• Русский
  • Українська

Ігумен Сергій (Рибко): «Чи можливе відродження монастирського старчества?»

На початку минулого століття була видана невелика брошура «Старчество». Автор її, який підписався ім'ям «пустельник», ревнуючи про відновлення чернечого життя в колишній його красі, як на один із суттєвих засобів до цього, вказує на відновлення старчества.

Занепад чернечого життя в Росії почав помічатися ще у Синодальний період. Патріаршество було скасовано. Помісні Церковні Собори були замінені Синодами з обер-прокурорами на чолі. Соборне підґрунтя Церкви тим самим було зневажене і поглинене світськими державними засадами. У монастирів відбиралося майно та землі. Були введені обмеження на кількість насельників, постриги дозволялися лише певним віковим і соціальним групам осіб. Багато обителей були скасовані і закриті імператорськими указами. Все це аж ніяк не сприяло розвитку чернечого життя.

Яскраву картину страшного морального занепаду в обителях XIX століття змалював у своєму щоденнику ігумен Феодосій, який помер в Оптиній пустині, учень оптинських старців, який багато років подвизався в Троїцько-Лебедянській пустині. Зокрема, ігумен Феодосій гірко нарікає на моральну шкоду, що заподіюється монастирям насельниками, які не прагнуть до чернечого життя.

Святитель Тихон Задонський нарікав: «Нині майже немає істинного благочестя, нині одне лицемірство»; «Християнство непомітно віддаляється від людей, залишається одне лицемірство». Співзвучно свт. Тихону писав святитель Ігнатій, єп. Ставропольський: «Християнство, цей таємничий духовний дар людям, віддаляється непримітним чином для тих, хто не був уважним до свого спасіння із суспільства людського, яке знехтувало цим даром. Треба побачити це, щоб не бути обдуреним акторами і акторством благочестя»... Звичайно, у всі періоди життя Церкви являлися святі. Були вони і в Синодальний період. Варто відзначити таке втішне явище, як преп. Паїсій Величковський з його учнями — відновниками монастирів і чернечого життя. Були і упорядковані обителі. У них процвітало старчество, духовне життя насельників стояло на високому рівні. Такими були Оптина пустинь, Валаамський монастир, Саровська пустинь, Глинська пустинь, Свято-Троїцька Сергієва пустинь Санкт-Петербурзької єпархії, Зосимова пустинь у Володимирській єпархії та деякі інші. Але на тлі загального занепаду все це може розглядатися швидше як рідкісні винятки. Наступні гоніння на Церкву комуністичної влади повсюдно призвели до остаточного закриття монастирів, що призвело до ще більшого занепаду чернечого життя.

У ранню епоху мучеників християни були духовно сильними і гоніння на Церкву тільки ще сильніше воспламеняли благочестиві ревнощі подвижників. У подальші часи чернецтво і взагалі християнство втратило колишню силу, нас скоріше можна назвати «солью обуявшей» (Мф. 5; 13). Монахи перших століть жили в пустелях, не маючи часом найнеобхіднішого, несли великі аскетичні подвиги. Наслідування їм зробилося неможливим через нашу душевну та тілесну неміч. Ченці пізнішого часу вже проводили життя в менш суворих умовах. Сучасні ченці, по можливості, повинні мати все необхідне.

Скорботи Св. Отцями визнавалися істотною зброєю диявола, якою він намагається відвернути душу зі шляху спасіння. Господь по Своїй премудрості та доброті перетворює її в спосіб для спасіння, Він попускає тільки таке зло, яке має добрі наслідки (свт. Іоанн Тобольський). Безмірні скорботи більш руйнівні, ніж творчі. Нестатки і гоніння сучасними християнами переживаються важче. Якщо ченці перших часів мужньо вступали навіть у боротьбу з бісами, то немічнішим і слабким Святі Отці, наприклад, преп. Ісаак Сирін, радили розсудливо ухилятися від спокус, що перевищують їхні сили. Саме Святе Письмо говорить: «Який цар, ідучи на війну проти іншого царя, не сяде і не порадиться, чи спроможний він із десятьма тисячами протистояти тому, хто йде проти нього з двадцятьма тисячами? Інакше, як той ще далеко, пошле посольство до нього просити про мир» (Лк. 14; 31).

