• Русский
  • Українська

Ігумен Лонгин (Чернуха): «Люди в чорному»

Православ'я — монахо-любна релігія. Ченці оточені ореолом таємничості, пошани і преклоніння. Але що відбувається всередині цього ореолу? В чому полягає подвиг ченців? Як вони будують стосунки з іншими людьми? Чи дивляться вони телевізор? Про це та багато чого інше ми розпитали ігумена Лонгина (Чернуху), насельника Києво-Печерської Лаври.

— Є такий стереотип: до монастиря ідуть від нещасливого кохання, від розчарування в житті, від розбитих надій — загалом, тікають від дійсності. Що на це можна відповісти?

— Я думаю, що такий стереотип склався під впливом романтизму. Цьому напрямку етичної та філософської думки в європейській культурі у XVIII–XX століттях властивий якийсь драматизм і пристрасність, взагалі крайності людської натури. Як правило, послідовники романтизму погано розуміли духовну сутність чернецтва. Воно сприймалося ними трагічно, і йому протиставлялося сповнене яскравих фарб і пригод життя. А відхід до монастиря — це була своєрідна смерть людських надій, в кращому випадку оточена ореолом загадковості й смутку.

Насправді в православній традиції правильне ставлення до чернецтва полягає в чіткому розумінні того, що це шлях постійної внутрішньої боротьби, подолання свого егоїзму. Це дуже динамічне внутрішнє життя, своєрідний подвиг. І тут нудьгувати не доводиться. Я не кажу про відхилення в духовному житті, наприклад, коли людина впадає у відчай.

Щоправда, не можу й запевняти, що в монастирі ніхто не може опинитися саме з тих причин, які Ви перерахували. Людські історії бувають дуже різними. Мені відомий випадок, коли до Лаври прийшов молодий чоловік через несформовані стосунки з дівчиною. Він в одну мить залишив престижну роботу та опинився серед послушників, при цьому нічого не знаючи про характер монастирського життя. Хлопець із усіх сил намагався сумлінно виконувати будь-який послух, хоч який би йому доручили, але з часом зрозумів, що розлад в особистому житті — не привід до відходу в монастир. Зараз він одружився, у нього чудова дружина. Але монастирський період свого життя він згадує з вдячністю Богу. Все-таки він не впав у відчай через життєві невдачі, не загуляв, не запив, як це часто буває в подібних ситуаціях. У більшості відомих мені випадків чернецтво приймали через тверде переконання в тому, що в іншому стані людина не зможе максимально послужити Богу та ближньому, у всій повноті розкритися як християнин у виконанні Божественних заповідей. Таке внутрішнє переконання важко описати і висловити словами. Але це не емоції, а саме осмислення, знаходження свого місця в цьому житті.

— Чи немає спокуси за своїм прагненням до чернечого життя угледіти якусь обраність, вважати себе особливим, богообраним?

— Спокуса є. Ніхто повністю не застрахований від самообману і безглуздя. Але тут треба розуміти, що всі християни вже обранці Божі. А ця обраність дає не стільки привілеї, скільки відповідальність і обов'язки. І ще потрібно пам'ятати, що «сила Божа в немочі звершується», що «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать».

— Що обіцяє монах при постригу?

— Чернець дає обітницю нестяжання, послуху і цнотливості. Нестяжання — це подолання любові до матеріального, до розкоші, смирення плоті, уміння задовольнятися необхідним. Послух — це придбання смирення через послух настоятелеві, духівнику і братії, це подолання свого «Я», придбання внутрішньої тиші та миру. Цнотливість проявляється у тілесній чистоті, чистоті думок і почуттів, відсутності неправди та лицемірства, у великодушності й шляхетності.

— Чим подвиг монаха відрізняється від подвигу будь-якого християнина, адже, за великим рахунком, нестяжання, послух і цнотливість заповідані всім християнам?

— В ідеалі в чернечому житті цей подвиг посилюється, набуває особливої гостроти. У народі існує така приказка: «Світло монахам — Ангели, а мирянам — монахи». Здається, це точне визначення різниці між ченцями і мирянами.

