• Русский
  • Українська

Архімандрит Іона (Черепанов), протоієрей Костянтин Курбанов: «Два шляхи спасіння»

Хтось із отців сказав, що якщо в юнака ніколи не виникало думки піти в монастир, то в його духовному житті щось не так. У певний момент будь-якого молодого християнина відвідують думки про вибір життєвого шляху. І навіть якщо ти вже визначив, що твоє покликання — створити сім'ю і монастир не для тебе, буває, що дні та роки минають в очікуванні єдиної, але нічого не змінюється… І ти розгублено думаєш, чи не помилився у своїх сподіваннях, сумніваючись, боячись «не впізнати» своє справжнє кохання, переплутати його з якимсь скороминущим захопленням…
Про свої сумніви кореспондент журналу «Отрок» поговорив з двома священиками — протоієреєм Костянтином Курбановим і архімандритом Іоною (Черепановим), намісником київського
Свято-Троїцького Іонинського монастиря.

— Отець Костянтин, чи є «критичний» вік, коли людина повинна остаточно визначитися з вибором життєвого шляху — одружитися їй чи піти в монастир? Чи визначатися можна все життя?

— В юності кожна людина намагається осмислити життя, зрозуміти, яке воно. Початком християнського осмислення життя є розуміння того, що життя — невпинний подвиг. Хоч що б ти вибрав, чернецтво чи шлюб, важливе розуміння, що це життєвий подвиг, через який ти служиш Богу від початку і до кінця. Лише усвідомивши це, варто обдумувати вибір життєвого шляху.

Чернецтво — шлях обраних. Якщо в юному віці людина замислюється про чернечий подвиг, то, звичайно, вона має до цього особливу прихильність. Порядок чернечого життя обов'язково передбачає випробування, коли духівник стежить за корисністю аскетичного життя для юнака. Всі знають, як трагічно закінчується життя тих людей, які йдуть у монастир, керуючись якимось романтичним поривом, і потім не витримують очевидної жорсткості тих абсолютних вимог, які висуваються до чернечого життя. Перші християни були дуже віддані Богові, але згодом, коли Церква стала залучати до себе все більше і більше людей, такого суворого ставлення до життя вже не було. Церква стала Церквою людей, які прагнуть до святості, а не Церквою святих, як справедливо говорили про себе християни перших століть. Господь так улаштував, щоб монастирі стали світочами досконалого способу життя і були орієнтирами для людей, котрі тільки стають на шлях святості. Від розуміння великого значення чернецтва в багатьох серцях, які люблять Бога, загорається бажання служити Христові, але насправді аж ніяк не всі духовно схильні до того, щоб стати на цей досконалий шлях. Зазвичай, духівник не відштовхує людину, яка прагне до чернецтва, але з'ясовує, чи справді від Бога її прагнення і чи готова вона до цього шляху — чи, побувши якийсь час на вихованні в монастирі, юнак піде і виконає свій християнський обов'язок іншим чином. А це — сімейне життя.

— А коли ти маєш право вибрати цей шлях?

— Тут річ не у віці. Я вже говорив, що головне — усвідомлювати серйозність християнського життя, розуміти, що в ньому не може бути компромісів і зради. Неправильний приклад світу показує нам легковажне ставлення до шлюбу, коли люди, керуючись своїми емоціями, не хочуть нести ніякої відповідальності. Для того щоб будувати сім'ю, християнин мусить мати досвід перемоги над своїми пристрастями. Коли людина вміє володіти собою, тоді можна подумати і про створення сім'ї. Зараз дуже важко визначити вік душевної зрілості. Є досить осмислені шлюби, укладені у віці 18 років, але з іншого боку, є люди, які до 25 років залишаються повністю інфантильними, абсолютно не готовими до шлюбного життя. Про зрілість свідчать вчинки людини, її готовність нести відповідальність, виконувати свої обіцянки, хоч як би це не було важко. Якщо такий досвід є, то, звичайно ж, ця людина здатна до розвитку такої складної структури, як сім'я.

Багатьом юнакам приходить час одружитися, і вони неспроможні утримувати свої емоції. Розчарувавшись у шлюбі, люди шукають причину руйнування взаємин — «не зійшлися характерами», але насправді відбувається розчарування не в конкретній людині, а в ставленні до справи, за яку ти взявся. Чи можна братися за створення сім'ї, коли ти не знаєш законів шлюбу, що спрямовані на дбайливе зберігання взаємної любові?

