• Русский
  • Українська

Ігумен Сергій (Рибко): «Ухід в монастир — чи легкий це шлях?»

Ігумен Сергій (Рибко)

О. Сергію часто надходять листи із запитаннями про чернецтво. Оскільки запитання часто бувають схожими, ми, з благословення о. Сергія, розмістили тут два листи, в яких розглядаються деякі питання, пов’язані з можливим вступом до монастиря. Сподіваємося, що вони будуть корисні для тих, хто ще не визначився щодо своєї життєвої дороги. Згодом ми, можливо, опублікуємо і деякі інші листи.

Лист перший

Доброго дня!

Якщо у Вас є трохи вільного часу, допоможіть мені, будь ласка. Мене звуть N. Мені 16 років. Я живу в Петербурзі. Я до пуття не знаю хто Ви, проте мені здається, що Ви можете дати мені пораду.

Річ у тім, що, як це часто буває з людьми мого віку, я намагаюся знайти любов. У мене великі проблеми з батьками. Вони все, що потрібно, роблять для нас (у мене є брат і сестра): я навіть навчаюся в платній школі. Але вони один одного терпіти не можуть, без кінця-краю сваряться, тато б’є маму та сестру. Мене він давно не бив, тому що я йому кажу неправду, але, на мій погляд, сестра та мама провокують його самі. І це все щодня. Тато не дозволяє нам дуже багато чого. Але, фактично, ми живемо на його гроші. Він теж по-своєму нас любить, але витерпіти цю любов неймовірно важко. Через усе це я практично ні з ким не спілкуюся, тому у мене мало друзів.

Я знаю, що в інших людей труднощів значно більше, ніж у мене, але, я думаю, Ви знаєте, що завжди свої проблеми здаються абсолютно нерозв’язними.

У мене виникла ідея, що коли я стану черницею, то піду від усієї цієї злоби. Крім того, я не хочу заздрити тій, з якою коли-небудь одружиться людина, яку я кохаю. А це явно колись станеться. Але потім я подумала: чи не буде це просто легкою дорогою?

Якщо Ви можете щось мені сказати, дайте відповідь, будь ласка.

N.

Відповідь отця Сергія (Рибко)

Доброго дня, N.!

У Ваші 16 років рано приймати життєво важливі рішення. Бажання піти в монастир — одне з них, тому що туди йдуть раз і назавжди. Звичайно, припустимо для початку з’їздити, подивитися, пожити і попрацювати як паломниця для того, щоб ознайомитися з монастирем, сестрами і самим чернецтвом. З Вашого листа видно, що з останнім Ви навряд чи знайомі. Тому Ваше бажання справді схоже на вибір «легкої дороги». Але вона в чернецтві неможлива, Господь обіцяв усім Своїм послідовникам шлях вузький і тернистий, іти яким зважуються лише одиниці. Чернецтво — шлях набагато важчий, ніж християнство в миру, тому інколи його називають «безкровним мучеництвом».

Ваші уявлення про монастирі, швидше за все, сформувалися з читання художньої літератури та перегляду кінофільмів. До того ж, переважно західних, тобто тих, що розповідають про життя католицьких монахів. Православне чернецтво сокровенне, не поспішає розкривати свої таємниці першому-ліпшому. Тому в художній літературі, за дуже рідкісним винятком, відсутні достовірні образи православних ченців. Духовну ж літературу, що оповідає про чернече життя, написану самими ченцями, Ви, скоріш за все, не читали. А якщо й читали, навряд чи Вам хтось зміг правильно пояснити те, що там написано. Якби Ви знали, що таке сучасний жіночий монастир, не у Ваших мріях, а насправді, Ви навряд чи захотіли б вирішити життєві проблеми шляхом вступу до нього.

У кінофільмах і романах в монастир ідуть, як правило, від нещасного кохання або інших життєвих знегод. Насправді, це помилка. Псевдорозуму властиво міряти все своїми мірками, тому і не уявляє він, що можуть бути якісь інші причини, йому невідомі. Хоч би які були знегоди, монастирське життя набагато важче, вимагає терпіти нестатки, а головне — самопожертви і самовіддачі. Це таке життя, що на саму себе у людини просто не залишається ні часу, ні сил. Тому не можна йти в монастир, не зрозумівши, для чого потрібне чернече життя, не полюбивши його всім серцем, незважаючи на видимі його труднощі. Як неможливо піти в монастир, не полюбивши Бога, Якому чернець приносить себе в жертву. Жертва полягає в тому, що переступивши поріг святої обителі, монах уже не належить собі, а тільки Богові. Відтепер усе його життя — повсякденне виконання заповідей Божих, або, по-іншому — волі Божої.

Якщо все наше життя — боротьба, а це саме так, життя християнина — боротьба проти духів злоби піднебесної (Послання св.ап. Павла до Єфесян, 6; 12), темних демонічних сил. Чернецтво в цій війні — «спецназ», тобто, ченці — не багато не мало, ті воїни, на долю яких випадають найважчі, небезпечні, відповідальні «завдання»; ці воїни мають бути добре підготовлені до їх виконання, знати й уміти багато чого, що простим солдатам не обов’язково.

