• Русский
  • Українська

Архімандрит Лазар (Абашидзе): «Про чернецтво» (Частина II)

Частина I

Чернецтво дуже славне й похвально оспіване всіма святими отцями, це є вищий спосіб життя для людини на землі. Звичайно, життя чернече має уявлятися для нас дуже привабливим, і який справжній християнин не бажає в глибині душі, не мріє про чернечий шлях?! Але дуже не просто розцінити справжній запас нашої ревності й любові до Бога, силу того вогню, з яким тільки й можна вступити жити в монастир. На жаль, спостерігається те, що переважна частина тих, хто приходить сьогодні в монастир, керується до того самими чужими до чернецтва причинами. Хоч як було б тяжко й незручно християнинові жити в миру, це ще недостатній привід для прийняття чернецтва. Звичайно, буває, що й незаконна причина приводить людину в обитель, але вона, проживши там якийсь час, виправляється й стає справжнім ченцем. Буває й так, але рідко. Найчастіше відбувається тут інше: через недогляд, через неуважність, через недосвідченість, через марнославне розпалення пориви хибної ревності приймаються за істинне покликання до чернецтва, відбувається постриг; і от, починаються в новопостриженого скорботи, зневіра, потім нудьгування в монастирі, потім втечі з нього, потім часто говорить він: краще б я не народився на цей світ. Виявилося, що його душі чернече життя зовсім далеке, але обітниці дані, і зняти їх ніхто не має права, усе життя людини перетворюється в постійну муку й томління. Через це у святих отців часто зустрічається строга настанова: ретельно випробовувати намір того, хто приходить до чернечого постригу й тільки після цього вдостоювати його цього.

Говорить преподобний Іоанн Лествичник пастиреві: «Прежде довольного рассмотрения, которое и у мирских благоразумно употребляется, руки /к пострижению/ скоро не возлагай ни на кого /1 Тим. 5, 22./, чтобы некоторые из овец, пришедшие к нам в неведении, со временем достигши полного разума, и не стерпев нашей тяготы и зноя, снова не обратились в мир; за что будут отвечать пред Богом возложившие на них руку прежде времени».

«Всем приступающим к сему доброму подвигу, жестокому и тесному, но и легкому, должно знать, что они пришли ввергнуться в огонь, если только хотят, чтобы в них вселился невещественный огонь. Посему каждый да искушает себя, и потом уже от хлеба жития иноческого, который с горьким зелием, да яст, и от чаши сей, которая со слезами, да пиет: да не в суд себе воинствует. Если не всякий, кто крестится, спасется, то... умолчу о последующем».

Як же обміркувати, розцінити своє ставлення до чернечого життя — чи по Богу воно, чи надійне, стійке? Для цього треба розглянути можливі хибні мотиви й позиви до обрання цього шляху, примірити їх до себе, і коли виявляться в нас деякі з них, відкинути від себе все фальшиве, удаване, — тоді й стане видно, що в нас залишиться, скільки в нас справжнього, щирого тяжіння до чернецтва.

Те, з яким настроєм ми приходимо сьогодні в обитель, з яким уявленням про її життя, — у значній мірі залежить від того, як підготовляє нас до цього світ. Світ у наш час дуже нудьгує: все йому дозволене, все можна, все ним уже випробуване. Впертий, самовпевнений, гордий своїми «науковими досягненнями», він проникнув у багато куточків видимого свого оточення, цікавим розумом виміряв усе, що міг, про все склав свою зарозумілу думку, все піддав аналізу, помацав, спробував на смак, усім переситився й над усім насміявся. Тепер же йому подобається в контраст сучасному духу, що приївся, спробувати смак давно забутий, чогось незвичайного, стародавнього, урізноманітнити ним набір своїх розваг. На строкатому мерехтливому тлі сучасної «суперкультури», сучасного відчайдушного біснування — так мило й втішливо виглядають картинки зі старими церківками, з мальовничими монастирськими будівлями, на тлі яких загадкові бородаті люди в довгих чорних одежах живуть таким забавним життям, що начебто випадково потрапило в наше століття з якогось далекого середньовіччя. Монастирі з живими ченцями сьогодні більш ваблять і звеселяють цікавих туристів, ніж виставки, музеї або зоопарки. Світ дивиться на ченця як на якусь дивину — й цікаву, й таку, що викликає здивування. Звичайно, в різному ступені на кожного з нас у миру діяла й залишила свій слід ця заворожлива таємничість, із якої навколо нас дивилися на чернецтво.

