• Русский
  • Українська

Архімандрит Тихон (Софійчук): «Закрити храм на реставрацію — це все одно, що закрити лікарню під приводом особливої історичної цінності її будівлі»

У рамках веб-конференції «Музеї в церквах: бути чи не бути», яка відбулася на порталі «Православіє в Україні», намісник чоловічого монастиря на честь Різдва Пресвятої Богородиці в урочищі «Церковщина» м. Києва архімандрит Тихон (Софійчук) ділиться своїми роздумами про можливі шляхи співпраці Церкви і держави у справі збереження й відродження історичних пам'яток церковної архітектури.
А також розповідає про унікальність древнього київського урочища та його
4-поверхових печер, у яких сотні років покоїлися останки ченців, які прийняли тут мученицьку смерть.

— Отець Тихон, у чому, на Ваш погляд, полягає принципова різниця в поглядах музейних працівників і церковних людей на збереження історичної спадщини, якою, наприклад, є печери в Церковщині? Адже, по суті, обидві сторони роблять одну справу. І Церква, в особі керівництва монастиря, утвореного в лютому цього року в урочищі, напевно також бажає зберегти і впорядкувати святиню, а не зруйнувати пам'ятку історії.

— Це дуже добре, що є фахівці, які намагаються зберегти в належному вигляді і храми, і святині. Але треба пам'ятати, що Володимирська ікона Божої Матері повинна бути не в Третьяковській галереї, а в храмі, де перед нею будуть молитися люди. І храм Спаса на Берестові в Києві не повинен бути закритий на реставрацію на такий тривалий час.

Розумію, що святині потрібно зберігати. Але і люди повинні мати можливість зайти і молитися у святому місці. Закрити храм на реставрацію — це все одно, що, припустимо, закрити лікарню, де людям необхідно лікуватися, під приводом особливої історичної цінності її будівлі. Храм — це теж лікарня, куди люди приходять лікувати свої душі. І це в першу чергу.

Так, щоб зберегти святиню, її треба реставрувати. Але робити це потрібно за погодженням із настоятелем храму, намісником монастиря; необхідно шукати і знаходити компроміс, тобто діяти спільно. Але все ж таки, віддавати пріоритет тому, що люди повинні тут отримувати духовну допомогу. А не так, що ось, закрили храм або печери, тому що вони руйнуються. І все.

Звичайно, якщо є реальна небезпека, в печерах Церковщини, наприклад, я сам туди ніколи не пущу людей. Якщо існує можливість обвалу… Хоча цим печерам уже 900 років, і завжди люди в них молилися…

Був випадок, наприклад, у Псково-Печорському монастирі, де печери вириті у піщаному ґрунті. Один учений навіть прийшов до віри, коли побував у них. Він так і сказав: «Цього не може бути. Я вважаю, що ці печери мали б давно обвалитися, але цього не відбувається. Тому я вірю в Бога, що вони тільки Його силою тримаються…»

Так, якщо Господь попустить, то печери обваляться, якщо не попустить, то цього ніколи не станеться.

Безумовно, ми не допускаємо недбалості. Я сам переживаю за тих людей, які приходять на службу в наш підземний храм. Але незалежна експертиза показала, що печери можна відвідувати, у них можна проводити служби, хоча деякі ділянки і потрібно зміцнювати.

Одну ділянку ми, до речі, зміцнили своїми силами: поставили арматуру, залили бетоном, за всіма інструкціями. Працівники музею спочатку обурювалися, тому що ми зробили це без погодження з ними. Але ми не можемо чекати всіх погоджень — це затягнеться дуже надовго.

— Віруючі з інших єпархій не дуже добре знають Церковщину. Як людина, яка давно там живе і служить, розкажіть, в чому полягає духовна особливість цього місця.

— Це наша історія, перш за все. Це місце, куди преподобний Феодосій Печерський уходив з Лаври та усамітнювався на час Великого посту, місце його особливих подвигів. У «Києво-Печерському патерику» написано, що святий ішов у невелике селище, яке розташоване в 12 верстах від Києво-Печерської Лаври: якраз до Церковщини 14 км, усамітнювався в печерах, і після цього виходив з просвітленим обличчям. Так що в цьому святому місці, можна сказати, перебуває дух преподобного Феодосія.

Пізніше там зібралася братія, був створений монастир, названий Гнилецьким — за назвою тамтешніх гнилих озер.

Монастир діяв аж до навали татар. Татари прийшли, зруйнували всі церкви. Ченці в цей час сховалися в печерах. Татари перекрили вхід до печер, і близько 50 насельників прийняли там мученицьку кончину. Пізніше знайшли акуратно складені кісточки, а останки двох людей лежали у хаотичному положенні, напевно, це були останні ченці, які ховали всіх інших.

Монастир у Церковщині був забутий до XVIII століття. Відкрив його наш відомий проповідник, якого називають руським Златоустом, — святитель Інокентій (Борисов). Він був ректором Києво-Могилянської академії і настоятелем Києво-братського монастиря. А це був скит від Києво-братського монастиря, куди він приїжджав відпочивати.

Одного разу святитель побачив, як хлопчики, що випасали неподалік від монастиря худобу, виходять з-під землі, і поцікавився, що там є. Хлопці відповіли: печери.

