• Русский
  • Українська

Дмитро РЕБРОВ: «Молодіжний Звіринець»

«Києво-Печерська Лавра — найстаріший монастир на Русі?» — «Так, але „найстаріший руський“», — наголошує братія київського Свято-Іонинського чоловічого монастиря. Вириті грецькими ченцями Звіринецькі печери старші лаврських на 50 років. Альтернативне підземне чернече місто скоро відчиниться для відвідувачів, а Іонинський монастир над ним уже сьогодні вважається найпопулярнішою молодіжною общиною в Києві. У чому таємниця?
Кореспондент
журналу «Нескучный Сад» вирушив до Києва, щоб подивитися на унікальні печери та молодіжну громаду.

Сад із таємницею

Звіринець (це слово вимовляється із наголошенням на останньому складі) — місцевість південніше Києво-Печерської Лаври, тобто трохи нижче за течією Дніпра. Колись тут розташовувалися непрохідні ліси, куди княжий двір приїжджав по дичину; сьогодні це цілком престижний район неподалік від центру. На місці глухого лісу тепер розбитий ботанічний сад, найбільший у республіці й відомий на всю Європу своїм бузком — унікальним розсадником бузку. Тут люблять гуляти городяни. Восени мальовничі стежки ботанічного саду потопають у фіолетових, червоних, пронизливо-лимонних плямах опалого листя та породистої рослинності. В самому ж центрі ботанічного саду красується невисокий храм Живоначальної Трійці, стилізований під мазепинське бароко, — це і є Іонинський монастир. Поруч з храмом — невеликий братський корпус, польського «крою» вежа з курантами і блакитна дерев'яна дзвіниця. Якщо спуститися з пагорба, на якому розташований ботсад, під кам'яним меморіальним хрестом можна розгледіти крихітний плоский п'ятачок і металеві двері з непоказним козирком — вхід до Звіринецьких печер, найстарішого київського монастиря, покинутий людьми близько дев'яти століть тому й відкритий зовсім недавно.

«У багатьох людей склалася думка, що Києво-Печерська Лавра була першим на Русі монастирем, проте це не зовсім так, — каже чернець, призначений нас супроводжувати. — Лавра була першим руським монастирем, але до неї існували грецькі обителі, як, наприклад, Звіринецький монастир. Його першими насельниками були ті грецькі ченці, яких привіз із собою святитель Михаїл, перший митрополит київський, теж грек».

Звіринецька підземка

При вході в печери нам видають довгі парафінові свічки: електрики в печерах немає і освітлювати путь доведеться самостійно. Тут на глибині 15 метрів незалежно від пори року зберігається постійна температура 12–13 градусів вище нуля. Крім Звіринецьких у межах Києва є ще три підземні системи тієї ж епохи: Києво-Печерська, Китаєво і Гнилецька — всі вони в давнину були монастирями. Тільки коли у монахів з'являлися світські покровителі або меценати, зводилися наземні монастирі. Так це було з Лаврою, адже пагорб, на якому вона розташована тепер, ченцям подарував князь Ізяслав. Так було і зі Звіринецькими печерами. Наземний монастир тут будував син Ярослава Мудрого князь Всеволод, що мав недалеко від Звіринця «Красний двір», тобто дачу, куди приїжджав полювати.

Відкритий нині відрізок — це лише десята частина від колишнього підземного поселення, яке загинуло, за деякими даними, в 1096–1097-у, за іншими — в 1240 році. Тоді, як уважають історики, монастир був зруйнований кочівниками. Братія, рятуючись від загибелі, сховалася в печерах, де у вузьких переходах одна-дві людини могли затримати численне вороже військо. Але загарбники засипали всі виходи з печери, замкнувши під землею безліч людей. При розкопках печер в 1911 році деякі з них були знайдені прямо в проходах, де сім століть тому їх настигнула смерть.

