• Русский
  • Українська

Архієпископ Вишгородський Павел: «Підсумки року»

2010 рік став визначальним у багатьох аспектах церковного та державного життя: обрання нового Президента України Віктора Януковича, 75-річний ювілей Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського та всієї України Володимира, призначення новим Генеральним директором Національного Києво-Печерськогоісторико-культурного заповідника Марини Громової. Ці події жваво обговорювалися у телевізійних та друкованих засобах масової інформації, але висвітлювалися не завжди адекватно. З проханням розказати про досягнення року, що минув, і дати настанови, як людині орієнтуватися у вирі сучасного життя, ми звернулися до намісника Святої Успенської Києво-Печерської Лаври архієпископа Вишгородського Павла.

— Ваше Високопреосвященство, розкажіть, будь ласка, про нинішній етап у взаємовідносинах між Церквою та владою. Якою є їх динаміка з часу президентських виборів?

— Божою милістю, за цієї влади життя Церкви стало спокійнішим: немає захоплень храмів, зникли непорозуміння між віруючими різних християнських напрямків, припинилося шельмування представниками вищої влади людей, які мають свою чітку позицію у питанні церковної приналежності, як це було майже рік тому. Тепер хто до якої церкви хоче ходити, той туди і ходить, і хто як хоче, так і молиться.

Я не можу говорити за всю Україну, але у місті Києві і в економічному напрямку, і з питань духовності відбувся розвиток у кращу сторону. Мені доводилося зустрічатися із головою Київської державної міської адміністрації Олександром Поповим. Ми мали розмову, яка торкалась не тільки церковних питань, але й інших галузей суспільного життя, і я можу із упевненістю сказати, що у міської влади є гарні думки і плани щодо розвитку Києва. Навіть на дорогах розпочалися ремонтні роботи. Влада стала опікуватися киянами.

— Владико, на сьогодні є актуальним питання депутатської діяльності священнослужителів. Розкажіть, якими питаннями займаєтесь Ви як депутат Київради?

— Хочу зазначити, що до мене люди звертаються не як до депутата, а як до намісника Києво-Печерської Лаври, священнослужителя. Тому доводиться вирішувати питання з усіх напрямків життя. На початку 2000-х років, коли були гоніння, особливо у західних регіонах, люди просили мене захистити Церкву від філаретівських захватів, і тоді я балотувався до Волинської обласної ради. У Київську обласну раду я пішов, щоб допомогти людям вирішити деякі церковні питання. Говорячи про це сьогодні, я не можу розділяти, що там були, наприклад, люди із Руху, із БЮТу… Мені завжди зустрічалися хороші люди, з якими я знаходив спільну мову і ми вирішували наболілі проблеми. Якщо мене просили допомогти лікарні чи дитячому садочку, у мене це, Божою милістю, завжди виходило. Коли я балотувався у Київраду, були питання виділення землі для будівництва кафедрального собору, відстоювання Києво-Печерської Лаври.

Зараз у Київраді я працюю в комісії з питань охорони здоров’я та соціального захисту. Останнім часом до мене часто зверталося керівництво міських та районних лікарень. Найбільше співпрацювали із Київськими міськими клінічними лікарнями № 8 та № 12, коли вони перебували у скрутному, дуже скрутному, становищі. Їм не давали навіть спирту і не було можливості робити хворим ін’єкції, тоді я допомагав чим міг. Дякувати Богові, у мене є духовні чада, які на моє прохання забезпечували лікарні тим, що необхідно у першу чергу для підтримки людей, які знаходяться там на лікуванні. Доводилось крупи роздавати та інші продукти харчування.

— Владико, як часто Ви берете участь у засіданнях комісії?

— Я взагалі у Київраді буваю дуже рідко. Знаєте, що мені не подобається — якщо Рада, то вона повинна радитися. А за минулої влади, нажаль, було так: «У мене є задача Президента», — казав секретар, і вирішувалася задача, яку ставив на той час Президент Ющенко. Лише останнім часом ситуація почала змінюватися і за нової влади подібних прецедентів не було жодного разу.

— Ваше Високопреосвященство, чого, на Вашу думку, наразі не вистачає для вирішення наболілих соціальних та економічних питань? Яку роль у цьому процесі можуть відіграти представники Церкви?

