• Русский
  • Українська

Ігуменя Любов (Нестеренко): «Про сучасне чернецтво»

— Матушка Любов, сьогодні існує безліч міфів і хибних думок, що стосуються чернечого життя. І це характерно не тільки для людей нецерковних, але й для деяких православних мирян. У чому ви бачите головне завдання сучасного чернецтва?

— Дійсно, міфів багато й усередині церковної огорожі. Найбільш розбіжною, мабуть, є думка, що монастир — це притулок нещасних людей, у яких не склалася доля, не вийшло створити сім’ю, мати дітей. Можливо, у них було якесь розчарування в житті, або їх спіткала важка хвороба, гнітить страх самотньої старості.  Насправді, це велика омана. І швидше за все, коріння цієї омани в тому, що сучасним людям важко піднятися над земними цінностями.
Адже всі зазвичай вважають щасливими лише тих, хто благополучний у життєвих питаннях. А святі отці говорять, що земне щастя — це тільки тінь вічних благ. Тому людям і буває важко зрозуміти, що справжньою причиною відходу від світського життя є тільки любов до Єдиного Бога.

Всім нам зрозумілі почуття людей, які люблять, хай це буде материнська любов або подружнє кохання. Люблячи, ми ладні долати заради іншої людини будь-які труднощі, сумуємо від розлуки з нею. Чому ж викликає здивування, коли чиєсь серце вражається любов'ю до Того, Хто, за словом Псалмоспівця, «красен добротою паче сынов человеческих»? Але ж прагнення це може бути таким, що людина ладна забути всі радості світу, ладна тільки з Ним єдиним розмовляти. І насправді, це природно для людської природи, адже людина до падіння постійно перебувала у спілкуванні з Богом. Тому немає нічого дивного в тому, що цей природній поклик Творця спалахує в серці.

Якщо говорити про суть чернецтва, основа його за всіх часів та сама, вона не змінюється. Чернецтво — це цілковита посвята себе Богові, в першу чергу це, звичайно, молитовне служіння. Для люблячої людини природно прагнути до іншої людини, чернець же прагне нестримно до Особи вищої, для ченця життя — молитва. Це істотна справа будь-кого з чернецтва. На цьому шляху є різні ступені. Все починається з покаянної молитви, коли людина відчуває свою незначність, свою гріховність, і молиться за себе. І це вже багато важить, адже людина допускається в покаянні висловлювати свої прохання перед Богом. Багато хто перебуває у ці справі все життя. Але є й ті, хто в міру очищення серця, в міру духовного росту досягають і високих молитовних станів — тоді людина стає здатною вмістити в серці всього Адама, підносити молитву за весь світ.

Відомий афонський подвижник старець Іосиф Ісіхаст писав: «Розумна молитва є моєю професією». І якщо говорити про сьогоднішній стан монастирів, то саме цю професію сьогодні потрібно відроджувати, як ніяку іншу. Ще до революції в російських монастирях не все було благополучним, спостерігалося ухилення від молитовного життя: монахів намагалися активно залучати до соціального служіння, до відкриття богаділень, притулків, бачили в ченцях непотрібних членів суспільства. Це питання гаряче обговорювалося на першому чернечому з'їзді, і кращі представники чернецтва однозначно висловилися за те, що необхідно відроджувати саме молитовне служіння. І якщо в той час це питання стояло настільки гостро, то тим більше зараз, після тієї катастрофи, яка спіткала Росію.

Потрібно розуміти, що перед нами, сучасними монахами, стоїть те саме завдання: повернення до святоотцівського вчення про розумне творення молитви й очищення серця. Без цього чернецтво втрачає свою сутність, своє обличчя, стаючи інститутом невизначеного призначення. І не треба засмучуватися від того, що це здається зовсім безперспективною справою. Святоотцівська традиція переривалася неодноразово. В XIII–XIV століттях відродження традиції умної молитви пов'язане з іменем прп. Григорія Синаіта, в XVIII столітті її відновником став старець Никодим Святогорець і його послідовники. Цю традицію успадкувала й Древня Русь. Преподобні Антоній і Феодосій Печерські, прп. Сергій Радонезький і сотні його учнів, прп. Ніл Сорський і його послідовники — ось найвідоміші імена цього «золотого ланцюга». Але й на Русі це творення знало періоди як свого розквіту, так і спаду. Наприклад, в XVIII столітті державні реформи завдали настільки істотних втрат російському чернецтву, що здавалося, воно вже навряд чи оговтається від їхніх наслідків. Але, як і в інші часи, знаходилися ті, хто брався за відновлення чернечих ідеалів. Завдяки прп. Паїсію (Величковському), а пізніше — його учням, чернецтво в Росії знову стало тим, чим воно покликане бути — «світлом для світу».