Відкриті сьогодні для відвідин галереї діляться на три вулиці. Перша — вулиця Недосліджених поховань. Тут і до навали кочівників ченці ховали померлих. Форми похоронних ніш: перпендикулярно проходу, в глиб стіни — характерна ознака поховань візантійської традиції. У Печерській Лаврі, сторіччями пізніше, покійних ченців погребали вже на зразок римських катакомб — встановлюючи труну в ніші вздовж проходу.

Друга вулиця печер — Вівтарна. Тут розташовані келії і підземний храм, в апсиді якого помітний грецький хрест і вибитий на зводі грота диптих: список імен ігуменів для поминання на проскомідії, всього сім імен. Третя вулиця — келії. Сирі і досить низькі.

Після революції печери знову були закриті, як і чернечий скит при них. Заново відкопали стародавній монастир тільки в 1993-у. Тоді ж на кафедрі рентгенорадіології Київського медичного інституту були проведені наукові дослідження мощів, що знаходяться в Звіринецьких печерах. Вчені підтвердили: останки належать приблизно до Х-ХІІ століття.

День «незручних» питань

Іонинський монастир, побудований над печерами у XIX столітті, в радянський час теж був закритий. Тут спершу містилася лабораторія ботанічного саду, а пізніше був просто склад. Тільки на початку 1990-х Церкві був відданий храм із напівзруйнованою годинниковою вежею. До речі, куранти на башті — найстаріші у Києві, їх механізм за кордоном замовляв ще засновник обителі преподобний Іона Київський. Із часом монастир відбудувався, парафія розрослася, і вже на початку нульових років молодь стала регулярно збиратися тут на посиденьки: просто поспілкуватися, попити чаю. Тепер ці зустрічі переросли у повномасштабні бесіди, винесені за багаточисленністю з чайної трапезної до Свято-Троїцького монастирського храму. На молодіжку, як тут ласкаво називають молодіжні зустрічі, по четвергах з'їжджаються хлопці з усього міста, приходять священики з інших київських парафій.

Навпроти Царських врат обладнується імпровізований зал. Рядами виставляються лавки, а перед ними встановлюють якусь подобу кафедри з мікрофоном. Ось біля мікрофону настоятель Свято-Успенської церкви отець Миколай Могильний розмірковує про чудеса: «Одна парафіянка показує мені на якусь пляму з краю від купола, чи то цвіль, чи то ще щось. За обрисами схоже на людину. Каже: ось це лик Богородиці, чудо! А я відповідаю… ну не знаю, як на мене так більше профіль на Сталіна схожий!» Зал вибухає сміхом. «Є таке поняття — «міріклізм «, від англійського m iracl e — „чудо“. Таке собі прагнення чудес, пошук чудес там, де їх немає», — несподівано серйозно продовжує отець Миколай. Другий священик, який стояв весь цей час віддалік, із іронією перебиває: «Ну, які ти слова розумні знаєш!» Це настоятель храму Святих новомучеників і сповідників на Лук'янівці ігумен Валеріан (Головченко).

На зустріч підходять все нові люди. Відповіді на записки отці читають «антифонно»: спочатку один священик, потім інший, попутно кожен поправляє побратима. «Ми розповідаємо про серйозні речі не якимось „священним тоном“, а простою мовою, перебиваючи один одного, як „Саша і Серьожа“ (популярне шоу на українському телебаченні. — Ред.)», — пояснює нам отець Валеріан. Однак теми, які піднімаються тут, зовсім не жартівливого характеру. Щоб підлітки не соромилися, питання прийнято подавати у формі «анонімних» записок. «І тому запитувати у нас можна про що завгодно, навіть про те, про що і з духівником соромишся поговорити», — зізнаються слухачі. Під час бесід п'ють чай: кожен приносить із собою які може частування. Тарілки з солодощами передають по колу. Щоб дискусія була вільною, на зустрічах діє обов'язковий віковий ценз (не стосується він тільки ведучих): учаснику повинно бути строго від 15 до 35 років — у іншому випадку виникне відчуття «батьків за спиною».

