• Русский
  • Українська

Архімандрит Іона (Черепанов): «Про сучасне чернецтво»

Сьогодні Свято-Троїцький храм Іонинського монастиря постає перед очима тисяч його відвідувачів із різних кінців України і зарубіжжя в оновленому вигляді, з різьбленим іконостасом і прекрасними розписами. Кожного святкового дня до нього низкою прямують люди, котрі поспішають відірватися від повсякденної суєти. Особливо подобаються парафіянам і гостям монастиря його уставні богослужіння, прикрашені урочистим співом злагодженого хору. За літургією і вечірнім богослужінням звучать давньоруські й візантійські церковні піснеспіви. Численні парафіяни обителі, від найменших до людей зрілого віку, досліджують Священне Писання вивчають історію Церкви, вивчають грецьку мову, основи живопису та хорового співу. Багато з них намагаються допомогти у проведенні реставраційних та інших робіт, що лежать на плечах нечисленної братії. В різдвяні дні неповторну атмосферу створює спів святкових колядок у виконанні монастирського і дитячого хорів, а також хору недільної школи. При обителі видаються молодіжний журнал «Отрок», щотижневий «Іонинський листок», інші періодичні і не періодичні видання, проводяться молебні з сурдоперекладом для парафіян із вадами слуху, функціонує паломницька служба «Навігатор». Уже не перший рік братія веде радіо- і телепередачі, бере участь в організації кінофестивалю «Покров». Новини та анонси майбутніх подій регулярно публікуються на сайті монастиря (www.iona.kiev.ua).

— Отче Іоно, ви керуєте обителлю, яка порівняно нещодавно почала відроджуватися. Як вам удається зберігати преємство чернечої традиції?

— Як і у всіх київських монастирів, котрі знову відкрилися, кістяк нашої обителі становить братія Києво-Печерської Лаври. Вона була відкрита в 1988 році, і в її склад влилися ченці, деякі з котрих були пострижені ще до її закриття в 1961 році. Був навіть монах (схиархімандрит Діонісій), пострижений у 20-х роках. Практично вся наша початкова братія мала лаврську підготовку, пройшла лаврську школу. Старі ченці ще пам’ятали старі традиції, і в спілкуванні з ними братія монастиря могла переймати стиль спілкування і життя, внутрішній вигляд колишніх ченців.

Старець Паїсій Святогорець говорив: «Чернець повинен завжди, в усіх вчинках діяти як чернець, ходити як чернець, вживати їжу як чернець, молитися як чернець, навіть дивитися як чернець». І, справді, чернець повинен постійно себе контролювати, порівнювати себе з чернечими традиціями. І якщо немає перед очима тих, які бачили своїми очима колишніх подвижників і старців, то справді складно на рівному місці відродити те, що було втрачено. Києво-Печерська Лавра щодо цього створила сприятливі умови. І подібно до того як Лавра часів преподобних Антонія і Феодосія була розсадником чернецтва по всій Русі, так у ХХ столітті Києво-Печерська Лавра опинилася розсадником чернецтва по всій Україні. Принаймні, всі київські монастирі мають своїм кістяком печерських ченців. Тому в нас, слава Богу, збереглася традиція, був переданий розпорядок життя, порядок взаємин між братією, устав богослужіння, знаменитий києво-печерський розспів… Богослужбовий спів відновлювався у нас не тільки завдяки партитурам, але й братії, яка особисто пам’ятала особливості києво-печерського розспіву.

— Іонинський монастир розташований на території Ботанічного саду, в центрі Києва. Як на монастир впливає навколишнє міське життя?