До того ж, у наші дні будь-яка молода людина нічим так не захоплена, як бажанням вразити оточуючих; готова битися щосили, щоб виглядати незвичайно, звернути на себе увагу; готова домагатися цього й одягом, і манерами, і вибором для цього особливої діяльності, занять, усім своїм життям. Майже всі зусилля молодих людей спрямовані на те, щоб у суспільстві являти собою «щось», засвідчити себе якоюсь таємничою, загадковою натурою; ствердитися як особистість, іноді навіть байдуже — як особливо благочестива або як особливо нечестива, аби тільки залишити слід особливості, запам'ятатися яскравіше на тлі загальної строкатої картини, зіграти видатну, таку, що запам'ятовується, роль перед завороженими однолітками. І все це може непомітно, але значно штовхати молодих людей до того, щоб із захопленням бажати одягтися в чернечі вбрання. Вони можуть навіть трепетати від захвату, передчуваючи, як «карколомно» колись з'являться перед очами своїх друзів і знайомих у довгій чернечій рясі, з довгим волоссям, бородою, з пістним обличчям й чотками в руці; як ті, розкривши роти, будуть слухати кожне слово, а вони тихим і смиренним тоном будуть давати настанови.

Світ — це своєрідний вуличний театр, де всі глядачі одночасно є й акторами, де кожен один перед одним намагається зіграти витончену роль, здивувати, зачарувати, знайти собі хвалу. Кожен тут сам вигадує сценарій, сам винаходить костюми, сам акторствує. І в кожному з нас міцно сидить це акторство.

На наше прагнення піти в монастир можуть значно вплинути стосунки з близькими людьми — родичами, друзями. Іноді, коли близькі нас не розуміють, не поважають, не віддають нам честі, якої ми вважаємо себе гідними, або просто мало нас помічають, тим більше, якщо ворогують із нами,-то ці прикрості можуть викликати нетерпляче бажання як-небудь боляче відплатити їм за це, зробити що-небудь зухвале, кричуще, що змусить наших докучливих людей пошкодувати про таке до нас ставлення. Виходячи з таких переживань: образи, ущемленого хворобливого самолюбства, зневіри, мстивості й т.п., молоді люди (особливо ті, які вважають себе ревними християнами) часто роблять такий жест: демонстративно відправляються в монастир, несучи із собою всі ці пристрасті. Але навіть у тих, хто пішов із миру, керуючись здоровими внутрішніми поривами, можуть уже згодом спливти старі затаєні образи, досади, мстиві помисли, які будуть домішувати до наших чистих намірів свою нечистоту, і цим до бажання чернецтва приєднувати нездорову радість — поплатити прийняттям його тим, хто не так дивився на нас у миру: нехай, мовляв, тепер подивуються, нехай знають, що я не той, за кого вони мене приймали.

Наш час відрізняється небувалою людською гординею. Пишаються й звеличуються один перед одним й старий і малий, і гарний і виродок, і вчений і неук. Пишаються всім, чим можна й чим не можна. Пишаються й чеснотами, і гріхами. Але найбільше стала розвинена гордість розуму: розумування, претензія на рідкісні філософські дарування, на здібності релігійні, на тонке розуміння психології й тому подібна самовпевненість гордого розуму — всім цим особливо страждає молодь. Зухвалі вишукування псевдомудрого розуму, психологічні й псевдорелігійні, псевдомістичні досвіди, поєднані з наркоманією й розпустою, на тлі витонченої рок-музики, що прийшла до нас із кромішніх глибин пекла, — все це становить потужну, в’їдливу, нав'язливу сучасну культуру молоді, школу розумово-почуттєвої хтивості. Майже кожна молода людина з міського інтелігентського оточення (а переважно такі люди приходять сьогодні в монастирі) протягом багатьох років ґрунтовно вибудовувала у своїй хворій свідомості ілюзорний світ, що полягає із усіляких мудрих, красномовних зарозумілостей, переплетення тонких хтивих, почуттєвих відчуттів, прикрашений і овіяний гордісним самозахватом, самопіднесенням. Такі люди, приходячи в християнство, вже мають особливу претензію на глибоку релігійну обдарованість, вважають релігію єдино гідним для себе заняттям, нехтують усіма земними справами й турботами, облаштування домашньої оселі вважають принизливою для себе справою. Приходячи до монастиря, відразу починають думати, що глибше за всіх інших можуть сприйняти тонкощі чернечого життя, вони намагаються освоїти його в дусі тих же хтивих наркотичних досвідів, якими займалися в миру, рвуться відразу в «духовне», в «надмирне», в «блаженне». Вони дуже дивуються, коли монастир починає наполегливо їх приземляти й відбирати цю їх «піднесеність».

