• Русский
  • Українська

Архімандрит Софроній (Сахаров): «Монашество як форма любові»

…Тепер Ви для мене опора внаслідок повнішого взаєморозуміння, і те, про що я раніше не наважувався говорити, щоб не спокусити чи не налякати, тепер стало в центрі Вашої уваги. Все-таки нас так мало (мале стадо), що кожна окрема людина, готова піти цим скорботним і тісним шляхом, є великою моральною підтримкою для знемагаючих і малодушних подібно до мене…

Я справді знесилився. Я, незважаючи на те, що не мав «ілюзій… про легкість духовних досягнень», все ж зустрів труднощі, що перевершують усі мої припущення, і переконався у своїй незначності, розміри якої від мене раніше були приховані.

Я усвідомлюю велич чернечого шляху, а через осмислення своєї незначності, виявленої досить швидко на цьому шляху, я засумнівався у правильності обрання мною його. Можу сказати, що я свого покликання не знайшов, не зрозумів, не почув. Однак я усвідомлюю цілковиту неможливість для мене йти іншим шляхом, знайти іншу форму служіння Богу і ближньому. Намовляв мене, Господи, і був я намовлений, Ти взяв міцно мене й переміг! (Єр. 20, 7).

Таким негативним чином вирішується питання про мене. Я не хотів, тому що усвідомлював труднощі, і водночас захоплювався. Я вперто опирався Богу, але Він знайшов спосіб примусити мене. І тепер мені непосильно важко; я зовсім роздавлений. Причина хвороби всередині, тому неможливо полегшити мій стан зміною мого зовнішнього становища й умов. Так знову негативним чином вирішується питання і про місце мого перебування.

Вчора (5/18 вересня) поїхав від нас ігумен отець Іоанн (Шаховський). Шкодую, що не залишився у нас на більший строк, не дав нам насолодитися його присутністю. Це людина якоїсь особливої чистоти, як ангел; благодать Божа очевидно спочиває на ній. Він якось по-дитячому відкрито любить Бога і тому розмова з ним глибоко тішить, зцілює душу.

Я готовий писати про нього багато, я хотів би частіше спілкуватися з ним, хоча б тільки бачити його. І попри все те, хоч яким парадоксальним здасться Вам це, він переконав мене в перевазі «чорного чернецтва» своїм стриманим ставленням до нього.

Він вважає за можливе замінити існуючі досі монастирі трудовими братніми артілями, мабуть, віддаючи перевагу трудовій, але, звичайно, з\'єднаній з молитвою та цнотливістю життя серед світу, служіння ближнім та ін… Все, що він говорив, саме по собі, звичайно, добре і похвально, але для мене було несподіванкою зустріти в ньому нерозуміння і недооцінку ідеалів чорного чернецтва. З сумом думав я, що якщо і такі обранці, як отець Іоанн, не цілком розуміють сенс чорного чернецтва, то чого ж чекати від інших.

Я думав, невже Господь відбере від людства цю, за висловом преподобного Феодора Студита, третю благодать (перша — хрещення, друга — покаяння, третя — чернецтво)? Невже справді прийшов строк, коли найбільша, воістину неземна культура буде відкинута людством? Відвідини отця Іоанна ще й у тому відношенні були для мене корисними, що тепер мені найдорожчим стало чернецтво (чернецтво, а не целібат, можливе і серед світу).

Я не чернець, а мрійник про чернецтво. Його я розумію як особливу форму любові. Любов можлива різних видів. Іноді вона тішить і робить життя серед людей приємним і плідним. Але можлива і така форма любові, яка мучить і обтяжує і робить життя нестерпним, аж поки воно досягне свого останнього бажання, і шляхи до досягнення якого обирає незвичайні.

Життя, треба думати, будь-якої людини настільки складне, що навіть за зосередженої уваги людина не спромоглася б зрозуміти процеси, що відбуваються в ній, а може, що й сама ця зосередженість на собі призводить до ще більшого здивування, до глибшого почуття таємниці життя.

Спостереження і досвід показують, що страждання є ґрунтом, на якому тільки й може вирости велике кохання. Втім, це пов\'язане з небезпеками і можливістю збочень. Різні покликання, різні і шляхи. Ось одна з можливостей.