— Ще до революції міські монастирі мали свою специфіку. Адже були обителі безлюдно-аскетичні, такі як Глинська, Ніло-Сорська пустині та багато інших, які перебували в усамітненні. Там був зосереджений уклад життя і духовної роботи. Але були монастирі й міські, котрі, швидше, були центром духовного окормлення віруючих. Тому існує градація, яка склалася історично. Всі читали життєпис преподобних і знають, що специфічне для ченця служіння є молитвою про себе, молитвою за весь світ, плачем про свої гріхи, але праця буває різною. У одних працею є сільське господарство, фізична праця, в інших — видавнича діяльність, просвітництво, освіта, в третіх — місіонерство, проповідництво. Так і кожен монастир має більш-менш яскраво виражений напрямок діяльності. Так було до революції і так є зараз.

Наш монастир розташований у мегаполісі, в столиці України, і, справді, світ оточує нас зусібіч. Але людина, яка обирає чернечий шлях, повинна визначити: що вона чекає від монастиря? Якщо її люди дратують, і вона бажає максимально зосередитися, то не зовсім розумно буде вибирати столичні обителі. Напевно, зручнішим буде вибрати відокремлене місце, де будуть умови для аскези, заглиблення у себе. Але якщо ж людина йде до міського монастиря, то їй потрібно бути готовою до того, що їй щодня доведеться зіштовхуватися з людьми, бути перед ними на очах, спілкуватися, в міру сил намагатися їм допомогти. Є відоме прислів’я: світло мирянам — ченці, а світло ченцям — ангели. Багатьом мирянам для зміцнення сил достатньо подивитися на людей, які прагнуть жити заради Господа, прагнуть зректися миру і пристрастей, щоб і самим постаратися всередині стати кращими, самим очиститися.

— Але ж не всі люди бажають дивитися на ченців, щоб отримати духовну підтримку. Є, напевно, і багато скептиків, які приходять у монастир як у музей, із туристичною метою?

— Останні років десять наша братія не зіштовхується з якимись проявами ворожості або скептицизму. Це результат того, що православ’я зараз має можливість розвиватися і бути представленим у інформаційному просторі. Люди все більше дізнаються про монастирі й те, заради чого люди в монастирях живуть. Колись, в 1990-х роках, справді, до Лаври приходили люди з певною часткою скептицизму, ставили провокаційні запитання. Але братія якось із гумором на це реагувала: «Нам Господь уже дав благодать, щоб ми пізнали Його, стали чадами Церкви, ну, а їм поки що Господь благодаті не дав». Головне, якось із прихильністю і любов’ю на це реагувати, і тоді люди бачать, що їхні зусилля успіхом не увінчуються і потім замислюються про доречність заданих ними запитань.

— Ви говорили про різницю послухів для пустиней і міських монастирів. Чи можна говорити в цьому разі й про різний чернечий подвиг? Чи є взагалі якийсь особливий сучасний чернечий подвиг?

— Обітниці, які викладені в чині чернечого постригу, для всіх ченців однакові. Обіцянки жити цнотливо, дотримуватися послуху священоначалію, в постуванні перебувати — одні й ті ж для будь-якого монастиря. І монах — як солдат: дав присягу і собі вже не належить, він належить Церкві. Тому йому треба трудитися, щоб не було боляче «за бесцельно прожитые годы». Якщо Господь покликав на цей шлях, то треба терпіти ті послухи, які доводиться нести в місті чи в іншому місці. Особливої різниці немає: куди Господь покликав, на тому місці і працюй.

— У багатьох людей, які читали книги про давнє чернецтво, патерики, в уявлення про нього не вкладається те, що вони бачать ченців, котрі їздять у автомобілях, відповідають на запитання через Інтернет, проводять зустрічі з молоддю, живуть у побутовому плані в досить цивілізованих умовах. Як сучасні умови життя можна порівняти з старовиною?

— У такому разі потрібно сприймати передання Церкви, не вихоплюючи вузький тимчасовий відрізок, а дивитися ширше. Якщо дивитися на життя перших монахів часів Антонія Великого, то тоді було повне самозречення, відхід від миру. Але можна пригадати ченців і пізнішого часу, які жили довкола Константинополя і навіть усередині цього мегаполісу. Можна взяти і ближчі до нас приклади. В середині століття на Русі були деякі розділення. Наприклад, полеміка між Іосифом Волоцьким і Нілом Сорським. Іосиф Волоцький займався практично тим же самим, що роблять сучасні міські монастирі, тільки з урахуванням того, що засоби комунікації, видавництво, спосіб дистанційного спілкування були дещо архаїчними. Він також займався і полемікою, і місіонерством, і відстоював інтереси Церкви, тобто займався всім тим, чим і нині займаються столичні монастирі.