Молодь тепер відрізняється страшним розслабленням, незвичайними лінощами, ледарством, слабовіллям і малодушністю. Ми звикли з дитинства робити тільки те, що нам цікаво, тільки розважатися; тільки, прислухаючись до своїх душевних пристрастей, вишукувати приємне й бажане, поспішати наситити їх. Розпещені, ті, які рано спробували все приємне й пересичені всіма смаками, ми звикли з життя вибирати й вкушати тільки солодкі ізюмини — найгостріші та яскраві відчуття, робити тільки те, що відчутно тішить і захоплює. Всяка ж одноманітна, повсякденна праця, всяке зусилля над собою, боротьба з собою, дотримання якихось обов'язків, порядків, усе, що вимагає зібраності, волі, цілеспрямованості, сталості, — здається нам полоном, насильством над нашою особистістю, в'язницею, жахом. Коли наша молодь говорить про «свободу», то треба розуміти тут свободу не робити над собою ніяких зусиль, свободу плисти за течією — хоч куди б несло. Працювати, влаштовувати дім, годувати себе, утримувати сім’ю — це для нас смерть, це кінець усьому, на це немає ніяких сил, ніякого бажання. Але плотські задоволення так жадані, так невідхильно бажані, що грішити молодь готова щогодини. Тому молодих сімей мало, ще менше таких, де зберігається вірність шлюбу, де ретельно піклуються про дітей. Більшість молодих людей — і серед віруючих — тепер не прагне до сімейного життя, боячись життєвих труднощів, але й устояти проти блудної брані, перебуваючи в миру, не можуть. Звиклі до розслабленого життя, не здатні повноцінно влаштувати своє життя серед суспільства людського, такі християни часто сподіваються в монастирі знайти своє місце.

Інші молоді люди через слабохарактерність просто гинуть у миру: спиваються, поневолюються цілковито наркотиками, розпустою, ворогують із близькими, встряють у скандальні історії, чинять злочини й ніяк не можуть виправитися. Дуже багато тепер таких, ще зовсім молодих людей, які ще тільки починають жити, але вже страждаючих старечим розслабленням, апатією, безсмаком до будь-якої мирної житейської діяльності, які розвинули смак тільки до гріховного, хтивого, азартного, до всього, що вбиває душу, а іноді й тіло. Дуже багато хто з них, керуючись часто навіть не стільки вірою, скільки елементарною розсудливістю, проситься пожити в обителі, і багато хто живе рік і два. Монастир начебто благотворно впливає на них, тут вони вже не грішать, а ведуть досить упорядковане життя: трудяться, моляться, читають, вивчають основи християнства, сповідаються, причащаються. Але найчастіше в них немає особливого завзяття, бажання понести чернечий хрест. Вони знають, що вертатися в мир їм небезпечно — що вони там почнуть знову грішити, продовжать колишнє життя; до того ж, під впливом сучасної «моди» на чернецтво вони починають подумувати, чи не облачитися і їм у чернечі ризи. Але поки вони ще не дали обітниці чернецтва, поки вони «вільні птахи», поки не відрізаний ще для них зворотний шлях у мир, вони й не підозрюють, які надалі їх чекають внутрішні бурі, які прагнення й думки про мирське життя оживуть у них після того, як скажуть їм після постригу: «Все! Больше никогда-никогда не должны вы думать о мирских радостях: о семейном очаге, о веселых застольях с друзьями, о кино и телевизоре и о многом-многом, чем живут обычно мирские люди, забудьте теперь все, к чему были привязаны, умрите и погребитесь здесь!„ — І хоча намір утекти від гріхів своїх є серйозним приводом для уходу в монастир, але для прийняття постригу чернечого необхідна, до того ж, ще чимала ревність до богодогоджання й самовідданість, без яких справжнє чернече життя не відбудеться.

І ще необхідно зазначити, що молодий вік — десь від 16—17 і до 24—25 років — за всіх часів відрізнявся вільнодумством, мрійністю, захопленістю, романтизмом. Більшість у цей період життя не бажає й думати про нудну трудову діяльність, про земні побутові турботи, але жадає яскравої, барвистої й незвичайної долі. Це вік, у якому юнаки налаштовані обрати шлях життя найромантичніший, найгероїчніший — у наслідуванні всьому тому, що захоплювало й захоплював їхню мрійність під час читання цікавих книг або в бачених ними кінофільмах. У цей період вони максимально відірвані від дійсного стану речей, живуть фантазіями й ілюзіями, готові чинити будь-які відчайдушні, зухвалі, необдумані й безпідставні вчинки. Це вік, коли людина ще не знає себе, але має в собі багато енергії й гарячності, коли вона перебуває наче „у нестямку“. Надалі — багато чого в ній зміниться, і малопомітні схильності характеру раптом виявляться дуже сильно, людина стане практичнішою, „заземленішою“, з'явиться потяг до осілості, сімейного побуту, наживання майна, до міцного, улаштованого становища в суспільстві тощо. Тому треба з великою обережністю ставитися до бажання юних іти в чернецтво, — вони ще не сформувалися, багато чого ще зміниться в них, ще оживуть і повстануть у них такі сили й потреби, про які вони й не підозрюють.

