• Русский
  • Українська

Монахиня Тавіфа (Федорова): «Що заважає піти в монастир?»

На засіданні Священного Синоду Руської Православної церкви від 25 грудня 2009р. було ухвалено рішення благословити відкриття Введенського жіночого монастиря м. Тихвин Ленінградської області та призначити на посаду настоятельки Введенського жіночого монастиря м. Тихвин Ленінградської області монахиню Тавіфу (Федорову).
Ми продовжуємо розмову з матушкою Тавіфою.

(Частина 1-а Шлях до монастиря)

— Які звички заважають людині піти в монастир?

— «Люблю маму більше за все на світі». Не Бога, а маму. Про це і написано в Євангелії: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, не гідний Мене, й хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, не гідний Мене». (Мф., 10, 37).

Що повертає в світ? У бабусь, наприклад, відмовка: «Треба онуків виховувати». Скільки жінок могло б бути в монастирі, скільки одиноких у миру живе! Але всі бояться труднощів чернечого життя. Труднощі ж полягають тільки в тому, щоб любити Бога понад усе земне.

— Які звички найбільше заважають нам, мирянам, у нашому житті?

— Зарозумілість. У мирян це особливо розвинене. Кожний мирянин, як правило, розумніший за Бога. Він краще знає, він все сам бачив. Власна думка — це те, від чого треба відмовитися. У Православ'ї це називається гординею.

Я якраз думала сьогодні, що, напевно, немає жодного ченця або черниці, при зустрічі з якими я б стала сперечатися. Ми ніколи не сперечаємося, ми можемо вести діалог. Кожен може залишитися при своєму, але суперечки не буде. Мирянин не такий — він тяжіє своєю думкою. Діалог не з кожним мирянином можна вести. Зазвичай мирянин намагається довести свою позицію. Чернець — ні.

Напевно, це і є основна причина, чому миряни не залишаються в монастирі. Там повинні почути їх позицію, а це зовсім неправильно. Ти повинен терпіти, ніхто тебе слухати не зобов'язаний. Можеш все викласти тій духовній особі, до якої ти приставлений, і, може, він тобі все пояснить.

— Але що людина отримає, відмовившись від цієї самості, своєї думки? Ми ж егоїсти, нам потрібно щось отримати натомість.

— Порятунок душі. І знайдемо відразу весь світ. Я б кілька років тому не зайшла в кафе, в якому ми зараз розмовляємо, бо почувалася б незручно. Зараз мені все одно. Я можу бути скрізь. «Ченцеві скрізь місце» — такі слова я почула на Голгофі в Єрусалимі. Адже Господь скрізь. Важливо те, яка я.

— На Голгофі в Єрусалимі?

— На Воздвиження в Храмі Гробу Господнього служив Патріарх, зібралися тисячі людей і всі прагнули потрапити до Голгофи, а в мене вийшло само собою там опинитися. Незабаром чернець грек почав усіх проганяти, бо наближався Патріарх. Я взагалі людина поступлива, але тут притиснулася до мармурової колони, щоб не потрапити в натовп і чомусь на мене цей грек не звернув уваги. Тоді-то я почула голос з боку, здається, теж черниці: «Матушко, не хвилюйся, ченцеві скрізь місце. Будеш сьогодні з Патріархом на Воздвиженні».

Наша п'ятирічна Даша запитала якось мене: «Матушко, а коли ми поїдемо на Голгофу, ми там Бога побачимо справжнього?» Дуже їй хочеться Справжнього. Якщо допомагає, я маю його бачити. Мені їй не пояснити через її малий вік, що Бог видимий і невидимий. Бог скрізь і зараз. У когось зі святих я прочитала такі слова: «Якщо тут немає Бога, як я можу тут знаходиться? Значить, Бог тут є».

Просто людина або усвідомлює це, або ні. Хтось працює, хтось стінку підпирає, хтось вийшов покурити… А Бог все одно є, і тільки ця людина на секунду подумає, що Господь все бачить, відразу і станеться якесь чудо.

— У Вашому монастирському житті чудо — це зустрічі з якимись людьми чи несподівана допомога?

— Все — чудо. Чудо те, що Господь мене просвітив і я можу мислити. Це велике чудо. Добре б з усіма людьми таке чудо сталося і всі захотіли жити по-Божому, піти в монастир. Це найголовніше чудо. Взагалі в монастирі всі живуть чудом. Усі це усвідомлюють: без чуда неможливо жити. Чудо — це реальність нашого життя. Цілком природний наш стан. Для мирянина і людини неосвіченої чудо — це якась незвичайна подія, а для нас чудо — це норма життя.

Ви ж ходите до храму і біля ікони щось із вами відбувається. Це ж чудо. Хтось радіє: «Господь почув, у мене син склав іспит!» Для нас це звично, тому ми і говоримо: «Йди до храму перед операцією, біжи швидше, благословись!» Подивишся потім — все нормально, і операція не потрібна.