— Чи впливає на чернечий подвиг те, що деяким із братії доводиться управляти великими і складними проектами, котрі вимагають постійного контролю, довгострокового планування? У них щільний графік роботи і не завжди є можливість щодня відвідувати богослужіння. Як їм бути?

— Найголовніший ворог ченця — праздність. Молитва — це і дар, і подвиг. Мало хто вміє в наш час молитися. Якщо людина не стяжала справжньої молитви, а тих, котрі стяжали в наш час одиниці, їй потрібно обов’язково бути зайнятою, щоб у голову «не лізла всяка нісенітниця» і не тягнуло на непотрібні «подвиги». Людині, коли вона дуже завантажена на послухах, не залишається сил і часу на розваги і зайві мирські втіхи.

— А що робити в монастирі тому, хто отримав сучасну освіту, чотки плести не вміє, город ніколи не копав, особливим рукоділлям не навчився?

— Господь кожній людині дав якісь таланти, кожного Він веде особливим шляхом. І якщо Він провів людину через офісний центр або автопідприємство, значить це не просто так. Господь нічого просто так не улаштовує в цьому світі. І якщо людина отримала якусь професію, прийшла і склала її до ніг ігумена, то її намагаються, в усякому разі у нас, у цьому напрямку і рухати. Як кажуть, «невольник — не богомольник». Будь-який ігумен знає, що якщо людині послух не цікавий, то старанності до роботи, щирої віддачі не буде.

— З одного боку, відхід у монастир — це відхід із миру, від миру. Але ми бачимо, що сьогодні монастирі стали активними учасниками соціальних і навіть політичних процесів.

— Апостол Павел говорив: «Ніщо не повинне володіти мною» (1 Кор. 6:12). Якщо якась обитель займається соціальним або навіть політичним життям, то це робиться для блага Церкви. Все в монастирі робиться з послуху. Братія — у послуху в свого ігумена, настоятеля, а він, у свою чергу, — у послуху в єпархіального архієрея. Якщо монастир здійснює якусь діяльність, то це не тому, що братія хоче проявити себе на соціальній або політичній арені, а тому що їм дали такий послух, це їхнє служіння. За радянських часів була пісня: «Якщо не я, то хто ж? Хто ж, якщо не я?» І справді, хто, якщо не монастирі, займатиметься воцерковленням, соціальною, гуманітарною, видавничою діяльністю?

У ченця немає сім’ї, він не обтяжений життєвими турботами. Фактично він живе як за комунізму: від кожного по можливості, кожному по потребі. Комуністи перейняли це гасло в ченців. Монах приносить обителі, Церкві те, що може, і отримує те, що йому потрібно за необхідною потребою.

— Чи може вплинути політика на монастир? Або монастир на політику?

— Якщо монастир впливовий, користується авторитетом, то це цілком можливо. Але політика не в широкому сенсі, а у вузькому, в церковно-державних, у моральних відносинах. Думка таких монастирів, як Троїце-Сергієва Лавра, Києво-Печерська Лавра може вплинути на уми та настрої багатьох людей. Я прекрасно пам’ятаю як у 1992 році, коли колишній митрополит Київський Філарет відколовся, вся Україна дивилася — з ким Лавра, кого в Лаврі поминають. Завдяки тому, що Лавра залишилася православною, наслідки розколу виявилися не настільки згубними. Залишилася лише полеміка між націоналістами, які в Церкві не Ісуса Христа шукають. Завдяки здоровому монастирському консерватизму, два сильні розколи ХХ століття — обновленський і філаретівський — не сильно вплинули на Церкву. Монастирі залишилися вірні православ’ю, пішла тільки частина білого духовенства.

