• Русский
  • Українська

Правильна віра (Світлана Коппел-Ковтун)

Слово «Православ'я» (гр. orthodoxia) вперше зустрічається у християнських авторів ІІ століття й означає віру всієї Церкви в протилежність різномисленню єретиків — гетеродоксії. Словник іншомовних слів пояснює, що ортодоксія — це неухильне дотримання основ будь-якого вчення, світогляду. А буквально слово «православний» означає правильно віруючий, правильно мислячий або благочестивий — той, хто правильно (розумом, душею, тілом; всім життям своїм) славить Бога.

Один із високославних подвижників благочестя говорив, що від кожної людини, яка отримала хрещення, Бог вимагає виконання трьох умов: правильної віри — від душі, істини — від язика і цнотливості — від тіла. Отже, вірити правильно є нашим християнським обов’язком. Проте, словосполучення «правильна віра» лякає декого з невоцерковлених людей. Адже замість Христової істини більшість сьогодні сповідує Пілатівську — про недосяжність істини, через що й обожнюється різноманіття бачень. Висловлювання про єдино правильну віру багатьом здаються замахом на свободу. Тому спробуємо осмислити саме поняття віри, щоб по слову Апостола (1 Петр.3; 15) бути готовими пояснити суть своїх сподівань кожному, хто того потребуватиме.

Якось до моїх рук потрапила вельми цікава книжечка, в якій описувалися різноманітні експерименти, за допомогою яких вчені досліджували закономірності психічних процесів. Один з дослідів — він проводився в СРСР десь у 60-х роках — запам’ятався мені найбільше. В ньому брали участь кілька чоловік, але «піддослідним кроликом» був лише один (тільки він про це не здогадувався). Групі показували предмети різноманітних форм і кольору і просили відповісти на деякі питання, в т. ч. про форму і колір. Піддослідний спочатку відповідав правильно, бо описував те, що бачив. Однак вся група наполягала на іншому. Експеримент закінчувався тим, що піддослідний з часом починав «бачити» те, що проголошувалось більшістю, бо починав ВІРИТИ її неправильним твердженням.

Цей дослід наглядно демонструє недосконалість і вразливість нашого ментального апарату. Про те ж саме сповіщали і святі отці Церкви. Так, свт. Феофан Затворник писав: «Мы сами в себе носим готового ересиарха и кователя всякой лжи — наш разум. Поддайся только ему — и он заведет незнать куда… Разум точно есть великий дар Божий, но даруя его нам, Бог не поставил его источником истины, а только приемником ее… Она вне его, в св. Церкви и именно в общности исповедания… Все ищущие истины, при познании и определении всякой истины, рылись и роются не в своих соображениях, а в Богопреданном исповедании св. Церкви…Бог в Церкви Своей воздвиг знамя истины, чтоб при смешении понятий, всегда почти имеющем место в человечестве, всякий мог сказать: вот здесь истина, вот чего хочет Бог! Надпись на сем знамени — общность исповедания. А самостоятельность исследования, своеличное постижение было и есть всегда источником ересей и заблуждений» («О православии»).

Ми помиляємось дуже часто, і обдурити нас, якщо вміти, не важко. Людина взагалі бачить світ не таким, яким він є в реальності, а таким, як їй уявляється, яким вона очікує його побачити. І це очікування стає своєрідним творчим актом, на жаль частіше руйнівним, ніж будівним. Не дарма ж в народі кажуть: якщо людину постійно називати свинею, то з часом вона «захрюкає»…

Звернімо увагу на традиційну помилку в розумінні слова «віра». ЇЇ вважають чимось абстрактним і глибоко особистим, суб’єктивним. Але кожен з нас живе в об’єктивному світі й відповідно до того, як і в що вірить, впливає на цей світ.

Давайте зазирнемо у Біблію і прочитаємо визначення цього феномена, дане Апостолом Павлом: «Віра — це здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр.11;1). Тобто, віра є не просто суб’єктивним почуттям, але й об’єктивною силою, котра будує наше життя, і, навіть, призвана реалізувати Божий задум про нас. Ми створюємо те, у що віримо. Тільки не так буквально. Точніше буде сказати, що лише правильна віра, яка прийшла від Бога як одкровення, є дійсно будівною — направленою на добро. Через правильну віру ми стаємо Божими співробітниками. Інші ж — марновірства — завжди руйнівні. Вони заплутують нашу уяву про реальність, змушують нас блукати в уявних світах і марно витрачати свою творчу енергію або й прямо слугувати бісам.