— Ви знаєте, якби ми всі думали про державу! Особисто я, наприклад, переживаю за Церкву і за державу, тому що їх не можна розділити, тому що це один народ. А якщо хтось прийшов до Ради, переслідуючи власні цілі, задля вирішення своїх проблем, то це в результаті призводить до проблем суспільних. У цьому можна переконатися, дивлячись на те, що робиться в Івано-Франківській, Львівській та інших областях: безлад, наруга над людьми. Якщо на розгляд Рад усіх рівнів священнослужителі будуть виносити свої помірковані думки, то це дуже добре відзначилося б на розвитку усіх сфер громадського життя. Я чотири рази будучи депутатом: у Волинській обласній раді, у Київській області та у місті Києві, ніколи не переслідував якихось своїх цілей. Мене часто запитували: «Чого, Владико, Ви тут сидите? Ми оберігаємо свій бізнес, а у Вас що?» А я завжди повторював і знову скажу: «У мене немає нічого крім Церкви, крім Лаври, тому мені хотілося б зробити щось дійсно для людей». У брудну історію «влипнути», як в народі кажуть, легко, а люди побачать і отримають розчарування. Тому ми маємо бути взірцем, подавати приклад.

— Ваше Високопреосвященство, що Ви можете сказати про сьогоднішню ситуацію із розколом Православної Церкви в Україні?

— Сам Господь сказав: «Созижду Церковь Мою, и врата адовы не одолеют Ея». На Україні ми маємо Єдину Святу Соборну Церкву, а те, що розділився народ — це інша справа. І розділився він на два табори. Людям від самого початку неправильно подають розуміння Церкви, забуваючи, що Бог не розділився на Хресті, Він залишився Богом і заснував Церкву, Яка не може розділитися. Це люди такі недоладні, що допускають розділення. Але, не дивлячись, що стільки таборів в Україні: Партія Регіонів, БЮТ і ще якісь, а Україна, слава Богу, лишається Україною, і Церква одна. Всі інші, які іменують себе «церквами»,-то плевели, що з’явилися 1054 року, коли стався розподіл народу на Схід і Захід. Важливо пам’ятати слова апостола Павла: «Якщо будуть вам проповідувати не те, чому ми вас навчили, нехай буде їм анафема». Все! Ми маємо вирок апостольський, маємо вирок Церкви і ніхто його не може змінити. А деякі нерозумні ділять те, на що не мають права.

Люди невіруючі самі себе обманюють. Це так само, як закохані одружуються, вінчаються, присягають у вірності та любові, а потім чомусь сваряться один з одним і розлучаються. Бог створив людину чудовою, красивою (я маю на увазі не риси обличчя, а душу), а ми віддаємо свої душі дияволу і як він спотворює їх! Але ж ми люди і маємо лишатися людьми. Так і тут — не можна розділити Христа. Мене, як людину глибоко віруючу, людину, яку не потрібно переконувати, це дуже дивує. Я є, був і буду належати і служити Церкві Вселенського Православ’я, Якою є наша Церква. Нехай Її шельмують «московською», але Вона є канонічною Церквою. І ніхто мене не може повернути в іншу сторону, тому що все інше — обман. Нічого нового людство не вигадало — все те саме, тільки повторюється, а Христос вчора, сьогодні і завтра буде Один. Приклад того, що наша Церква має в собі благодать Святого Духа — наші преподобні отці Печерські. Зважте, чи є різниця — бути похованим у лаврських печерах, де впродовж тисяч років зберігаються мощі святих, чи бути похованим на тротуарі, де люди ідуть і плюють. Оце вам і віра.

— У тому, що представники влади приходять до церкви дехто бачить політичний підтекст. Владико, прокоментуйте це, будь ласка.

— Це несправедливо. Церква — інститут, який потрібен кожній людині. Молоді люди приходять до церкви вінчатись, щоб продовжити людський рід. Батьки народили дитину і приносять її у церкву, щоб похрестити. Дитя зростає і ходить до церкви, щоб навчитися жити по-християнськи. Дитина виросла і у свою чергу приходить до церкви, щоб взяти шлюб. Людина постаріла, вмирає і церква проводжає її в останню путь. Це не означає, що Церква прийшла до людей, це людина повернулася до батьківського дому. І те, що сьогодні Президент та багато міністрів приходять в дім Божий — вони приходять не до мене, вони приходять до церкви, моляться за богослужіннями, а якщо ми зустрічаємось, то це пов'язано виключно із необхідністю повінчати чи похрестити, і питання політики при цьому не вирішуються. Я думаю, що державні мужі правильно роблять, коли беруть благословення у Предстоятеля Церкви при виборі того чи іншого шляху життя. Боже благословення дається, щоб ми робили добрі справи і, можливо, людина про щось навіть і не замислювалась, але Господь направляє її на правильний шлях тим самим благословенням священика чи єпископа. Може бути і таке, що хтось скаже: «Подивіться, він ходить до церкви, а який він злий!» А ви уявіть собі, якою була б ця людина, якби вона не ходила до церкви?!

— Ваше Високопреосвященство, слово «політика» кожен розуміє по-своєму, а що воно значить для Вас?

