• Русский
  • Українська

Ново-Тихвинський жіночий монастир: «Інші люди»

Навіщо залишати мирське життя, якщо заповіді можна виконувати-де завгодно? Навіщо відрікатися від радощів життя? Чому в чернецтво йдуть люди молоді й повні сил, яким ще жити та жити?
Огляд, підготовлений сестрами Єкатеринбурзького
Ново-Тихвинського жіночого монастиря, відповідає на ці запитання.

Преподобний Варсонофій Оптинський у своїх нотатках згадує про одну благодатну казанську подвижницю, Єфросинію. Вона народилася в багатій і знатній родині, мала блискучу освіту і була напрочуд гарна. Всі пророкували їй неабиякий успіх у світі. А вона вирішила по-іншому й стала черницею. Якось матушка Єфросинія розповіла преподобному Варсонофію про те, що спонукало її залишити мир: «Ось, думалось мені, явиться Господь і запитає:
— Виконала ти Мої заповіді?
— Але я була єдиною дочкою багатих батьків.
— Так, але виконала ти Мої заповіді?
— Але я закінчила інститут.
— Добре, але виконала ти Мої заповіді?
— Але я була красунею.
— Але виконала ти Мої заповіді?
— …
Ці думки постійно турбували мене, і я вирішила піти в монастир».

Напевно, родичам матушки Єфросинії її вчинок здався непояснимим. Дійсно, потяг до чернецтва більшості людей здається дивним. Навіщо ж ідуть у монастир?

Навіщо йдуть у монастир?

Що думають про ченців сучасні люди? Та чого тільки не думають! Типові уявлення такі: якщо черниця — молода дівчина, значить, пішла в монастир через нещасливе кохання. А, може, вона просто «з дивацтвами», не змогла вписатися в життя сучасного суспільства. Якщо це жінка середніх років — значить, знову ж таки, не склалося сімейне життя чи кар’єра. Якщо жінка немолода — значить, хоче на старості літ пожити спокійно, не турбуючись про своє утримання. Словом, у монастир, на загальну думку, йдуть люди слабкі, які не знайшли себе в цьому житті. Коли ці погляди висловлюєш самим ченцям або людям, які близько знають чернецтво, вони тільки сміються. Але хто ж, насправді, й навіщо йде в монастир?

Схиігумен Авраам, духівник Ново-Тихвинського жіночого монастиря: В обитель приходять різні люди — різного віку та соціального становища. Багато молодих, багато інтелігентних людей. Що веде їх у монастир? Бажання покаятися, присвятити своє життя Богові, прагнення до вдосконалення, прагнення жити за святими отцями. Існує думка, що в монастир йдуть невдахи. Звичайно, ця думка неправильна. Переважно, в монастир ідуть люди енергійні та рішучі. І це не випадково — щоб обрати чернечий спосіб життя, необхідні, в першу чергу, рішучість і мужність.

Галина Лєбєдєва, заслужена артистка Росії, викладач вокалу в Ново-Тихвинському монастирі: Людям здається, ніби монастир — це щось на зразок в’язниці, де весь час плачуть, тому піти туди можна лише з великого горя. Але це просто загальна помилка. Чесно кажучи, для мене самої було відкриттям, коли я побачила радісних і усміхнених черниць. Хибна і думка про те, що в монастир ідуть тільки люди, які не відбулися, котрі не можуть домогтися в житті успіху. Наприклад, духівник нашої сім’ї, ієромонах Варсонофій (зараз настоятель Валаамського подвір’я в Москві) до приходу в Церкву був людиною дуже заможною. Він розповідав, що в той час у нього була така зарплата, що він міг міняти машину щомісяця. Він мав, здавалося б, усе. Але в зрілому віці пішов у дзвонарі. Не від того ж, що він був невдахою!

Мені здається, правильна приказка про те, що Господь забирає найкращих. Ви, може, помічали, що серед ченців узагалі багато молодих і красивих людей? Я спершу теж дивувалася: навіщо вони пішли в монастир, такі юні, такі прекрасні? А потім зрозуміла: саме тому й пішли, що такі! У таких душа просить більшого, ніж може дати звичайне мирське життя.

А як же батьки?..

На Русі, та й в усьому православному світі, існувала традиція віддавати дітей у ченці, для того, щоб вони були молитовниками за весь рід. Багато благочестивих батьків готували дітей до чернецтва з дитинства. Причому це було не тільки в селянських, але і в дворянських родинах. Наприклад, відому подвижницю, ігуменю Арсенію (Себрякову), яка була багатого і знатного роду, в монастир привіз батько. Втім, часті були і випадки, коли батьки, навіть віруючі, не бажали відпускати своє чадо в монастир, мріючи бачити його процвітаючим у світі.

