• Русский
  • Українська

Архімандрит Назарій (нині єпископ Виборзький, намісник Олександро-Невської Лаври, благочинний монастирів і подвір'їв Санкт-Петербурзької єпархії): «Міське чернецтво. Сучасне свідчення»

Моя доповідь присвячена одній із найважливіших і одночасно найактуальніших на сьогоднішній день проблем: взаєминам сучасного монастиря й цивілізації. В нашу епоху, епоху повсюдної глобалізації й «стиснення» світу до розмірів комп'ютерного монітора, коли ми з вами можемо одночасно спостерігати й отримувати свіжу інформацію з усіх куточків планети, епоху змішання культур різних народів в одну лякаючу «мультикультуру», проблема співіснування чернечого побуту як однієї з вищих форм усамітнення й сучасного мегаполіса як вищої форми з’єднання й розчинення, перемішування різних рас, звичаїв і вірувань стає однією з головних. Як, перебуваючи в самому центрі володінь «князя миру цього», не тільки не втратити, а й примножити християнське благочестя? Чи можливо поєднати чернечий подвиг і проживання в центрі міста з п'ятимільйонним населенням? Для чого взагалі потрібні міські монастирі й чи не відмерла необхідність у них?

У чому полягала протягом дев'яти століть соціальна база руського чернецтва? Що було живлячим середовищем виникнення багатьох світочів християнського благочестя на Русі? Якщо ми звернемося до нашої історії, то побачимо, що переважно ченці були вихідцями з селянського, землеробського стану. Благочестя російських землеробів було настільки велике, що навіть їх позначення в російській мові, «крестьяне», є практично точною копією слова «християни». У Росії існував стародавній звичай, за яким старший син у родині успадковував господарство, середній ішов на державну службу, в армію, а молодший — ставав монахом.

Поряд із цим необхідно відзначити, що протягом усієї руської історії, а особливо в період з XI по XVII сторіччя, монастирі були світочами не тільки благочестя, але й освіти на Русі. Страшно навіть подумати, що було б із руською історичною наукою, якби на Русі не було святих обителей. У монастирях велися всі літописи, реєструвалися всі хоч якоюсь мірою важливі події. Руська історія веде свій початок від святого преподобного Нестора літописця Києво-Печерського, і це є кращим доказом нерозривного зв'язку освіти й чернецтва на Русі з давніх-давен. На жаль, після страшних подій минулого сторіччя ми можемо з гіркотою констатувати, що в цей час на Русі практично не залишилося ні селянства, ні тих людей, які могли б скласти кістяк «ученого» чернецтва. Політика комуністичної влади призвела до повного руйнування життєвого укладу російського села, а переважна частина інтелігенції за минуле століття міняла своїх «непорушних» кумирів стільки разів, що самі поняття віри й нехибної церковності, життя в Христі й заради Христа для переважної більшості теперішніх освічених людей є в найкращому разі черговою «екзотикою», що стоїть в одному ряді з численними «цілителями», що заполонили безкрайні російські простори. Поняття «демократії» і «плюралізму думок» зовсім бездумно переносяться на ставлення до віри в Господа. При цьому нинішні «інтелігенти» не беруть до уваги, що демократія в перекладі на богословську мову називається політеїзмом або поганством, устрій же Церкви як суспільного інститута за суттю своєю ієрархічний і нагадує монархію, або, щоб бути зовсім точним — монархію конституційну.

Якими ж є люди, які нині приходять до Церкви й просять від Її руки чернечого постригу? Якими помислами й спонуканнями керуються вони, що штовхає їх на цей вузький шлях, що веде в Царство Боже? За відмінністю передумов, устремліннями та соціальним статусом цих людей можна розділити на чотири (дуже приблизні й умовні) групи або категорії.

По-перше, це люди, які з огляду на свою освіту й виховання не зуміли пристосуватися й змиритися з устроєм сучасного для них суспільства. В усі часи такі люди є у будь-якій країні й за будь-якого суспільно-політичного ладу, але в часи різкої зміни політичних, економічних і моральних орієнтирів, які зараз усе ще відбуваються в Росії, кількість таких людей збільшується в геометричній прогресії.