Звичайно, є приклади і ультра-консерватизму. Як, наприклад, усім відомі кампанії боротьби з ІНН, канонізації Распутіна і тому подібних бабських пліток. Це, швидше за все, свідчить, що таке поняття як «послух» у монастирі, відійшло на задній план і не сприймається як чернеча чеснота. Якщо мислити екклезіологічно, Церква управляється Духом Святим. Дух Святий діє через собор архієреїв. Господь довірив владу не окремим старцям, а собору єпископів. Тому будь-які глобальні рішення і висновки може винести собор устами предстоятеля — патріарха або, як у нашій Церкві, — митрополита, а не через окремих старців-духівників. І, отже, чернець, та й будь-яка людина, котра мислить церковно, повинна рішення єпископів виконувати.

— В уставі про ієрархію в Церкві зазначено, що єпископи повинні поставлятися з ченців. Чи прагнуть монахи бути єпископами? І чи є серед них гідні кадри для цього служіння?

— Звичайно, кадри завжди є і будуть. Якщо навіть у найважчі часи знаходилися кадри, то тим паче є і в наш час. Охочих і здатних Господь завжди знайде і поставить на цю службу. Не варто забувати, що глава Церкви — Христос, і Сам Христос нею керує.

Чи бажають монахи стати єпископами? Кажуть, поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Напевно, в помислах у багатьох з’являлися подібні думки. Це на серцевому рівні — деякі марнославні настрої. Але у тих, кого я знаю, якщо навіть щось подібне виникло, серце стрибнуло кудись не в той бік, то розум підказував: спробуй спастись, виконавши хоча б ті обітниці, які ти дав, будучи ченцем або ієромонахом, будучи священиком, спробуй спастись. Вже при цьому служінні шанс на спасіння дуже примарний, тим паче — в архієрействі, коли відповідаєш за багатотисячну паству. Це дуже важко — мудро правити своїми пасомими, це важкий хрест церковного послуху.

— Якщо говорити про молодих людей, які вступають до монастиря, то вони нерідко гарячі хлопці. В пресі, на телебаченні постійно демонструються сюжети, зовсім протилежні обітниці цнотливості. Як зараз дотримується ця обітниця, яку дає молодий монах? Чи є трагедії у зв’язку з цією обітницею?

— Дійсно, зараз з цим важко. Світ просто навалюється з усіх сторін. Багато з духовних людей вважають чернецтво одним із таїнств Церкви. Хоч це, в список таїнств не входить, але в будь-якому таїнстві людині даються благодатні сили, щоб прийти до спасіння. У чернецтві людина дає обітницю, і Господь Сам цю людину видимо підтримує. Про те, що це дійсно так, я знаю особисто. З 1990 року своїми очима бачу, що тільки одиниці цієї обітниці не дотримали. Хоча нам і важко, «мнози борют страсти», Господь видимо допомагає й зміцнює.

У наш час зберігати цнотливість однаково важко як у чернецтві, так і в шлюбі. Адже людина, якщо живе з однією дружиною в християнському шлюбі, також піддається впливу реклами ЗМІ, котра розбещує. Їй постійно пропонується: «зійди з хреста». Людина постійно запрошується до зради. Весь світ тягне її від своєї дружини кудись «на сторону далече». Тому зараз однаково важко спасатися як мирянам, так і ченцям.

— Чи буває, що хтось іде з монастиря?

