• Русский
  • Українська

Архімандрит Лазар (Абашидзе): «Про чернецтво» (Частина I)

За останні кілька років багато чого змінилося в нашому релігійному житті: почалося бурхливе пожвавлення християнства, відкриваються й прикрашаються древні пустуючі храми, будуються нові, відбудовуються і заселяються монастирі, багато хто — особливо молоді люди — починає ходити до Церкви, приймає святе хрещення, молиться, сповідається, причащається, благоговійно цілує християнські святині. Єпископи, священики, ченці стали шануватися в народі: їх поважають, готові допомагати їм відновлювати зруйноване невір’ям. Які джерела цього руху, чи глибокі, чи довго подовжиться цей жвавий інтерес до християнства — ми поки не знаємо. Шляхи Господні несповідимі! На багато того, що відбувається тепер у житті нашої Церкви можна, здається, дивитися з надією. Ми повинні дуже радіти за кожну людину, що навернулася від гріховного життя до християнства, прийшла до Церкви. Адже тоді тільки людина і починає жити сповна, життя її починає осмислюватися, коли вона вступить в Церкву Христову. Радує пожвавлення монастирського життя, бажання багатьох молодих людей жити в монастирях, глибше й серйозніше вникати в тонкощі духовного життя. Слово «монастир» стало дуже модне серед молоді, з’являється багато охочих прийняти чернецтво. Але тут — хоч як похвальна така їхня ревність, така наснага — тут необхідна велика обережність! Для тих, хто живе тепер в обителях або тільки думає відправитися туди, у кого зародилося або тільки складається намір стати на чернечий шлях, корисні будуть такі застереження й міркування.

Всяка душа, коли навернеться й вкусить услади християнського життя, відразу впізнає в ньому щось до себе близьке й рідне — адже кожна душа за природою своєю християнка. Тому кожна людина, навіть найгрішніша, найчерствіша, може звернутися через покаяння й знайти в Церкві Христовій свій рідний дім. Але не так у чернецтві: монастир не для всіх виявляється рідним домом і не всі бажані для монастиря. Щоб природно й гармонійно вжитися в сім’ю ченців, необхідно мати деяке таємниче внутрішнє споріднення із цим плем’ям, подібно до того, як треба мати музичний слух, щоб співзвучно влитися в співаючий хор голосів. Чернецтво — велика таємниця Божа, і аж ніяк не всі можуть розпізнати його сутність. Тому серед самих церковних і благоналаштованих християн і навіть пастирів Церкви спостерігається суперечливе, плутане поняття про чернецтво: одні вважають його зовсім таким, що віджило свій вік й уже непотрібним; інші навпаки, постійно хвалять і славлять його, ратують за примноження ченців і монастирів, готові кожного християнина, який хоч трохи обтяжується мирськими турботами, відсилати в обитель.

Чернецтво завжди було таємничою наукою, але в наш час розуміння його значно ускладнилося багатьма обставинами. Основні труднощі відбуваються тому, що порушилася спадкоємність досвіду монастирського життя: наука чернеча переходить до нас не з рук у руки від попереднього покоління ченців, а здобувається з книжок, складається з чуток про чернечі порядки життя в якихось віддалених монастирях, де можуть бути зовсім інші умови, зовсім інші нрави, інші люди. Але чернецтву неможливо навчитися сповна з книг, хоча тепер книг про чернецтво поширюється все більше; але книжкові знання, наприклад, про піст, молитву, усамітнення, умертвіння пристрастей і тому подібних важливих діланнях, — хоча й розпалюють ревнощі, надихають до подвигів, однак практично вірно застосовані можуть бути не багатьма. Кожна людина має найрізноманітніші індивідуальні риси, особливості — і тілесні, і душевні, і духовні; крім того, час, життєві обставини, загальний рівень духовності серед народу — все це вносить свої найтонші відтінки, поправки в порядки життя ченців. Як сьогодні конкретно в умовах наших монастирів поститися, молитися, трудитися, подвизатися, як взагалі жити — відповіді на ці питання, точної й певної, не знайдеш в жодній книзі. Це можна встановити тільки довгим досвідченим шляхом, пройшовши через багато скорбот, падінь й підйомів; добути це знання можна тільки смиренням, молитовними благаннями до Бога. Та й не кожний чернець здатний, навіть за посиленого старання, вірно вникнути в особливості свого становища, пізнати дух свого часу, характер того подвигу, до якого зобов’язують його чернечі обітниці. Коли у ченців був непреривний зв’язок із попередниками, тоді всі ці таємничі тонкощі чернечого життя, що ледь прощупуються розумом, передавалися самим ділом, без багатьох слів, без зайвого розумового аналізу, на рівні духовного спілкування. Тоді отримати правильний чернечий напрямок, стати на шлях духовного успіху було не так складно, як тепер. Але коли цей живий зв’язок перервався, коли нам дісталися спаплюжені безбожниками, застарілі, порожні храми — без ікон, без іконостасів, без престолів; голі стіни монастирів, подряпані іменами тисяч туристів, занедбані обителі без єдиного ченця — тільки тіні далекого таємничого світу, коли нам дісталися тільки старі книги, настільки малозрозумілі й важкозастосовні до нашого такого хворого, такого потворного життя, зовсім не схожого на те, що було у віруючих тих часів, коли писалися ці книги; коли самі ми приходимо в монастир зі світу, який ще вчора дивився на чернецтво як на музейний, антикварний експонат, як на смішну й безглузду помилку дідів і прадідів, — тоді яким невідомо страшним повинне бути для нас чернецтво! І скільки побожного трепету, обережності, напруженої уваги, пильнування, ревності, кропіткої праці, самозречення потрібно від того, хто дерзає сьогодні вступити в цю святу тайну й долучитися до дійсного духу чернецтва. Але навіть за всього нашого старання відновлення монастирського життя може відбутися тільки з особливої дії благодаті Божої. Поки, щоправда, чернече життя по-справжньому не відновилося: відновлюються стіни монастирські, прикрашаються храми, пишуться ікони, влаштовується житло для ченців, шиються облачення, ряси, мантії, клобуки, відбуваються постриги, призначаються настоятелі, збираються навколо них послушники; але справжнє чернече життя поки не почалося; та внутрішня чернеча робота, та найжорстокіша брань із князем світу цього, те вмирання щодня й щогодини — що тільки і є чернецтво — поки ще не відновилися в серйозній мірі в цих древніх стінах, під цим чорним одягом.