Чернець цим чудом просто живе. Для нього воно реальніше, ніж для вас, тому що ми весь час у храмі перебуваємо. Монастир — це місце особливої благодаті. Ви, миряни, повинні подеколи йти з храму, проводити час у своїй квартирі тощо. Інколи тільки потрапляєте до храму чи монастиря, тому для вас відчуття чуда інше.

Краще за чернече життя нічого немає. Навіщо б я стала черницею, якщо не вважала б, що краще цього нічого немає? Треба прагнути до кращого. Я вважаю, що найкраща форма життя — в монастирі.

Нам, ченцям, перебувати в миру важче, ніж вам знаходиться в монастирі. Ми постійно знаходимося в структурі благодаті. Ви це усвідомлюєте розумом, розумієте, але вам легше залишатися в миру, відвідуючи церкву в свята. Ми ж там — весь час.

Ні за що не погодилася б зараз жити в квартирі. Звичайно, як Бог дасть, але так хочеться постійно бачити перед собою щось Боже: купол храму, навіть паркан монастирський.

Добре б, щоб усі захотіли постійно жити в цій благодаті, а не тільки зіштовхуватися з нею зрідка.

— Треба нам хоча б зі своєї парафії почати…

— Звичайно. Ходить людина до храму — дай Бог, щоб у неї виховалося це почуття благодаті, стало для неї необхідним, а не переважила своя квартира, своє життя. Це і заважає. Це і є звичка.

— Той самий «маєток», який так важко продати.

— Подвижники, які жили в пустелі, як, наприклад, Антоній Великий досягали вищого рівня благодаті, і, спілкуючись із Богом безпосередньо, долали всі свої внутрішні негаразди.

— Дуже складно зрозуміти такий максималізм.

— Спочатку потрібно піти в монастир, а вже потім спробувати зрозуміти це. Раніше ж існувала в Росії традиція мирянам йти до монастиря на рік, а потім вирішувати, повертатися у мир чи ні. Це чудова традиція. Лише рік життя — але там все відразу і визначиться.

— Сказати чесно, я не знаю, що б сказала своїй дочці, якби вона зібралася в монастир.

— Це життєва позиція глибокої віри в Бога, яку вже ніщо не переважить, тому людина і залишається в монастирі. При цьому вона може бути ким завгодно: подобається оточуючим чи ні, здійснювати будь-які вчинки, але в неї є глибока віра в Бога.

ЖАЛІТИ ЧИ СПАСАТИ?

— Якщо ж хтось із наших читачів схиляється до того, щоб піти в монастир і вирішив спробувати, з чого йому слід почати?

— Тут готових рецептів немає. Як Господь управить. Якщо людина хоче від старця отримати благосло-вення — нехай іде до старця. Не буду нікому нав'язувати свою думку, тому що особисте рішення — у кожного своє. Нехай дізнається все сам.

Минулого року ми поїхали з однією однокурсницею в Оптину пустинь. Вона сказала мені: «Ніхто мені не потрібен, йду до тебе, матушко, в монастир». Пробилися ми до старця Іллі, він її і зупинив.

У мене в університетській групі багато хто так спочатку вирішував: «Іду!» Але всі звикли на московські монастирі дивитися, а в нас — зовсім інше. В нас руїни, в нас холодно та сиро, за собою потрібно горщик виносити.

Років три тому я познайомилася з жінкою, кандидатом наук, яка приїхала до нас на літо попрацювати. Минулого ж року дозріло бажання створювати школу для дівчаток — питання, де і як їх вчити, постало дуже гостро. Я бачу, що та жінка — людина розумна, спокійна, й запропонувала: «Кидайте свою науку та приходьте до нас у монастир директором майбутньої школи».

Зараз вона послушниця. Вік, звичайно, поважний, але це готова черниця. В неї чиста біографія без будь-яких пошуків і вагань. Людина народилася, закінчила школу, інститут, у цьому інституті вела наукову роботу, захищалася, а потім пішла в монастир. Виховала при цьому ще прийомну дочку. Бувають же такі! Людина абсолютно чистого життя. Вона цілком свідомо пішла в монастир, бо вона цілісна. В її віці зазвичай люди не такі. Таких, хто прожив життя так чисто, дуже мало, вони як діаманти виблискують серед нас. Вона все життя займалася наукою: мовчазна й абсолютно позбавлена лукавства. Мирські перипетії її зовсім не зачепили.

Вона каже: «Я розумію, що в 60 років мене ніхто нікуди не візьме». Я візьму, бо її душа готова. Вона хоче бути в монастирі. Вона терпляча, в будь-який час її можуть куди завгодно послати, і вона не задасть жодних запитань, не висловить жодних претензій.

