• Русский
  • Українська

Священик Тимофій Сільський: «Про старчество»

Однією з найгостріших проблем сучасного церковного життя є правильне духівництво та старчество. Виховання душі для Царства Небесного немислиме поза вільного і добровільного послуху, який покликаний всіляко наближатися до свого небесного прообразу. На небі немає найменшого насильства над будь-якою створеною волею, чи то ангельською, чи людською, і в той же час немає найменшого самочинства цієї тварної волі. Є лише абсолютно вільна й одностайна взаємодія Творця і тварей, коли будь-яке створіння служить тільки Творцю, не втрачаючи свого власного обличчя, сприймаючи Божу волю як своє власне бажання і тим самим знаходячи справжню свободу.

Воля — глибинна сила душі, яка безпосередньо граничить, якщо так можна висловитися, з духом людини, її совістю. Воля є і найпошкодженішою гріхопадінням частиною душі, що вимагає найбільших зусиль для свого виправлення. Легко (хоча, мабуть, це ще як сказати!) змінити зовнішні порядки життя і взаємини, наблизивши їх до християнського благочестя. Важче набути християнського світогляду та святоотцівського погляду на явища навколишньої дійсності (не плутати з духовною розсудливістю — вищим благодатним даром, уготованим для рідкісної висоти подвижникам). Ще важче знайти справжнє співчуття до всього святого і духовного, до того ж, співчуття — підкреслимо це — постійне, яке засвоїлося серцю, не чинить розпусту нишком із насолодою тілесною і гріховною, не втомлюється від насолоди святого, розчиненого завжди важкою працею та скорботами. І, нарешті, дуже важко переплавити свою волю так, щоб вона хотіла Божого як свого.

Волю можна підкорити, можна її приборкати і навіть обламати, — і, найімовірніше, з цього і треба починати її лікування, — але це ще не те, що потрібно Богу від нас. Головним аскетичним висновком давньої монофелітської єресі була відмова від своєї людської волі взагалі, поглинання її Богом (так вони думали і про Христову волю), — саме цим і була небезпечна ця єресь. Православне сповідання двох активно згідних воль у Христі передбачає і в нашому житті активне виявлення людської волі, що не відмовилася від свого «хочу», не применшивши сили свого хотіння, але зневажила його відповідно до хотіння і веління Божественного.

Гріховне пошкодження вразило нашу волю як злоякісна пухлина. Бувають такі пухлини, що важко здогадатися, яка ж повинна бути природна, здорова форма опухлого місця. Відсікти гріховну злоякісну пухлину — необхідно, підлікувати та підсушити після цього гнійну рану — потрібно, але ампутувати хвору волю взагалі — не можна, бо це означало б протидіяти Богові, що дав людям вільну волю і ні за яких обставин не примушує її. Єдине, чого не забере від нас ніхто і ніколи — це наше самовладдя, яким удостоїв нас Бог під час створення і яке Він у нас поважає навіть у пекельному вогні. (Тому, до речі, грішать всякі модні «цілителі», що діють навіть від імені Православної Церкви, хоча і всупереч її вченню, і безпосередньо гіпнотично, гнітюче впливають на чужу гріховну волю, хоча б із найкращою метою: відучення від пияцтва (кодування) та ін. Такі люди нині з усіх боків обклали себе всілякою церковною атрибутикою і священицькими благословеннями і, ймовірно, серйозно думають, що служать Христові, говорять начебто православні речі, однак справи йдуть всупереч настановам Божим, всупереч основній ідеї створення вільної та розумної особистості).

Божественний послух, таким чином, є процесом взаємним. Істинний духівник постає сполучною ланкою між Божественною та людською волями і добре відчуває, що його завдання — привести волю самого пасомого у відповідність з волею Божою. Такий наставник стає співпрацівником самому Богові, беручи на себе частково воістину Божественну справу, тому таке керівництво здійснюється навіть не ним самим, але Святим Духом, який діє через нього.