Із чого починається чернецтво?

При постригу в чернечий ангельський образ перше запитання ігумена, тому хто постригається —
«зачем пришел, брат, припадая к святому Жертвеннику и святой дружине сей?», і перше слово того, хто прийшов, щоб стати ченцем — «для удаления от мира, честной отец». Ось який цей початок! Без цього початку, без цього наріжного каменю чернецтва бути не може, без цього віддалення — рішучого, глибокого, внутрішнього — воно залишиться тільки акторством, тільки позою, тільки «прикрашеною труною», що приховує в собі прах, що смердить.

Ось декілька слів святих отців про віддалення від світу й про значення цього віддалення для тих, хто шукає Бога:

Ісак Сирін:  «Без удаления от мира никто не может приблизиться к Богу. Удалением же называю не переселение телом, но устранение от мирских дел. Добродетель удаления от мира состоит в том, чтобы не занимать ума своего миром». «В какой мере человек будет пренебрегать миром сим и ревновать о страхе Божием, в такой приближается к нему Промысл Божий».

«Если кто добровольно лишает себя мирских благ, то в какой мере лишается он их, в такой же сопровождает его Божие милосердие и поддерживает человеколюбие Божие».

«Разреши прежде всякий в себе внешний союз и тогда возможешь быть сердцем в союзе с Богом; потому что единению с Богом предшествует отрешение от вещества. Хлеб дается в пищу младенцу после того, как откормлен он молоком; и человек, который намерен преуспевать в Божественном, желает прежде устранить себя от мира: как младенцев от объятий и сосцев матерних».

Преподобний Іоанн Лествичник: «Отречение от мира есть произвольная ненависть к веществу, похваляемому мирскими, и отвержение естества для получения тех благ, которые превыше естества».

«Приходящие к сему подвигу должны всего отречься, все презреть, всему посмеяться, все отвергнуть, чтобы положить им твердое основание».

«Монах есть тот, кто держится одних только Божиих словес и заповедей во всяком времени, и месте, и деле. Монах есть всегдашнее понуждение естества и неослабное хранение чувств».

«Монах есть тот, кто, скорбя и болезнуя душею, всегда памятует и размышляет о смерти, и во сне, и во бдении».

Єпископ Ігнатій (Брянчанінов): «Привязанность к веществу и вещественному преуспеянию удобно может объять всецело человека, объять его ум, его сердце, похитить у него все время, все силы.<...> Такая привязанность отвлекает человека от Слова Божия, от помышлений о смерти и вечности, отвлекает от веры в Бога и от Богопознания, убивает его вечною смертию. Аще кто любит мир,- объявляет это всем без исключения Святый Божий Дух, то есть земную жизнь с ее преуспеянием и наслаждением,- несть любве Отчи (то есть Божией) в нем /1 Ин. 2, 15/. Любы мира сего вражда Богу есть; Иже бо восхощет друг быти миру, враг Божий бывает /Иак. 4, 4/. Не можете Богу работати и мамоне, то есть Богу и земному преуспеянию /Мф. 6, 24/».

«Многие приступают к Господу,- не многие решаются последовать Ему. Многие читают Евангелие, услаждаются, восхищаются высотою и святостью учения его,- не многие решаются направить поведение свое по правилам, которые законополагает Евангелие. Господь всем, приступающим к Нему и желающим усвоиться Ему, объявляет: Аще кто грядет ко Мне и не отречется от мира и от себя, не может Мой быти ученик».

«Увы! как мы слабы, как переменчивы! Гляжу на нашу немощь, гляжу со слезами!.. Взоры мои ищут отрады, утешения — и внезапно они обращаются к пустыне, к уединению! Там, там всего безопаснее!.. Туда стремись, душа моя!.. Беги! Если ноги недостаточны для быстрого течения, возьми крылья! Несись!.. лети! спасайся от челюстей зверя: мира!..».

