусять заморити себе непосильною працею — неправильне. Праця нічого не дасть, якщо вона не буде одухотворена молитвою.

— Отче Аврааме, Ви є духівником відразу двох монастирів: чоловічого та жіночого. Вважається, що жіночий монастир — явище значно складніше за чоловічий через специфіку жіночого характеру. Черницям буває складніше вжитися одній із одною, вони раниміші, уразливіші, люблять поговорити. Напевно, в такому колективі буває значно більше конфліктів та інтриг, ніж у чоловічому. Чи так це?

— Я можу сказати, що принципової різниці між черницями і ченцями немає. Звичайно, жінці легше заплакати. Для того, щоб заплакав чоловік, треба, щоб сталося щось страшне. Ось у цьому, мабуть, і полягає основна різниця, ну в чому ще? Якщо перебільшувати, то можна, звичайно, сказати, що жінки мають перераховані Вами риси характеру, але водночас не можна сказати, щоб і серед чоловіків не було якихось образ, ревнощів або підозр одного щодо іншого. Ми всі пристрасні люди, а в монастир приходять каятися, тобто лікуватися, і спасатися. Це своєрідна духовна лікарня. До речі, якщо чернець не молиться, то пристрасті в ньому, найчастіше, починають діяти ще з більшою силою, ніж у миру.

Суто жіночі або суто чоловічі риси в монастирі відходять на другий план, тобто «стираються». Залишається людина — Божа душа. Вона поза статтю.

— Скільки зараз черниць у монастирі?

— Сто п’ятдесят.

— Сто п’ятдесят людей — величезний колектив. Усі зовсім різні, з різними характерами. Невже між сестрами не буває міжособистісних проблем?

— Ну, звичайно, бувають, а як же без них? Ми ж усі живі люди. Але дуже важливо, що в нас у монастирі існує духовне окормлення. Сестрами безпосередньо керують так звані стариці, тобто досвідченіші і розсудливі черниці, які, керуючись святоотцівським вченням, дають їм конкретні поради. Так от, Святі Отці рекомендують усім на початковому етапі обов’язково пройти через життя в монастирі що передбачає спільне проживання, тому що тут виходять назовні всі пристрасті людини. Саме тут вона пізнає сама себе в спілкуванні з іншими людьми. Ченці, як камінці на березі моря, труться хвилями один об одного і, зрештою, стають абсолютно гладенькими. А якби цього не було, в усамітненні людина могла б зберегти в собі усі пристрасті, які у неї є, навіть не підозрюючи про їхнє існування. В монастирі в цьому сенсі легше, це спосіб життя, придатний для всіх, у той час коли усамітнення, особливо в наш час, підходить дуже небагатьом.

— Чи заохочується в монастирі дружба між черницями?

— Преподобний Антоній Великий сказав так: «Май одного друга, щонайбільше двох, але краще тобі мати другом одного Бога».

Дружба може бути різна. Одна дружба підтримує людину на тому подвижницькому шляху, який вона для себе обрала, а інша є проявом слабкості. Скажімо, збираються молоді сестри і починають базікати про щось пусте. Ми ставимося до цього поблажливо, зважаючи на їхній вік, а проте заохочувати це не можемо. Якщо ж черниця відчуває довіру до якоїсь розсудливої сестри, іде до неї радитися, і та її підтримує у внутрішній брані чи скорботі, тоді можемо тільки схвалити таку дружбу. Крім того, буває дружба під час послуху чи дружба по келії.

Звичайно ж, дружні стосунки хоч-не-хоч виникають. Але ми, повторюся, не заохочуємо ту дружбу, яка виникає або на ґрунті якихось слабостей чи завдає шкоди.

— Ви сказали, що кожна людина приходить у монастир спасатися, тобто спасати саму себе. Виходить, що в монастирі кожен сам за себе чи ні? До кого черниця може звернутися, якщо їй погано або дуже важко?

— Ні, не сам за себе, ні в якому разі. До кого звернутися? Ну, по-перше, сестра відразу йде до своєї стариці і отримує від неї необхідні настанови. В такій ситуації черниці потрібна дуже відверта й щира розмова. Часом старицям сестри розповідають набагато більше, ніж вони наважуються розповісти на сповіді. Якщо виникає якась особлива проблема і її не вдається швидко вирішити, то сестер зазвичай направляють на бесіду до мене чи до настоятельки. Крім того, ми, звичайно, всі разом молимося за цю черницю.

Так що у нас не буває такого, що кожен залишений сам на сам. Ми дивимося за сестрами і прагнемо їх завжди у всьому підтримувати. Навіть якщо у когось просто засмучене обличчя — намагаємося з’ясувати, в чому причина.