Такі духоносні наставники необхідні нам тому, що грішне єство наше нездатне до послуху безпосередньо Богу, воно не здатне до прямого спілкування з Ним чи зі св. Його Ангелами, не здатне навіть дізнатися волю Господню у даному конкретному випадку, тим не меньш, воно здатне до належного прямого послуху. Духоносний наставник, усвідомлюючи, що його керівництво не від нього, а від Істинного і Святого Владики, наділяє послушника конкретним тілесним і душевним послухом, який, у разі сумлінного виконання, здатен не придушити, а очистити і загартувати його власне добре зволення. Такий послух кожному дається свій, відповідно до внутрішнього світу послушника. Звідси і горезвісна незвичайність тих послухів, приклади яких ми зустрічаємо в патериках і «отечниках». Сучасне ж лжестарчество нерідко женеться за цією «екстравагантністю» наказів самому собі, яку засліплений світ, помилково вважає атрибутом святості, до того ж, чи не найважливішим.

Безумовний послух духоносному наставникові — найкоротший і найзручніший шлях до досконалості. Цієї прописної істини було б достатньо, якби всякому, хто піклується про спасіння, надана була промислом Божим можливість знайти такого наставника. Але, як неодноразово зазначав у своїх працях святитель Ігнатій Брянчанінов, такі живі вмістища Святого Духа до крайності збідніли ще за його часів. Що ж сказати про часи нинішні, коли Вселенська Церква вступила в епоху апостасії, коли брехня і невірність її членів стали нормою, а істина і благочестя — щасливим винятком?

Водночас, поряд із наставництвом духоносним (ми не станемо розмірковувати про те, чи можливо знайти нині таке і як це зробити), є наставництво, так би мовити, людське, яким також не можна знехтувати будь-кому, хто бажає користі для своєї душі. Якщо перше духівництво воістину Божественне, а отже — незаперечне і, по суті справи, нічим не перевірене, то друге ґрунтується на досвіді духовного життя конкретної людини — духівника і його пастви, цінність його незаперечна, але не беззастережна. Це духовне керівництво підлягає перевірці вищими авторитетами, якими мають бути чіткі і такі, що не допускають пересудів, вислови Святого Письма і свв. отців, і св. канони Церкви, які безумовно підходять до того чи іншого випадку коли йдеться про їх пряме, безстрашне та безсовісне нехтування), останнім же авторитетом доводиться визнати в цьому разі власну совість послушника, за всього суб'єктивізму і незручності такого критерію.

Колись брат повідав одному з великих отців, що відчуває душевну шкоду від послуху своєму наставнику. Авва нічого не відповів. Промовчав він і на повторне звернення брата. Лише коли той повідомив, що пішов від свого старця, авва схвалив це і пояснив своє попереднє мовчання необхідністю для кожного, у випадках явної шкоди для душі, керуватися перш за все власним сумлінням, ставлячи його голос навіть вище поради старця.

У наш час тим ціннішою і кориснішою буде така умова, людська, вивірена Св. Письмом, отцями і совістю, духовного керівництва, чим краще сам духівник усвідомлює її умовність і обмеженість, чим менше він «тисне» на совість пастви і чим краще вона сама це розуміє. Чи маємо ми, нинішні священики, право почувати і відчувати себе добрими пастирями, коли носимо на собі, як родимі плями, всі церковні немочі та хвороби епохи апостасії? Дай нам, Господи, бути хоча б сумлінними найманцями Твоїми! Якщо ж хто з найманців загордиться, вимагаючи беззаперечної покори, то чи не перетвориться він цим просто на вовка? Водночас, і самі пасомі мають пам'ятати повчання преп. Симеона Нового Богослова: «Изучай Божественное Писание и писания св. отцов, особливо деятельные, чтоб, с учением их сличив учение и поведение твоего учителя и старца, ты мог их видеть (эти учение и поведение), как в зеркале и понимать: согласное с Писанием усваивать себе и содержать в мысли, ложное же и худое познавать и отвергать, чтоб не быть обманутым. Знай, что в наши дни появилось много обманщиков и лжеучителей (Пред. к уставу).