«З молоддю треба бути чесним і відповідати не благоговійно-округло, а по суті…» — ділиться досвідом о. Миколай. «…і пам'ятати, що ти відповідаєш на питання, щоб допомогти людині в рай потрапити, а не щоб собі ціну набити», — додає ігумен Валеріан. Крім усього іншого, він — учасник однієї з найстаріших українських команд по страйк-болу, популярної напіввійськової гри на зразок зірниці. Негласно його навіть називають капеланом страйк-болу. «У нас повинно бути щось таке, що викликає у хлопців бажання нас наслідувати! — наголошує о. Валеріан. — Ми намагаємося бути максимально відкритими. Якщо не дозволяти панібратства, у відкритості не буде ніякої профанації. Я не можу сказати, що світське спілкування применшує моє священство або чернецтво. Будь-який місіонер стоїть завжди між двома євангельськими цитатами: «будьте готові дати відповідь тим, хто запитує вас» і «не мечіть бісер».

Лисих теж приймають

«У нас відразу склалася досить велика молодіжна громада, — розповідає настоятель монастиря і тезка преподобного засновника архімандрит Іона (Черепанов). — Хлопці допомагали відновлювати храм, прислужували у вівтарі. А коли будівництво закінчилася, постало питання, чим їх тепер зайняти. Тоді ми почали проводити зустрічі-дискусії, з яких і виросла вся наша молодіжна діяльність, наші волонтерські, видавничі програми».

Сьогодні на молодіжні чаювання в Іонинському монастирі збирається, напевно, добра половина активної православної молоді Києва, іноді більше трьохсот осіб — школярі, студенти, молоді фахівці. На запитання, що їх сюди приваблює, більшість розповідає одну і ту ж історію. Одного разу в храмі з'явилася дивного вигляду дівчина: одягнена у військову шинель, вся у пірсінгу, поголена наголо, без хустки. Коли отець Іона, проходячи повз, подивився на лису прихожанку, та приготувалася вислухати повчання або догану. Але, на загальний подив, отець настоятель промовив до дівчини тільки: «О, яка в тебе зачіска! Тобі тепер і хустку носити не обов'язково. Адже жінка хустину носить, щоб покривати волосся, а в тебе волосся немає». У монастирі не дивляться косо на тих, хто має вигляд не такий, як у всіх. І це підкуповує.

«Зараз дівчинка стала нашою постійною прихожанкою, відпустила шевелюру, — усміхається архімандрит. — Вона і зараз має досить „нестандартний“ вигляд, але того колишнього виклику вже немає. І я вважаю, що це прогрес, адже весь цей зовнішній епатаж буває від якихось внутрішніх проблем».

«Як правило, у воцерковлених дітей років у п'ятнадцять-шістнадцять настає криза. Якщо вони і продовжують ходити в храм, то роблять це на автоматі, — зізнається Володимир, активіст Іонинського приходу, координатор волонтерів Іонинського монастиря. — Підлітків приваблюють зовсім інші речі. Те ж саме було й зі мною. Але молодіжка допомогла мені і ще дуже багатьом залишитися в Церкві, адже тут можна поспілкуватися, тут цікаво». Володимир та його «соратники» опікують дитяче відділення Інституту онкології — ведуть ізостудію та недільну школу для хворих діточок, а ще відвідують будинок маляти, будинок ветеранів, два дитячих будинки. При братстві діють програми донорства, реставрації храмів, проводяться спеціалізовані тренінги та семінари для волонтерів.