— Як правило, це відбувається через те, що людина не ужилася з братією і священноначалієм, мала деякі чвари і непорозуміння. Буває, з огляду на церковну користь ченця переводять в іншу обитель. Як правило в ту, яку треба відроджувати. В обітницях чернечих сказано: «Чи обіцяєш перебувати до смерті в цьому монастирі або-де тобі буде наказано від священноначалія?» Якщо з послуху людину перевели, то для неї це добра і спасительна справа. Якщо ж сама йде, то це неправильно і недуховно. В Отечнику описаний приклад одного монаха, який ходив по монастирях і скрізь шукав духовного життя, але скрізь з кимось він не уживався. Одного разу він зустрів старця, який йому сказав: «Ти скрізь шукаєш місця, де немає диявола». Ворог роду людського скрізь буде гнати в інше місце, показувати райдужні перспективи і вселяти думку, що «добре там, де нас немає». Зазвичай, якщо людина перейшла з одного монастиря в інший, то цим її метушня не закінчується. Вона шукає ще і ще… тобто починає нести подвиг «шаталової пустині».

— Яка різниця між особистим смиренням людини і тим, коли її смиряють? Наскільки «добровільний послух» добровільний?

— Буває й таке, що людину «ламають», як у армії. Але перш ніж людину смиряти, треба самому бути смиренним. Якщо хтось сам знає, що значить тяжко трудитися, бути в послуху, він нікого смиряти не буде. Тим паче в наш час, коли люди приходять із розцерковленого світу, не з християнських сімей, без попереднього початкового виховання. З насильного «смирення» відбувається не поліпшення духовного стану того, кого смиряють, а навпаки — його озлоблення, нарікання та інші нехристиянські почуття.

Один із моїх знайомих пішов у підмосковний монастир. Сам він хлопець був неспокійний, різкий, вийшов із абсолютно світського середовища. Через півроку сестра приїхала відвідати і побачила його милостивим, спокійним і умиротвореним. Вона запитала його: «Тебе, мабуть, так засмиряли, що ти вже став шовковим?» Він відповів, що як раз навпаки, його ніхто не чіпає і не смикає. «Якби мене стали смиряти, то я став би ще більш буйнішим і озлобленішим, — сказав він. — Але до мене ставляться по-людськи, по-християнськи». Внаслідок такого ставлення він став кращим.

— Люблячі батьки завжди бажають щастя своїм дітям. Під цим мається на увазі, що вони хотіли б бачити потомство своїх дітей, своїх онуків. Молоду людину, яка бажає вступити на шлях чернецтва і дати обітницю безшлюбності, батьки можуть не благословити йти в монастир. Як бути?

— Будь-яка людина, яка читає житія святих, побачить, що багато преподобних мали проблеми у взаєминах з батьками. Особливо, якщо йдеться про юнаків. Почитати, хоча б, життєписи преподобних Феодосія або Варлаама Києво-Печерських. У них яскраво описані батьківські ревнощі. Але так буває не тільки при вступі в чернецтво. Часто й при вступі в шлюб батьки підспудно ревнують свою дитину до чоловіка чи дружини. Навіть якщо дитина часто ходить у монастир, воцерковляється, часто батьки з цього приводу хвилюються. І не обов’язково при цьому вони є безбожниками і атеїстами, супротивниками православної віри. Просто це такі батьківські ревнощі: дитина до 15–16 років була у них «під крилом», і ось з’являються якісь нові переконання, згідно з якими дитина прагне якось визначитись у своєму житті, і одного разу вона вирішує йти в монастир… Якщо батьки є практикуючими православними, тоді благословення потрібне і має духовне значення. Дитина відчуває батьківську підтримку і відчуває, що вона — молитовник(ця) за весь свій рід, батьки благословили їй молитися за всіх предків: і спочилих і живих. Але якщо батьки не воцерковлені, то в дев’яносто дев’яти випадках зі ста вони не благословляють і не дозволяють чаду йти в монастир. Однак через деякий час вони заспокоюються, адже вони ж бажають щастя своїй дитині. І якщо бачать, що вона щаслива, бадьора, весела, радісна, що вона знайшла в монастирі сенс життя і свого існування, то через деякий час і самі починають частіше ходити до храму, жити церковним життям. Так буває дуже часто, практично у більшості випадків.

— А як бути з піклуванням про батьків в їх старості, коли вони потребують матеріальної підтримки чи повсякденного догляду? Що, якщо пішла в монастир єдина дитина?

