• Русский
  • Українська

Протоієрей Олександр Іл’яшенко: «Брак або чернецтво»?

Протоієрей Олександр Іл’яшенко

— Отець Олександр, чи можна стверджувати, що чернечий шлях в наші передкінцеві часи прийнятніше, і вважати, що зараз в сім’ї важче спасти душу? Чи як і раніше сімейний шлях спасительний нарівні з чернечим?

— Питання дуже характерне і показове для нашого часу. Ви сказали: «в наші передкінцеві часи». Не дано нам знати часи і терміни. Не знаємо ми, передкінцеві наші часи або ні. І в історії такий стан повторювався неодноразово. Якщо сказати чесно, то мені теж здається, що не так вже довго залишилося розвиватися історії людства, але все одно я не знаю: чи на моєму житті буде кінець часів, або за життя дітей і онуків, або ще далі...

Отже я не став би так ясно стверджувати щодо передкінцевих часів. Що ж до того, де прийнятніше спасатися — в монастирі або в сім’ї, то в очах Божих обидва шляхи рівно спасительні, конкретний же вибір залежить від духовного влаштування кожного. Благословення в монастир, коли духівник так радикально визначає життя людини, яка ввірила йому свою душу і свою долю, — момент виключно сокровенний, індивідуальний, таємничий між духівником і духовним чадом. Чернецтво — це шлях обраних. Ченців завжди було небагато. Правда, перед революцією в Росії було близько мільйона ченців при населенні імперії 180 мільйонів. Але тоді увесь народ був православним.

Устрій, побут, традиції, орієнтоване на церковний ритм, на церковний побут життя народу — усе навертало людину до Церкви. У храмах служили близько ста тисяч священиків. Зараз їх приблизно 18 тисяч... Тоді народ існував як єдине ціле. А зараз ми роздроблені, розділені, зараз і в помині немає мови про народне благочестя, про церковний побут, про духовні, освячені віками традиції — усе це зруйновано, розтоптано, дуже часто оббрехано. З кого зараз доводиться набирати ченців? З молодих людей, часто недосвідчених, які живуть ось в такий обезбожений час, коли злість розлита навкруги і навіть як би струмує по наших жилах — так глибоко вона в нас впровадилася.

Ми як би зріднилися з цією злістю — ми її навіть не помічаємо. А якщо порівняти нас з живим зразком з минулого століття — нянею Пушкіна Ариною Родіонівною? Ніяк неможливо уявити, що вона могла на когось дратуватися. А візьміть приклади з російської класики: нянечку Тетяни з «Євгенія Онєгіна», навіть Савеліча з «Капітанської дочки». Взагалі персонажі цієї чудової повісті Пушкіна якщо і гніваються, то дуже забавно. Тому що усередині-то у них цієї злості немає зовсім. А у нас вона усередині сидить. Пронизує нас, як повітря, яким ми дихаємо, в’їлася в нашу плоть і кров.

І зараз, особливо зараз, величезну відповідальність бере на себе духівник, який направляє своє духовне чадо в монастир, тому що дуже страшно помилитися.

Якось до мене на сповідь підійшла жінка, трохи дивно одягнена: чи то довга спідниця, чи то підрясник у неї, згори щось схоже на тілогрійку, на голові — скуфіїчка, надіта набакир, як пілотка. Виявляється — черниця. Починає сповідуватися. Говорю їй: «Ти що ж в таких гріхах, якими прості миряни грішать, каєшся? Адже ти черниця»? Вона відповідає: «Ні, я навіть схимниця!..». Говорю: «Матінка моя! І ти каєшся в роздратуванні, в образах, в злій пам’яті — як будь-який простий прихожанин?! Так яка ж ти схимниця?..». Адже схимник — це молитовник за увесь світ, а ця нещасна бродить тепер від храму до храму (я її в декількох храмах бачив). Хто її постриг, навіщо? Як можна було таку абсолютно несталу, нетверду у вірі душу постригати в схиму?

Це трагедія її особиста і трагедія того, хто її постригав, тому що він дасть відповідь на Страшному Суді Христовому за те, що так розпорядився долею людини, абсолютно до цього не готової. Це за великим рахунком і трагедія нашої Церкви, тому що стан цієї покаліченої душі якось передається іншим. Це таємничий момент, про який апостол Павел каже, що ми тіло Христово, і коли страждає один член, то страждає усе тіло. Ми можемо навіть не знати, чи страждає хтось, але це передається якимсь чином кожному з нас... Так от, питання шляху в чернецтво — дуже сокровенне, дуже таємниче. А я можу тільки сказати, що усе залежить від влаштування духовного отця і чада, яке він благословляє на цей шлях, — дуже чудовий, високий, незвичайний. Але це шлях тільки для обраних. І йти по ньому не з глибокої внутрішньої потреби, а «за послух», тільки тому, що в деяких біляцерковних кругах склалася невірна думка, що «у миру не спасешся» — украй безрозсудно і легковажно...

Як говорять досвідчені духівники, чернецтво — це шлях для людей, багатих любов’ю, для тих, хто уміє любити (а не від недоліку свого йде в монастир, думаючи, що там отримає те, чого йому в житті бракує) і несе всю повноту свого серця, всю красу своєї душі для того, щоб просяяти в монастирі таким світлом, яким в миру буде важче із-за умов життя, щоб звільнитися від усього, щоб ніщо не заважало йому повністю вручити себе Богові і служити Йому усією силою і красою своєї душі... А ось сім’я — це школа любові, яка проявляється буквально в усьому. Наприклад, дуже часто маленькі дітки капризують. Як при цьому матері, яка ще і після пологів не оправилася, не відіспалася?

А дитинча вночі кричить і знати не знає, що матуся вже абсолютно без сил, б’ється, як риба об лід, просто у нього черевце болить або ще щось — і він кричить і кричить, не розрізняючи ні дня, ні ночі... Скільки терпіння тут потрібно, який має бути подвиг смирення і любові, щоб винести капризи цього маленького дитятка, яке плаче зовсім не тому, що погане або зле, а тому що йому погано, — і не дратуватися цим плачем!

Дивно, наскільки раніше глибоким був запас міцності у людей — ніщо не могло матусю вивести з рівноваги. А зараз часто-густо доводиться бачити і чути, як не витримують жінки, зриваються на роздратування, на крик, на гнів. Вони не уміють любити. Не хочуть любити — адже любити навіть своїх дітей це подвиг. І дуже важкий подвиг. Через те і надівають вінці молодим під час таїнства вінчання — як вінці царські, славні, напрочуд прекрасні, а з іншого боку як вінці мученицькі. Тому що Церква знає, що брак це зовсім не суцільні троянди, а часом тяжкий-тяжкий (але одночасно і радісний) шлях, який вимагає дуже великих зусиль, подолання перешкод, подолання своїх власних недоліків.

Журнал «Православ’я і світ»