— Тобто виходить, що в монастирі за кожну конкретну сестру перед Богом відповідає стариця і духовний наставник?

— Відповідає не тільки стариця. Я не знаю, кого вище поставити в цьому відношенні: старицю, духівника чи настоятельку? В разі якихось труднощів настоятелька теж може покликати до себе сестру, розмовляти з нею і намагатися її врозумити і наставити. Тут важливо, що матушка в обителі — це не просто керівник, адміністратор, для сестер вона — справжня духовна мати.

— А чи бувають випадки, коли думка стариці розходяться з думкою настоятельки чи духівника?

— Та ні, щось не пригадаю, щоб таке було. Хоча теоретично це можливо. Якщо таке і буває, то зазвичай такі запитання легко і швидко вирішуються.

Єдина перевага стариці полягає в тому, що вона краще знає свою сестру. В принципі, до кого б черниця не пішла — їй усі скажуть приблизно одне й те ж, тому що кожен із нас спирається не на свою думку, а на писання святих отців.

— А чи можлива така ситуація, що у сестри є духівник поза монастирем, в якому вона живе?

— Цього не повинно бути ні теоретично, ні практично. Мій духівник — покійний ігумен Андрій (Машков) із Глинської пустині, в молодості наставляв мене так: «Якщо будеш усіх підряд слухатися, збожеволієш». У різних монастирях буває по-різному, і я не беруся судити людей, які подвизаються в інших обителях. Але вся справа в тому, що у наших сестер немає необхідності шукати духівника поза обителлю, тому що наставникам, які знаходяться в нашому монастирі, ми повністю довіряємо.

Зараз з’явилося багато різних людей, що говорять не від Святих Отців, а від себе особисто і претендують на духовний дар, тоді коли вони його не мають. Мені здається, що набагато більше довіри варті звичайні розсудливі священики, ніж ті, котрі вважаються старцями. Це дуже велика небезпека нашого часу. Всі хочуть бачити пророків і чудотворців, а насправді потрібно шукати не пророка-чудотворця, а тверезо думаючу людину. В наш час це дорожче, ніж будь-яке пророцтво.

Біда сучасності полягає, з одного боку, в надмірній приземленості, а з іншого боку, в зайвій екзальтованості. Ні того, ні іншого у православної людини не мусить бути. Тому й небезпечно відправляти сестер до когось іншого, дозволяти у когось окормлятися. Це може призвести до порушення єдності, яка у нас в монастирі, слава Богу, є.

— Ми живемо в 21-у столітті, але всі чернечі правила, велика частина літератури і богослужбових книг ідуть з древності. Наскільки зараз монастирі адекватні або неадекватні сучасності?

— Ні в сімейному, ні в чернечому житті іншої основи, окрім Христа, у нас бути не може. Тому ми завжди і в усьому мусимо спиратися на Євангеліє. Часи змінюються і в цьому сенсі можуть бути внесені якісь корективи, і навіть послаблення, які не стосуються принципових аспектів чернецтва, тобто «умного делания» і послуху.

Слід зберегти сутність чернецтва, а другорядні речі не вважати головними. Зрозуміло, що коли в монастир приходять міські дівчата та їх змушують подвизатися так, як подвизалися єгипетські подвижниці — це може призвести тільки до хвороб і ні до чого більше.

Нещодавно кілька сестер на чолі з нашою настоятелькою, матушкою Домнікою, їздили до грецького монастиря Ормілія. На сьогодні це один з найупорядкованіших у духовному відношенні монастир, його духівником є відомий старець Єміліян (Вафідіс). Так от, по приїзді сестри розповідали про порядки цієї обителі. І мені найбільше сподобалася одна річ, яка вам, напевно, здасться дивною. Нещодавно в них був збудований корпус, в якому кожній сестрі належить власна келія з душем і туалетом. І це при тому, що подвизаються вони досить суворо, наприклад, сплять на простих підстилках — у них немає ліжок. Але в той же самий час є душ і туалет. У нас такого поки що, на жаль, немає.

Так от мені це надзвичайно сподобалося, бо там сучасній освіченій інтелігентній людині надається можливість вести чернечий спосіб життя. Це необхідно, тому що сільські жителі зараз становлять меншість серед ченців.

А інакше виходить, що людина зрікається миру і відразу ж занурюється без жодних подвигів у такі побутові умови, які роблять її життя в монастирі зовсім нестерпним. У кращому разі, якщо у неї ангельське терпіння, вона через кілька років занедужує. А в гіршому випадку — буває змушена піти з монастиря, підірвавши при цьому своє здоров’я.