Життя людини, яка стала на цей шлях подвижництва, докорінно змінюється. Стільки потрібно проявити терпіння, мудрості! І це неможливо зробити поза Церквою, без поради і допомоги духівника. Зрозуміло, що сама людина про себе остаточного висновку зробити не може. Якщо це православна родина, необхідно також порадитися з батьками — не тільки духовний отець всьому мірило.

— Як відрізнити кохання від закоханості?

— Абсолютна більшість християн, як юнаків, так і дівчат, можуть скласти гідну пару, якщо вони мають тепле ставлення одне до одного. Той, хто вважає, що люди можуть стати подружжям, якщо вони «закохані» один в одного, — помиляється, бо слово «закоханість» вигадане людьми, які по-справжньому не прагнуть любити.

Те, що називають закоханістю, може бути лише початком взаємин, але без продовження в цій жертовній любові вона залишиться безплідною і буде тільки самообманом. Точніше сказати, що закоханість може бути присутня у взаєминах, але справжнє почуття набувається подвигом, самозреченням і жертовністю. Крім того, буває, що «закоханістю» виявляється просто жагучий потяг, плоди якого для християнина руйнівні. Для християн суттєво в створенні сім'ї зберігати теплоту взаємин, про які ми говорили, розвивати, здобувати любов, за словом Апостола. Люди, які йдуть один до одного, по-християнськи зростають у любові; навіть зовнішня краса розкривається в подружжі, коли вони живуть справжнім християнським життям, коли починають все любити один в одному. І це, звичайно, відбувається тільки поступово.

— Чи слід шукати собі обраницю виключно в православному середовищі? А раптом юнак полюбив не християнку?

— Такі випадки трапляються… Але ось що важливо розуміти: любов, яка «нечаянно нагрянет», — це, безумовно, вигадка світу. Ти дозволив собі полюбити нехристиянську дівчину? Чи знаєш, на що йдеш? Найчастіше буває так: коли дівчина спілкується з юнаком-християнином, спочатку вона виконує те, чого він чекає від неї, а після заміжжя повертається до свого звичного способу життя. Святе Письмо велить нам вибирати супутника життя зі свого середовища, і це дуже мудро. Молода людина повинна усвідомлювати, що сім'я — це не ложе романтичного кохання. Перш за все сім'я — це будівництво тих взаємин, що стануть основою, кораблем, на якому ми пройдемо весь жах випробувань, відпущених кожному християнину в його житті. Подружжя — це взаємні помічники. Чи буде твоя обраниця помічницею у найтяжчих випробуваннях, чи йтиме вона разом з тобою у правильному напрямку?

— Що означає «йти в правильному напрямку»?

— Розглянемо, наприклад, хто більш правий: матір, яка має добре серце, все прощає своїм дітям і дозволяє їм жити брудним життям, чи «сувора» матір, яка пам'ятає, що життя на землі — це лише переддень істинного, вічного життя, і яка ні за що не дасть своєму синові померти для майбутнього життя гріхами сьогоденними?

Як важливо обрати по-справжньому добру матір своїм дітям і справжню помічницю, подругу і супутницю собі! Тоді, коли трапиться чоловікові заблукати в бурхливому морі духовного життя, дружина стане йому компасом — якщо свого часу правильно зроблено вибір. Ось про що повинен думати християнин, коли він вибирає собі супутницю.

І ще один суттєвий момент: християнину дуже важливо радитися з духовним отцем з приводу своєї обраниці. Люди бувають несхожі характерами, устремліннями, іноді вони досить необдумано, мрійливо налаштовані. Найзручніше помітити це з боку, і як добре, якщо зробить це людина духовно досвідчена! Я, будучи духівником, не маю права наказувати, наполегливо вчити їх від імені Церкви — вони, врешті-решт, мають свободу і право вибору. Але коли я бачу подібні помилки, можу молитися за них, намагаюся допомогти, воцерковити, направити їх, щоби вони утворювали свою сім'ю на засадах християнської моралі.

— А чи може людина залишитися одна?

— Це буває дуже рідко, і це непрості випадки. У юному віці слід орієнтуватися на життя в шлюбі або в чернечому постригу. Але якщо людина не зважилася ні на один із цих подвигів, то нехай вона живе чисто, по-християнськи, виконуючи свій обов'язок православної людини. Життя людини містичне, і якщо Богові угодно, Він все вкаже свого часу.