— «Померти для світу» за одну ніч, напевно, неможливо. Вмирати доводиться все життя?

— Треба вчитися вмирати. І для цього може знадобитися все життя. Пам'ятаєте історію, коли в монастирі помирав один старець високого духовного життя? Лежачи на смертному одрі, він проливав сльози. Братія з подивом запитала, чому старець так тужить, адже все своє життя він провів в покаянні. На це старець відповів: «Я ще й не починав каятися»…

— У чому полягає подвиг послуху? Чи можливий послух у наші дні?

— У наші дні послуху вчитися складно, тому що мало досвідчених духівників. Але й послушники дуже слабкі. Кажуть, що якби були послушники, то були б і старці. Для послуху необхідні глибока віра в Бога, сила волі, терпіння, розсудливість і смиренність. Іншими словами — працьовитість, сумлінність та скромність. Чи може бути послух у наші дні? Так, може. І я знаю таких людей. В усякому разі, в нашому монастирі вони є.

— Святі отці говорять не тільки про подвиг послуху, а й про чесноту розсудливості. Чи може чернець сьогодні бути в повному послуху в духівника, чи все ж таки повинен розсудливо підходити до благословінь?

— Якщо чернець вважає, що якась духовна особа, до якої він звертається за порадами і молитвами, справді його духівник, то він повинен бути у неї в повному послуху. Якщо ж стосунки більш умовні, тобто духовна особа — просто мудрий і досвідчений порадник (це, до речі, може бути і порівняно молодий священик або чернець (черниця)), то про повний послух тут не йдеться. Але хочу зауважити, що послух не виключає розсудливість. Просто в запитанні звучить протиставлення цих понять. Насправді й послух вимагає розсудливості, й розсудливість без послуху не здобути. Але в двох словах пояснити мені це складно, та й у самого не вистачає достатнього духовного досвіду.

— Навіщо ченцеві змінювати ім'я? Навіщо красивий чорний одяг?

— Інше ім'я та інший одяг повинні служити ченцеві нагадуванням про інше життя, яке він прийняв. Одночасно це й нагадування іншим людям про те, що є таке інше життя. Звичайно, тут може виникнути гординя, марнославство, самолюбування. Але ж диявол завжди намагається все спотворити, опошлити, зіпсувати… Крім того, форма організовує та дисциплінує, смиряє.

— Книжки, телевізор, інтернет — чи припустимий такий зв'язок із зовнішнім світом, якого чернець зрікся?

— Усе це способи передачі інформації. Тому все залежить від змісту інформації і мети її отримання. Якщо порушуються етичні норми, то це шкідливо та гріховно, і не тільки для ченців. Якщо ж інформація корисна для душі (а православний ресурс в інтернеті вагомий, існують православні телеканали та телепередачі, не кажучи про книги)-то чому б ними не скористатися? Але, з іншого боку, чернець може обмежитися лише невеликою кількістю книг, де викладені основи духовного життя і віровчення. Священицький сан ченця, особливо якщо йому доводиться спілкуватися з інтелігенцією чи працювати з молоддю, зобов'язує до того, що він повинен багато читати, орієнтуватися в питаннях культурного і суспільного життя. Водночас глибокий духовний настрій, почуття такту, батьківська дбайливість, простота і мудрість духівника бувають сильнішими і найпереконливішими за всі людські мудрування.

— А музика, кіно? Відпустка?

— Багато що залежить від рівня духовної досконалості ченця і характеру монастирського життя. Думаю, що кожен чернець повинен прагнути до того, щоб втішати свою душу лише псалмоспівами та словами Божественних та святоотцівських писань, а спокій знаходити в стінах своєї келії. Але часом класична музика чи хороший фільм можуть допомогти позбавитися від зневіри. Якщо під відпусткою розуміти можливість поправити своє здоров'я або з'їздити в паломництво (що теж може бути ліками від зневіри), то це цілком допустимо. Але при всьому цьому чернець повинен не забувати про скромність і стриманість.

— Як ченці будують стосунки з батьками, друзями?