Можуть запитати, чим же корисний такий спосіб життя, коли людина самоусувається від активної діяльності, ніяк не впливає на світ, а тільки молиться? Але навіть якщо подивитися з погляду здорового глузду, з погляду сучасної філософії — ми надаємо можливість діяти іншим, усуваємося й цим полегшуємо для інших, якщо так можна висловитися, боротьбу за місце під сонцем. До того ж, таке самоусунення ченці поєднують із боротьбою проти гріха, прихованого в кожній людині, і тим самим зло у світі дещо зменшується. Ну й, нарешті, навіть продовжуючи міркувати в категоріях корисності, можна ще в одному побачити необхідність чернечого подвигу. Адже очищуючи своє серце, людина отримує здатність молитися за своїх близьких; серце того, хто молиться, розширюється настільки, що може вмістити «і всіх, і вся». Варсонофій Великий говорив, що сучасний йому світ тримається молитвою трьох людей, які благають Бога про прощення гріхів усього людства. Про що це свідчить? Про те, що ми звикли всі блага, якісь успіхи в громадському житті приписувати розумовим здібностям, талантам, труду, але насправді, можливо, люди благоденствують і світ утримується від загибелі молитвами лише декількох угодників Божих.

Тут же доречно згадати, що із середовища чернецтва нерідко з’являлися люди, які допомагали оточуючим своїм мудрим словом, порадою — бували старці, які духовно благотворили всій Росії. Чернецтво ж дає й самовідданих архієреїв, і чудових місіонерів, якими, наприклад, були прп. Герман Аляскинський,
свт. Інокентій Іркутський, свт. Миколай Японський. Хоча таке служіння світові й не є метою чернецтва, але воно — прямий прояв життя духу, очищеного подвигом: «Зажегши свечу, не ставят ее под сосудом, но на подсвечнике, и светит всем».

— Церковні історики відзначають, що, починаючи з кінця XVIII століття, жіноче чернецтво розвивається в Росії активніше за чоловіче. Ця тенденція зберігається й сьогодні. Як ви думаєте, із чим це пов'язано?

— Можливо, це пов'язано з тим, що останнім часом раціоналізм став панівною ідеологією, і він захопив людей, які ведуть активний спосіб життя. Такими, переважно, є чоловіки, а жінки піддаються цьому дещо меншою мірою. І хоча над ними посміюються як над істотами ірраціональними, але, можливо, саме завдяки таким особливостям жіночої природи, як орієнтованість на почуття, довіра до серця, жінкам легше підкорити свій розум вірі й втілити в собі християнські ідеали. Цим, мабуть, і пояснюється те, що сьогодні жінок у Церкві набагато більше. Чоловік зорієнтований на зовнішнє — на кар'єрні досягнення, він залежить від суспільної думки, а жінка щодо цього вільніша, на неї менше впливають сучасні наукові й навколонаукові погляди. Тому й зречення від світу для неї уявляється легшим.

Жіночій природі властиві такі дві якості, як сердечність і простота, і якщо вони не поховані під попелом страстей, то саме ці якості за сприяння благодаті Божої роблять людину «недалекою від Царства Небесного». Така особливість характерна не тільки для наших днів, це можна було спостерігати й у давні часи. Наприклад, не випадково, що при хресті Спасителя стояли жінки, у той час як чоловіки, апостоли, зі страху залишили Його й втекли. Воістину, «немощная мира избрал Бог» і сила Його «в немощи совершается».

Хоча, насправді, звичайно, не має особливого значення, скільки існує чоловічих і скільки жіночих обителей. Сьогодні, через якісь соціальні передумови ситуація така, потім вона може змінитися, адже сили для служіння Богові однаково має як чоловіча, так і жіноча природа. Не можна сказати, що хтось споконвічно більш-менш здатний, бо «несть мужеский пол ни женский», але у Христі — нове творіння.

— Чи є традиції Ново-Тихвинського монастиря, які ви прагнете відроджувати?