Галина Лєбєдєва: У мене донька — інокиня. Як це сталося? Коли я починала працювати в Ново-Тихвинському монастирі, то приїжджала з Москви через кожні два місяці на три тижні. Одного разу взяла з собою доньку, сказала їй: «Дуже цікавий монастир, тобі сподобається». І ось у другу або третю поїздку вона сказала, що залишається у монастирі. А через рік ми з чоловіком переїхали до Єкатеринбурга, і я влаштувалася в монастир на постійній основі. Як ми спілкуємося з нею тепер? Я дивлюся на неї і серцем відчуваю, що відбувається. І вона знає, що я це відчуваю. Нам не потрібно обговорювати це. Іноді ми говоримо на абстрактні духовні теми, не торкаючись особистостей. Таке спілкування виходить за рамки розмови матері та доньки. Ми говоримо на рівних, як дві сестри у Христі, причому вона зараз розуміє все глибше, ніж я. Напевно, якщо б я сама не працювала в монастирі, мені було б складніше з нею спілкуватися, тому що у мене були б інші інтереси.

Спочатку мені іноді бувало сумно від того, що у мене не буде онуків. Але я, як будь-яка мати, перш за все, хочу, щоб моїй дитині було добре. Я бачу, що в монастирі вона щаслива.

Схимонахиня Августа: Що б я сказала батькам, якщо їхня донька проситься в монастир? Треба постаратися подивитися на це спокійно і розсудливо. Адже якби вона, припустимо, вийшла заміж і виїхала за кордон, то до цього, швидше за все, поставилися б з легкістю. Протест проти відходу в монастир інколи буває у людей просто від нерозуміння того, що таке чернецтво. Треба глибоко в це вникнути, спробувати зрозуміти, що привабило вашу дитину до цього вибору. Батьки глибоко мислячі, хай навіть і невоцерковлені, поступово розуміють, що їхня дитина ступила на цей шлях за особливим покликанням.

Ігумен Петро, настоятель Свято-Косьмінської пустині: Більшість батьків намагається виховувати в дітях піднесені почуття обов’язку та любові. І у деяких підростаючих дітей душевна потреба в піднесеному і прекрасному досягає апогею — їх уже не задовольняють ідеали земні, а вабить Небесне. Це часто трапляється навіть у сім’ях нецерковних. І мені буває щиро шкода батьків, які не розуміють, що саме ті ідеали, які їм вдалося вкласти у серце своєї дитини, і змушують їх слухняне чадо зважуватися на такий крок, як відхід у монастир. Але я впевнений, що ця тимчасова батьківська скорбота обов’язково перетвориться на радість.

Може, хтось дорікне дітям, які покидають батьків і йдуть у монастир, невдячністю. Але ж вдячність може виражатися по-різному. Синівський обов’язок дорослих дітей полягає в тому, щоб піклуватися про своїх батьків матеріально. А в чому виражається вдячність дітей, які прийняли чернецтво? Насправді їхня вдячність найповніша і справжня: вони моляться за батьків, допомагають їм увійти в Царство Небесне. Що може бути більше?

Можу розповісти кілька цікавих випадків із моєї духівничої практики. Одна дівчина (зараз вона вже черниця) пішла в монастир. Батьки були категорично проти, тягли її додому. В неї через це були дуже сильні спокуси, болісна боротьба з собою. Але її душевне томління Господь винагородив сторицею. Її батько якось приїхав до обителі — а він був навіть не те що малоцерковний, а навіть невіруючий — і щось із ним сталося. Він настільки змінився, що охрестився, хоча раніше і чути про це не хотів. Згодом до Церкви прийшла вся сім’я цієї дівчини, життя її батьків зовсім змінилося. А в іншому випадку батько, перейнявшись прикладом дочки, яка пішла в монастир, сам захотів служити Богові. Зараз він уже ієродиякон.

Мене в свій час мама теж дуже не хотіла відпускати в ченці, плакала. А через деякий час Господь втішив і її, і мене: вони з батьком охрестилися й повінчалися. Мама потім навіть раділа, що я в обителі, запитувала мене: «Можна, я всім буду говорити, що в мене син чернець?»

Як залишають мир?

Історія вступу у монастир — це історія покликання людини Богом до особливого життєвого шляху. Такі розповіді зворушують душу. І що цікаво, в них завжди є щось спільне. Чи читаєш історію двохсотрічної давності чи ту, що відбулася лише недавно, — завжди бачиш якусь особливу дію Промислу Божого над людиною, яка зважилася зректися миру.

