• Русский
  • Українська

Архімандрит Лазар (Абашидзе): «Про чернецтво» (Частина III)

Частина II

Отже, сьогодні, як ніколи, люди зачаровані й заполонені світом, податливі на всі його спокуси; а чернецтво нині, як ніколи раніше, вимагає більшого віддалення від цього світу, який люто ворогує проти Христа. Виходить, тепер особливо ретельно треба вивіряти себе, перш ніж кинути виклик світові, не довіряти своїй палкій, часто розпаленій марнославством ревності. Чи вистачить нам інтересу й любові до духовних занять, до молитви, до читання й вивчення писань отців, до внутрішньої роботи над нашим серцем? Чи наситять ці заняття й зацікавлення те величезне воїнство душевних сил і потреб, які вивільняться й будуть бродити без діла, коли ми заберемо їх від світської діяльності?

Скільком силам душі знаходить застосування у житті сімейний християнин у миру! Він увесь захоплений чималими й корисними для душі турботами, які й смиряють його, і вчать милосердя, і не дають зледащіти, зосереджують волю, оживляють, цілеспрямовують його діяльність, захищають від нечистих помислів, відводять від егоїзму. Сімейні скорботи, тяготи, переживання вчать його гарячій молитві й стяжанню допомоги Божої, спонукають шукати вирішення цих труднощів у Церкві, через церковне життя. Усі сили його напружені, йому не можна розслабитися, зледащіти, інакше він відразу згрішить, відразу ж пізнає своє відхилення від правильного настрою. В монастирі ж християнин не має всіх цих турбот і труднощів: він може бути набагато вільніший і спокійніший, він захищений монастирським начальством і братією і від зайвих думок про діставання їжі й одягу, і від небезпеки тяжко згрішити; без особливої напруги він може вести цілком благопристойне життя, просто влитися в загальний ритм. Але якщо при цьому він не зацікавиться духовними предметами серйозно, глибоко, не займеться багатою внутрішньою роботою над своїм серцем, тобто не почне по-справжньому чернече життя, то всі його незайняті сили душі будуть нудьгувати, почнуть затаювати гріховні злі прагнення. Почнуться зриви, нарешті підніметься сильна внутрішня брань, буде найпоганіший настрій: усе порожньо довколо, все тужливо, все ненависно. Прийдуть і лінощі, себежаління, і блудні помисли, туга й розпач, розслаблення всіх внутрішніх сил. Тому є велика небезпека, що в багатьох тих, які живуть у монастирі не за духом чернечим, пристрасті не применшаться, а значно розростуться, може зовсім зіпсуватися характер, розладнатися психіка. «И восторженность и раздражительность могут усилиться от жительства в монастыре», — говорить єпископ Ігнатій.

«Все желающие стяжать страх Божий, — говорить прп. Іоанн Ліствичник,- должны всею силою подвизаться, чтобы в сем училище добродетели вместо добродетели не приобрести лукавства и злобы, хитрости и коварства, пронырливости и гнева; ибо это случается, и не должно тому удивляться. Пока человек остается простолюдином, работником на корабле или земледельцем, против него не столь сильно и враги царя вооружаются. Когда же видят, что он взял печать царскую и щит, меч, оружие и лук, и оделся в воинскую одежду, тогда скрежещут на него зубами и всячески покушаются убить его. Итак, дремать не должно».

Багато найшкідливіших пристрастей і нахилів можемо ми розвинути в собі, примножити, живучи в монастирі, якщо не зустрінемо там досвідченого ченця, який би міг відкрити нам цю складну, дуже тонку, таємну науку про духовну боротьбу з пристрастями. А якщо цієї боротьби не буде, якщо ми будемо задовольнятися тільки зовнішнім благочестям, зупинимося на мінімумі, все наше чернецтво зведемо до щоденної виплати Богові декотрої данини, оброку, що полягає у вистоюванні на молитві, читанні келійного правила, деякої помірності в їжі, несенні послуху й інших зовнішніх трудах, але при цьому не будемо очищати серце, не будемо берегтися духу миру, духу ледарства, веселощів, неуважності і т.д., — то монастир не вилікує нас, а зробить зовсім хворими, розслабленими, розвине в нас безліч дрібних злобливих вольностей, не вижене пристрасті, а вжене їх усередину, поглибить, зробить таємнішими, важковиліковними. Не бачачи й не розуміючи своїх сердечних бажань, не вміючи розрізнити добро від зла в тайниках своєї душі, ми можемо особливості монастирського життя сприйняти спотворено, перекручено, ще розвинути свої хвороби.