— Насамперед слід сказати про духовну традицію монастиря. На жаль, докладних відомостей про неї ми майже не маємо, тому що не збереглась повна історія обителі. У нашому розпорядженні лише сухі звіти — облікові книги, що докладно розповідають про господарське, а не про внутрішнє життя монастиря. Не зберігся також і устав. Але все-таки ми можемо сказати напевно, що монастир у цілому наслідував істинні святоотцівські традиції, тобто сестри, хоча, може, й не всі, знали про «умное делание», Ісусову молитву. Ми мали щастя бачити духовне чадо ігумені нашого монастиря схиігуменю Магдалину (Досманову), схимонахиню Миколаю (Засипкіну). Від неї ми й довідалися подробиці життя тієї ігумені, що довгі роки перед революцією керувала нашою обителлю. Все життя матушки Магдалини говорить про те, що вона була спадкоємицею правильної духовної традиції. Вона прилучала всіх до читання книг, на яких виховувалися багато поколінь ченців: «Добротолюбія», «Лествицы», повчань авви Дорофія. Вчила починати й закінчувати день Ісусовою молитвою, заповнювати нею весь вільний час. У нас є усні свідчення про те, що матушка Магдалина була духовним чадом архімандрита Арефи, який був учнем знаменитого в наших краях старця Іллі, який прибув із Валааму для відродження чернечого життя у Верхотурському монастирі. Тому ми з деякою впевненістю можемо говорити, що в обителі існувало вчення про істинне чернецтво. І відновлення саме цього приємства є для нас найважливішим.

Якщо ж казати про відродження церковних мистецтв — звичайно, ми намагаємося робити те, що в змозі. Але треба усвідомлювати: наша обитель була до революції дуже великою (тисяча насельниць), забезпеченою, упорядкованою, в ній існувало 18 майстерень. Зараз ми маємо значно менші можливості. Традиційними для нашої обителі були іконопис, швейна майстерня, сувенірний послух. Ці напрямки ми розвиваємо і зараз, і хоча користуємося сучасними технологіями, але намагаємося працювати строго в рамках церковних традицій. Наприклад, у іконописі сестри орієнтуються на візантійську ікону, пишуть у стародавніх канонічних російських і грецьких традиціях XII–XIV століть — пори найвищого розквіту іконописної майстерності. У швейній майстерні, розробляючи вишиті ікони, облачення, плащаниці, сестри також використовують як приклад візантійський і російські орнаменти.

Для одержання нових знань сестри із цих майстерень відвідують виставки, працюють у запасниках музеїв, здійснюють, якщо так можна висловитися, паломницько-культурологічні поїздки. Велику допомогу надає нам своїми консультаціями співробітник реставраційних майстерень Московського Кремля, візантолог, кандидат мистецтвознавчих наук Ганна Ігорівна Яковлева.

— Ваш монастир розташований на Уралі, свого часу він був зорієнтований і на розв'язання місіонерських завдань. Яке місце займає місіонерська діяльність сьогодні? У чому її сучасна специфіка?

— Ми вже говорили, що основна справа ченців — турбота про життя внутрішнє, таємне. Тут доречно згадати рішення учасників Першого з'їзду монахів 1909 року, які були одностайні в тому, що сутність чернецтва полягає у цілковитому відданні себе Богові заради очищення свого серця; що соціальна їх діяльність може, і корисна для світу, але шкідлива для них самих як така, що віддаляє їх від єдиного на потребу. Це тим паче вірно, коли йдеться про жіночу обитель. Святі отці особливо застерігають черниць від виходів у світ, кажучи, що цим вони привносять двояку спокусу: уражаються й уражають.

Тому місіонерством як таким сестри не займаються. Однак, ми не можемо не враховувати особливості нашого часу: по закінченні 70 років радянської влади люди томляться гладом слова Божого. Тому, звичайно, ми відчуваємо себе зобов'язаними вносити свій посильний внесок у відродження православ'я. Наприклад, дуже важливою й душекорисною діяльністю нам здається те, що видавництво монастиря випускає книги духівника обителі, схиігумена Авраама (Рейдмана) — збірники бесід для ченців і мирян на духовні теми, проповіді на недільні й святкові дні. Це справжній хліб для монахів, настільки повно й доступно батюшка пояснює питаня духовного життя. Видавництво випускає також і інші книги духовно-просвітницького характеру.

Відродження церковних мистецтв теж можна назвати своєрідною проповіддю, яка формує правильну церковну свідомість людини, вводить її в здорову духовну традицію. Правильний богослужбовий спів, ікони й вишивка — все це без слів свідчить про вічну й надсвітську красу православ'я, допомагає людям на їхньому шляху до храму.

До непрямого, «віртуального» місіонерства можна віднести й наше представництво в Інтернеті: на сьогоднішній день на нашому сайті щотижня з'являються проповіді духівника обителі, новини монастиря; розміщені житія уральських подвижників благочестя, а також статті про сутність чернечого постригу, про молитву. Завдяки існуванню сайту монастиря багато мирян мають можливість одержати відповіді на запитання, що цікавлять їх.

