• Русский
  • Українська

Монахиня Тавіфа (Федорова): «Шлях до монастиря»

На засіданні Священного Синоду Руської Православної церкви від 25 грудня 2009 р. було ухвалено рішення благословити відкриття Введенського жіночого монастиря м. Тихвин Ленінградської області та призначити на посаду настоятельки Введенського жіночого монастиря м. Тихвин Ленінградської області монахиню Тавіфу (Федорову).

Кореспондент інтернет-порталу «Православие и мир» зустрівся з матушкою Тавіфою і розпитав її про монастир і про чернече життя.


З МИРУ — В МОНАСТИР

— Матушко Тавіфо, скажіть, як Ви прийшли в монастир?

— Я йшла до цього цілеспрямовано. Роздумувала, читала Біблію, творіння святих і прийняла усвідомлене рішення.

Мій чернечий шлях починався в іншому монастирі. На дорослому етапі свого життя я прийшла до висновку, що не розумію людей, їхній спосіб життя. Я відчувала в усьому якусь неузгодженість. Хотілося навчитися жити, усвідомлюючи, що робиш. Вирішила: «Якщо я по-людськи не вмію жити, треба вчитися жити по-божому». Це мене привело в монастир. Я приїхала подивитися, на що це схоже, мені запропонували залишитися, і я залишилася.

— Людина, не знайома з чернечим життям, може уявляти його тільки схематично. З одного боку, монастир — це ангельське місце, мешканці якого служать Богу постом і молитвою, з іншого — з публікацій у світській пресі складається враження, що монастир — царство тиранічного свавілля настоятеля або настоятельки, які авторитарно керують своїми підлеглими. Хочеться з перших уст дізнатися правду про те, що таке чернече життя насправді.

— Всі вуста, які будуть говорити про це, завжди будуть першими. Тому що складнощі, звичайно є. Перша — та, про яку писав ще Антоній Великий — складність зречення від миру. Перша ступінь. Хто не пройшов цю ступінь, а проходять не всі, навіть ті, хто залишається в монастирі, тим дуже важко.

— Що значить — зректися миру?

— Ви йдете від свого минулого життя. Повністю. Переходите зовсім до іншої сім'ї — сім'ї духовної, котра живе за іншими законами, яким треба підкорятися. В кожному монастирі, звичайно, свої закони і правила, і вони, загалом, досить милосердні. Але коли людина не може подолати свої звички і мудрування, тоді й відбуваються зриви. Чим молодша людина, що йде в монастир, тим легше їй.

Адже звички вкорінюються, а у сорок років стають стилем життя. Я думаю тут — той поріг, що перешкоджає людині залишитися в монастирі. Заважає прихильність до чого і до кого завгодно: до мами, до тата, до свого способу мислення, а це все треба міняти.

Людина змінюється не сама по собі, а завдяки підпорядкуванню монастирській формі життя. Звичайно, це важко. Рішення піти у монастир має бути свідомим. Усвідомити ж необхідність відмови від усього нелегко. Спочатку, за стародавніми канонами, послушник мав залишатися в послуху мінімум три роки. Напевно, цей термін і давався людині для того, щоби подолати цей бар'єр звичок.

— Існує думка, що людина йде в монастир від нещасливого кохання, від якихось скорбот. Чи так це?

— Я пішла, бо полюбила Бога. Захотілося жити якнайкраще. Що, як не Божа родина, навчить кращому? Реалізувалося це чи ні, Господь знає.

— Чи можливо в наші часи знайти собі духовного наставника?

— Явно або побічно, наставник завжди є. Перший наставник — Господь, що наставляє, звичайно, і через людей. Пригадую матушку Феклу, Царство їй небесне, першу настоятельку нашого монастиря. У чоловічому монастирі, до якого прикріплена наша обитель, теж є наставник — духовний отець.

Наставником взагалі є наше серце: воно ж добирає потрібні для нас життєві позиції. Адже буває, що до якогось наставника душа не лежить, і серце чинить опір, кличе до іншого.

Основна думка в тому, що одного єдиного наставника немає. Я бувала й у старців — у о. Миколая (Гур'янова), наприклад. Адже до старців приїжджаєш завжди за якоюсь конкретною порадою, а що ще з цієї зустрічі винесе твоє серце, що відкладеться в ньому від зустрічей із чудовими людьми — вже інша річ. Гос-подь милостивий і, звичайно, я зустрічала багато чудових людей.

— З ким найчастіше Вас зіштовхує життя: з духовними чи зі світськими людьми?

— А світські люди — теж духовні. Шкода тільки, що ви ще не ченці. Бо кращий спосіб життя — чернечий. Ну чому так важко подолати цю першу ступінь?! Мені теж було дуже важко. Я дуже хворіла, дуже страждала, але все-таки прийшло усвідомлення, що єдина правильна форма життя — це життя в Бозі, в монастирі.