Незадоволеність дійсністю і пошуки іншого життя, справжнього, вічного. Коли благодать сходить на людину, то з великою силою підносить її в інший світ, божественний, в невимовному світлі показує їй, дає долучитися до вічності. Потім вже зі зміненою свідомістю, як та, яка пізнала закон вічного божественного життя — а саме любові до Бога і ближнього — людина залишається на подвиг у цьому світі.

Всі сили зосереджуються на погодженні внутрішнього життя серця з пізнаним законом, і тут починається Хресний шлях. Бачене світло відійшло, вразивши серце і залишившись у розумі лише у формі абстрактного пізнання законів вічного життя. Просвітлений таким чином розум починає споглядати велику трагедію падіння людини і споглядається нами ця трагедія в нашому ж серці. Виявляється, що воно сповнене зовсім огидних почуттів і настроїв. Немає такого зла у світі, якого б не було у нашому серці, і це іноді в страшних розмірах. Бачення цього в собі, звичайно, не радує. Усвідомлювати себе живцем у пеклі — о, як скорботно. В міру росту свідомості хвороби росте і жадання врятуватися.

Свідомість же, що доля братів моїх подібна до моєї, породжує в серці співчуття до них і спонукає молитися не за себе тільки, але за всіх. Господи… помилуй нас, тобто всіх нас, людей, без винятку.

І скажу Вам дивну річ, яка, можливо, здасться Вам збоченням. Турбота «про всіх» робить незручним служіння окремим особам і змушує наче віддалятися від них. Виходить якесь захоплення чимось абстрактним. Втім, думаю, «все» — не абстракція. Переважним, однак, кількісно змістом життя душі є здивування і очікування. Зовсім нічого не розумієш, нічого не можеш. Навколо морок. Немає того світла, яке було на початку, і тільки болісне очікування, коли ж цей морок закінчиться і стане світлом. Господи, коли ж… доки?

Інше спонукання до чернецтва — бажання постійної молитви. Любов до молитви привела більшість до монастиря. Під найбільшою ж культурою я мав на увазі розумну молитву. Сутність розумної молитви: Господь сказав, що в серці народжуються, з серця виходять думки… Бажання виконувати заповіді Господні змушує всю увагу зосередити на серці. Розум безвидний безмовно слухає серце… Вся таємниця в цих небагатьох словах.

Можна з цього приводу багато філософствувати про те, що Бог споглядається чистим розумом, що аж поки не відкине людина розумом всього створеного, не може бачити Бога, та багато чого іншого. Характерним для нашого православного «містицизму» є зосередження всіх сил на дотриманні моральних євангельських заповідей, і саме через занурення у світ моральний-духовний досягається відкидання світу природного. Подібне відкидання доходить до повної втрати відчуття не тільки матеріальності, що нас оточує, а й самого нашого тіла, як сказано: не знаю, в тілі чи поза тілом. До того ж, це відбувається так тихо, ніжно (не знаю, як і висловити), що людина зовсім і не помічає, як це відбувається, а лише після молитви «відкриває», «здогадується» що сталося з нею.

Будь-який інший шлях, наприклад, механічного відволікання розуму від речовини (тобто від уявлення чогось матеріального), від помислів, занурення в пітьму бездумності, без того направляючого початку, про який я сказав вище, вважаю невластивим православній аскетиці.

Здається, занадто багато я написав. Ви все це знаєте, але наче сперечаючись (однак з любов\'ю) із отцем Іоанном, я виклав свої думки про чорне чернецтво. (Ви знаєте, сподіваюся, що отець Іоанн (Шаховський) вже давно написав книгу про «біле чернецтво», тобто в миру)…

Ви знаєте нашу обстановку. Я боюся радити Володимиру приїхати на Афон хоча б і тимчасово. Хоч хто приїде — розчаровуються. Одна спокуса, ні сліду справжнього чернецтва, навіть людської благопристойності. До того ж, немає можливості захистити відвідувачів від будь-яких нелюб\'язностей з боку нашої «адміністрації». Отець Іоанн (Шаховський) виїхав так швидко зокрема, думаю, тому, що йому, постриженику нашого монастиря, відмовили у церковному спілкуванні.

Отець Силуан правду говорить, що ми не по-чернечому живемо, тому й не слід дивуватися, що люди уникають спілкування з нами, як справи непотрібної…

«Іонинський Листок» № 47 (481) Свято-Троїцького Іонинського чоловічого монастиря