• Русский
  • Українська

Архімандрит Іона (Черепанов), намісник київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря: «Я знаю, що в Церкві все правильно. Інакше просто не може бути»

Інформаційному веб-порталу «Православіє в Україні» часто доводиться писати про події та проекти, пов'язані з Київським Свято-Троїцьким Іонинським монастирем. Це і соціальні, і місіонерські, і катехізаторські задуми, які втілюють в життя парафіяни і братія обителі на чолі з намісником архімандритом Іоною (Черепановим).
Широта поля діяльності і розмах, з яким на цьому полі трудяться іонинці, не можуть не вражати. При цьому на наше запитання, з чого починався той чи інший проект, керівники напрямів давали приблизно одну і ту ж відповідь: мовляв, підійшли до отця намісника з ідеєю, він благословив, ми почали займатися…
Що ж це за отець намісник такий, у якого «в хазяйстві» не тільки відбудований із руїн монастир в центрі Києва, а й… єдина в Києві громада людей з проблемами слуху, і бібліотека, і недільна школа, і туристичний клуб для дітей, і видавнича діяльність — сайт, форум, «Іонинський листок», знаменитий «Отрок.ua».
Парафіяни-волонтери, які кожний вихідний відвідують вихованців дитбудинків у віддалених куточках регіону, працюють із онкохворими дітьми та їхніми батьками. І, звичайно ж, надвідома «молодіжка» з уже брендовим чаюванням по четвергах…
…Отець Іона завжди з задоволенням розповідає про проекти Іонинського монастиря, про сам монастир, його історію та легендарного засновника — преподобного Іону Київського.
Він, мабуть, все в своєму житті робить із задоволенням і якоюсь радістю, яка йде з глибини серця. Про чужі проекти і людей, які їх реалізують, відгукується завжди тепло; на критику відповідає завжди доброзичливо; на 
будь-чиї недоліки або всілякі негаразди реагує спокійно і з гумором. Тільки про себе говорить вкрай мало — майже нічого й ніколи.
Ось тому, запрошуючи отця Іону в гості до редакції, ми ризикували: раптом розмова не вийде? Тому що головною темою розмови передбачався сам отець архімандрит — яким був його шлях до Бога, як цей шлях привів його до Іонинського монастиря і як тепер завдяки Іонинському монастиреві сотні інших людей знаходять і свій шлях до Бога.
Те, що доведеться розповідати про себе, отець Іона сприйняв досить смиренно і з властивим йому гумором. Почав задумливо, здалеку. Про
прадіда-новомученика, друга-комсомольця-дзвонаря, своє навчання в Київському медінституті, Лаврську трапезу, про те, як уперше переступив поріг понівеченого Свято-Троїцького собору в ботсаду…

— Отець Іона, з чого починався Ваш шлях до Бога?

— Питання досить складне. У відповідь на нього я процитую диякона Андрія Кураєва. Він говорив, що шлях до Бога у протестантів і православних дещо різний. Тому що протестант може точно назвати той час, коли його «відловили» десь на вулиці і запросили відвідати богослужіння тієї чи іншої релігійної організації. А коли запитуєш православного, як він прийшов до Бога, то людина зазвичай впадає в якийсь ступор і починає згадувати, в який, власне, момент це сталося.

Чітко зафіксувати момент «приходу до Бога» просто неможливо, напевно, тому, що православ'я у нас в крові. І навіть у радянський період людей байдужих і тих, які нічого не знають про православ'я, швидше за все, не існувало. Частина населення, якщо не переважна більшість, була хрещена. Так чи інакше, але люди знали, як поставити свічку, написати записку за здравіє і за упокій, знали, як молитися в якихось складних життєвих ситуаціях. Та всі студенти Києва перед іспитами ходили у Володимирський собор і ставили свічки. Цей факт, напевно, відомий всім.