— У чому ж складність першого ступеня? Ну, переїхав на інше місце, не позбувся всього остаточно. В ченців теж є якісь речі, ліжко, як у простої людини, в решті-решт. Що ж змінюється?

— Усе змінюється. Люди інші. Взаємини між ними теж інші. Будуються вони на Божій істині. А Божу істину кожен бачить по-своєму. Два ченці можуть мати різні життєві позиції. Один іншому може сказати таке, що йому не сподобається. Чернець, правильніше сказати послушник, бо йдеться про перший етап чернечого життя, сприймає все дуже болісно. Спочатку говорить і думає: «Ой, я так всіх люблю, всі такі хороші». Потім часто буває, це змінюється на прямо протилежний настрій: «Всіх ненавиджу, і в тому, що я став ненавидіти людей, винен монастир». Але не монастир в цьому винен, це внутрішній стан людини показує, що вона ще не перемогла себе до кінця. Світ навколо не змінився.

У монастирі такі ж живі люди, і кожен обов'язково проходить цю першу сходинку зречення. Пройшла людина, або не пройшла, а ти з нею зіштовхуєшся. Причому все це ховається у неї всередині. Зовні, здавалося б, все дуже ввічливо, красиво, культурно, а всередині — цілковита незгода.

Зупиніться і поміркуйте хвилин п'ятнадцять про те, що для вас означає піти в монастир. Треба все забути: маму, дім. Чи готові ви до цього?

— Але ж забути не означає перестати спілкуватися?

— Ні, звичайно, це зовсім інша форма спілкування. Моя мама ледь не вмерла з горя, коли я пішла в монастир. Це зараз вона щаслива та рада. Років зо два тому вона вже сказала мені: «Про краще життя для тебе я і не мріяла». Спочатку вона була налякана. Вона була хрещеною, їхня родина таємно ходила до храму, але не скажу, що віра її була глибокою, бо якби вона по-справжньому вірила, то відразу б мене зрозуміла.

— Знадобилося багато часу?

— Для неї це стало ударом. Вона зрозуміла все занадто буквально: я її зрікаюся, відмовляюся. Лише через кілька років вона переконалася, що це абсолютно не так. Вона може інколи приїхати до мене в монастир, але ненадовго. Їй не перейти поріг зречення, цю першу сходинку.

— Зараз стало більше чи менше людей, готових піти в монастир? У 1990-х був сплеск інтересу до питань віри і багато потяглися до храмів і монастирів, але здається, що перемагає матеріалізм і раціоналізм.

— Не знаю. Напевно, ми дуже добре живемо. Коли на Русі почали розвиватися монастирі? Під час татаро-монгольського ярма. Куди подітися? Богу молитися, бо навколо жах що коїться. Ось у такі скорботні часи, в XVII столітті, за часів нашестя шведів, поляків, люди йшли в монастирі, бо розуміли, що свої гріхи можна тільки вимолити. Велика Вітчизняна війна теж показала, що поки люди не звернуться до Бога, перемоги їм не бачити.

Розваги будь-якого плану, звичайно, сильно діють на душу. Як все залишити, коли я ще не награлась і не наспівалась?

— Може бути, деякі відкладають відхід у монастир на майбутнє. «Ось виростуть діти…»

— Добре б, якщо так. Бо найкращі князівські родини саме так виховувалися. Вони виховували дітей і йшли до монастиря. У них це закладалося з дитинства.

ЩО ОЗНАЧАЄ БУТИ ЧЕНЦЕМ?

— Але чому ж не можна залишатися в миру, ходити в храм… Навіщо потрібен монастир?

— Чернець у миру — це все-таки не серйозно. Чернець повинен пройти школу духовного життя, створену століттями.

— Хоч і сказано, що монах, від слова «монос» — один, при цьому йому потрібна духовна сім'я?

— Монах повинен виховуватися монастирськими умовами. В монастир спочатку всі приходять трудниками і трудяться якийсь час. Спочатку ти — трудник, потім послушник, інок, монах. У послушниках можна бути все життя.

— Чим послушник відрізняється від трудника і ченця?

— Він ще не дав чернечих обітниць. Він може безболісно для себе прийняти рішення повернутися в мир. Один мій знайомий священик спочатку жив у монастирі, думав прийняти постриг, але потім пішов у мир, одружився і став священиком.