Об'єктивна реальність — одна єдина для всіх. І певною мірою, необхідною для нашого спасіння, вона відкрита Богом. Ми маємо просто довіритись Йому і впевнено йти вказаним Ним шляхом. Істинна віра — це шлях пізнання Істини. «Вірою пізнаємо», — свідчить Апостол Павел (Євр. 11; 3). Отже потрібно не просто сентиментально вірити в якогось бога (кумира), а вірити правильно. Психологічно людина влаштована таким чином, що неправильна уява про Бога стає ідолом, котрий затуляє собою Бога Живого. Неправильна віра стає ідолопоклонством. А правильна віра — правильна уява — це необхідна складова стосунків з реальним Богом, ключ до пізнання Істини. Бог відкривається нам саме для того, щоб ця зустріч стала можливою, щоб вона могла відбутися. При цьому свобода вибору аж ніяк не відміняється. Навпаки, кожен з нас може відмовитись від запропонованого Богом і обрати щось інше. Ця невід’ємна особистісна свобода і зумовлює нашу відповідальність за своє життя — відповідальність не тільки перед Богом і людьми, але й перед собою. Не дарма ж Євангеліє називає нас вівцями, які не здатні обходитись без пастиря (пастуха), тільки Пастиря істинного — доброго, котрий життя Своє віддав за овець (Ін.10;11). От і маємо слухатись Його, а не довірятися душею першому ліпшому лицедію.

«Видите, что ложь ходит вокруг нас, — запитує Феофан Затворник — лезет в уши и очи наши, чтоб прорваться внутрь нас и убить там любимую еще и чтимую нами истину. Думаю, при виде сего не раз исторгался вопрос из глубины сердца вашего: что же нам делать? Ничего более того, что делали во все времена христиане, когда ложь нападала на истину: стоять в истине, не колеблясь ветром ходящих и быстро сменяющихся мнений, стоять в вере и за веру».

Мені пригадується старий радянський фільм-казка про те, як Кощій Безсмертний викрав Василісу Премудру — маму маленького хлопчака — і той у пошуках матусі дійшов аж до кощійового царства. Щоб не дозволити сину визволити свою маму, Кощій «розмножив» Василісу, точніше утворив багато її копій. Задля перемоги хлопчик мав знайти серед них дійсно живу — справжню. Маленький герой цієї казки впорався зі своїм завданням, чого не скажеш про нас.

Подібно до Кощія, сатана утворює все нові й нові секти-псевдоцеркви, аби залишити наші немічні душі у своєму полоні. А ми, замість істини, шукаємо задоволення власних амбіцій, бажань і потреб, точно як передрікав Апостол Павел. «Настане час, — писав він, — коли здравого вчення приймати не будуть, але за своїми примхами будуть обирати собі вчителів, щоб вони лестили їм; від істини відвернуть слух і звернуться до байок» (2 Тим. 4; 3-4).

Кожен з нас сам обирає свою віру і цей вибір, як ніщо інше свідчить про глибинні устремління душі, про скарби серця. Однак тільки правильна віра — одкровення Боже — має бути фундаментом того будинку, що вибудовує людина протягом життя. Адже будинок той — людська особистість. І будуватися вона має не самочинно, а за подобою Божою. Біси теж, за свідченням Св. Письма, вірять у Бога, однак залишаються бісами, тому що вірять по-своєму — неправедно, неправильно. Істинна віра має приводити до правильних вчинків.

Отже, віра є Богом даним інструментом — важливим і вкрай необхідним. Правильна віра стає шляхом до заповіданого нам праведного життя, шляхом Богопізнання. Тільки православна віра є дійсно рятівною, спасительною, бо неспотворено навчає нас жити синхронно з Божеством, відповідно до задуму Творця про Його творіння.

Наша віра — православна, правильна, тому що в ній немає «ні омани, ні нечистих спонукань, ані лукавства…». Вона не догоджає примхам людей, а тільки закликає жити гідно Бога, який призвав нас у Своє Царство і славу (1 Фес.2;12). Дар такої віри — це дар служіння. Значить не гордовитість має бути її плодом, не пихатість перед тими, хто не пізнав істини, а служіння їм — служіння образу Божому, закладеному в кожну людину.

Замість післямови

Блаженний старець Паїсій Каппадокієць розповідав, що у давнину в Есфігменському монастирі жив якийсь старець-простець, який доглядав за старими братіями. Якось один хворий старець попросив, щоб той приніс йому поїсти рибки. Він пішов в один з монастирських підвалів, устав на коліна коло вікна, що виходить до моря, і почав молитися такими словами: «Свята Вознесіння! Пошли хворому старчику рибки!». І, о диво! З моря вистрибнула риба і, тріпотячи, упала перед ним. Він підняв її й відразу, дякуючи Богові, пішов та й приготував для болящого старця. Цей незлобивий і простий чернець думав, що Вознесіння — це якась свята. Зауважимо, що Есфігменський монастир побудований прямо на березі моря, а його соборний храм освячений на честь Вознесіння Господнього.

На перший погляд може здатися, що ця історія перекреслює все вище сказане про віру, але не поспішаймо з висновками. Не забуваймо, що людський розум не здатен вмістити істину в усій її повноті, тому вона здається йому суперечливою (теза + антитеза).

Старець-простець з Есфігмену не зміг охопити розумом усіх православних істин, тому смиренно служив Богові й ближнім у простоті люблячого серця. Він не противився своїм розумом церковному віровченню, не підносився гордовито над святою вірою. Зовсім навпаки, його буденне життя в усьому підпорядковувалось устрою православного монастиря. Старець-простець підкорився вірі не розмірковуючи про віру. Господь любить таких щирих і смиренних простаків і щедро нагороджує їх Своєю благодаттю, адже воістину православним є лише той, хто ЖИВЕ по-православному.

Клуб православных литераторов «Омилия»