— В першу чергу, я громадянин цієї держави і не бачу себе у політиці. Була, наприклад, така історія: засідання Ради майже доходить до бійки і тоді я виходжу на трибуну. Я не політик. Запитую: «Ви люди? Якщо ви люди, то припиніть це зараз. І якщо у вас є бажання змінити Україну, то не кулаками». У нас повинна бути спільна мова і молитва, куди б ми не ходили і якими б справами не займались, ну і, звичайно, робота. Ми не політизуємо світ — ми намагаємось зробити щось в державі. Ми не змінюємо якісь глобальні напрямки життя суспільства, це клопоти тих, хто збирається у Великі п’ятірки, вісімки, двадцятки, де Бога немає. Оце брудна політика, яка намагається знищити людство. І тільки так. Якщо твориться щось без Бога, воно у житті не буде мати ніякого сенсу. В історії це вже було: двадцяте століття було без Бога. Коли я чую негативні висловлювання з приводу мого депутатства, я не можу зрозуміти, в чому тут може бути політика?! Я громадянин України, я хочу покращити життя людей, які до мене приходять за поміччю. Напевно, я більше ніж будь-хто з політиків роблю, тому що я кожну людину, яка приходить на сповідь, з’єдную з Богом, я прикликаю благодать Святого Духа, щоб похрестити, повінчати і з’єднати людину з Богом. А якщо для когось головною ціллю є сварки і чвари, я не вважаю, що це політика.

Якби я мав державну владу, то благословив, щоб до складу кожного блоку, кожної депутатської організації входило не менше 10–15 священиків. Тоді, може, люди б задумались, що вони роблять із лікарнями, із соціальними службами… А скільки сьогодні треба заплатити грошей, щоб похоронити людину! Але всі ж ми люди. А от якби були священики в органах місцевої влади, по-іншому все було б: і розподіл землі, і виділення коштів.

У нас повинна бути єдина мета — змінити суспільство в кращу сторону. Наприклад, ми не можемо сьогодні виступити на телебаченні, щоб показати сюжет про історію Лаври, але з екранів телевізора людей вчать колоти наркотики, вбивати, займатися блудом… А якби було в Києві священиків-депутатів чоловік 40–50, ми могли б піднімати ці болючі питання і говорити, що такого не має бути. У свій час покійний Президент Азербайджану Гейдар Алієв видав наказ винести казино та гральні автомати за межі Баку та інших міст. Він зібрав представників трьох релігійних напрямків: православного єпископа, равина і мусульманського шейха і було прийнято рішення взяти під контроль діяльність гральних закладів. Я думаю, що Президент Алієв разом із релігійними діячами зробив дуже гарну річ, тому що залишилися гроші в родинах тих, хто любив грати, залишилися не окраденими діти і щасливими сім’ї. Якби в Україні опікувались тим, як зберегти народ у святості, то не було б і розколу. Тоді навіть ті самі розкольники не думали б, як захопити прихід і влізти зі своїм лукавим вченням у ту чи іншу парафію. Не може бути третього шляху, а може бути лише два — або правдивий, або обманний.

— Ви зауважили, що Лавра має обмеженні можливості бути представленою у ЗМІ.

— Так, на жаль, журналісти тільки шукають привід, щоб показати життя Церкви взагалі і Лаври зокрема у негативному світлі. Хоча, звичайно, є журналісти, які заслуговують поваги. Завдяки тому, що зараз говорять і пишуть про Церкву у засобах масової інформації, дуже легко можна розпізнати людське серце і зрозуміти: людина віруюча, чи не віруюча. Чомусь ніхто не висвітив життя першого ігумена Києво-Печерської Лаври преподобного Варлааму Печерського, а от якийсь «розумник» сфотографував машину Блаженнішого Митрополита Володимира і зробив із цього «досягнення». Зрозуміло, що ця людина душевно хвора. Тільки так можна пояснити те, що він сфотографував і написав, докоряючи Митрополитові, чого він не їздить на Опелі. У мене від цього аж затрепетало серце! Людина не розуміє, що такий автомобіль — це не розкіш, а необхідність для пересування, для безпеки Митрополита. Його Блаженству у такому поважному віці треба було б мати ще кращу машину, щоб забезпечити йому спокій за всі заслуги, за те, що він приніс у 1992 році благодатний мир Україні. Якби не він, яку релігійну ворожнечу мали б ми! Завдяки його мудрому керівництву і до сьогодні налагоджено спілкування з усіма гілками влади та з усіма конфесіями. Хоча я ці різні конфесії не визнаю — це секти, але вчуся у Блаженнішого Митрополита Володимира терпимості — він терпить усіх, і я приходжу до висновку, що Господь терпить і мене, грішника, терпить вас, терпить кожного, тому і ми повинні терпіти. Предстоятеля Української Православної Церкви із 75-літтям приїхали привітати представники усіх Помісних Церков! І нехай Господь допоможе, щоб Його Блаженство мав ще не одну хорошу машину і ще довго на них їздив. Хоч один журналіст нехай отримає такі заслуги і таку повагу від народу як Митрополит Володимир!