Побутові зручності мають велике значення. І якщо ми хочемо залучити нормальних людей, здатних до чернечого життя в духовному відношенні, ми маємо виявити поблажливість до їхньої тілесної немочі.

— Ви згадали грецький монастир — поділюся у зв’язку з цим одним цікавим спостереженням. Чому в грецьких ченців привітні та усміхнені обличчя, у той час, коли наші ченці, навпаки, обличчя мають суворі і похмурі?

— Ви знаєте, нас, як це не дивно, досить часто запитують, чому наші сестри такі веселі? Мабуть, існує такий штамп, що чернець обов’язково повинен бути понурим і хмурим, але насправді це зовсім не так. Чернець, як будь-яка людина, якщо він задоволений своїм життям, має бути веселим. А чому людина буває похмурою? Від того, що у неї щось не ладиться, є якісь проблеми. Тому якщо у людини все добре, скажімо, в духовному житті, то вона, природно, буде веселою і радісною.

— Так, але ж чим більше чернець розуміє і відчуває свою недосконалість, і чим більше він веде внутрішню брань — тим більше це відбивається на його обличчі, хіба не так?

— Навіщо лякати людей своїм понурим виглядом? Ні, не мусить так бути. Людина, яка веде брань, має здобувати перемогу, і, відповідно, бути задоволеною. Якщо монах засмучений — отже, він зазнає поразки.

— Наступне питання стосується правил і порядків в обителі, які в кожному монастирі свої. Чого не можна робити у вашій обителі?

— Сестра не має права виходити за територію обителі без благословення. Але ми сподіваємося, що наші сестри роблять так не тому, що їм це заборонено, а тому, що вони усвідомлюють, навіщо це потрібно. Ми нічого не забороняємо, не пояснюючи. В церковному Уставі сказано, що не дозволені виходи в місто, особливо поодинці. Завжди йдуть, керуючись хоча б принципами безпеки, як мінімум дві сестри — це теж древній чернечий звичай.

Людина, прийшовши до монастиря, довіряє себе нам повністю, ми за неї відповідаємо. Скажімо, хтось хоче строго постити, але ми йому не дозволимо, якщо це не підходить його здоров’ю. Ми забороняємо не тільки речі, які порушують дисципліну, але те, в чому проявляється надмірна нерозумна ревність, скажемо, занадто суворий піст, або нехтування послухом заради надмірної молитви. Тобто ми намагаємося вести людину шляхом здорового глузду. Тільки здорового глузду не життєвого, а Євангельського.

— Чого ще в обителі не можна робити?

— Не можна пити, курити, лаятися.

— А, наприклад, голосно сміятися можна?

— Зважаючи, наскільки голосно. Якщо сестра сміється так голосно, що заважає іншим спати, то, напевно, заборонять. Але у нас ніякої особливої заборони на сміх немає.

— Чи можна сучасним черницям користуватися мобільним телефоном?

— Якщо по ділу, то так, а якщо ні, то навіщо? Сусідці по келії дзвонити? Якщо черниця хоче побачитися з родичами, то зазвичай рідні самі приїжджають у монастир і відвідують сестру.

— Отче Аврааме, чи дозволяється прихожанам фотографувати в монастирі?

— На території монастиря — так, можна, чому ні? Прихожани просто повинні поводитися коректно. Буває, що вони починають яку-небудь сестру в обличчя клацати фотоапаратом тому, що їм здалося, що у неї духовний вираз обличчя і ще щось. Ось це вже недобре.

— Моє наступне запитання — про здоров’я. Може і чи повинен чернець лікуватися у лікарів чи йому слід у всьому покладатися на Бога? Що робити, якщо він захворює?

— У випадку якщо сестра захворює — ми веземо її до лікаря. Обов’язково.

— Тобто ви схвалюєте лікарів?

— Звичайно. Більше того, ми за цим дуже ретельно стежимо — у нас регулярно проходять медогляди. Навіть якщо людина не хоче йти до лікаря, ми її переконаємо в тому, що це необхідно зробити. А як іще може бути? Адже дівчина приходить до нас у монастир і повністю себе нам довіряє. І в духовному, і у фізичному сенсі. Поки вона знаходиться у нас, ми за неї повністю відповідаємо.

По можливості намагаємося надавати кваліфіковану допомогу сестрам у Єкатеринбурзьких лікарнях. Були випадки, коли ми відправляли сестер за кордон, щоправда, для цього доводилося просити допомоги у наших благодійників, тому що ми не маємо таких коштів.

Випадки, коли ченцеві кажуть: «Ну, ти молись, і все пройде само собою» — це просто дурість і колосальна самовпевненість, більше я ніяк це назвати не можу.

Сторінки