• Русский
  • Українська

Архімандрит Лазар (Абашидзе): «Про чернецтво» (Частина IV)

Частина III

Тут можна навести таке порівняння: часто траплялося в історії держав, що один малий народ бував полоненим і ставав підвладним іншому, сильнішому за нього, жорстокому і нечестивому народу, змушений був бути рабом, платити данину чужому цареві, виконувати встановлені ним закони. Але при цьому малий народ часто мав можливість оберігати свої традиції, звичаї, берегти свою віру, свою культуру, міг не долучатися до тих поганських скверн, якими сповнене було життя народу-тирана. Сумуючи і зітхаючи, поневолені могли ще вести більш-менш благочестиве й мирне життя, — так жили євреї в полоні Вавилонському. Проте буває, що гноблений народ, набравшись сили, очолюваний сміливим і розсудливим царем своїм, повстає, скидає з себе ярмо поганців, звільняється і тоді вже розквітає та живе на повну силу, влаштовує царство своє сповна в дусі своєї віри, своїх традицій. Але якщо сила народу недостатня, якщо цар виявився нездатним до такої рішучої війни, якщо народ не здобув смирення, перебуваючи в полоні, і не на Бога покладав надію, а на міць своєї зброї, якщо він керувався гордістю й хибним патріотизмом, коли на це повстання не було благословення Божого, то тоді цей малий народ, не звільнившись від пригноблювачів, навпаки, викличе проти себе страшний гнів і криваву розправу, потрапить під ще тяжче рабство. Так був побитий і поневолений, відведений у сімдесятирічний печальний полон на ріки Вавилонські іудейський народ зі своїм гордим і нечестивим царем Седекієм, коли той вирішив через самовпевненість і гординю відокремитися від влади над собою Вавилонського царя.

Вавилон для нас — образ світу. Не всім нам призначено уникнути цього полону, але більшість має нести свої труди в цій далекій для християнської душі країні, з тугою дивлячись на небо — свою вітчизну. Але цей полон буває корисним для нас, він смиряє, це почуття чужини постійно тримає нас у стані очікування, пошуку іншого царства — Царства Вічного, Небесного, Блаженного, де вже не буде смутку, хвороб і зітхання.

Говорив пророк Ієремія забраним у Вавилон іудеям: стройте домы и живите в них, и разводите сады и ешьте плоды их; берите жен и рождайте сыновей и дочерей; и сыновьям своим берите жен, и дочерей своих отдавайте в замужество, чтобы они рождали сыновей и дочерей, и размножайтесь там, а не умаляйтесь; и заботьтесь о благосостоянии города, в который Я переселил вас, и молитесь за него Господу: ибо при благосостоянии его и вам будет мир (Иер. 29, 5–7). Ось настанови тим, хто живе в миру. Бути ж вільним від світу, бути незалежним від нього, не приймати «кесареве» і не давати " кесарю кесареве» — доля небагатьох, нелегко здобувається ця свобода. Для того щоб віддалитися від цього Вавилону, необхідна гаряча віра, мужність, ревність за богодогоджанням, невідступність від вибраного шляху, головне ж — покликання від Бога. Коли ж усього цього немає й відхід від мирських турбот і клопотів невиправданий,-то страшно може насміятися з нас ворог наш.

Той, хто прийшов у монастир, але не порвав до кінця стосунків зі світом, хто залишився багатьма, хоч і малопомітними нитками зв'язаним із ним, — почне рано чи пізно відновлювати ці зв'язки. Коли перша ревність за монастирським життям дещо охолоне, коли справи в монастирі почнуть приїдатися й обстановка в обителі перестане відповідати нашому романтичному настрою, стане повсякденною й одноманітною для нас, тоді почне пробуджуватися сильна симпатія до того, чим живе світ. Тоді під прикриттям різних виправдань ми можемо лукаво почати підмінювати чернечі інтереси світськими. Прикро, що таке відхилення в середовищі сучасного чернецтва поширюється все більше; дух світу, захопивши багато монастирів, привчає ченців до якихось нових, псевдочернечих вчень; всі основи чернечого життя, спрямовані на умертвіння наших тонких душевних пристрастей, дух світу підмінює на протилежні їм — на такі, які потакають пристрастям і розвивають їх. Стимули, якими надихається й підтримується чернецтво, дух світу намагається вигнати, а ввести замість них стимули гріховні, розраховані на те, щоб через підтримку і задоволення якого-небудь пристрасного нахилу в людині цим привернути і утримати її в монастирі. Світ намагається насадити і серед ченців дух кар'єризму, змагання за першість, за зовнішню перевагу один перед одним, прагнення до санів, начальствування. Є безліч різних неправильних стимулів, які, підмінивши собою справжній чернечий напрямок(!), можуть проте енергійно підтримувати і розвивати зовнішню сторону монастирського життя, але зсередини вони непомітно розкладуть і знищать його зовсім. Так, в траві іноді можна бачити порожню оболонку якого-небудь гарного жука, яка начебто рухається й навіть повзе, як живий жук, але, придивившись, побачиш, що ворушиться вона за рахунок черв’ячків, що наповнюють її зсередини і копошаться.