Тобто можна сказати, що наша обитель веде місіонерську діяльність, намагаючись звершувати її так, як заповідано звершувати її саме в монастирі. Наприклад, на тому ж Першому з'їзді ченців його учасники визнали найдоречнішою таку соціальну діяльність, яка здійснюється під керівництвом монахів, але — мирянами й поза стінами обителі. Так, місіонерською діяльністю активно займаються всі священики, які служать в обителі. Зусиллями одного з наших кліриків, ієрея Ігоря Бачиніна, при монастирі створений Просвітницький центр, що працює за декількома напрямками. Один із них — це суспільство «Трезвение», яке допомагає людям-алкоголікам. Треба сказати, що багато хто з стражденних рішуче змінює своє життя, дає обітницю тверезості, воцерковляється. Існує також центр «Життя», який опікується проблемами збереження життя ще ненароджених дітей. У товариство «Милосердя» звертаються всі, хто потребує підтримки. Якщо перераховувати інші напрямки, то це катехізаторські і біблійні курси, товариство православних педагогів, молодіжний клуб. Наш Просвітницький центр запрошує відомих лекторів, проповідників, педагогів, які виступають у місті.

Духовенством обителі окормляються також міські колонії, в'язниці. Ведеться велика місіонерська робота й на подвір’ях обителі у Верхотурському повіті, там духівництвом монастиря окормляється, можна сказати, цілий округ — кілька сіл. Матушки наших кліриків викладають у загальноосвітній школі.

Підтримує наша обитель і традиції благодійності. З 2001 року при монастирі існує притулок для дівчаток в ім'я преподобномучениці Єлизавети, зараз у нас уже 25 вихованок. Як і до революції, притулок влаштований поза стінами обителі, в ньому працюють віруючі миряни. Є також благодійна їдальня, де щодня більше 1400 людей — інвалідів, пенсіонерів, дітей із малозабезпечених багатодітних сімей — харчуються безплатно. Більше ніж 600 старим і важкохворим, хто не може прийти в їдальню, соціальні працівники приносять обіди додому. З людьми, які відвідують цю благодійну установу, щомісяця проводяться бесіди про духовне життя.

— У вашій обителі багато зовсім юних сестер. Чому прагне сюди молодь? Може, з остраху самостійності?

— Звичайно ж ні, про несамостійність не може бути й мови. Відхід від світу — це серйозний і сміливий вчинок, це особливий прояв самостійності. Навпаки, тут проглядається ревність, відвага: мало хто знаходить у собі таку мужність, щоб зректися, зробити настільки серйозний життєвий вибір — посвятити себе Богові.

До того ж, за вченням святих отців, саме молодість набагато здібніша до чернецтва, ніж старість, тому що молода душа гнучка, покірна й легше змінюється на краще, вона ще не так прикипіла до пороків. Багато отців, які прославилися своїм чернечим життям, поступили в монастир у юному віці, а деякі навіть у дитинстві. Тому не варто дивуватися, що молоді тягнуться серцем до Бога й приходять до святої обителі. Якщо і будь-якій справі слід вчитися, то особливо чернецтву — науці з наук і мистецтву з мистецтв, тут-то й потрібні свіжі сили, потрібна сприйнятливість, щоб все осягнути. Людина, яка засвоїла це вчення замолоду, має набагато більше можливостей втілити євангельські ідеали в життя, ніж та, в якій вже зміцнилися страсні навики. Юності взагалі властиво замислюватися про сенс життя, про свій шлях і свідомо обирати служіння Богові. Юна душа ще не заплямована земними пристрастями, пов'язаними з користю, низькими інтересами, її щиро хвилює питання, де Істина. Тому я не бачу нічого дивного в тому, що в нашому монастирі багато молодих і навіть юних насельниць.

— Матушка, скажіть кілька слів про богослужбовий устав обителі. У чому його особливості?

— Як і всі російські обителі, ми використовуємо ієрусалимський устав, так званий Типікон. Ми намагаємося не скорочувати служби, навіть вводимо прийняті за уставом читання. Особливістю є те, що ми використовуємо традицію давнього російського знаменного співу, співаємо по крюкам. Недавно сестри стали опановувати й давньо-візантійські піснеспіви.

Іншою особливістю є те, що ми намагаємося по силах орієнтуватися на святоотцівське вчення про «умное делание» і вважаємо, що без уважного й постійного заняття Ісусовою молитвою людина не здатна ні стати лагідною, ні очиститися від страстей або здобути чесноти. Таке очищення відбувається тільки через безперестанне призивання імені Господа Ісуса Христа. Преподобний Григорій Синаїт говорить коротко і ємко: «Сердечная молитва — источник всякого блага, напояющий душу, как вода сады». Тому поряд із заповіддю про безперестанну молитву протягом дня, усім сестрам приписується виконання чоточного правила, так званої «п'ятисотниці», під час повечір'я.