У роки комуністичного переслідування кращі представники чернецтва були розстріляні чи загинули в таборах і в'язницях. Коли під час деякого послаблення гонінь в 50-х роках невелику кількість обителей було знову відкрито, нікому в них було виховувати нове покоління ченців, за рідкісним винятком, не було кому відновити давні чернечі традиції. Відчувалася гостра нестача в духовній літературі, а та, що була, не завжди відповідала на питання, поставлені сучасністю.

Після хрущовських гонінь, у так званий період «застою» залишилося всього 16 обителей, і тільки для того, щоб показувати «імперіалістам», що «релігія в СРСР не зазнає переслідувань». Прийом у ці монастирі нових насельників світська влада знову-таки обмежувала жорсткими насильницькими заходами. Особливо старалася не допустити в них молодь, тобто саме ту частину церковного народу, яка ще не зіпсована гріхом, яка здатна найбільш розсудливо сприйняти поняття про чернече життя і найбільш перспективна в подальшому.

«З життєписів преподобних іноків видно, що більшість їх вступило в монастир у двадцятирічному віці. Старість була визнана Святими Отцями нездатною до чернечого життя. Нездатна до цього життя старість! Зміцніла вона в навичках, у способі думок, притуплені її здібності! Подвиг юнацький невластивий їй! Преподобний Антоній Великий спочатку відмовився прийняти у чернецтво шістдесятирічного Павла Препростого, сказавши йому, що він нездатний до чернечого життя саме через старість. Навпаки, багато Отців вступили в монастир в дитячому віці й досягли високого духовного процвітання через цілість зволення, непорочність, пряме прагнення до добра і сприйнятливості, настільки властивих дитячому віку», — писав свт. Ігнатій (Брянчанінов).

Братія та паломники також піддавалися прямим гонінням: постійно влаштовувалися обшуки, арешти, здорових людей насильно відправляли в психлікарні. Насельників, які у чомусь проявили себе з позитивного боку, як правило, тут же відправляли на віддалені парафії або просто виганяли з обителей, позбавивши реєстрації та подбавши про те, щоб їх не прийняла жодна єпархія. Атеїстична держава безцеремонно втручалася у внутрішнє життя монастирів. Робилося все, щоб руйнувати існуючі обителі зсередини шляхом послаблення духу їх насельників. Знаючи вплив монастирів на православний народ і ту повагу, якою користуються ченці, безбожники намагалися представити їх в очах «трудящих мас» як розпусників, п'яниць і дармоїдів. Як правило, це досягалося шляхом штучного впровадження в число насельників обителей платних агентів КДБ, які переважно справді були п'яницями, злодіями і розпусниками.

Оскільки призначення ігуменів і ігумень обов'язково узгоджувалося з Комітетом у справах релігійних культів, нерідко такі «насельники» і призначалися ігуменами монастирів. У 70-х роках братія одного з найвідоміших монастирів після призначення чергового настоятеля висловлювала радість з приводу того, що, на відміну від кількох його попередників, «цей хоч би віруючий»... Годі й говорити про те, що духовна атмосфера в таких монастирях не могла бути здоровою. Панувала підозрілість, спокійного мирного життя не було. Руйнівна роль держави, звичайно, ретельно приховувалася, тому що релігія
«в найпередовішій країні світу не піддавалася переслідуванням». Ченці і черниці, які пережили табори і заслання, які могли б справді стати наставниками для молодого покоління ченців, бачачи все це, не хотіли вступати в такі обителі й воліли краще залишатися на парафіях, де про них мало хто знав.

Проте, в існуючих монастирях жеврів вогник чернечого життя: добромисно налаштовані їх насельники, які все-таки складали більшість, позбавлені духовного керівництва, позбавлені нормальних духовних, а часто і матеріальних умов існування, серед постійних переслідувань, спокус, скорбот, наклепів і зневаги, як могли, наслідували святоотцівське вчення про чернече життя, зберігаючи вірність ідеалам чернецтва, що в кінцевому підсумку і врятувало монастирі. Чудом Божим у таких обителях, як Псковські Печери, Глинська пустинь та Троїце-Сергієва Лавра явилося старчество. Подвиг життя в монастирях в ті роки воістину був безкровним, а часом і кривавим мучеництвом.