По-друге, це люди, яких у Церкву штовхає нерозв'язність їхніх особистих проблем. Для таких людей особисті духовні й моральні проблеми настільки великі, що вони не можуть вирішити їх самі, а досвіду боротьби зі своїми пороками, зважаючи на виховання в атеїстичній державі, у них просто немає. Ці люди ставляться до Церкви як до панацеї, яка може зцілити будь-яку їхню недугу без усякої дії з їхнього боку. До цієї групи належать особи з алкогольною й наркотичною залежністю, чоловіки й жінки, які не змогли зберегти родину. Потрапляючи у важку життєву ситуацію, такі люди розглядають монастир як якесь укриття або притулок, здатний захистити їх від усіх лих. Більшість із цих людей не можуть бути прийняті в число братій монастиря, крім усього іншого, і відповідно до канонічних правил Св. Церкви, як такі, які мають неповнолітніх дітей.

По-третє, це ті люди, яких ми умовно можемо позначити «мандрівниками». Класичного представника цього типу ми можемо зустріти у відомій повісті російського письменника Миколи Лєскова. Такі люди перебувають у постійному пошуку «головної правди», «у всьому їм хочеться дійти до самої суті». Одним із етапів пошуку й знаходження самих себе для цих людей є навернення до Православ'я й життя у святій обителі. На жаль, вони не можуть пройти чернечого випробування, тому що за перших же труднощів починають запевняти себе, що й тут вони не знайшли «головної правди», і продовжують свої пошуки. Таких «мандрівників» у побуті зазвичай називають «братією Шаталової пустині».

І, нарешті, по-четверте, це ті люди, які приходять у святу обитель заради Христа, люди, які бажають правдиво послужити Господу на цьому вузькому й тернистому шляху. Саме такі люди і є основою й духовним кістяком руського чернецтва. На жаль, мушу відзначити, що ті, хто приходить в обитель для усвідомленого прийняття чернечого постригу, як правило, вибирають найвіддаленіші й відлюдні обителі, а не міські монастирі, що містяться у серцевині світського життя. Хто ж приходить у міські монастирі? Як працювати з цими людьми? Як будувати життя в обителі так, щоб воно було прикладом для світу, а не спокусою? І чи варто взагалі організовувати обитель у місті (відразу застережу, що далі я буду говорити не про існуючі вже міські монастирі, а про можливість відкриття нових обителей або поновлення старих)?

Мій чернечий досвід (постриг я прийняв у 1985 році, і з тих пір практично дві третини свого чернечого шляху я провів настоятелем міських монастирів) говорить про те, що саме існування чернечої громади в місті може бути виправдане, якщо така громада є не самостійним монастирем, а подвір'ям якої-небудь провінційної обителі. Самостійними можуть залишатися тільки ті обителі, які споконвічно створювалися й замислювалися як міські. В цьому разі міське подвір'я поєднує в собі такі функції:

  1. оперативний зв'язок обителі з керівництвом свого благочинницького округу і Єпархії;
  2. представництво монастиря в різних державних структурах;
  3. організація постачання монастиря;
  4. організація й координація паломницьких поїздок у монастир.

Монастирське подвір'я може також виконувати й інші функції, що залежать від конкретних умов і своєї обителі, і того міста, у якому воно організоване, але перераховані вище чотири напрямки робіт для всякого монастирського подвір'я є головними.

Окремо я хотів би зупинитися на питанні про склад братій на міському подвір'ї. Мій, і не тільки мій досвід, а також численні настанови Св. Отців говорять про те, що і настоятель, і переважна більшість братії на такому подвір'ї повинні бути людьми духовно досвідченими, бути не молодше сорока років (для того, щоб служити належним авторитетом для новоначальних), які пройшли тривале чернече випробування у відокремленій обителі, удалині від мирських спокус. Монастирська братія має перебувати на подвір'ї лише для виконання тих основних важливих завдань, які були вказані мною вище. Послушників же на міське подвір'я монастиря, як я гадаю, необхідно набирати з категорії тих прихожан обителі, які при всьому своєму бажанні вступити в чернече братство викликають сумнів у настоятеля обителі. Враховуючи набагато жорсткий і важкий у духовному плані характер випробувань, що охоплюють новоначального в міській суєтній обстановці в порівнянні з тихою обстановкою монастиря, можна з упевненістю стверджувати, що перебування таких послушників на міському подвір'ї, а не в самій обителі, послужить своєрідним «лакмусовим папірцем», що дозволить найчіткіше виявити дійсний характер намірів новоначальних, а не той, що вони декларують. Безумовно, це жорсткий метод відбору братії, може навіть провокативний, але лише таким «хірургічним» способом ми можемо в цих умовах справді перевіряти готовність новоначальних послушників до несення важкого хреста чернечого способу життя. Звичайно, при цьому заздрити настоятелеві подвір'я неможливо.