І хоча православ'я і не було широко пропагованим і заохочуваним із боку держави, існувало в своєму гетто, але все одно воно мало колосальний вплив на населення. Тим паче, були живі люди старшого покоління, які пережили гоніння і були православними не тільки за назвою, а й часто в ділах.

Ось тому мені складно відповісти однозначно, коли я став православним.

Але чому прийшов до Церкви, я можу сказати. Думаю, це сталося по молитвам моїх благочестивих предків, оскільки всі мої прабабусі, прадідусі були глибоко церковними людьми.

Брат моєї прабабусі, ієромонах Ісайя, наприклад, навіть був новомучеником. Він до революції подвизався в Соловецькому монастирі. У 1920-х роках, коли радянська влада закрила обитель, частину братії залишили в монастирі для обслуговування, так би мовити, наукомістких галузей монастирського господарства: ловлення риби, обслуговування електростанції, якихось складних систем, які були на той час у Соловецькому монастирі. Але більша частина братії була вислана з острова, як то кажуть, «на всі чотири сторони».

Ось і отець Ісая приїхав до монастиря, який знаходився недалеко від місця його народження — міста Котлас Архангельської області. Тоді це було селище, зараз — досить велике місто Коряжма. Ось недалеко від селища існував Миколо-Коряжемський монастир, заснований преподобним Лонгином Коряжемським.

На час приїзду отця Ісайї з Соловків цей монастир вже був закритий, а братію в 1918 році розстріляли. Ми знаємо, що в 1918 році на російській Півночі були досить масштабні бої за радянську владу. Як тоді говорилося, «Північ була окупована інтервентами» — переважно англійськими і американськими військами. І частини Червоної Армії вели на Півночі особливо запеклу боротьбу. Одними з найсерйозніших боїв були бої за місто Котлас. Це був і важливий залізничний вузол, і великий річковий перевалочний пункт — справді, ключ до російської Півночі.

Ось у той час, коли влада переходила з рук в руки, один із червоноармійських загонів і розстріляв братію Миколо-Коряжемського монастиря. Нині вони прославлені в лику святих. Місцеві жителі, з якими довелося спілкуватися в моїх пошуках слідів брата прабабусі, розповідали, що коли братію розстрілювали, то ігумен попросив, щоб його розстріляли останнім. І поки одного за іншим ченців вбивали, ігумен молився, щоб Господь їх укріпив, дав мужність витримати всі випробування до кінця. Їх тіла були спущені під лід.

І ось з 1918 року Миколо-Коряжемський монастир стояв закритим. Ієромонах Ісайя приїхав із Соловків і відновив там богослужіння. Природно, оскільки братії не було, то й монастир діяв тільки як парафіяльний храм…

Там він прослужив до 1930 року, коли його заарештували «за антирадянську пропаганду», як у ті роки традиційно формулювалося звинувачення віруючим у Бога, і дали 10 років строку. Після цього він не повернувся, а так і загинув десь у таборах.

Його сестра, моя прабабуся, була дуже церковною людиною. У дитинстві на канікулах я жив у моїх бабусь і дідусів. Пам'ятаю, вранці й увечері, хоч і не було молитвослова, прабабуся напам'ять довго читала молитви. І коли я став воцерковлюватись, став читати ранкові та вечірні молитви, цілі фрази спливали у моїй пам'яті дуже яскраво: «О, це бабуся читала, і ось це мені знайоме…»

Я народився і виріс у Києві. Мій батько був військовослужбовцем.

Примітно, як батько потрапив до Києва. Він служив солдатом-строковиком у полку цивільної оборони на Червонозоряному проспекті. З цього полку його відрядили до військового училища, закінчивши яке, він повернувся в свою ж частину, де пройшов шлях від рядового до начальника штабу полку. Специфіка виховання дітей військових полягає в тому, що вихованням переважно займається мати. Оскільки за службовим обов'язком батько йде рано, приходить пізно, бачить дітей тільки по вихідних, діти більшість часу проводять з мамами…

…Мамина м'якість і батьківська твердість дуже добре поєднувалися в моєму вихованні, мені здається. Я щасливий, що у мене такі батьки, які вклали в мене все, що змогли.