Споконвічно юнацький вік уважався отцями найсприятливішим для вступу в монастир саме через його гнучкість, піддатливість вихованню, через вразливість і незагартованість, нествердження в неправильних почуттях, завдяки чому глибше й обґрунтованіше можуть бути засвоєні християнські настрої й переживання. За старих часів юність відрізнялася незнанням гріха, і це давало їй силу чисто й свято сприймати й нести до кінця чернечий хрест. Але тепер юнацтво інше: і гріхів зазнало в усіх видах сповна, і вперте, непіддатливе для виховання, свавільне й зухвале. Та й чи багато таких наставників тепер, які зуміли б правильно виховати юних у дусі чернецтва, навчити їх духовної брані, відгородили б їх від гріха, захистили від поганих нахилів, довели б до зрілого віку? А без мудрих наставників у монастирях, без монастирського укладу, який чітко в них склався, такі юні постриженики стануть найлегшою здобиччю демона.

* * *

Отже, багато найрізноманітніших причин і налаштованостей серця можуть привести сьогодні молоду людину в монастир. Одні з цих настроїв цілком відповідають тому духу життя, яким дихає чернецтво, інші протилежні й не сумісні з ним. Звичайно, зовсім не найправедніші й ревні християни повинні вступати в монастир. Часто найбільші грішники перетворювалися в монастирі в найбільших праведників.

Говорить преподобний Ісаак Сирін: „Как часто случается, что человек бывает непотребным, непрестанно уязвляемым и низвергаемым по причине недостаточного опытного познания в монашеской жизни, находится постоянно в расслаблении душевном, но после этого вдруг похищает хоругвь из рук воинства сынов исполиновых, имя его превозносится и восхваляется оно гораздо более, нежели имя подвижников, известных своими победами; он приемлет венец и драгоценные дары в обилии пред всеми друзьями своими. По этой причине да не попустит себе, кто бы то ни был, отчаяния; только не вознерадим о молитве (!), и не поленимся попросить у Господа заступления».

«Монастырь есть место покаяния,- говорить єпископ Ігнатій (Брянчанінов), - Невозможно отказать в покаянии желающему и ищущему покаяния, хотя бы он не мог владеть собою, подобно беснующемуся, когда покаяние дано Богом, и убежище, пристань его — монастырь не отняты Богом...».

«Святой Иоанн Лествичник... исчисляя побудительные причины поступления в безмолвную жизнь, гораздо более указывает на желание избежать греха и удалить свою немощь от соблазнов, которым она не может противостоять, нежели на желание христианского совершенства, желания, которым руководились немногие /27. 29/. Ныне, когда среди мира умножились соблазны и грехопадения, когда человеческая сила истощилась пред силою распространившихся и объявших мир соблазнов, когда чувство сознания греховности и желания освободиться от нее еще не угасло во всех человеках,- большинство вступающих в монастырь вступает для снятия с себя греховного бремени, для вспоможения своей немощи, для обуздания себя. Уже святый Иоанн Лествичник называл монастырь больницею» (єпископ Ігнатій).

Але треба пам'ятати, що хоч як би був розсудливий і розумний наш відхід у монастир, необхідно, щоб до цього було ще й покликання від Бога, особливе внутрішнє налаштування, дар до чернечого життя.

Говорять святі отці

«...От печали не должно идти в монастырь, в который можно вступить только по призванию. Все, сколько их знаю, поступившие в монастырь по каким-либо обстоятельствам внешним, а не по призванию, бывают очень непрочны и непременно оставляют монастырь с большими неприятностями для монастыря и для себя...» (єпископ Ігнатій).

«Пребывание в монастыре без искреннего желания вести жизнь монашескую, и потому устраняя от себя то поведение, которое требуется правилами Св. Отцев, может служить только вредом и поведет насилуемого к такой жизни к самым печальным последствиям» (він же).

«Монашество есть установление Божественное, при посредстве которого христианство достигает своего высшего развития. В числе правил этого Божественного установления имеется и то, чтоб вступали в монашество люди с истинным произволением и подвергали это произволение прежде принятия обетов строгому рассматриванию и испытанию.