«/Уединение/ — это тихая, мирная смерть прежде смерти, которая — непременный удел каждого человека, которая для грешников, для рабов мира, — люта. В уединении сглаживаются постепенно с ума человеческого впечатления, начертанные на нем предметами мира, — и ум постепенно теряет свое общение с миром. Он глядит на мир как бы из страны загробной, как бы с того света...».

* * *

Безліч подібних до цих настанов зустрічається у св. отців, у яких вони говорять про істотну необхідність віддалятися від світу тому, хто бажає істинно знайти Отця свого Небесного.

Світ пригнічує рабів Божих і зовні й зсередини. Зовні — це життєва поголоска й пристрастні справи людські; це та кипуча, безладна, безбожна людська суєтність, яка багато дбає і має багато пристрастей, яка вся будується на пошуку тимчасових земних благ, на бажанні короткого земного благополуччя, на прагненні хоч негайного, але тутешнього, сьогоднішнього щастя. Світ — це легкодуха людська боязкість думати про завтрашній день, про смерть, що наближається, про неминучу зустріч із вічністю, про Суд, про страшну відповідь за своє земне життя; це небажання дебелих душ піднестися від землі, підняти обличчя своє до неба, шукати Творця свого; це закам’яніла нечутливість сердець, що забули, зненавиділи Отця свого Небесного; це любов до речей, до всього плотського, кров’яного, почуттєвого. Світ — це і якесь грандіозне азартне змагання, де всі оп’янілі пристрастю суперництва й ганяються за різними різнобарвними, блискучими й безглуздими предметами, вириваючи їх з рук один в одного. Світ — це змішання, хаотичне переплетення всіляких справ, слів, жестів, почуттів, понять, думок: грубих, найтваринячіших, — і витончених, поетичних, вишуканих; це любов і ненависть, героїзм і боягузтво, низькість, зарозумілість й досконале божевілля, стрункі, симетричні побудови й цілковитий розвал... усе це наче оглушлива какофонія, наче величезний складний оркестр, що налаштовує свої різноманітні музичні інструменти й так ніколи й не починає грати що-небудь зрозуміле й гармонічне. І хоча в цьому хаосі й миготять начебто частинки чогось серйозного, глибокодумного, але відразу кудись несуться, — і знову сумбур, нісенітниця, безладність... Ось що нас оточує, подібно до моря, яке вирує і кипить піною!

Але цей боговорожий хаос наче у дзеркалі, відбився й у наших серцях: те ж розбурхане море, яке піниться, бентежить наші душі й зсередини, забирає мир у душі, загороджує нас від Бога. Для того щоб зібрати всі почуття й думки, направити й підкорити їхньому Єдиному Цареві — Христу Богу, необхідно й зовні й внутрішньо відійти від світу, від усякої порожньої суєти, многозаботливості. Саме для цього й визначений чернечий спосіб життя.

Проте тим, хто не сильний обрати шлях самозречення й втечі від світу, хто проводить християнське життя серед світу, — тим корисно й необхідно мати своє досить велике коло турбот, інтересів, різних життєвих обов’язків. Через ці зовнішні справи, які вони повинні виконувати чесно, богоугодно, через ці постійні труди заради ближнього свого, через ті скорботи, з якими неминуче пов’язане їхнє сімейне й громадське життя, через постійне зіткнення з багатьма людьми — віруючими й невіруючими — мирський християнин вчиться самопожертви, смирення, милосердя, молитви, страху Божого. Його робота над собою відбувається найбільше зовні, найбільше через зовнішні добрі справи. Він також постійно веде боротьбу зі спокусами, якими демон постійно намагається звабити його в гріх, діючи переважно через людей, але також і зсередини, бентежачи часто різними помислами й почуттями. І хоча християнин у миру повинен увесь час стежити за своїми почуттями й думками, він все-таки завжди перебуває наче не в цілком тверезому стані, в неуважності й напівзабутті, він не має можливості глибоко слухати своє серце, дбайливо очищати його, завжди спрямовувати його до Бога.

Монах же, тікаючи від світу, прагне, віддалившись від нього, почати ясно мислити й переживати те, що пов’язане з його майбутньою вічною долею, по-справжньому почати розуміти й почувати те, що ми, окаянні грішники, дійсно гинемо, що ми вкрай потребуємо Іскупителя й Врача душ, що тільки в Ньому — життя, що поза Ним — усе порожнеча й безглуздість, і все це дійсно почувати й переживати, а не тільки визнавати й сповідувати на словах. Тільки коли сховає людина слух свій від мирського бісівського шуму й гамору, відведе очі свої від цієї сумбурної строкатості світу, коли вивітриться з її голови хмільний світський чад, — тільки тоді вона може почати ясніше бачити себе, розрізняти сенс, мету свого життя на землі, протиборствувати ворогу — демонові, який безперестану бажає віддалити її від Бога, може повністю здолати її.

Частина II