Перевірку порад духовного наставника Письмом і совістю не варто залишати, навіть якщо той чи інший духівник має дар прозорливості чи чудотворення. При цьому необов'язково йтиметься про той випадок, коли прямо збуваються слова Христові про несправжніх чудотворців: „Багато хто скаже мені в той день: Господи, чи не від Твого імені ми пророкували, чи не від Твого імені бісів виганяли, і чи не Твоїм ім'ям багато чудес великих творили?“ І тоді оголошу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня» (Мф. 7. 22–23). Тут Спаситель говорить про чудеса бісівські, про знамення та пророцтва, яких Його Божа сила взагалі не стосується, а ім'я Його святе використовувалося лише для кращого обману. Повторюємо, що ми тут маємо на увазі щось інше, ніж таку явну брехню чи оманливу принаду. Якщо явним беззаконникам Бог попускає творити несправжні чудеса, що спокушають багатьох, то чому б не припустити, що той чи інший не в усьому правомислячий духовний наставник міг попросити у Господа те чи інше знамення милості заради віри та молитви тих, хто до нього звертається? У засуху священик відслужив молебень про дощ і був почутий, — чи випливає з цього однозначно, що кожному слову його настанови і повчання треба вірити? Всякій людині властиві деяка обмеженість і нестійкість в добрі, а проте чудеса і пророцтва суть справи Божі, що подаються на те, щоб приводити людей до Бога, а не просто до духівника. Тому і в таких випадках, віддаючи славу Богу і хвалячи того чи іншого служителя його за деяку до Бога рішучість, довіряти кожній настанові людини цієї треба не безумовно, а розважливо.

Святитель Ігнатій в «Слове о чувственном и духовном видении духов» наводить такий випадок з історії раннього християнства. Деякий пресвітер через чистоту і незлобивість під час служіння Божественної літургії постійно сподоблявся бачити Ангела, який стояв біля нього. Відвідав пресвітера диякон-мандрівник. Пресвітер запропонував диякону звершити з ним безкровне жертвоприношення. Коли вони почали священнодіяти, диякон зауважив пресвітеру, що він під час молитви вимовляє слова, в яких міститься єретичне богохульство. Вразило пресвітера зауваження. Він звернувся до Ангела, який тут був присутній, і запитав його: «Чи справедливі слова диякона?» Ангел відповів: «Справедливі». «Чому ж, — запитав пресвітер, — ти, перебуваючи біля мене стільки часу, не сказав мені цього?» «Богу угодно, — відповів Ангел, — щоб людей наставляли люди». «Постійне спілкування з Ангелом, — робить висновок сам свт. Ігнатій, — не перешкоджало святому пресвітеру закосніти в погибельній омані».

Приклад вражаючий! І нам не треба вважати неправим або зухвалим його диякона, який, керуючись голосом совісті і правильним знанням істинного вчення Церкви, не посоромився ангельської присутності, щоб засвідчити істину, готуючись, мабуть, в разі потреби піддати, за словом ап. Павла, анафемі того ангела з неба, який став би перечити цьому істинному вченню. Ангел же свідчить про себе, що він не є біс у вигляді ангела, саме своєю згодою з вченням і переданням св. Апостольської Церкви.

На жаль, авторитет духівника, який володіє інколи блідою тінню цих великих дарів, трапляється, повністю заслоняє перед нами це вчення і передання. В такому разі ми ділом сповідуємо, що не віримо в Божественне походження тих чи інших знамень Божих, що подаються через нього, приписуємо їх людині, віра в яку заслоняє від нас віру в Господа.

Істинне духівництво не може здійснюватися за відомим талмудичним принципом: якщо рабин говорить, що твоя права рука є лівою, то ти повинен йому вірити. Така формула є явним свідченням демонічного походження і характеру цього наставництва. Бог і люди, що промовляють від Його імені, не тільки ніколи не примусять нас до якоїсь брехні, а й не спробують зробити в Тілі Христовому обидві руки правими або лівими, тобто нав'язати будь-який типовий приклад святого як універсальний зразок для всіх.

Безперечність авторитету в Церкві засвідчується всією Церквою, її тривалою і повсюдною практикою. При цьому, трапляється, відсіваються і відкидаються окремі неправильні думки деяких св. отців, як це не раз бувало в історії. Якби ми не знали, наприклад, хто конкретно є автором Євангелія від Матвія, Церква, за вдалим висловом
А. Хомякова, могла б зняти це питання, засвідчивши: «Воно — від мене». Що всією Церквою прийнято, то в ній і безперечно, блаженні всі, хто повністю згоджується з нею.