— Однозначно відповісти не можу, адже різні бувають друзі й різне ставлення батьків до вибору їхніми дітьми чернечого шляху. Але зверну увагу на те, що монах повинен все-таки нести мир своїм близьким, втішаючи їх добрим словом, проявляючи терпіння і любов, хоч наскільки б далекими вони були від Церкви, і зобов'язаний за них молитися.

— Але ж не тільки близькі відчувають потребу в чернечому доброму слові — самі ченці теж люди. Чи мають вони право на душевні прихильності до рідних людей?

— У спілкуванні з рідними або близькими людьми чернець, звичайно ж, переживає почуття прихильності до них, але все-таки статус (і це не формальність, це важлива умова чернечого подвигу) вимагає деякої відстані. Це не відчуженість і не зневага. Це, швидше, духовна обережність і делікатність, адже рідним або близьким (а це можуть бути не тільки батьки, а й брати і сестри, діти, онуки) потрібно допомогти прийняти рідну для них людину в її іншому стані. Найчастіше це буває складно як для однієї, так і для іншої сторони. Проте тут нічого не вдієш: шлях обраний, і треба по ньому йти.

— Мабуть, існує кілька різних способів чернецтва. Одна річ — столичний монастир: проповідь, місіонерство, миготиш в телевізорі, статті пишеш. Інша — скит у непролазній глухомані: картопля, капуста і кози. Чи можливо відразу визначити свої здібності, щоб потім не переходити з монастиря в монастир? Чи в такій зміні місць немає нічого поганого?

— Не знаю, де більше потрібно мужності в подоланні спокус і несенні хреста: за написанням статті чи чищенням картоплі… Думаю, що хоч би яку роботу доводилося виконувати ченцеві — пасти кіз чи виступати на телебаченні — якщо він це робить заради ближніх і заради Бога, то в будь-якому разі буде духовна користь і для його душі, і для інших. Звичайно ж, вибираючи монастир, людина повинна враховувати свої здібності, щоб вона певною мірою відповідала особливостям життя цього монастиря. Наприклад, городянину буде важко пристосуватися до умов монастиря, який знаходиться десь у глибинці й приділяє багато часу послуху на полі або в корівнику. Тут він просто фізично може не потягнути. З іншого боку, чернець, більше звиклий до фізичної роботи, може впасти у зневіру, відчуваючи за собою брак знань і відсутність дару слова, які потрібні в монастирях, розташованих ближче до міських центрів. Але це більше стосується монахів, наділених священицьким саном. Я думаю, що коли є можливість, то добре б ченцеві час від часу змінювати фізичну працю з розумовою. А щодо «відразу визначити», то, перш ніж прийняти постриг, людина проходить період послуху. За цей час вона має розібратися і з’ясувати: чи підходить їй цей монастир чи ні, і взагалі, чи придатна вона до монастирського життя. Але якщо і виникає питання про зміну монастиря, то краще вирішувати його з духівником, а самочинно не вирішувати.

— А чи не краще було б улаштувати в православному чернецтві орден, як у католиків? Вчені сиділи б у бібліотеках, милостиві чинили добро, красномовні проповідували. Ченці спасали б душу, служачи своїми талантами на благо Церкви, і не було б такої плутанини з покликанням…

— Чернече покликання — це не вирішення питання, чим я буду займатися в монастирі. Хіба в католицьких монастирях не буває у монахів проблем із проходженням обраного ними шляху? Чернече покликання — це бути ченцем. А він повинен виконувати ту роботу, яка потрібна для монастиря. Якщо ж у нього для цього є відповідні здібності, то це чудово! А характер життя монастиря складається якось сам собою. Мені відомо, що на Афоні в деяких обителях ченці поєднують фізичну роботу з роботою в бібліотеці з перекладу древніх рукописів. Монастир — це не робоча організація, яка займається певною професійною діяльністю. Монастир — це сім'я, в якій можуть жити люди з різними обдаруваннями і талантами. Головне — щоб вони всі прагнули до Бога.

Розмовляла Катерина Ткачова

Журнал «Отрок.ua»