Далі я хотів би докладніше зупинитися на питанні існування самостійних міських монастирів, яке так само важливе, що як і попереднє.

Історично склалося, що деякі обителі були засновані в давніх руських містах, у самому центрі їх для того, щоб відігравати особливу роль у духовному, культурному і політичному житті країни. Кажучи про це, не треба забувати, що найчастіше монастир починався в пустелі, а потім люди, притягнуті до обителі подвигами її братії, засновували місто біля обителі, і монастир ставав міським. Класичний приклад такої метаморфози — Свято-Троїцька Сергієва Лавра. У цьому ряді стоять такі відомі обителі, як, насамперед, московський Чудов монастир, заснований в XIV сторіччі в Московському Кремлі (на жаль, він був зруйнований під час гонінь у минулому столітті), Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра й, безумовно, Лавра Олександро-Невська. У наш нелегкий час, зважаючи на різні причини, й, насамперед, відсутність «ученого чернецтва», такі обителі повинні служити передусім центрами духовної освіти, а отже, співіснувати з Духовними школами, що розташовані поруч із ними. На жаль, сьогодні в Руській Православній Церкві є тільки один приклад більш-менш гармонічного співіснування діючого монастиря й Духовної школи — це комплекс Троїце-Сергієвої Лаври, що включає в себе й Московську Духовну семінарію й академію. У чому ж полягають проблеми взаємин між Духовними школами й монастирями? Як я вже згадував вище, випускники Духовних шкіл були однією з головних складових руського чернецтва до XX сторіччя, «вченим чернецтвом», із якого виходила майже вся церковна ієрархія. Нині відсоток постригів у чернецтво, наприклад, у Санкт-Петербурзьких Духовних школах дуже низький — у найкращому разі 1—2 постриги з курсу, що складає 40 осіб. Частково це пов'язане з тим, що переважна більшість викладачів шкіл — біле духовенство або миряни, які інколи мимоволі, а інколи й відкритим текстом говорять про непотрібність і марність чернечого подвигу молодим студентам. Крім природного для кожного навчального закладу бажання залишати кращих студентів після закінчення ними курсу в себе така позиція ґрунтується ще й на тому, що в умовах комуністичного режиму в Росії практично не було діючих монастирів, і новопострижених монахів просто нікуди було направити, тому що, враховуючи традиції руського чернецтва, жити в миру, будучи ченцем, надзвичайно складно. Таким чином, викладачі, будучи для студента Духовних шкіл найбільшим авторитетом, найчастіше не могли не тільки дати духовно зрілої поради випускникові, а ще й поглиблювали його сумніви. Як наслідок, нерідкі випадки раннього шлюбу серед студентів Духовних шкіл, який через нетривалий час закінчується розлученням. Найбільше в цій ситуації страждають дружини студентів і, що найсумніше, їхні неповнолітні діти. Залишається сподіватися, що з часом і приходом у Духовні школи нових, молодих викладачів, які мають дещо інше ставлення до чернечого подвигу, ситуація докорінно зміниться, і ми зможемо з радістю спостерігати, як наші Духовні школи стануть справжнім розсадником благочестя й у Церкві, як і в колишні часи, знову засяють справжні стовпи «вченого чернецтва».