— У такому разі зазвичай священноначаліє благословляє допомагати батькам. Це може бути матеріальна допомога чи фізична. Наприклад, з’їздити додому і допомогти викопати картоплю. Всі ці питання можна вирішити. Хтось із древніх святих, коли його мати захворіла, покинув пустелю і до смерті доглядав матір. Це одна з чеснот — допомагати батькам.

— Чи є зараз у монахів свої особисті кошти, гроші?

— Особистих коштів та особистих речей немає мабуть, тільки в особливо суворих монастирях, може десь на Афоні, або в особливих келіях. У наших же обителях майже у всіх є власне майно. Але в чому воно полягає? Як говорив Василій Великий, стяжанням ченця мають бути — книги духовного змісту, від одного погляду на які людина повинна розлучатися з неправильними думками і помислами. Якщо якісь кошти братії і потрапляють, наприклад, коли хтось просить помолитися і дає щось разом із записочкою або на свята ігумен дає братії монастиря деякі кошти, то ці гроші, як правило, йдуть на те, щоб купити якусь книгу чи придбати якусь ікону. Якщо коштів не вистачає на інші духовні, побутові або спеціальні потреби, то брат зазвичай звертається до настоятеля, і той за необхідності завжди виділяє потрібні кошти.

— Чи отримують ченці, які досягли пенсійного віку, допомогу від державного пенсійного фонду?

— В Україні, наскільки я знаю, ніде таке не практикується. Але якщо чернець вручає себе в руки Божі, то Господь про нього дбає. Дійсно, «не видех праведника оставлена» (Пс. 36:25). Братія монастиря буде завжди піклуватися про тебе в старості та доглядати, щоб останній етап на шляху до Бога був шляхом, а не періодом зол і роздратувань, ремствування на долю, на те, що чогось не вистачає. Всі намагаються зробити так, щоб старість була безболісна, непостидна і мирна.

— У апостола Павла у зверненні до філіпійських християн написано: «Радуйтеся завжди в Господі… радуйтеся» (Філ. 4:4). Як це відноситься до тих, хто чернечить?

— Монахи — це найрадісніші та щасливі люди! У них здійснюється принцип: людина не має ніяких турбот. Миряни ламають голову над тим, як прогодувати сім’ю, купити одяг, заплатити за квартиру, відремонтувати машину або будинок — маса суєтних і клопітних життєвих турбот. Чернець же виконує невелику покладену на нього роботу: молиться Господу і виконує послух. І все. Він не має більше ніяких турбот, живе тим життям, яке вибрав, і постійно намагається виконати заповіт апостола Павла: «Завжди радуйтеся. Невпинно моліться. За все дякуйте» (1 Сол. 5:16–18).

— Церковний устав, Типікон яким ми користуємося, написано багато століть тому. В наш час люди стали немічніші і часом скаржаться, що їм важко все записане там понести. Чи є якийсь мінімум правил, дотримуючись яких, можна вважатися православним християнином, якісь універсальні принципи?

— Але це ж все зовнішнє. «Жертва Богу дух сокрушен: сердце сокрушенно и смиренно Бог не уничижит» (Пс. 50:19). Господь не просить: «Сыне, даждь Мне твои ноги или твое время», а просить, щоб дав Йому серце. Всі зовнішні дії є засобами до стяжання внутрішнього. Подвиги, які людина несе, — засіб, а не мета. Важливо, щоб людина причащалася. А більше чи менше молитовне правило, суворіший чи слабший піст, — це вже на розсуд духівника. Головне — жити у Христі і у Церкві.

Якщо ж говорити про сучасне чернецтво, то згадаймо, що «Христос вчера и сегодня и во веки Тот же» (Євр. 13:8). І тому чернеча гвардія завжди та сама. Сутність чернечого служіння завжди залишається незмінною — це служіння Богу, ближнім і, звичайно, молитва за весь світ.

Розмовляв Іван Піковський
29 / 08 / 2006
Православие.Ru —
Pravoslavie.Ru