Черниця Д.: У 1996 році я приїхала до Єкатеринбурга з Тюмені вчитися в Архітектурній академії. Мій батько, турбуючись, як я буду сама в чужому місті, порадив мені ходити на могилу настоятельки Ново-Тихвинського монастиря схиігумені Магдалини та просити допомоги, бо він чув, що вона була людиною святого життя. Я виконала цю пораду, хоча не відразу знайшла могилу. В інституті в мене все складалося успішно, але, мабуть, за молитвами матушки Магдалини, з’явився непереборний потяг до чернечого життя. Через кілька місяців навчання я залишила мир, вступила до Ново-Тихвинського жіночого монастиря, а в 1999 році до мене приєдналася молодша сестра.

Послушниця З.: Бажання піти в монастир з’явилося у мене в 16 років. Мама, дізнавшись про це, повезла мене на острів Залита до отця Миколи Гур’янова, сподіваючись, що він не благословить. Він же, навпаки, благословив мене хрестом, і, стукнувши ним по лобі, сказав, що я потраплю в монастир. А потім ще мій духівник якось назвав мене іншим ім’ям. Я йому кажу: «Батюшко, мене не так звуть!» А він мені у відповідь: «Значить, у чернецтві будеш…». Це сталося того ж року і ще більше зміцнило мене у вірі в те, що рано чи пізно я потраплю в монастир. Але мама була категорично проти цього. І обставини в сім’ї були такі, що я не могла її кинути з маленькою дитиною.

Коли мені було 18 років, я вирішила з’їздити на тиждень-другий до Оптиної пустині. І опинилася в поїзді поряд з дівчиною, яка теж їхала до Оптиної. Зараз вона — черниця Ново-Тихвинського монастиря. Тоді ми здивувалися тому, що з усього поїзда ми (обидві паломниці!) потрапили на сусідні місця. Потім ми певний час спілкувалися. Після кількох моїх переїздів з квартири на квартиру її координати загубилися.

У 2005 році при черговому переїзді вони знайшлися. Я зателефонувала їй, і від її мами дізналася, що вона вже кілька років у монастирі, вона мене розшукувала, але не знайшла. Дочекавшись літніх канікул, я поїхала в Ново-Тихвинський монастир. І через тиждень зрозуміла, що хочу тут залишитися назавжди, бо з перших днів відчула духовну користь. Ось — я чекала 11 років, коли Господь влаштує так, що мій відхід із миру стане можливим. Останні два роки жити в миру мені було просто нудно, хоча зовні все було добре — товариська, благополучна дівчина, закінчує вуз… Але себе не обманеш. Зараз мені навіть страшно подумати про життя поза монастирем, без духовного окормлення, яке я тут отримую.

Черниця І.: В обитель я прийшла, можна сказати, несподівано для самої себе. Ми з подругою приїхали в монастир як паломниці, переважно з цікавості. Багато чого виявилося зовсім не таким, як уявлялося раніше, багато що було незвичне. Я бачила, як моляться сестри на богослужіннях, як спілкуються вони одна з одною на послухах — і це мене вражало. З’ясувалося, що життя може бути зовсім іншим, що у сестер воно — найрадісніше, насичене, щасливе. Мирські радості — мистецтво, спілкування з друзями, захоплення, подорожі, земна любов — все це прекрасне і має право на існування. Але без Бога це лише піна морська — нахлинула, і немає її. А якщо ти живеш для Бога і живеш із Богом, то все інше, загалом, уже не обов’язкове… І незабаром я зрозуміла, що залишуся тут, що знайшла себе.

Схимонахиня Августа: Ново-Тихвинський монастир був заснований 1994 року. Саме цього року, в серпні місяці, я сюди прийшла. До цього була знайома з духівником обителі, отцем Авраамом. Уперше побачила його в Верхотур’ї, коли він говорив проповідь для сестер Покровського монастиря. Мене ця проповідь вразила. Хоча раніше я чула виступи геніальних людей, професорів, але там було просто красномовство, знання своєї справи, а тут щось торкнулося серця. Батюшчині слова проникли до глибини душі. Почала до нього їздити.

Мені тоді було 57 років, і батюшка говорив: «Ти в монастир, напевно, у такому віці не підеш?» Він боявся помилитися, не знав, чи зможу я витримати чернече життя. Тому він мені звелів їхати на острів Залита до отця Миколи Гур’янова за благословенням. Я туди з’їздила, як на крилах злітала. Отець Микола мені сказав: «Іди, дитинко, в монастир». І я пішла.