Останню частину свого виступу я хотів би присвятити темі повсякденного життя сучасних російських міських монастирів, розповісти про ті щоденні труднощі, з якими доводиться зустрічатися практично кожному монахові, що проживає в міській обителі. Історія Лаври розповідає нам про те, що за першим проектом Лаврського каре, зробленим великим італійським архітектором Доменіко Трезіні, вхід у соборний храм повинен був бути з боку Неви. Проект був відкинутий через те, що в цьому разі віруючі заходили б до храму зі східної сторони, що відповідно до традиції Православної Церкви неможливо, а Трезіні, будучи сином Католицької Церкви, не врахував подібних нюансів. У цій історії, як у дзеркалі, відбито одну з найнаочніших відмінностей між православним і класичним католицьким монастирями. У католицьких обителях, як правило, стороння людина може зайти тільки в храм; відвідування інших приміщень і території монастиря можливо тільки за умови сугубого благословення настоятеля. Вхід у храм у православних монастирях здійснюється з території обителі, зсередини; для сторонніх очей недоступні тільки братські келії.

Але якщо в сільській обителі монах може знайти собі місце для усамітненої молитви навіть і тоді, коли повсякденно віруючі миряни відвідують обитель, у місті для ченця єдиним місцем, у якому можна побути наодинці з собою, є келія. По обителі практично цілодобово ходять екскурсії (так, наприклад, під вікнами Лаврських корпусів у літній період екскурсійні групи ходять із раннього ранку до глибокої ночі), ворота обителі зачинити можна тільки на дуже короткий проміжок часу вночі (відкритий доступ у Лавру здійснюється з 5 ранку до 11 вечора). Найбільше засмучує те, що якщо в сільський монастир людина їде цілеспрямовано, як прочанин, то переважна більшість людей, що приходять на територію міської обителі — просто туристи, які найчастіше не розуміють самого змісту монастирського буття. Насельники обителі, виходячи з житлового корпусу в храм на Богослужіння, почувають себе як у зоопарку або ж експонатом у музеї.

Але й келія не може бути справжнім місцем усамітнення при низькому рівні духовного розвитку. Сучасний стан систем телекомунікації призводить до того, що, живучи в центрі міста, навіть і в обителі, багато насельників можуть собі дозволити обзавестися сучасними аудіо-, відео системами, і навіть підключитися до мережі Internet. Розуміючи, що самі по собі сьогоденні технічні досягнення не можуть приносити тільки зло або тільки добро, хотілося б одночасно з цим підкреслити, що за відсутності правильних духовних пріоритетів використання нинішньої техніки може переродитися в пагубну пристрасть, що приносить тільки шкоду для душі. Заборона ж на придбання й використання сучасної техніки призведе тільки до того, що користуватися нею будуть навіть ті, для кого вона раніше не була необхідна, тому що всі ми знаємо, що найбажаніше те, що заборонено. В той же час необхідно відзначити, що присутність великої кількості мирян в обителі на Богослужіннях відкриває нам ще одну грань життя міського монастиря. Велика кількість постійних парафіян у храмах міських обителей дає нам право говорити, що такі обителі — місце спасіння не тільки братії, але й парафіян. Можна навіть говорити про своєрідний феномен існування парафіяльного життя в міському монастирі.

З іншого боку, у такому тісному спілкуванні з мирянами є й свої негативні сторони. У Росії у зв'язку з крахом радянського ладу виникла досить жвава, хоча й нечисленна група віруючих, яка всіма силами прагне «насаджувати» Православ'я такими методами, якими ці ж люди десять-п'ятнадцять років тому насаджували науковий комунізм. У пошуках плацдарму для такої діяльності ці люди неминуче приходять у міські монастирі, тому що в некомфортних для них віддалених обителях вони можуть провести в найкращому разі тиждень-два під час відпустки, а сформовані парафіяльні громади з трудом допускають до активної участі в житті парафії осіб з відверто деструктивною спрямованістю. Робота з такими парафіянами також є важливою частиною служіння міських обителей.

Щодо питання про склад братії міських монастирів у наш час, то на прикладі Свято-Троїцької Олександро-Невської Лаври, намісником якої я є уже майже п'ять років, можна сказати, що практично всі монахи Лаври — міські жителі, при цьому тільки половина з них має духовну освіту, і зовсім небагато — вищу світську. Всі з братії поряд з послухом у храмі несуть і особливі послухи.