Крім монастирів, чернече життя існувало на парафіях. Ченці і черниці навіть об'єднувалися в невеликі громади і жили або при храмах, або купували хати. Були поширені таємні постриги. Таких ченців було набагато більше, ніж насельників в обителях. Хоча за ними постійно велося стеження, вони все ж відчували менший тиск з боку світської влади. Тому їхнє духовне життя було здоровішим. У ті роки мало хто з видатних пастирів, яких можна було б назвати старцями, переважно ніс своє служіння на парафіях.

Коли після «перебудови» і згодом закономірного падіння агонізуючого комуністичного режиму стали знову відкриватися святі обителі, туди призначалися насельники з тих монастирів, які існували за часів комуністичної влади. До того ж, не завжди кращі. Єпархіальні Преосвященні і настоятелі обителей неохоче розлучалися з хорошими насельниками, справді потрібними їхнім монастирям. Парафіяльні ж ченці не поспішали вступити в заново відкриті монастирі та скити, а багато хто з тих, хто вступили, незабаром ішли звідти, не побачивши для себе користі і зіштовхнувшись із труднощами, не завжди виправданими з духовної точки зору.

Зараз наша Церква має кілька сотень обителей, більшість із яких існує п'ять — вісім років. Майже всі вони не влаштовані, відчувають велику матеріальну потребу. Ще більше духовних проблем. Насельниками їх в основному є неофіти, які мають дуже приблизне уявлення про чернече життя, чи люди похилого віку, які йдуть у монастирі не завжди тільки за бажанням чернечого життя. Вчити їх нікому, вчителі — cкорботи.

Хоч який би був глибокий занепад чернецтва перед революцією, він незрівнянний із тим, що ми маємо зараз. Дай Боже нашим монастирям повернутися хоча б до того стану, в якому вони були в XIX столітті, повернутися, докласти зусиль і не повторити тих помилок, унаслідок яких Господь допустив закриття монастирів.

Тільки при поверхневому погляді можна не зрозуміти і не оцінити всіх труднощів відродження сучасних обителей. Такий погляд здебільшого мають миряни, які з великою легкістю беруться судити і тлумачити про такі високі предмети, як старчество і чернецтво. Ще святитель Ігнатій писав про свій час: «Нині деякі розпалені верхогляди, навіть зі світських, беруться за підтримання чернецтва, не розуміючи, що воно — велика Божа таємниця. Спроби таких людей смішні та жалюгідні: вони викривають їхнє глибоке незнання і доль Божих, і діла Божого. Такі розумники і ревнителі що не зроблять, та все на шкоду. Помітно, що древній змій перетворює їх на знаряддя примноження в монастирях життєвого багатоопікунства і піддячого характеру, чим рішуче знищується дух чернецтва, сповнений святої простоти. Треба підкорятися самим попущенням Божим». Монастирі повинні відроджувати ченці. Тільки вони можуть повністю зрозуміти і оцінити проблеми цього відродження і щось зробити реально.

«Не передбачаю, за духом часу і взагалі за моральністю всього народу, щоб могло бути відновлення Церкви в прадавній красі її, так само, як і чернецтва. І треба буде визнати великою милістю Божою, якщо не буде незабаром будь-якого тяжкого удару на монастирі», — пророкував в XIX ст. свт. Ігнатій.

За існуючих умов відродження обителей здається майже неможливим. Воно справді неможливе людськими засобами. Єдиний Всемогутній Господь, який насадив чернецтво, який зберіг його в роки жорстоких гонінь, сильний відродити чернецтво у всій його первозданній красі, якщо це буде Йому угодно. Оскільки повноцінне чернече життя неможливе без справжнього духовного керівництва, Господь, якщо буде Його свята воля, свого часу відновить і старчество, для якого не досить тільки чернечого постницького подвигу, необхідна перш за все Божа благодать.

Кожен із нас, якщо може, хай внесе свою лепту у відновлення обителей — матеріальну чи духовну. Не в нашій волі відродження старчества, але в нашій волі всіляко сприяти цьому; перш за все — виконанням євангельських заповідей, а для тих, хто може і хто на це поставлений Богом, — створенням умов для цього відродження.

Нині, може бути, як ніколи, жнива багато, та робітників мало (Мф. 9, 37). Будемо ж молитися Володареві жнив, щоб Він послав духоносних старців-подвижників на ниву Свою.

«Іонинський Листок» № 9 (338) Свято-Троїцького Іонинського чоловічого монастиря