Можна сказати, що релігійність я вбирав з дитинства від улюблених прабабусь і бабусь. До того ж мама, хоча ми і жили в роки радянської влади, навчила мене елементарних основ молитви. Зрозуміло, що не було ні молитвословів, ні книжок, але я знав, як правильно перехреститися, як правильно поставити свічку, знав, які молитви треба прочитати в складних ситуаціях.

Причому, я дивуюся, з якою делікатністю мама все це мені передавала. Адже вона була не настільки воцерковлена, в храм ходила від випадку до випадку: чи за часів особливої потреби, або коли приїжджали друзі, родичі, знайомі. У такому разі ми вели їх за відпрацьованим заздалегідь маршрутом: Володимирський собор, звідти до Золотих Воріт, потім відвідували Софію Київську, йшли до Андріївської церкви, спускалися Андріївським узвозом, оглядали визначні пам'ятки Подолу і звідти їхали в Києво-Печерську Лавру. І завжди, коли проходили цим маршрутом, всі обов'язково ставили свічки у Володимирському соборі, кожен молився, як міг, і просив щось у Господа…

У ті роки, коли підходило до кінця моє навчання в школі, я тісно спілкувався з хлопцем — сусідом по будинку, Олегом Василенком. Ми з ним ходили в одну групу в дитячому садку, а потім вчилися в паралельних класах. Це була середина 1980-х, перебудова, коли спливало багато закритих за радянських часів тем, у тому числі й релігійні. І от із ним ми все це дуже активно обговорювали, сперечалися, шукали якісь матеріали в журналі «Огонек» та в інших. Саме в той час в журналі «Слово» почали публікувати Євангеліє главами, і ці сторінки були зачитані практично «до дірок».

Ми вчилися в 9-му чи 10-му класі школи, коли Олег мене запитав:
— Ти коли-небудь чув, як дзвонять дзвони?
— Звичайно, чув. На Хрещатику годинник, наприклад, дзвонить.
— Та ні, це електричний. А справжній чув коли-небудь?
— Ні, не чув.
— Тоді приїжджай в такий-то час до Хрестовоздвиженської церкви на Подолі, послухаєш.

Приїжджаю, виходжу з трамвая, і раптом чую цей дзвін, який мене, так би мовити, «накрив із головою». Уявіть, людина жодного разу такого не чула, а тут — святковий передзвін. Зараз я розумію, що воно було не наймайстернішим і не найякіснішим, тому що замість великого дзвона використовувався обрізок труби, маленькі дзвони теж зібрані «з бору по сосонці». Але тоді це здалося для мене чимось незвичайним, а звуки — небесними і божественними.

Підходжу до дзвіниці з широко розкритими від здивування очима і бачу, що це дзвонить… Олег! Для мене це був шок. Уявіть, 1987 або 1988 рік. Ще радянська влада, а тут комсомолець раптом дзвонить на дзвіниці!

…Ось закінчується дзвін, спускається Олег, а я навіть не знаю, як запитати, звідки він тут, і як сюди потрапив. Паралельно в голові рояться ще якісь запитання. На що він мені каже: «Ось, служба закінчиться, поїдемо додому і поговоримо про все». Я залишився, думав: ну, скільки тієї служби, постою почекаю. А це був початок Всеношного бдіння…

І ось за ці дві години з хвостиком в храмі я чітко відчув, що тут моє місце і мені в житті нічого іншого не потрібно. Милістю Божою у мене не було якихось релігійних пошуків, сумнівів або «тикання» в тупикові гілки — буддизм, протестантизм. Все було чітко: я прийшов до церкви і зрозумів, що мені потрібно бути саме тут. Йшов мені тоді 17-й рік…

Після цього я став ходити до храму, крупинками дізнаватися про православ'я, тому що ні книжок, та й взагалі нічого тоді не було. Кожне друковане слово цінувалося на вагу золота. До тисячоліття Хрещення Русі, пам'ятаю, стали з'являтися якісь книги, молитвослови. Але книги коштували тоді захмарні сумі. Наприклад, «толковая» Біблія Лопухіна коштувала 300 рублів, молитвослов — 50 рублів… Зрозуміло, що простому школяру вони були не доступні.