Ігумен Петро: Я знаю одну черницю з дивовижною долею. До свого відходу в монастир вона не ходила в храм і взагалі мало цікавилася питаннями релігії. Була відомим концертмейстером, багато музикантів і оперні артисти мріяли працювати разом з нею. Священним ідеалом для неї була музика, якій вона присвятила все своє життя. І коли вона прийшла в храм і зустрілася зі священиком, то йшлося (звичайно, не випадково) про служіння вищим цінностям. Вона тільки ознайомилася з християнством — і її душа відразу розгорілася бажанням чогось більшого, ніж повсякденне життя в миру. І вже через місяць ця жінка була в обителі.

А ось інший приклад. Молода дівчина у себе на роботі, в офісі почула, як хтось, зовсім абстрактно, сказав: «От якби побачити людину, яка заради Бога залишила все!» Ці слова запали їй у душу. Вона довго не могла їх забути, думала про це. А потім в один прекрасний день зрозуміла, що хоче саме так і вчинити — заради Бога залишити все.

Хто може вступити в монастир?

Коли люди, особливо юні, приходять до Бога, у них часто виникає прагнення до чернецтва. Радість людини, яка знайшла скарб віри, настільки велика, горіння її серця настільки сильне, що вона прагне абсолютно змінити своє життя. Звичайно, це чудово, однак людина повинна усвідомлювати, на що вона зважується. Йти у монастир, не розуміючи навіщо, — це загрожує важкими розчаруваннями. Вибір чернечого шляху — вибір гідний і високий, але дуже відповідальний. Хто може і хто не може вступити в монастир? Що дає людині перебування в чернецтві?

Ігуменя Домніка, настоятелька Ново-Тихвинського монастиря: Хоч би яким шляхом вів Господь, Він приводить людину до монастиря через усвідомлення висоти цього шляху, його спасительності, через бажання жити заради Бога, служити Йому, через внутрішню потребу сугубого покаяння. Ігуменя Магдалина (Досманова), яка керувала нашою обителлю перед її закриттям у 1918 році, казала так: «Я приймаю не тих, хто не може жити з людьми, а тих, хто не може жити без Бога».

Якщо говорити про перешкоди, то, перш за все, не може вступити в монастир людина, зв’язана сімейними узами і яка має маленьких дітей. Іноді перешкодою на шляху до чернечого життя буває і похилий вік, коли тілесні немочі та укорінені звички заважають повністю змінити своє життя. Але якщо цих перешкод немає, якщо людина має твердий намір зректися миру, безумовно, ніщо не може їй перешкодити вступити до обителі. Потрібно також пам’ятати, що в монастир не йдуть від нещасливого кохання чи життєвих незгод. Монах — це людина, яка залишила все заради життя за Євангелієм, заради спасіння душі у вічності та любові до Бога.

Кожна мирянка, що приходить, спочатку деякий час проживає в монастирі як паломниця (від декількох днів до декількох місяців, залежно від внутрішньої готовності до чернечого життя). Після цього вона ще близько року проводить життя в обителі — вже не як прочанка, а як сестра, повністю включаючись у життя сестринства — і лише потім стає послушницею.

Такий тривалий термін випробування необхідний для того, щоб у неї був час придивитися до укладу життя в монастирі, перевірити своє бажання залишити мир. Час випробування може бути подовженим або скороченим після ретельного обміркування настоятельки і за згодою її духівника та старших сестер монастиря.

Тим, хто відчуває в собі потяг до чернечого життя, я б порадила почитати духовну літературу про чернецтво, наприклад «Приношення сучасному чернецтву» святителя Ігнатія (Брянчанінова).

Схиігумен Авраам: Кому я не радив би йти в монастир? Тому, хто думає, що монастир — це місце, де він втече від труднощів, сховається від своїх незгод. Чернецтво — це, звичайно, безжурний спосіб життя в тому сенсі, що рятує нас від мирських клопіт, від суєти. Але водночас це набагато важчий хрест, аніж сімейне життя. Взагалі, треба сказати, що і чернецтво, і сімейне життя — це хрестоношення.

Якщо людина іде в монастир тільки з тієї причини, що не хоче нести сімейний хрест, то вона розчарується. Взявши на себе хрест чернечий, вона отримає не менші труднощі.

Чи для всіх чернецтво? Чернецтво — для всіх, хто його бажає. Але все-таки це шлях небагатьох, і потрібно ретельно оглянути і добре подумати, чи готовий ти до цього. Тому що, зробивши вибір, ти повинен зберегти його протягом всього свого життя і, за словами Спасителя, не озиратися назад, подібно до Лотової дружини.