Чернець собі такого дозволити не може. Якщо він піде з монастиря, то священиком йому не бувати — його просто не візьмуть, тому що давши одну серйозну обітницю, з дороги не звертають. Чи можна народити дитину і відмовитися від неї? Начебто можна, а начебто й ні. І це «ні» сильніше. Якщо монах відмовиться від своїх обітниць, наслідки будуть серйозними. Причому не тільки для нього. Він несе відповідальність не тільки за себе. Є ж ченці, які пішли у мир. Всім своїм подальшим життям вони намагаються переконати себе і оточуючих, що вчинили правильно. Дуже активно намагаються переконувати.

Такі люди, звичайно, несуть дуже погану науку в світ. Адже вони йдуть не від покаяння, не від усвідом-лення, що слабкі і не витримали тягот чернечого життя. На жаль, вони визнають не свою негідність, а негідність інших. Загалом, у нас у Православ'ї не приймається така точка зору. Завжди я винен, а не інші. Спочатку і перш за все я винен, а щодо інших — Господу видніше.

Це велика проблема. Людина йде з монастиря, її забирає звідти образа, щось вона не зрозуміла. Як правило, людина не здатна в цьому стані звинувачувати себе. Може, звичайно, погодиться, що сама не має рації, але інші все одно здаються їй гіршими.

— Можна сказати, що будь-яку людину, чи мирянина чи священика, ченця забирає з Церкви образа. Бабуся біля підсвічника осадила, дружина не дає нормально поїсти в піст…

— Несерйозно все це. Допоможи, Господи, їм навернутися до покаяння.

— Дійсно, зараз з'явилося багато «істинних церков» і священиків, які публічно звинувачують Руську Православну Церкву в різних гріхах. Такі люди добре ерудовані, ведуть активне життя, виступають у ЗМІ, у них є своя думка з будь-якого питання. Відокремити правду від брехні дуже складно.

— Правда — в Євангелії, треба тільки уважно його читати. Там все написано. Звичайно, треба в своїй православній вірі бути грамотним. Я рада, що вступила до православного університету, тому що вивчення богословських наук дає хороший, твердий багаж. Знаючи догмати віри, розумієш чому від них не можна ні відступити, ні на крок відійти.

Часто люди, які вважають себе православними, чомусь думають, що можна куди завгодно зайти і зазир-нути. Почитати, наприклад, кришнаїтську книжку. Одне нашаровується на інше. Починаєш говорити собі й іншим: «Ой, а там теж хороші люди! Вони бідним допомагають!» Так можна зайти дуже далеко, з цього і починається відступ від православної віри.

— Вступ до монастиря схожий чимось на вступ до вузу? Хіба що немає здачі іспитів…

— Взагалі-то є. Спочатку придивляються до трудників: чи добре людина працює, чи могла б вона за своїм складом залишитися в монастирі. Буває, що людина сама про це ще не замислювалася, просто приїхала з якоїсь причини пожити в обителі. Якщо їй пропонують залишитися, значить вона підходить для кращого монастирського життя. Їй пропонують залишитися, і вона погоджується — ще один іспит склала. Не згоджується — не означає, що не склала іспит. Склала, але інакше.

Ось вона стає послушником — значить вона готова йти до чернецтва. Ось так ми іспити і складаємо. Але найважливіший іспит — на постризі. Ви були присутні коли-небудь при постригу, коли даються чернечі обітниці?

— Хіба мирянину можна бути присутнім при цьому?

— Можна. Якщо воля Божа так складається, то люди потрапляють на постриг. Хвилююче, дивовижне Таїнство. Це як іспит: тому, кого постригають, ставлять запитання, а він відповідає на них позитивно. Обіцяє молитися, трудитися, вести безшлюбний спосіб життя. Далі іспит — все життя.

— Не варто розраховувати, що чернець — людина з постійною усмішкою на вустах?

— Монах — це реальна людина, у якої реально важке життя. У ченця можуть бути серйозні внутрішні проблеми, тому що він постійно веде боротьбу. Уявляєте, як важко побороти в собі пристрасті? Це колосальна праця. Потрапить до такої людини мирянин, думає, що перед ним уже просвітлений старець, а той сам занурений у внутрішню боротьбу.

— Мирянинові, який зіштовхується з такими проявами, треба пам'ятати, що перед ним — старець, який не досяг святості, а людина зі своїми спокусами? Адже це перше звинувачення, аргумент, який світська людина пред'являє Церкві в своє виправдання: "Бачив я ваших ченців і священиків. А ось вони…" і далі за списком.

— Я з цим не зіштовхувалася. Припустимо, ми поговорили з мирянином-відвідувачем, але я ж не знаю, з чим він від мене йде. Він може поділитися потім своїми відчуттями і враженнями з вами, з сусідом, із усім світом, але не зі мною. Прийшов би він до мене і сказав відкрито: «Ти помиляєшся». Але такого не відбувається.

Сторінки