— Наша газета вже розповідала про роботу вашої іконописної майстерні. Тільки-но ви згадали про швейну майстерню. Які ще майстерні є у вашій обителі? Які ви ставите перед ними завдання, у тому числі й економічні?

— Як я вже говорила, у нас є ще невелике видавництво, є церковно-історичний і греко-слов'янський кабінети. Лише частина наших послухів орієнтована на те, щоб приносити якийсь дохід обителі. Це стосується, в першу чергу, звичайно ж, сувенірної, швейної та іконописної майстерень. Сестри повинні утримувати себе працею своїх рук, тому ми виконуємо різні замовлення, шиємо, пишемо, чим і утримуємо сестринство. Але, безумовно, ми не ставимо перед нашими майстернями тільки економічні завдання, головна наша мета — відродити традицію церковного мистецтва, що вкрай нелегко в умовах, коли загублена пряма спадкоємність. Наприклад, сестрам, які займаються вишивкою, доводиться вивчати спеціальну літературу, відвідувати музеї, консультуватися з фахівцями. А іконописці ще щорічно намагаються виїжджати в ті місця, де збереглися фрески, мозаїки й ікони XII–XIV століть, — сестрам надзвичайно важко працювати, опираючись лише на репродукції, фотографії, не маючи живого зіткнення з древніми зразками. Вони вже побували в Суздалі й Володимирі, у Великому Новгороді, їздили в Сербію, побували в константинопольських храмах.

Перед півчими теж поставлено непросте завдання — вони відроджують традиційний тип співу, вивчають знаменний розспів. Такий вибір не випадковий: знаменний звукоряд побудований особливим чином, він усуває чуттєвість, сентиментальність, налаштовує людину на поглиблену молитву. Через спів створюється правильна атмосфера на богослужінні, причому ми бачимо в цьому користь не тільки для сестер, але й для наших парафіян.

Щодо видавничого послуху — це також є швидше місіонерською діяльністю, ніж статтею доходу. Ми намагаємося видавати різні книги духовного змісту, які приносили б користь і монахам, і мирянам. Цим ми в першу чергу прагнемо послужити нашим братам і сестрам у Христі.

Те ж можна сказати й про греко-слов'янський і церковно-історичний кабінети — тут ведеться робота, якою ми сподіваємося послужити Церкві. Так, сестри, що несуть послух у греко-слов'янському кабінеті, вивчають церковнослов’янську, давньо- і новогрецьку мови з метою здійснювати надалі переклади святих отців. Адже дуже й дуже багато святоотцівських писань залишаються недоступними читачам через відсутність їх перекладів на сучасну російську мову, деякі переклади вимагають доопрацювання або застаріли за стилем. Історичний кабінет збирає відомості про уральських подвижників, подає документи на канонізацію, сестри багато працюють з архівними матеріалами, вивчають церковне право.

— Ваше монастирське подвір'я міститься в селі Меркушино, де були знайдені цілющі мощі прав. Симеона Верхотурського. Яким перед вами постає духовне обличчя цього подвижника?

— Святий праведний Симеон, якого всі ми дуже шануємо, належить до розряду особливих святих. Його життєвий шлях відрізняється від звичайної схеми, якою ми звикли мислити. Зазвичай людина після вступу в подвижництво перетерплює тривалу боротьбу зі страстями, перебуває в покаянні й тільки через десятиліття здобуває чистоту, безстрасність. А святий Симеон завдяки, можливо, природній лагідності й, безумовно, своїй полум'яній ревності, відійшов до Христа зовсім молодою людиною, за найкоротший строк досягши такого високого стану. Він був однією з тих цілісних особистостей, яких народжувала колись руська земля. У цьому відношенні його можна порівняти зі святим праведним Іоанном Кронштадтським, зі старцем Силуаном Афонським, тому що вони керувалися безпосередньо від Бога, в той час як для більшості такий шлях неможливий. Господь безпосередньо врозумляє тільки тих, хто зберіг якусь цілісність, простоту душі, хто в достатній мірі має смирення.

Святий Симеон вибрав короткий шлях до спасіння — поринув у безодню смирення. Він усвідомив себе прахом та попелом, його зневажав будь-хто, кому не лінь — він не відстоював своєї гідності. Звичайно, щоб настільки рано ступити на шлях смирення, потрібен уже досконалий у Христі вік, тому таким коротким і прекрасним був його життєвий шлях.

Розмовляв Сергій Чапнін

Церковний вісник № 5 (330) за березень 2006 року