• Русский
  • Українська

Послушниця Анна Ольшанська: «Чернець — таємниця Христова»

Чернецтво — велика Божа Таємниця (свт.Ігнатій Брянчанинов).

Нам подобаються благовидні ченці та черниці й краще, щоб вони були вже сивоволосими, усміхненими нашій скверні, адже вони більше її — мудрі, такі, що пройшли усе і що усе перемогли в собі. Вони живуть, справжні аскети, нічого зайвого в їх житті немає, а тільки те, що для молитви, для служіння. І так, щоб ми підійшли до них хвилин на п’ять — не більше — отримали б посмішку, пораду, щоб серце захопилося їх святістю і ми могли тут же упевнено і спокійно повернутися до колишнього звичного порядку нашого життя, на який, як ми вважаємо, ми маємо повне право, а у них — у ченців — такого права немає. Чернець повинен страждати — такий наш неусвідомлений вирок йому.

Отже, ми маємо право на радість. Просту, а не духовну. Приміром, заспівати з друзями «Ой мороз» після дружного гуляння у сусіда, шашлик посмажити, журнальчик політичний погортати… На що ще? Проспати трішки роботу. Хвилин на 10, але все одно — ми право маємо, а вони — ні, адже вони святі… Вони не можуть, не мають бути такими, як ми — звичайними, з амбіціями, з передбачуваними поглядами на речі, слабкостями. Ні, критерій простий: вони повинні жити обов’язково так, як ми б не змогли. А якщо вони живуть інакше, то вони майже зрадники.

Адже чернець — це таємниця Христа. Адже чернець — Його наречена. Як тільки людина стала ченцем, сказала останнє «Єй, Богові содействующу» — Господь ховає від усіх його душу і трохи відкриває її рідко, виключно, рівно настільки, наскільки це треба кожному з нас для чогось більшого, чого ми ніколи, можливо, не зрозуміємо.

Ми нічого не дізнаємося про ченця або черницю з цікавості, лише науявляємо, придумаємо і самі ж жахнемося від того. Ні їх боротьби, ні глибини страждання, ні подвигу, ні молитви навіть — усе від нас приховано. Нічого не дізнаємося про ченця, якщо нам не відкриє того Господь.

Чернець — таємниця Христова, але не така яку ми її намагаємося собі уявити. Ми можемо бачити ченця розхитаним, а Христос — стійким. Ми можемо чекати від ченця любові, а Христос зусилля. Ми ніколи не зможемо розгадати задум Христа про спасіння душі улюбленого Свого чада. Ми ніколи не дізнаємося попущень йому, не відрізнимо їх від слабкості, а боротьбу від звичок, замість подвигу помітимо лінь, замість сліз виявимо дурість.

Ми бачимо ченців рівно настільки, наскільки воля Божа нам їх відкриває. Адже ченці — Його улюблені чада, Він з любов’ю береже їх для головної Небесної таємниці. Часто, тільки після смерті стає видно як жив чернець. За життя нічим не відрізнявся, когось дратував, багатьом був не цікавий. І раптом, за день-два до смерті усе міняється. Виявляється, що кожен був з братом чимось пов’язаний або Господь удостоює його блаженної кончини, що трохи відкриває його внутрішнє життя. Але трапляється, що і після смерті чернець залишається наодинці з Любов’ю — не зрозумілий ні людьми, ні собраттями ченцями, ні близькими й улюбленими, але тільки Христом.

Не робіть висновків про ченця, адже усе в нім може бути зовсім інакше.