Але якщо ченці відійдуть від вчення св. отців, залишать справжній свій шлях, хоча й дуже тепер для нас складний і багатотрудний, якщо перестануть із глибини свого серця викорінювати тонкі душевні пристрасті й нечисті нахили, якщо займуться тільки грою в зовнішню благовидність, то багато монастирів можуть перетворитися з «кораблів спасіння» в «безодні погибелі». Це часто відзначали отці вже в минулому столітті:

«Монашество наше, — пише архімандрит Антоній (Бочков) в листі до єпископа Ігнатія (Брянчанінова), — стремится сколько можно и где можно подражать миру в манерах, в словах, в жизни, обычаях, забывая, что эта внешность часто прикрывает пустоту и бесхарактерность…»

«…Важная примета кончины монашества, — пише єпископ Ігнатій, — повсеместное оставление внутреннего делания и удовлетворение себя наружностью напоказ. Весьма часто актерскою наружностью маскируется страшная безнравственность. Истинным монахам нет житья в монастырях от монахов-актеров. За такое жительство, чуждое внутреннего делания, сего единого средства к общению с Богом, человеки делаются непотребными для Бога».

«Человеки переделали его (монашество) по своему плотскому мудрованию в карикатуру, и истинное монашество захотели заменить в глазах человеческих актерством, мысль о Боге и Его вездесущии и совершенстве, обозревающих все глубины сердца, оставив в стороне и забытии» (він же).

«Отец Никандр, — пише єп. Ігнатій в листі до ігумена Антонія, — называл монастыри пристанями, по назначению, данному им от Бога, говорил, что эти пристани обратились в пучины, в которых вредятся и гибнут душами многие такие люди, которые посреди мира проводили весьма хорошую жизнь. Некоторым, вопрошавшим его, советовал остеречься от вступления в монастырь… По крайней мере, в избрании монастыря должно быть чрезвычайно осторожным и осмотрительным».

«Ныне некоторые разгоряченные верхогляды, даже из светских, берутся за поддержание монашества, не понимая, что оно — великая Божия тайна. Попытки таких людей лишь смешны и жалки: они обличают их глубокое неведение и судеб Божиих, и дела Божия. Такие умницы и ревнители что ни сделают, все ко вреду. Заметно, что древний змий употребляет их в орудия умножения в монастырях житейской многопопечительности и подьяческого характера, чем решительно уничтожается дух монашества, исполненный святой простоты».

«Умоляю тебя, — пише той же отець своему учневі, — дай цену, дай должный вес деланию святых отцов, которому они научились из Божественных откровений, дай цену деланию, которое соделает для тебя удобным спасение и преуспеяние; дай хотя ты цену деланию,- говорю с плачем и слезами, — деланию, которое ныне отвергнуто монахами, попрано ими, погребено в глубокое забвение, в неизвестность, заменено — не знаю чем, — какими-то играниями…

Увы! Ищу в себе самоотвержения и не обретаю его! Ищу человека, который бы решился отвергнуться волей своих и, обнаженный всякой воли, всецело захотел последовать Христу, исполнять Его волю,- и не встречаю такого человека! Тоскуют мои взоры между многолюдством как бы в безлюдной пустыне,- не находят зрелища, на котором бы остановились с утешением! Все мы возлюбили свои пустые и глупые пожелания, возлюбили тленное, временное, плоть и кровь, в них живущую смерть вечную! Путь узкий — путь самоотвержения, тесно на пути широком своеугодия! Теснимся, торопимся, толкаем друг друга в преисполненную уже, в пресыщенную уже пропасть ада! — Есть и ныне подвижники,- нет на них венцов победных, венцов Христовых. Венец Христов — Дух Святый. Духом Святым венчает Христос Своих воинов-победителей. Ныне не нисходит Дух: потому что подвижники подвизаются незаконно. Аще и подвизается кто, — сказав апостол, — не венчается, аще незаконно подвизаться будет» (2 Тим. 2, 5). Все, що перешкоджає самовідданості та вводить у серце поголоску, — купівля житейська. Гнівно дивиться на неї Бог, — відвертається від воїна, що зобов'язався купівлею житейською! Тому святий апостол переконує учня свого до справжньго духовного подвигу:

«Ты убо злопостражди яко добр воин Иисус Христов…- говорит преподобный Исаак Сирин о подвижниках, не заботящихся об искоренении душевных страстей,- они ничего не пожнут. Как сеющие в тернии не могут ожидать никакого плода, так и те, которые потребляют себя злопомнением и привязанностями: они ничего не возмогут совершить — лишь тщетно стонут на ложах своих от бдения и прочих утеснений. И свидетельствует о них Писание: Мене день от дне ищут и разумети пути Моя желают, яко людие правду сотворивший и суда Бога своего не оставивший: просят ныне у Мене суда праведна, и приближитися ко Господу желают, глаголюще: что яко постихомся, и не увидел ecu; смирихом душы наша и неуведел ecu; Во дни бо пощений ваших обретаете воли ваша… /Ис. 58, 2–3/, то есть исполняете мысли ваши, приносите их как всесожжения идолам: вы признали как бы богами лютые помышления ваши, вы приносите им в жертву самовластие ваше, честнейшее всех жертв, которые следовало бы вам освятить Мне благоделанием и чистою совестью» (Исаак Сирин, ел. 58).

Говорить святий Симеон: «Если кто преложит любовь к Жениху Христу на любовь к чему-нибудь другому, тайно или явно, и сердце его удержано будет этою любовью, тот делается ненавистным, мерзостным Жениху, недостойным соединения с Ним».

Всі ці скорбні зауваження св. отців особливо притаманні до того хворобливого, оманливого стану, у якому перебуває тепер більша частина тих, хто чернечить. Очевидно, у наші дні мало хто може правильно прямувати чернечим шляхом, до кінця днів своїх мужньо пронести хрест чернечий, не заховати в землю дорогоцінний талант, що його Бог дарує ченцеві, а примножити його, придбати на нього багато інших талантів і повернути своєму Господу. Більшість, тобто ті, хто легковажно приходить у монастир, повинні вчасно визнати себе нездатними, нездібними для такого життя і, поки не пізно, повернутися у світське життя. Але в тім-то й річ, що ми завжди через свою гордість визнаємо себе і сильнішими, і духовними, більш ревними та обдарованими, ніж є насправді; часто думаємо: «Хто ж іще здатен до витонченого релігійного життя, як не я?!« — А для визнання своєї немічності й нездатності до чернечення необхідне саме смирення. Деякі саме через гордість, соромлячись визнати себе «немонастирськими», так і хапаються за монастир, поки не приймуть постриг, а потім усе життя мучитимуться, не приносячи ніякого плоду.

Показово, що в настановах святих отців нашої Церкви є чітке й детальне вчення про ті чесноти, той спосіб життя, який має вести християнин у миру: ретельно виписані всі його обов'язки стосовно сім’ї, щодо мирян, які його оточують, держави й світської влади тощо. Також чітко і зрозуміло сформульовані основні правила чернечого життя: встановлені чини, устави, правила, поради для проходження цього життя. Проте немає встановлених чітких форм для якого-небудь середнього, змішаного життя, що з'єднує чернече й мирське в собі. Навпаки: отці часто вказують, що змішання двох різних шляхів призводить до душевних розладів, до падінь, розслаблення. Адже зрозуміло: для того щоб спастися, необхідне напруження всіх сил душі, труди і зовнішні й внутрішні, необхідно зібрати їх, підкорити одній меті, знайти їм благочестиву сферу застосування. Для мирянина ця сфера — сім’я, турбота про близьких людей, про суспільство, країну, в якій він живе. Він повинен багато трудитися, може зазнати нестатків, скорбот. Має віддати, розтратити себе заради Бога, від багато чого в собі відректися. І без частого звертання за допомогою до Господа, без надії на Нього, без жорсткої боротьби в собі — мирянин не зможе встояти на християнському шляху серед стількох лютих спокус, тож ці обставини довкола нього змусять його постійно пильнувати, оживляти (!) в собі віру, не розслаблятися ні на хвилину, якщо хоче не падати.

Сторінки