Однією з основних характерних рис нинішнього міського чернецтва є наявність практично в кожного монаха житла в місті в його особистій власності, якщо він є місцевим жителем. Це продиктовано насамперед відносинами держави й Церкви. В умовах, коли ще настільки свіжі спогади про попередні гоніння, багато хто не може віддати своє житло, побоюючись, що практично у будь-який момент ті, що мають владу, зможуть закрити обитель й залишити монахів без даху над головою. Державні ж структури не вживають ніяких заходів для зміни ситуації. Зокрема, у монастирях Санкт-Петербурзької єпархії заборонено реєструвати монахів за місцем їх постійного проживання в обителі. Подібні труднощі у взаєминах з державними структурами тільки збільшують той стан невизначеності, який відчувають ті, хто прийшов до монастиря.

Крім усього іншого, у більшості ченців є й свої сімейні обов'язки, як, наприклад, догляд за старими батьками. Монахи в Росії (за винятком осіб у священному сані) не звільнені також і від військової повинності. Виконання цих і інших обов'язків, безсумнівно, накладає відбиток на повсякденне життя в обителі.

* * *

Моя розповідь про життя сучасних російських міських монастирів не є розповіддю про якесь «ідеальне» життя. Протягом півтора десятиліття спостерігаючи за життям російських ченців «зсередини», будучи сам у їхньому числі, я насамперед хотів би, користуючись словами древнього історика, описати життя в обителі в наші дні таким, як воно є, sine ira et studio. Так, не все добре в сучасних монастирях. Але чи може бути обитель оазисом, якого не торкнулося нинішнє загальне духовне збідніння? Чи можливо за такої повсюдної секуляризації суспільства існування обителі в строгій відповідності з буквою древніх Уставів? Відповідь на ці питання, хоча й сумна, але очевидна для всіх нас. Але чи значить це, що в наші останні часи існування монастирів і чернецтва не має під собою підстави? Звичайно ж, ні!

В «Отечнику», складеному одним із видатних російських святителів XIX століття, Ігнатієм (Брянчаніновим), ми можемо знайти такий вислів засновника чернецтва, святого преподобного Антонія Великого: «Наступит некогда время, сыны возлюбленные, в которое монахи оставят пустыни и вместо них устремятся к богатейшим городам, там вместо вертепов и хижин, которыми усеяна пустыня, они воздвигнут, стараясь превзойти одни других, великолепные здания, препирающиеся пышностью с царскими палатами. Вместо нищеты вкрадется стремление к собиранию богатства, смирение сердца превратится в гордость, многие будут напыщенны знанием, любовь иссякнет; вместо воздержания явится угождение чреву, и многие из монахов озаботятся о доставлении себе изысканных яств не менее мирян, от которых они будут отличаться только одеждою и клобуком. Находясь посреди мира, они не устыдятся неправильно присваивать себе имя монахов и пустынников. Не престанут они величаться, говоря: аз есмь Павлов, аз же Аполлосов (1 Кор. 1, 12), как будто позволительно и справедливо хвалиться отцами, как хвалились иудеи предком своим Авраамом! Однако между монахами тех времен некоторые будут далеко лучше и совершеннее нас: потому что блаженнее тот, кто мог преступити и не преступи, и зло сотворити и не сотвори (Сир. 31, 11), нежели тот, который увлекается к добру примером многих добрых».

Недавно мені поставили таке запитання: «Скажіть, а чи є зараз у Росії ісіхасти?». Напевно, є, і їхніми молитвами спасаємося й ми, як найбільші мусорщики в цьому світі як у прямому, так і в переносному значенні цього слова. Ченці повинні молитися за весь світ, і це вони роблять більш-менш успішно. Але й світ повинен молитися за них, вони потребують молитов близьких не менш інших людей. Тому я прошу вас, дорогі отці, брати й сестри, не забувати нас у своїх молитвах, молитвах за тих, кому Господь і Свята Церква вручають велику спадщину Отців і подвижників віри й благочестя, а крім цього — найголовніше: людські душі!

Доповідь зроблено за конференції в Бозі (Італія)
і вперше опублікована на сайті Свято-Троїцької Олександро-Невської Лаври