Їхні методи

Щонеділі пізня літургія у Свято-Троїцькому храмі Іонинського монастиря збирає близько 30 прихожан, які недочувають — це єдине місце в Києві, де православна літургія супроводжується сурдоперекладом. Для таких парафіян відведено спеціальне місце в храмі, звідки зручно стежити за ходом богослужіння. На літургії читець синхронно жестами перекладає текст. «Хлопці з молодіжки самі запропонували організувати такі служби. У мене в родині були глухі родичі, і тому я з радістю підтримав ідею», — пояснює отець Іона. Після Літургії глухі зустрічаються в трапезній — спілкуються, слухають катехізаторські бесіди.

При братстві видається, напевно, кращий православний журнал України «Отрок.ua» — повнокольорове видання в сучасному дизайні. Його ідея народилася також в середовищі волонтерів. Отець Іона шість років тому підтримав і цю ініціативу, взявши на себе ще й функції головного редактора нового журналу. Поступово з середовища волонтерів і завсідників молодіжки зібралася команда, що має певний досвід у виданні подібної продукції, стихійно сформувався колектив авторів. Із точки зору жанру більшість матеріалів «Отрока» — це есе. Раніше при монастирі існували літературні курси, вони й стали своєрідним училищем для майбутніх авторів журналу.

Крім того, монастир в цьому році запускає і зовсім несподіваний видавничий проект — жіночий журнал «Фамилия». Перший його номер вже надійшов у світські мережі розповсюдження. Теми — психологія, сім'я, мода, все як у звичайному журналі.

«Ми хочемо створити перший український абсолютно світський жіночий журнал без вульгарності! Це ідея наших парафіян, і ми надаємо їй всебічну підтримку, — пояснює о.Іона. — „Фамилия“ нічим не буде відрізнятися від звичайного жіночого глянцю — крім того, що його будуть робити православні люди. І це стане його головною особливістю».

«Всі наші проекти — це ініціатива „знизу“, — не без гордості заявляє настоятель. — Таку ініціативу ми тільки вітаємо. І ще у нас є один важливий принцип: нікого не проганяти, не протиставляти себе. В українському суспільстві і так занадто багато протиставлень, воно й так розколоте, політизоване. Ми ж від будь-якої політики максимально дистанціюємося. До нас приходять і ті, хто був на Майдані під час помаранчевої революції, і православні козаки, але всі лишають свої політичні переконання за порогом храму. Ми наголошуємо на парафіяльному житті. Звичайно, міський монастир, такий як наш, не може не бути місіонерським. Правда, ми не виступаємо на концертах і не збираємо стадіонів. Наша проповідь має інакший вигляд. Стадіони теж корисна справа, але… скільки людей після концерту прийде до храму? Добре, якщо один-два. А наші соціальні програми і „молодіжка“ вже допомогли воцерковитися, знайти своє місце в Церкві дуже багатьом. Ось це, якщо так можна сказати, і є наш місіонерський метод і таємниця успіху».

ДОВІДКА:

Преподобний Іона Київський

У миру Іван Мірошниченко, народився в 1802 році на Полтавщині в родині міщан. Перший чернечий досвід отримав у Саровській пустині. Через вісім років послушництва там, був посланий преподобним Серафимом у Брянську Білобережську пустинь до учнів св. Паїсія Величковського, де в 1843 році прийняв і чернецтво з ім'ям Іони. У 1845-у рукоположений в сан ієродиякона. У 1851 році отець Іона був переведений в Київський Нікольський монастир, а в 1860-у прийнятий до числа братії Києво-Видубицького монастиря. До 1867 року на Звіринецькій горі ним була побудована дерев'яна церква в ім'я Святої Трійці і заснований Троїцький скит Видубицького монастиря. У 1871 році дерев'яна церква замінена кам'яним храмом. Ставши першим настоятелем Свято-Троїцького (Іонинського) монастиря, преподобний прославився як великий старець, аскет і духовний керівник. Помер св. Іона в січні 1902 року, перед смертю прийнявши схиму з ім'ям Петро.

25 січня 2010 р.
Дмитро РЕБРОВ
Фото: Євгенія ГЛОБЕНКА
Джерело: www.pravmir.ru