Так, наприклад, чернецтво вчить нас забути про всіх родичів, узагалі залишити турботи про інших, залишитися наодинці з Богом, всю увагу спрямувати на спасіння душі своєї. І от, неправильно сприйнявши цю настанову, виправдовуючись тим, що чернець має думати тільки про себе, але забувши, що ми повинні вважати себе гіршими й нижчими за всіх, бути усім слугою, можна розвинути в собі страшний егоїзм, жорстокість, немилосердя, навіть ненависть і гордовитість до всіх людей. А це буде здаватися нам аскетичним духом, буде радувати й тішити серце, яке начебто знехтувало світ і все те, що у світі. Насправді ж усі наші думки й інтереси можуть закрутитися навколо нашого «я». Ми вдень і вночі будемо прислухатися до якихось своїх внутрішніх відчуттів, настроїв, порухів, до кожного шереху й тремтінню в собі, створимо зі свого душевного світу кумира, будемо поглинені увагою до нього, будемо вивчати його, проводити психологічні вправи, виявляти приємне й неприємне, шукати їхню причину — і вважати все це самодокопування тонкою духовною роботою. Але це є протилежність тому, що заповідане нам Господом,- отвергнись себя, возненавидь душу свою, погуби душу свою ради Господа /Мк. 8, 34; Л к. 9, 23; 14, 26; 17, 33; Ин. 12, 25/.

Дослухатися до себе — це зовсім інше, це якраз переступити, безжалісно потоптати свої «приємно» і «неприємно», «подобається» і «не подобається», свої манірності й кокетства, розжаліти себе, розтратити в Ім'я Боже. Також під виглядом вивчення тонких духовних предметів, глибокого дослідження Св. Писання ми можемо віддаватися високодумству, розвинути в собі гордісну, безжиттєву, гордовиту вченість. Під виглядом чернечої простоти й прямоти у стосунках з людьми можемо розвинути в собі брутальність і зухвалість. Під приводом оберігання почуттів від суєтності, зайвих турбот, залишення всього житейського заради вищого творення — молитви — ми можемо догодити своїм лінощам та інертності, розвинути неохайність і розслабленість. Під виглядом чернечої строгості, стриманості, мовчазності, усамітнення — можемо розвинути жовчну похмурість, озлобленість, презирство й здичавілість. Стверджуючи, що все гарне треба робити таємно, непомітно, а зовні поводитися навіть непринадно, почасти юродствувати, ми можемо зовсім розпуститися, спочатку зовні, потім і внутрішньо, і почати проводити життя зовсім у мирському дусі. Під виглядом смиренномудрості, визнання себе немічними, під виглядом тверезого погляду на свої слабкі сили можемо взагалі залишити труди чернечі й жити абияк. Або ж під виглядом турботи про спасіння людей зайнятися місіонерською діяльністю, піти в світ і там із зарозумілістю, гордістю, напускною благочестивістю, вчити направо й наліво, мудрувати, молитися за всіх, вважати себе майже рівними апостолам. І багато подібних перекручень можуть відбутися в монастирському житті, якщо християнин, який прийшов у монастир, не знайде там серйозного ставлення до чернечої науки й до того ж сам буде позбавлений того тонкого слуху або смаку, за допомогою якого міг би розрізняти справжнє, струнке, здорове від неправильного, хворого, потворного.

У наш час для кожного охочого стати ченцем основним нещастям і труднощами є саме те, що дуже рідко йому зустрінеться душа, яка співчуває й по-справжньому дбає про істинне чернецтво. Та й у самому чернечому середовищі він знайде багато людей випадкових, багато людей у чернечих одежах, але зовсім далеких від чернечого духу, часто душевнохворих, спокушених. Стан сучасних монастирів — дуже слабкий, ченцеві тепер найчастіше необхідно самому розпалювати в собі й підтримувати ревність, смак до духовних трудів.

