• Русский
  • Українська

Схиігумен Авраам (Рейдман): «Чернецтво в мегаполісі»

Ми звикли до того, що в містах чимало вулиць названо на честь монастирів, що колись там стояли. Втім, і до монастирських стін у центрі столиці та інших містах ми теж звикли. Але уявити їх діючими обителями, а не музеями — це вже непросто. Адже чернецтво, здавалося б, несумісне з автомобільним шумом і вітринами бутиків. Проте міські обителі відроджуються. Для чого існує і чим живе сучасне міське чернецтво, розповідає схиігумен Авраам (Рейдман), духівник однієї з найбільших руських обителей — Ново-Тихвинського жіночого монастиря Єкатеринбурзької єпархії.

Стереотипи мислення

Місто прийнято вважати осередком всіляких пристрастей і спокус, галасливим місцем, де неможливий розмірений ритм життя. І здається, що ченцеві, для якого головне — піст, молитва і роздуми про Бога, немає місця в мегаполісі. Однак це всього лише стереотип. Адже в наш час спокуси існують скрізь: і при міському способі життя, і при сільському, просто в місті їх трохи більше. Та й намагатися ділити чернецтво на міське та сільське, щонайменше, несправедливо. Погодьтеся, що і в селі можна метушитися і відволікатися на непотрібні роботи, — як можна проводити зосереджений спосіб життя і в столиці. Здавна в великих містах, де був не один монастир, духовне життя процвітало. Але і тоді, і тепер чернецтво в місті виконує особливу, місіонерську задачу. І це не тільки проповідь християнства, окормлення мирян, які шукають серйозного духовного життя, — це в першу чергу зразок християнського життя серед мирської суєти і міського поспіху. «Всіх люби, і від усіх біжи» — свідчить одне чернече прислів'я. Тому ченці все-таки уникають мирського спілкування і прагнуть до самоти. Але самота — не завжди відлюдництво, а спілкування — не завжди безпосередній контакт. Спільна участь у богослужіннях, створення благодійних установ, місіонерських курсів і дитячих притулків (як у нашому монастирі), проведення благодійних акцій — це теж спілкування і теж наша робота.

Колись давно монастир був інтелектуальним стрижнем суспільства. Саме в стінах монастирів формувалися багато суспільно-політичних ідей, створювалася література, розвивалося мистецтво. Сьогодні монастирі не претендують на таку роль. Проте в наших силах відродити церковне життя і церковне мистецтво у всій його красі. І треба визнати, що сьогодні легше і зручніше зробити це у великому місті. Не тільки тому, що місто дозволяє користуватися благами технічного прогресу, але й тому, що у нас часто виникає необхідність звертатися за допомогою і консультацією до професіоналів.

У нашій обителі ми займаємося відродженням іконопису, вишивання, церковного співу (знаменного і візантійського); у нас є греко-слов'янський кабінет. Сестри, що несуть послух у церковно-історичному кабінеті, збирають документи для прославлення святих Єкатеринбурзької єпархії і складають їхні житія. А от у сільській місцевості, а особливо в нашій країні, де християнство і чернецтво тільки відроджується, все це було б набагато важче.

Давати поради

І все ж першочерговим завданням монастиря залишається проповідь християнства. Правда, у багатьох одразу ж виникає питання: а чи може чернець знайти спільну мову з сучасним мирянином, тим більше городянином? І як чернець, що дав обітницю безшлюбності, зуміє допомогти у вирішенні сімейних питань, якщо сам не знає, що таке сімейне життя?

А якщо чернець теж городянин і теж недавно був мирянином? — заперечую я. Невже він не зрозуміє проблем і потреб сучасної людини, коли сам є частиною сучасного суспільства? Адже монах — це зовсім не інопланетянин, але людина, яка обрала інший, чернечий спосіб життя. Святитель Ігнатій (Брянчанінов) говорить, що істотна справа ченця є читання і молитва. Хто багато читає, той назідає не тільки себе, і при нагоді він може допомогти іншому.

Тому завдання ченця полягає не в тому, щоб думати, як знайти спільну мову з мирянином, але в тому, як поділитися тим, що він придбав в житті духовному. І монах повинен мати що сказати.

Спробую спростувати і тих, хто вважає, ніби монах не знає сімейного життя і, отже, не здатний дати слушної поради. Ця думка абсолютно невірна: досить згадати святого апостола Павла, який був несімейним, проте вчив і сімейних людей. А для тих, кому недостатньо і цього прикладу, додам, що в жіночих обителях духовенство може бути як чернечим, так і білим. Біле духовенство здебільшого веде сімейний спосіб життя, а тому аж ніяк не з чуток знає про його труднощі.

Чернечий шлях

Повторюся: суть чернецтва полягає у невпинному Богоспілкуванні, старанності до молитви, де б не знаходився чернець, в прагненні до досконалості (по святителю Ігнатію Брянчанинову). Саме це приводить людей в монастир, а зовсім не розчарування в житті і невдачі, як багато хто вважає. У монастир приходять самі різні і за віком, і за соціальним станом люди, і в більшості своїй вони енергійні і рішучі: адже для того, щоб обрати чернечий спосіб життя, необхідні в першу чергу саме рішучість і мужність. Коли мені ставлять питання про те, чи більш рятівний шлях ченця і чи для всіх він, то я відповідаю: «Чернецтво — для всіх, хто його бажає, але все ж це шлях небагатьох». І перш ніж обрати його, важливо озирнутися, подумати, чи готовий ти до цього. Адже зробивши вибір, треба буде зберегти вірність йому протягом всього свого життя і, за словами Спасителя, не озиратися назад, подібно дружині Лотові. Хотілося б застерегти тих, хто вважає, що монастир — місце, де можна врятуватися від труднощів і невдач. Це не так. Безумовно, чернецтво частково є легшим способом життя в тому сенсі, що рятує нас від мирських турбот і суєти. Але це набагато більш тяжкий хрест, ніж життя сімейне. І чернецтво, і сімейне життя — це хрестоношення. Але якщо людина йде в монастир тільки з тієї причини, що не хоче нести сімейний хрест, то він розчарується. Адже зваливши на себе хрест чернечий, він отримає не полегшення, а більші труднощі. Хоча якщо він буде ревно виконувати чернечі обіти, то одержить і більш благодатну розраду, і більший успіх в духовному житті.

Сьогодні в міські обителі все частіше приходять люди, які звикли до міських умов життя, тобто — до комфорту. Не бачу в цьому нічого поганого. Погодьтеся, що якби ми поставили всіх у суворі умови, то багато людей, зокрема немічні, хворі, змушені були б сказати, що чернецтво для них неможливе.

Сьогодні також нерідко можна почути голоси про те, що чернецтво взагалі пережило себе. Мовляв, традиція перервана, а общини, які складалися століттями, не можна створити за кілька десятиліть… І з цим я не погоджуся, бо чернецтво — це частина церковного життя. І тому говорити, що чернецтво пережило себе, — значить говорити, що Церковне Передання застаріло. Але цього не може бути! Можливо, чернецтво частково змінює свій спосіб життя, пристосовує його до сучасності, але воно не пережило себе — ні! Чернецтво передбачає внутрішню справу, тому воно не застаріє ніколи. Якщо чернецтва по суті не буде, то ні зовнішня сторона, ні усамітнення не принесе ніякої користі. І навпаки, якщо немає усамітнення, але є внутрішня безмовність, то тоді чернецтво залишиться самим собою і буде плідним навіть серед самих незручних суєтних обставин.

Фото Валентини Свистунової

Фома. Ru