Ігумен Петро: Бажання стати ченцем — це перш за все відгук людського серця на заклик Христа слідувати за Ним безоглядно, нічого не залишати для себе, аж до свого життя. Віддаючись на послух Богові, людина вже не відповідає за завтрашній день. Завтрашній день сам влаштовується для неї Господом, який чітко бачить потреби її серця. Звідси й відбувається найбільша життєва гармонія в справжньому чернецтві, яка так насолоджує душу ченця.

Зовсім інша річ — життя у миру. Там людина, як правило, спонукована виключно власними інтересами. Вона покладається тільки на власну волю і власні сили, і, природно, вже сама і відповідає за наслідки своїх дій. Від цієї надії лише на себе життя людини стає схожим на гру в рулетку.

Людина часто перебуває в очікуванні чогось ворожого, до неї раз по раз підступає почуття самотності, тривоги, страху. Цим і пояснюється непереборна потреба сучасної людини триматися за найменші втіхи в житті. Життя з Богом і для Бога абсолютно усуває із душі це сум’яття. А повною мірою таке життя можливе саме в чернецтві.

Невже ченці справді щасливі?

Хрест чернецтва багатьом здається занадто важким. На ченців часто дивляться з якимось співчуттям, як на в’язнів: їхнє життя здається абсолютно безрадісним. Але чи так це?

Ігуменя Домніка: Один із преподобних Оптинських старців сказав: «Чернече життя важке — це всім відомо, а що воно найвище, найчистіше, найпрекрасніше і навіть найлегше, що кажу легке — яке невимовно приваблює, найсолодше, відрадне, світле, яке сяє вічною радістю, — це не всім відомо».

Чому чернецтво таке відрадне? Тому що ченці намагаються жити за заповідями Євангелія. А жити за Євангелієм — значить, вже тут, у цьому земному житті, жити у Христі. Звичайно, і в миру християни намагаються вести доброчесний спосіб життя, але в монастирі для цього створені найсприятливіші умови. Змирятися, бути лагідним і поблажливим, віддавати перевагу молитві над будь-якою розвагою — світ часто сприймає все це як юродство. І людина, яка виконує ці чесноти, постійно відчуває себе «білою вороною».

А в монастирі можна все це робити без всякого страху і оглядки на людську думку, вільно і сміливо, більше того — з радістю. Якщо сказати просто: приймаючи чернецтво, людина втрачає мирські пристрасті, ці кайдани душі, і набуває свободу духу, свободу жити євангельським життям і тому знаходить щастя.

Схимонахиня Августа: Мета будь-якого православного християнина — преобразити свою душу, очистити її від пристрасних захоплень і звичок. У монастирі він саме цим і займається. Звичайно, це не безболісно. Але поступово, коли людина бачить у собі зміни — хай і дуже маленькі! — цей шлях стає для неї все легшим і легшим. Поступово у неї наче прояснюються розум і серце, вона працює над своєю душею осмислено, бачить результати і від цього відчуває величезну радість.

Ігумен Петро: Що таке щастя? Це момент, коли серце людини сповнене найбільшою вдячністю до самого життя. У такі хвилини людина відчуває сильне переконання, що саме для такого життя вона народилася і нічого іншого їй не треба. Все єство людини, здається, в цей момент пронизане життєвою насиченістю. Якщо зазирнути в серце навіть новоначальної послушниці, то можна побачити, що саме такими почуттями воно і наповнюється.

Важко пояснити сторонньому спостерігачеві уявні протиріччя монастирського життя. Людина плаче — а плач радісний. Терпить труднощі — а вони приносять душі розраду. Чорний підрясник із апостольником у багатьох викликає жах — а в самої дівчини-послушниці цей чернечий наряд породжує щемливе почуття сердечного, духовного захоплення. «Вся слава дщере царевы внутрь…» У серці людини щось відбувається — часом навіть незрозуміле для неї самої, таємниче і невимовно прекрасне.

…Що ж таке чернецтво? Наведемо ще один чудовий епізод зі спогадів преподобного Варсонофія Оптинського: «У батюшки отця Амвросія був у миру друг, який не дуже співчував ченцям. Коли отець Амвросій вступив до монастиря, той написав йому: „Поясни, що таке чернецтво, тільки, будь ласка, простіше, без всяких текстів, я їх терпіти не можу“. На це отець Амвросій відповів: „Чернецтво є блаженство“. Справді, та духовна радість, яку дає чернецтво ще в цьому житті, така велика, що за одну хвилину її можна забути всі скорботи житейські, і мирські, і чернечі». Напевно, точніше не скажеш.

Ново-Тихвинський жіночий монастир і журнал «Слов’янка»
Джерело:
www.pravmir.ru