Пам'ятаю, як я перший раз прочитав Євангеліє. Мені дав його вже вищезгаданий мій друг Олег. До речі, зараз він — протоієрей, служить в Олександро-Невському храмі села Хотів, під Києвом.

Євангеліє, яке він мені дав, було дореволюційним виданням з випадаючими сторінками, засаленими і затертими до дірок. Уявляю, скільки людей його до мене прочитали… Це тепер я розумію, що необхідно було читати з трепетом (хоча трепет тоді був) і благоговінням, а не так, як я це робив: за звичкою зі шкільними підручниками — сидячи в кріслі й закинувши ноги на стіл. Думаю, Серцезнавець Господь простить мене за таке читання…

І ось прочитання Євангелія зробило свою справу. Тепер я напевно знав, що те, що є в Церкві — це правильно. Якщо щось мені здається неправильним, значить, я про це просто не все знаю. Господь так улаштував, що була чітка внутрішня установка, що в Церкві нічого неправильного бути не може.

— Ця установка збереглася до сьогоднішнього дня?

— Так. Я вірю, що Церква водима Святим Духом, і якщо в Церкві є якісь проблеми, то це все промислительно. Адже якісь немочі, слабкості, дурниці попускаються нам переважно для нашого ж смирення. Якщо ми намагаємося діяти тільки своїм розумом, марнославством, гордістю і зверхністю, це все буває посоромлене. Тому якщо робить хтось щось не так, значить, це Господь людині попустив. І якихось хвилювань чи переживань у мене за Церкву немає. Я знаю, що в Церкві все правильно. А якщо хтось і помиляється, то за промислом Божим обов'язково це виправиться, інакше просто не може бути.

— А як батьки одного-єдиного сина сприймали те, що син націлений на чернецтво? Коли це рішення взагалі прийшло до вас?

— На чернецтво я був націлений не відразу, тому що не знав, що це таке.

Спочатку моє воцерковлення батьки сприймали не інакше як «вдарився в релігію». Вони знали, що в дитинстві час від часу в мене з'являлися якісь захоплення: то я займався підводним плаванням, то художнім куванням, то розводив акваріумних рибок, то щось конструював і майстрував. І церкву вони сприйняли як одне з моїх захоплень. Батько трохи зі мною жартував, але якоїсь сильної протидії не було.

Є влучний вислів, що «якщо хтось у сім'ї стає віруючим, то вся сім'я стає мучениками». Якоюсь мірою це проявлялося і в нашій родині. Слава Богу, Господь позбавив, і з мого боку не було якихось нотацій батькам, мовляв, ви неправильно живете, не робіть те-то і те-то. Єдиний дискомфорт, який я створював, це були пости, коли мамі доводилося для мене щось готувати окремо. Коли я дізнався, як правильно постити, робив усе за Уставом: без м'яса, значить — без м'яса, без риби та олії, значить — без. Батьки це все перетерпіли.

Природно, були такі моменти, як і сон на підлозі, довгі молитви та інше. Такий максималізм, мені здається, пов'язаний з тим, що людина не завжди вміє користуватися благодаттю яка її закликає. Коли Господь закликає людину, то дає їй особливі сили, благодать жити правильно, позбавляє від якихось гріхів, дає бажання й ревність молитися, стримує від якихось негідних вчинків, які вона раніше робила, дає можливість подвизатися.

Але не завжди у неофіта виходить чинити так, як треба. Зазвичай буває, якщо вже починає людина молитися, — значить, по повній програмі, поститися — те ж саме…

Сторінки