А щодо автомобілів, які стали улюбленою темою «майстрів пера» у контексті висвітлення церковного життя, у мене є до них запитання: чому вони не знімають відеотехнікою, яка була на початку століття? Якщо журналісти повернуться до відеокамер двадцятого століття, я поміняю Мерседес на Москвич 1946 року. Чому купують камери закордонні? Покажіть мені здобутки України! Нехай зробить Україна хорошу машину і ми будемо їздити. Якщо мені подарували десять років тому Мерседес, я що повинен від нього відмовлятися?! Я їздив і буду їздити. За ремонт не потрібно платити кожного місяця. А ви поїздять нашими машинами. У мене були різні. Мені не дозволяють кошти купити для господарства трактор за кордоном, а українського трактора немає. Тому скоро доведеться (нехай прийдуть журналісти заснімуть) я буду копати лопатою. Так чого ж ви не доросли до німецького розуму, щоб створити нормальну українську машину, яка б могла їздити?! Це сором їм, не нам. Але цю тему вони чомусь висвітлюють мало. А всі ті наклепи, які пишуть на Церкву — це така низість!

Колись в день свята Успіння Божої Матері я ішов по Лаврі, а журналістка «5 каналу» знімала мене зі спини. Це ж треба бути настільки нерозумному, вибачте, у мене інших слів немає! Якщо хочете зробити сюжет, прийдіть, задайте питання, я дам вам відповідь, розкажу про біль моєї душі. Звичайно, ви подасте матеріал на свій розсуд. Захочете посміятися наді мною — смійтеся, але осміяні будете ви. Коли ви, журналісти, збираєтесь зробити насмішку, подумайте, що всі ми люди і всі підемо у землю, але є ще Суд Божий.

— Останнім часом у взаємовідносинах монастиря і заповідника намітився напрямок на збереження лаврської спадщини спільними зусиллями. Владико, розкажіть, будь ласка, що стало підґрунтям цих позитивних змін і яких успіхів досягнуто завдяки співпраці?

— Якби років десять тому влада прислухалась до мене і поставили на посаду директора цю поважну людину, яка зараз очолила Києво-Печерський заповідник, то музей був би перлиною. З Мариною Едуардівною ми знаходимо порозуміння. У музею ми нічого не забираємо, ми повертаємо тільки те, що належало монастирю — корпуси, в яких торговці робили свій бізнес за часів попереднього директора. Виставкові корпуси, будівлі, які задіяні для профільної роботи музеїв, ніхто не виселяв і виселяти не збирається. Запам’ятайте, що до храмів, до будівель потрібно ставитися як до свого особистого життя. А ось, наприклад, пан Яворівський дуже кричить і непокоїться за 30-й корпус. Так я вам скажу: якби ми не взялися за 30-й корпус, він відійшов би у небуття, але, дякувати Богу, сьогодні у нас із заповідником спільні погляди і єдина мета — зберегти духовне і культурне надбання для майбутніх поколінь.

Я дякую Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України», дякую багатьом бізнесменам, дякую нинішній владі — і державній, і міській, за те, що прислухались до нашого голосу, сьогодні вже спільного з музеєм, і допомогли нам зробити те, що не робилось протягом майже п’ятдесяти років. Зараз ми займаємось перекладанням інженерних мереж, робимо все, щоб зберегти Лавру, щоб вода не потрапляла у печери і т.п. У нас є порозуміння з музеєм і я відстоюю і буду відстоювати, щоб лишилося на території Лаври те, що сьогодні тут є. Але ці експозиції мають бути відповідними, потрібними і музею, і Церкві. Для нас важливо, щоб збереглися всі церковні експонати, щоб був відкритим вхід, щоб люди могли прийти і побачити. Церкві потрібно, щоб музей був — музеєм, який свідчить про тисячолітню історію Церкви в Україні.

— Ваше Високопреосвященство! Дякую Вам за змістовну розмову! Користуючись нагодою, дозвольте привітати Вас із наступаючими святами Різдва Христового, Нового року і побажати міцного здоров’я, духовної міцності у нелегкому подвигу, який Ви із гідністю несете, будучи намісником всесвітньо відомої православної святині — Києво-Печерської Лаври.

Інтерв’ю підготувала Алевтина Ільїна
Фото Олександра Данілевського, Дениса Дудніка

Сайт Києво-Печерської Лаври