Имеющим холодное и колеблющееся произволение строго воспрещено вступление в монашество» (єпископ Ігнатій).

«Лучше выйти из монастыря и проводить в мире жизнь, соответствующую своему расположению, нежели, живя в монастыре с враждебным к нему чувством, проводить жизнь, нисколько не сообразную с монашескими правилами, чего неминуемым последствием обыкновенно бывает самый ужасный разврат» (він же).

* * *

Треба мати на увазі один дуже важливий факт: усі ми народилися, виросли, сформувалися в середовищі найпотворніших, примхливих, хтивих настроїв і захоплень, ми наскрізь просочені хмільним подихом світу, ми діти, що виросли серед нескінченної п'яної гулянки. Нам буде дуже й дуже нелегко по-справжньому залишити той веселий і гучний світ, з музикою, танцями, з ілюмінаціями, з мерехтливими фантастичними картинками, з різноманітними соковитими смаками й запахами, — і опинитися раптом на вузькій, забутій усіма, пустельній дорозі, з одним або двома супутниками, з цілковитим незнанням місцевості, маючи вбогу їжу, старий одяг, не відаючи — де застане нас холодна темна ніч. Адже чернецтво — це мандрування, це скорботна й стомлююча подорож у далеку невідому країну, про яку ми знаємо тільки з чуток, це постійне віддалення від знайомого, звичного, рідного. Отже: чи готові ми назавжди, до найостаннішої години життя свого на цій грішній землі — залишатися на тому шляху, назавжди відмовитися від такого близького, такого теплого, такого рідного нашому серцю мирського життя-буття? Чи не пройде рік, другий, третій — і ми, намерзнувшись, наголодувавшись, насумувавшись, побіжимо з нестримним прагненням, махнувши рукою на всі обітниці чернечі, у той рідний гучний балаган, в обійми своїх рідних і друзів? Адже ж наскільки життя в миру сьогодні стало затишнішим, веселішим, комфортнішим; наскільки там поширилися речі розважальні, цікаві, «карколомні», настільки життя істинно християнське, і тим паче істинно чернече,- стало сутужнішим, незрозумілішим, незатишнішим, далеким для нашого розуму й серця. Між світським способом життя й християнським склалася така різниця, що для переходу до християнських цінностей людині доводиться перекреслити майже все, чим вона жила і що шанувала колись, вона має залишитися буцімто ні з чим, аж поки здобуде справжні християнські багатства.

І тим паче життя чернече становить сьогодні різкий контраст із життям світу, після якого воно здасться й суворим, і твердим, і холодним. Але на початку того, хто вступив у чернецтво, ще багато що може надихати: тільки монах-початківець зазвичай чекає швидких дарів благодаті, сподівається в найближчі роки здобути й дар молитви, і сердечне умиротворіння, й духовну насолоду, мріє швидко очиститися й прозріти. Але поступово він дізнається, що ці відчуття насолоди та втіхи дадуться йому нескоро, можливо, що й до кінця життя йому доведеться бачити й відчувати в собі одне сумне й маловтішне; довідається, що нашому часу вже не відкриті висоти, які захоплюють дух, що нинішнє чернецтво, як і взагалі сучасне християнство, сильно послабшало, втратило колишню помітну красу й широту, стало хворим, скорботним, малосилим. Світ проник, просочився в усі нутрощі цього корабля, що зав'язнув носом у мілину й розбивається з корми хвилями, що набігають. У монастирях уже рідко зустрічаються вірні чернечому духу ченці, немає досвідчених наставників, панує свавілля, самодумство, норовливість. Багато з тих, хто чернечать, видумують свої вчення, виводять свої поняття про цю стезю, не згодні з поняттями колишніх отців-ченців. Тому нерідко того, хто захоче сьогодні серйозно жити в монастирі, зустрінуть і скорбота, й тіснота, й зневіра. А тут ще й усередині нас усе таке запущене — хворе, спотворене, так багато ворожого для Бога, жорстокого, закам’янілого, — що всяка навіть найменша духовна праця вимагає чималих зусиль, брані, самопримусу; так що все життя ченця наповниться майже безперестанними зітханнями й стогонами. Можна навіть сказати, що той, хто тепер щиро бажає понести хрест чернечий, прирікає себе на неймовірні скорботи: таємничі, незбагненні, глибокі, такі, що вимотують душу, які, очевидно, заміняють у наш час ті властиві давньому чернецтву подвиги, до яких ми вже не здатні.

Частина III