Кажучи про обмеженість людську як причину можливого помилкового міркування в тому чи іншому питанні, необхідно врахувати таке: подібно до того, як грішне адамове єство зв'язує всіх нас, так і різний суспільний гріх, безсумнівно, також накладає на нас свої окови в міру нашої до нього причетності, ушкоджуючи, втім, і духівницьку сторону, і будь-яке розуміння про предмети духовні взагалі. Деяке спільне гріховне пошкодження може бути властивим цілим суспільствам людським і цілим помісним Церквам. Через єдність молитовну, таємничу і будь-яке інше спілкування всередині помісної Церкви, до її спільного пошкодження виявляються причетними всі її члени, хоча, безумовно, різною мірою, точніше — кожен у міру своєї свободи від заразливого спілкування.

Вимушене перебування без живого благодатного духовного керівництва змушує звертатися до керівництва книжкового: св. отців, св. канонів і літургійних передань Церкви. Наскільки таке керівництво виявиться спасенним особисто для кожного — дізнатися доведеться нам, мабуть, тільки в час судний. Необхідно пам'ятати, що ні свв. отці, ні тим більше св. канони, складені в зовсім інших умовах, за всієї нашої поваги до них, ніяк не можуть вирішити всіх наших проблем, не дають нам ні буквальних рішень, ні конкретних порад, особливо, якщо ми вириваємо із загального канонічного полотна лише окремі нитки цитат і правил. Церковна спадщина впливає на наші вчинки і думки лише опосередковано, виховуючи справді християнські почуття і зміцнюючи волю. Апостол повелів наслідувати віру наших наставників, а не буквально копіювати їхні вчинки (Євр. 13. 7). Таке опосередковане керівництво святоотцівською спадщиною неминуче відкриває перед нами цілий спектр рішень в залежності від того, як ми самі зрозуміли дух нашого і «того» часу, на яких взагалі отців ми орієнтуємося і чи відповідають їхні настанови нашому способу життя, тобто, простіше сказати — чи для нас, якими ми є в миру, у ХХ столітті, писали кожне своє слово свв. отці. Так, начебто всі сучасні духівники не просто свідчать про свою вірність отцівському шляху, але і рясно цитують їх. Це не заважає їм давати часом прямо протилежні поради з одного й того самого питання, до того ж, кожне з протилежних рішень благонадійно підкріплено численними отцівськими свідоцтвами і прикладами з житій святих.

У самостійному, «по-книжковому» керівництві, таким чином, також полягає наша людська обмеженість, тому що за всього нашого бажання, і навіть за допомоги Божої, нам ніяк не оминути спільного духовного правила і не досягти міри тих наших отців, які виросли за живого благодатного керівництва, пройшли справжню школу благого послуху. Позбавити нас спасіння здатні однаковою мірою і лжестарчество, спаяне зі старцепоклонством, і суб'єктивне орієнтування на довільно вибрані, тлумачені й застосовувані отцівські свідоцтва. Як вирішити таку суперечність, як все-таки спасатися: за отцями чи за старцями? Очевидно, раціонального пояснення тут немає, бо саме життя і саме спасіння наше — ірраціональні. Доводиться приймати і ті, та інші настанови і — хоч якою б це було тяжкою спокусою нашого самовдоволення і гордині — переважно орієнтуватися на свою совість, усвідомлюючи, що під ім'ям совісті нашої ми можемо почути і вражий голос. Є, правда, надія, що совість ясніше і самостійніше буде говорити в нас у міру того, як ми якомога частіше чинимо по ній і якомога рідше зневажаємо її.

Втім, часто буває й так, — і в цьому чудо премудрості над нами Божого промислу, — що нам потрібно лише відкинути той, другий і третій шляхи, які явно вели б нас проти совісті, а четвертий шлях залишається єдино здійсненим, хоча б він був і не дуже привабливим зовні і взагалі недосконалим. Адже не тільки ми шукаємо шляхи до Господа, але і Він шукає шляхи до нас, веде нас Сам. Забувати про це було б з нашого боку чорною невдячністю. Можливо, за одне тільки смирення, усвідомлення нашої сліпоти і ділом підкріплюване бажання побачити Господа дарують нам прозріння.

«Іонинський Листок» № 36 (365) Свято-Троїцького Іонинського чоловічого монастиря