Подивимося, що буде перед постригом — у розмові все з'ясується. Для неї, звичайно, ця подія колосальна. Я б постригла її в схиму, але все одно треба випробувати. Це теж іспит. У нас, у монахів, все життя — іспит.

Скільки осіб перед нею відійшло! Побудуть послушницями два тижні, і образиться: вже батюшка не такий, і все не так, і любові у вас немає. Якої любові людина шукає? Такої, якої їй хочеться?

— Тобто, хоча Ви і закликаєте всіх у монастир, але візьмете не кожного.

— Людина сама не залишиться. З усіх, хто каже, що хоче жити в монастирі, потім велика частина уходить.

— Тому і бояться йти — сил то замало.

— Треба не сили оцінювати. В мене теж сил небагато. Якщо оцінювати свої сили — точно не варто йти, ні в якому разі. Тут воля Божа.

Я ж не дам нікому в 60 років тягати цеглу, а якщо скрута змусить, то попрошу хоча б не надриватися. Треба благий розум мати, а не людський.

— Немає сил упокорити себе.

— Не слід свої страхи слухати. Страшно йти на війну: а раптом уб'ють?

Пам'ятаєте воїна Євгенія? У минулу сесію я познайомилася з його наставником Антонієм. Виняткової віри людина, апостольського духу. Він увірував у Чечні… Так перестраждав! Він розповідав, що Євген дуже уважно слухав Євангеліє і все запам'ятовував. А потім зробив цей вчинок — не зняв хреста на вимогу ворогів, які полонили його.

Шукайте віруючих. Їхнє життя не солодше за наше. Хто зараз погодиться, як отець Миколай з острова Залита, майже півстоліття провести на одному місці? Місцеві жителі, рибалки, звичайно, ставилися до нього не дуже добре. Все це було, а він служив собі та служив і став справжнім світочем.

Шукайте таких людей, примічайте в них Божу іскру. Господь їх нам посилає. Дуже мало наставників, які наставляють по істині Божій, а не по тому, що людина хоче від нього почути.

Тим, хто йде з монастиря, родичі та духівники інколи кажуть: «Ну добре, заспокойся, звичайно, ти маєш рацію, тобі там було важко». Старець Миколай був не таким: «Іди мирися». Матушка Фекла, настоятелька нашого монастиря, не така була. Одного разу в нас з'явився один монах, який мені відразу сподобався, дуже віруючий, але втік із монастиря, видно стало не під силу. Матушка ж йому відразу сказала: «Біжи, кидайся в ноги до братії!»

Найчастіше в іншому монастирі чи храмі тебе, будь ти черниця або навіть схимонахиня, пожаліють, приголублять: «Ах ти, бідна, тебе там образили! Не можеш там — побудь у нас на приході». Ні, щоб сказати прямо: «Ти не правий. Біжи назад». Мало в кого така тверда позиція. Переважно скажуть те, що ти хочеш почути. Тому ми такі нерішучі, тому можна піти з монастиря або боятися. Здійснити правильний вчинок — значить перевершити себе, усвідомити правду й повернутися.

Я думаю, що той чернець зробив правильний вчинок, повернувся, бо більше я його не бачила.

Чудово, якщо зустрінеться такому втікачеві старець, який його зупинить, скаже: «Досить тобі бігати з монастиря в монастир. Куди потрапив, туди і повертайся». Тоді у людини почнеться духовне зростання, і вона глибше повірить в Бога. А так — залишиться такою, якою була.

Шкода, що я не знаходжу в оточуючих підтримки в цьому питанні. Частіше в житті зіштовхуєшся з тим, що ті, до кого прибігають такі нещасні, їх жаліють. Треба було повернути — не тебе образили, а ти образив, не ти терпиш, а тебе терплять. Ось правильна православна позиція. Як Росія вистояла? Так, ось завдяки таким стійким ченцям. Якщо їх не буде, і всі підуть на парафії, потім і парафії розваляться. От кого б я хотіла бачити у священстві й у миру, а не тих, які нас жаліють і потурають нашим образам.

Я теж проходила цей процес образ і непорозумінь. Але по волі Божій мені пощастило. Якщо б мене пожаліли, я не жила б зараз у монастирі. Десь, звичайно, трудилася, робила щось хороше й потрібне для парафії. Але, слава Богу, не зробила я цього жахливого вчинку. Це і є усвідомлення і зречення. Я цей ступінь пройшла, тому й вважаю його найголовнішим.

Нам треба вистояти в найголовнішому. Якщо вже взявся за діло, пішов у монастир, як завгодно, але не йди з нього, терпи. Навіть якщо тебе виженуть, шукай можливість залишитися в монастирі, в цьому або в іншому, шукай чернечого життя. Збережи те перше почуття, з яким ти йшов зі світу в монастир, коли ти всіх любив, коли все було чудом.

28 грудня, 2009 р.
Джерело:
www.pravmir.ru