На запитання, щодо вибору чернечого шляху, відповідає головний редактор «Отрок.ua», намісник київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря архімандрит Іона (Черепанов).

— Отець Іона, що ж все-таки керує людьми, коли вони приймають чернецтво? Для чого людина залишає звичний спосіб життя і живе за зовсім іншими законами, зовсім іншими правилами, на відміну від більшості людей навколо?

— Преподобний Іоанн Ліствичник говорить, що є три причини, за якими доречно йти в монастир. Це може бути бажання досягти Царства Небесного, коли людина, подібно до євангельського збирача перлин, зрозуміє, що нічого ціннішого немає і за Царство Небесне вона згодна віддати все. Це може бути яскраве, пекуче усвідомлення своєї гріховності та бажання в покаянні оплакувати перед Богом свої гріхи. Це може бути любов до Бога, готовність віддати Йому все своє життя, піти за Ним будь-куди. Інший древній отець говорив: хто не усвідомлює, що в світі існує тільки він і Бог, не може бути монахом. Тобто чернецтво у своїй граничній глибині — це життя один на один із Богом, коли всі інші люди, всі події світу стали несуттєвими, розтанули за обрієм.

Звичайно, деякі обирають чернецтво з інших причин: хтось захоплюється тією повагою, якою оточені ченці, хтось шукає душевного комфорту, хтось утікає від проблем, хтось із неофітським завзяттям прагне «стати святим по максимуму», ще хтось вважає себе духовно розвиненим і обдарованим і тому гідним чернецтва. Всі ці та подібні причини не здатні довго підживлювати чернечий подвиг. Людина, яка з таких причин прийняла чернецтво, або зіткнеться з нездоланною кризою свого ставлення до чернецтва, або ченцем стане тільки зовні. Втім, той самий преподобний Іоанн говорить, що знав таких ченців, які залишили світ із нечистих міркувань, проте пізніше змінили своє ставлення до чернецтва на правильне. Милостивий Господь чекає, яким буде кінець їх чернечого подвигу.

— Багато мирян вважають, що в монастир ідуть від нещасливого кохання чи життєвих негараздів. Чи так це?

— Не варто йти у монастир від нещасливого кохання. Зробивши один красивий жест, грюкнувши на прощання дверима, доведеться залишитися за дверима на все життя один на один із самим собою. Не маючи тієї любові до Бога, яка в чернечому усамітненні бачить не тугу і не самотність, а перебування з Богом, людина не стане справжнім монахом. Не варто тікати в монастир від життєвих негараздів. Без подвигу, без несення скорбот неможливо спастися ні мирянину, ні монахові. Якщо хтось сподівається в монастирі не мати скорбот, він помиляється.

— А все-таки бувають такі випадки?

— Буває, Господь через різні обставини відкриває Свою волю, веде людину до чернецтва. Але тільки якщо вона через нещастя та скорботи зрозуміє, що все, що їй потрібно в житті, — це Бог, тільки тоді є сенс йти в монастир. Але якщо нещасливе кохання штовхає її до чернецтва наче до якогось гарного віртуального самогубства, театрального жесту, то не буде з неї справжнього ченця.

— Майже кожна молода людина мріє про чернецтво, дізнавшись про велич і красу цього служіння, але мало хто в результаті дійсно присвячує цьому своє життя. Як зрозуміти, чи під силу тобі чернечий подвиг?

— Не слід роздумувати, під силу чи не під силу. Своїми силами — не під силу. Потрібно зрозуміти, закликає чи не закликає Господь до чернецтва. Можна запитати у відповідь: а як зрозуміти, що саме ця дівчина і є та, з якою потрібно пов'язати все своє життя? Це таємниця внутрішнього життя людини. Кожного Господь закликає по-своєму. Головне, бути чесним перед судом власної совісті, прислухатися до обставин життя, до слів духівника, молитися Богу, щоб Він відкрив Свою волю. І Господь не залишить без відповіді жодного з тих, хто щиро до Нього звертається.

Розмовляв Дмитро Дзядик
Фото Михайла Масленнікова та Анни Ольшанської

Журнал Свято-Троїцького Іонинського чоловічого монастиря «Отрок.ua»