• Русский
  • Українська

Архімандрит Полікарп (Ліненко): «Поради лаврського уставщика»

Тема сьогоднішньої розмови з уставщиком Києво-Печерської Лаври, регентом лівого кліросу архімандритом Полікарпом — відносини між духовним отцем і духовним чадом. Як вони виникають, які повноваження має духівник, яке місце йому відводиться в духовному житті того, хто приходить до духівника за благословенням? Під час Великого Посту ці питання особливо актуальні — дай Боже кожному із нас очистити свою душу нелицемірним покаянням, заручившись підтримкою і благословенням богомудрого і духоносного наставника.

— Отче, до нас часто звертаються читачі із запитаннями про духовне життя. Деякі відповіді на них ми даємо в робочому порядку, деякі — друкуємо на сторінках нашого листка. Ми вдячні Вам за Вашу допомогу та консультації. Сьогодні ми просимо Вас розповісти читачам про одне з найактуальніших питань: як знайти собі духівника?

— Звичайно, всім мирянам раджу знайти собі для початку сповідного священика. Не духівника, якому б людина могла довірити усі помисли душевні і слухатись його до єдиного слова, і все виконувати, що благословляє старець (як у древньому патерику, скільки, приміром, випивати крапель води щоденно). Таким духівником не кожен може розжитись, їх і нема, і мало мирян, які можуть вмістить цей дуже серйозний подвиг послуху. А мати хоча б одного сповідного священика — це середня ступінь між сповіданням у різних священників, де доведеться, і єдиним духівником, духовним отцем, який відроджує і наставляє людину до духовного життя, до Бога. Свого роду, це як свій домашній лікар. Повноваження сповідного священика — людина регулярно тільки в цього священика сповідається, він приймає, молиться і, якщо Господь надихне, — дає поради. Ще людина бере у цього священика благословення на свої добрі справи. А отримує по вірі. Мені нещодавно один мирянин розказав, що він перебирав якийсь мотор і виточив нову детальку, а вона не вставлялась у необхідне місце. Раніше він у таких випадках злився, обурювався, а це раптом він сказав: «Господи, молитвами мого батюшки допоможи мені!» І деталька відразу на місце стала. І не тому, що священик — ангел молитви. Це в нього віра така, до такого ж грішника, але сповненого благодаті священства. Отакі механізми дії віри. Тобто — людина регулярно у священика сповідається, прислухається до його благословення, але ці благословення не остаточні. Вона може їх оспорити, якщо вони ідуть врозріз із Святим Письмом, або із загальним досвідом християнським.

— З якими питаннями, як правило, звертаються люди до свого наставника?

— Священик дає поради мирянину на будь-які його запитання — і з духовної сфери, і з сімейної, але за умови, що він сприймає ці поради. У нас, як я помічаю, є проблеми цього зловживання священицькими благословеннями — і священики так направо-наліво роздають благословення — тобі женитися, тобі — в монастир! Як може людина так вільно розпоряджатись чиєюсь душею, якщо сам Бог чекає, коли ми самі крок зробимо? Але створює нам всі умови для нашого спасіння. Якщо священик — представник Бога, то і повинен він поступати по прикладу Бога, він повинен людині проповідувати, доказувати, розповідати і давати особистий приклад. І якщо людина повірить цьому священику і, по милості Божій і при допомозі цього священика, придбає досвід, якщо в її житті відбуваються позитивні зміни і людина пов’язує їх із появою в її житті саме цього священика — це прекрасно. Коли до мене звертаються, я не відмовляю, але — на правах сповідного священика. А потім побачимо, чи наші відносини доростуть до рівня духовного батька і чада — це вже наші здібності і Божа воля. Буває підійде людина, скажеш їй декілька слів, то вона приліпляється до тебе всім серцем, як ото апостол Павел про галатів писав: «Ви тоді так на мене дивились, що готові очі були вивернуть і віддати мені», настільки іноді ставляться до мене, з такою шаною чи довірою. І це не по тій причині, що я такий священик — пророк, чудотворець чи прозорливий. Але по вірі людей Господь подає благодать. Інколи стоїш на сповіді — порожній, виснажений. А підійшла людина, запитала — і-де виникає відповідь… Воістину — «Господня благодать, немощная врачующая и оскудевающая восполняющая». Саме з такого ставлення і стартують майбутні відносини чада і духівника, який відроджує свою дитину в життя вічне.

— Яке, на Вашу думку, найактуальніше питання, яке має вирішити духовне чадо зі своїм наставником?