Ще преподобному Пахомію Великому, засновникові общежительного чернецтва в IV столітті, Господь відкрив, що настане час, коли віра ослабне і пороки посиляться. Недбальство й пристрасть до чуттєвих благ будуть відрізняти ченців того часу. Духовний морок посилиться. Вони будуть боротися один з одним за володіння мирськими благами. Справжніх подвижників буде дуже мало. Вони не будуть мати наставників. Самі себе вони повинні будуть збуджувати до творіння добра, до віддалення від зла. Звичайно, їхні подвиги будуть мати мало ціни в порівнянні з подвигами перших ченців. Однак вони здобудуть нагороду нарівні з першими, тому що їм доведеться чимало страждати від важких для ченців умов сучасного їм життя.

Авва Антоній говорив про останнє чернецтво: «Наступит некогда время… в которое монахи оставят пустыни, и вместо вертепов и хижин, которыми усеяна пустыня, они воздвигнут, стараясь превзойти одни других, великолепные здания, препирающиеся пышностью с царскими палатами. Вместо нищеты вкрадется стремление к собранию богатства; смирение сердца превратится в гордость; многие будут напыщены знанием, любовь иссякнет; вместо воздержания явится угождение чреву, и многие из монахов озаботятся о доставлении себе изысканных яств не менее мирян, от которых они будут отличаться только одеждою и клобуками».

Єпископ Ігнатій говорить про стан сучасних йому монастирів: «Ныне ослабевшее христианство приготовляет и доставляет соответственно своему (!) состоянию слабых монахов… Ныне вступление сохранившего неиспорченным здоровье, способного к монастырским подвигам — редкость! Наиболее вступают слабые, поврежденные по телу и душе; вступают наполнившие память и воображение чтением романов и других подобных книжонок; вступают пресытившиеся чувственными наслаждениями, получившие вкус ко всем соблазнам, которыми ныне преисполнен мир; вступают с закореневшими порочными навыками, с совестью притуплённою, умерщвленною предшествовавшим образом жизни, при котором дозволялись все беззакония и все обманы для прикрытия беззаконий. Для этих личностей борьба с собою очень затруднительна. Затруднительна она и по причине укоренившихся в них порочных навыков, и по причине утраты искренности, по неспособности к ней. По этой же причине затруднительно и наставление их. Вступили они в монастырь, сняли мирские одежды, облеклись в черные одежды иноческие; но навыки и настроение, полученные в мирской жизни, остались с ними и, пребывая неудовлетворенными, приобретают новую силу. Греховные навыки и настроения тогда только могут ослабеть, когда обладаемый ими действует против них исповеданием их и борьбою против них по указанию Слова Божия. В противном случае, лишь представится проголодавшемуся навыку, сохранившему всю власть над человеком, удобство к удовлетворению себя,- он выполняет это с жадностью, с исступлением». Тот же отец говорит: «В наше время монастыри находятся в ужаснейшем положении, и многие хорошие люди, вступив в них без должного приготовления, расстроились и погибли».

* * *

Усе сказане має змусити нас серйозно розцінити свої спонукання до прийняття чернецтва. Адже й Сам Господь Ісус Христос у святому Євангелії велить чинити це; ось слова Його, які більше за всіх можуть стосуватися саме того, хто приходить у монастир для вступу на чернечий шлях: если кто приходит ко Мне и не возненавидит отца своего и матери, и жены и детей, и братьев и сестер, а притом и самой жизни своей, тот не может быть Моим учеником; и кто не несет креста своего и идет за Мною, не может быть Моим учеником. Ибо кто из вас, желая построить башню, не сядет прежде и не вычислит издержек, имеет ли он, что нужно для совершения ее, дабы, когда положит основание и не возможет совершить, все видящие не стали смеяться над ним, говоря: этот человек начал строить и не мог окончить? Или какой царь, идя на войну против другого царя, не сядет и не посоветуется прежде, силен ли он с десятью тысячами противостать идущему на него с двадцатью тысячами? Иначе, пока тот еще далеко, он пошлет к нему посольство просить о мире. Так всякий из вас, кто не отрешится от всего, что имеет, не может быть Моим учеником (Лк. 14, 26 -33).

Отже, сядемо й поміркуємо: чи можемо ми по-справжньому відмовитися від усього, що мали й могли мати в світському житті. І якщо побачимо, що ще дуже любимо те життя, що недостатньо в нас ненависті до світу, недостатньо любові до Бога й самовідданості, то оберемо краще сімейне життя в миру, не будемо викликати на смертний бій царя-миродержця.

Частина IV