Обстеживши місцевість, владика зрозумів, що це чернечі печери, і він вирішив їх відродити. Він звернувся до відомого старця Іони — намісника Київського Свято-Троїцького монастиря, який розташований нині в Ботанічному саду, з проханням направити в Церковщину когось із ієромонахів і відродити там духовне життя. Туди був посланий ієромонах Михаїл (Ківш) з десятьма ченцями. Вони стали відновлювати монастир, стикаючись із великими матеріальними та духовними труднощами. Не вистачало навіть найнеобхіднішого. Тоді він звернувся до праведного Іоанна Кронштадського і старця Олексія Зосимовського з питанням, чи варто взагалі відроджувати це святе місце, адже виникають великі труднощі. І вони благословили, щоб обитель відроджувалася, і передрекли, що вона набуде великої популярності.

Так і сталося. Спочатку було дуже важко, але поступово монастир став відроджуватися. Із скита він став відомою обителлю, яка діяла до 1928 року. І в дореволюційному довіднику Київської губернії він значився найпершим. Спочатку у віданні монастиря було
26 гектарів землі, кілька озер, пасіка, двір для худоби. Тут діяло кілька храмів. Наприклад, храм на честь Різдва Богородиці — дуже давній, часів XII століття.

До речі, одна з останніх книг відомого духовного письменника Сергія Нілуса «Зірки пустелі» присвячена переважно Церковщині.

— А що так приваблює письменників? Відомо, що книгу, присвячену Церковщині, написав і відомий церковний історик, наш сучасник Владислав Дятлов…

— Це давнє історичне місце. Тут дуже великі печери — 4-поверхові. Протяжність тільки другого поверху складає 272 метри! У печерах діє храм в ім'я преподобного Феодосія Печерського. Як говорить сам Влад, за своєю значимістю печери в Церковщині — другі після Лаврських.

Цінність цього місця полягає у святості печер: до цього часу в них перебуває дух святих, які тут подвизалися. Ми постійно це відчуваємо, коли молимося в печерному храмі. Якщо лаврські печери багато в чому змінені, то печери в Церковщині збереглися, можна сказати, в первозданному вигляді.

— Як і коли Ви потрапили в Церковщину?

— У 2001 році я вступив до монастиря «Голосіївська Пустинь» у Києві. Скит від цієї обителі в Церковщині був відкритий у 1999 році — сам Влад Дятлов, співробітник Музею історії міста Києва, звернувся до намісника Голосіївської Пустині з проханням заснувати в урочищі монастир. У числі братії перебував і я, був призначений туди скитоначальником. Так, з 2001 року ми з братами відновлюємо обитель.

— Чому тільки через 9 років Священний Синод Української Православної Церкви затвердив рішення про заснування в урочищі монастиря?

— Аж до цього часу у нас велися роботи з відродження скиту. Коли ми туди тільки прийшли, не було нічого. У Свято-Нікольському храмі був клуб: сцена, кіноекран, у вівтарі — кінобудка…

— Корпус Нікольського храму передали монастирю під час Вашого скитоначальствування?

— Ні, це було трохи раніше. Але я був особисто знайомий з тодішнім міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком.

Братія скиту звернулася до колегії МВС з проханням передати насельникам якесь невеличке приміщення. Приїхала комісія на чолі з Кравченком. Проходячи повз клуб, він запитав, що це за приміщення. Йому відповіли: колишній Свято-Нікольський храм. І протягом двох тижнів нам передали цю споруду, чого братія ніяк не очікувала.

— Яким був будинок? Про храм у ньому вже нічого не нагадувало?

— Ні, не нагадувало. Всі арки були закладені цеглою…

У нас є фотографія, яким був храм до революції. За цим знімком ми все міняли, знімали квадратні вікна, робили арочні. Пробили у вівтар арку, зробили іконостас. Там тепер усе по-іншому. Сцену клубу я своїми руками розбирав. Коли ми прийшли, це був типовий радянський клуб, оббитий гіпсокартоном з шумоізоляційним покриттям.

— У якому стані печери тепер. Вони закриті?

— Ні, відкриті. І по другому ярусу печер — а це 272 метри — можна ходити. У печерному храмі ми служимо Літургію.

Насельники монастиря в Церковщині цілком згодні, що потрібно спостерігати за усіма процесами, що відбуваються, проводити експертизу, дивитись. Але і закрити святиню не можна.

— Що Ви, як намісник тепер уже монастиря, плануєте далі робити, які завдання стоять перед Вами на нинішньому етапі?

— Головне завдання монастиря — це духовне окормлення братії та парафіян. Обитель влаштована для того, щоб брати могли в ній спасатися. Насельників у нас — 6 чоловік. А парафіян багато. Діє недільна школа для дорослих…

Поруч розташований санаторій: люди лікують тіло, а заразом приходять лікувати і душу. Є святе джерело, купальня. Регулярно проводяться екскурсії по обителі. Багато хто приїжджає сюди оздоровитися і кажуть, що це святе місце, де отримуєш не лише фізичне, а й духовне зцілення…

Бесіду вела Юлія Комінко

Православіє в Україні