— У нас є проблема — «Русь крещена, но не просвещена». Усі вважають себе православними, проте коли я запитую, коли ви востаннє причащались, більшість відповідають: «А що це таке?» Не менше 70 відсотків населення України вважає себе православними, проте регулярно причащаються одиниці — якщо й набереться десята частина від загальної кількості, то буде дуже добре. Але це ж неправильно — люди приймають на себе християнське звання, одягають хрест, поклоняються святим іконам — в хаті, машинах, у портмоне їх носять… Але ж православними вони не стали. Я так кажу: «Якщо за весь рік ви жодного разу не причастились, ви автоматично відпадаєте від Церкви, ви навіть натільний хрестик не можете носити. Якщо хочете себе вважати православним — ідіть на сповідь!» Тобто, мінімальним терміном можна вважати причастя хоча б раз на рік, під час Великого посту, скажімо. Коли запитуєш: «Скільки разів на тиждень потрібно до церкви ходити? Всі знають: шість днів трудись, а сьомий присвяти Богові». Можна по-різному ставитись до виконування домашнього правила, дотримання посту — не всі можуть молитись і поститись в рівній мірі. Але показником віри православної людини на сьогодні я все-таки вважаю обов’язкове причастя хоча б раз на рік. Далі: для людей більш духовно свідомих, які хочуть регулярно сповідатись і причащатись — хоча би чотири рази на рік, у кожен піст. А для мирян, які хочуть і можуть жити по церковним правилам, у великі пости — Пасхальний і Різдвяний два рази причаститись, на початку і в кінці, думаю, буде цілком прийнятно. По одному разові у Петрівку і Успенський піст — це вже шість разів. Потім — день Ангела, день народження, за благочестивим звичаєм теж можна приступити до Таїнства. Тобто, саме життя регулює і диктує частоту причащань. Для людей, які мають особливу ревність до цього Таїнства, і що дуже важливо, час для підготовки, можна причащатись і частіше. Але за умови, повторюю, належної підготовки. Навіть на землі, коли хочеш зібрати добрий урожай, то будеш і удобрювати її, й поливати, й полоти — тоді й урожай видасться на славу. Так же і в духовному житті. Віками в Православній Церкві випрацювалась практика підготовки до Причастя — говіння. Я вважаю, що для людей, які приступають до Таїнства чотири рази на рік — достатньо буде постувати три дні. В «Учительному ізвестії» говориться про 7 днів говіння, проте це, я б сказав, найідеальніші умови. Крім посту — більше усамітнюватись, частіше читати молитви, духовні настанови, Святе Письмо, відгородитися від розваг та насолод. Пробудити свою душу для прийняття святині. А для цього теж потрібні духовні сили і їх треба поновлювати. Як і між постами Церква запровадила час, коли людина може підкріпити свої сили, а перед Великим постом в окремі тижні одноденні пости скасовуються, щоби кожен віруючий набрався перед Святою Чотиридесятницею сили і духовної, і тілесної. Тому разом зі священиком кожна людина нехай випрацює для себе правила приготування і регулярності причастя. Щоб підготовка до причастя не була важким тягарем, щоб говіння не перетворювалось для людини на ярмо. Щоб причастя для нього стало справжньою духовною радістю. Тобто якщо є сили і можливість, нехай причащається і раз на місяць. Деяким мирянам, яких я вже знаю не перший рік, я благословляю під час Великого посту причащатись щотижня — за умови, що вони готуватимуться як слід. Як правило, я бачу користь для них — вже на другий чи третій раз їхня сповідь стає зібранішою, вони докопуються до глибин своєї душі, чого важко досягти, коли людина приходить на сповідь раз у декілька місяців. Але, знову ж таки, це благословляється для тих, у яких уже є навик смиріння і послушанія, а саме вони і є головними плодами нашого духовного життя. Я колись запитував у нашого духівника отця Аврамія: «Як часто мені, як священику, можна допускати мирян до причастя?» Батюшка відповів: «Схимники в монастирях, як правило, причащаються раз на тиждень. Для мирян не може бути причастя частіше, аніж для схимників». І тому, коли мені кажуть: «Та ось, учора була неділя, я причащалася, а завтра — день Ангела, теж хочу причаститися». Я відповідаю: «Якщо Ви знали про майбутній день Ангела — для чого ж було готуватися на причастя ще й на неділю?» Іноді приводять ще й такі аргументи: «Якщо я не причащусь сьогодні, то помру». «Якщо помреш у храмі, хоч і без причастя,-то честь і слава тобі буде,- відповідаю, — а якщо помреш після причастя, без належної підготовки, то як постанеш перед Божим судом?» На що людина ображається. З такої реакції я роблю висновок, що ця людина далека від елементарних духовних понять, і часте причастя їй явно не на користь. Якщо священик не благословляє людину до причастя, значить він має на це підстави, і духовна людина сприйме це смиренно, хоча іноді стикаєшся з протилежним, на жаль. Ми ж у молитві читаємо «Сподоби мя причаститися не в суд, не во осуждение, но в жизнь вечную». А коли людина ображається, настоює на своєму — тоді вже це не Божа воля через священика, а її особиста, і духовної користі від причастя у такому настрої і духовному стані ця людина мати не буде. Адже своя воля для нас — загибель. Саме від послуху народжується смирення. Все, що з цим не зв’язано — марні зусилля. Ми ж співаємо на стихирах під час Великого посту, що і біси не п’ють і не їдять, а по гордості своїй не здатні змиритись. Смирення — головна запорука нашого спасіння і важлива ознака нормальної життєдіяльності душі людини.

— Дякуємо за розмову, сподіваємось, що Господь зглянеться на труди і молитви лаврських духівників і подасть кожному благочестивому мирянинові духовного наставника, а наставникам — слухняних і старанних чад.

Вів розмову ігумен Пафнутій
18.03.2011 р.

Сайт Києво-Печерської Лаври