Тепер трохи про будні сучасного жіночого монастиря.

Чи готові Ви щодня, без вихідних працювати по 10–14 годин на корівнику, городі, будівництві, кухні, пральні, пекарні і. т. д.? Доведеться виконувати брудну і важку роботу, за яку візьметься не будь-який чоловік. Хочете Ви чи ні, запитувати не будуть! День в монастирі починається о 5-ій годині ранку, закінчується в кращому разі о 23-ій, а подеколи і після півночі. Вдень відпочити вдається дуже рідко.

Декілька годин на день у насельника монастиря займає молитва і богослужіння. А це, повірте мені, тому хто не один рік прожив у монастирі, праця анітрохи не менша. Для тих, хто до неї не звик і не полюбив — не підйомна. Взагалі-то насельниця монастиря зобов’язана творити молитву невпинно в умі. Це окрім богослужіння, тривалість якого складає до восьми годин на день. Але щодня на богослужіння мають можливість ходити лише мантійні черниці, тобто ті, над якими вже здійснено постриг. Він здійснюється не відразу, мантії передує декілька років послуху. Послушниці зазвичай ходять лише на святкові служби, і то не на всі; переважно вони трудяться. У праці перевіряється, наскільки серйозне їхнє рішення, виховуються якості, необхідні для подальшого чернечого життя.

Харчування в монастирях мізерне. Їсти м’ясо не положено. Пости дотримуються строго, в повному обсязі. Окрім щотижневих середи та п’ятниці, в монастирях постять ще і в понеділок. Постами вживають їжу лише рослинного походження, інколи — рибу. Більшість жіночих монастирів, особливо нововідкритих, дуже бідні, тому вони не завжди навіть в дозволені дні можуть дозволити собі молочні продукти, яйця і рибу. Їжу вживають лише в трапезній, своїх продуктів не мають. Взагалі чорноризець не має власності, окрім найнеобхіднішого.

Сестри за межі монастиря виходять лише по монастирських справах. Іноді можна зустрітися з родичами. У відпустку вони їздять раз на декілька років — відвідати батьків, але частіше — по святих місцях. Живуть вони по декілька — від двох до чотирьох — чоловік в одній келії (кімнаті). Зарплату в монастирі, зрозуміло, не отримують. Монастир надає одяг, харчування, житло, все необхідне. У монастирі не читають газет і журналів, не дивляться телевізор, не слухають радіо, на магнітофонах — лише духовні співи.

Якщо Ви думаєте, що черниці — Ангели, помиляєтеся. Вони такі ж люди зі своїми недоліками
і немочами. Як сказав один з персонажів казки «Попелюшка»: «Ми не чарівники, ми лише вчимося». Людина приходить в монастир, щоб зцілити свою душу. На це потрібен час. Якщо деякі і досягають святості, то на старості років. Там, де збирається багато людей, особливо в жіночому колективі, обов’язково бувають негаразди у взаєминах — люди є люди. Необхідно багато мудрості, любові, поблажливості, а головне — терпіння, щоб зберегти мир.

Існують і інші духовні проблеми, які Вам будуть не зовсім зрозумілі. У числі їх, наприклад, повна відсутність духовного керівництва в сучасних монастирях, а значить, можливості отримати своєчасну розумну пораду у важкій ситуації, що склалася, внутрішній або зовнішній. Чернече життя називають наукою з наук, а їй хтось повинен навчати. Учити якраз, як це не дивно, нікому. Вчаться, так би мовити, заочно, по книгах. Обов’язки священика обмежені регулярним здійсненням богослужіння. Крім того, як правило, в жіночих монастирях служать «білі» (тобто одружені) священики. Святий преподобний Ісаак Сірін говорить, що в тих, що бажають жити чернечим життям духовним керівником має бути обов’язково монах, оскільки білі священики не знають і не розуміють цього життя.

Чи готові Ви, N., до нього? Чи не стане Вам важче, ніж зараз? Ви, напевно, запитаєте, для чого ж тоді взагалі йдуть в монастирі? Спробую відповісти.

Йдуть не всі, а вибрані. Не може людина приймати на себе нічого, якщо не буде дано їй з неба (Євангеліє від Іоанна, 3; 27). Аж ніяк не всі, навіть глибоко віруючі люди, здатні до такого життя. Великий учитель чернецтва 7-го століття прп. Іоанн Лествичник говорить: «Якби знали, яка скорбота чекає ченців, ніхто ніколи не пішов би в монастир» — мені, монахові, як нікому іншому, добре відомо, що це означає. Але той же святий говорить далі: «Якби знали, які радості чекають ченців в Царстві Небесному, всі, не замислюючись, пішли б у монастир». Додам: не лише в Царстві Небесному, але вже тут, в земному житті, той, хто веде справді чернече життя, переживає часом невимовну благодатну радість. Спочатку зрідка, потім частіше і сильніше. Радість ченця — Господь, Який відвідує його серце.

«Чим більше проходжу дорогою життя і наближаюся до її кінця, тим більше радію, що вступив в чернецтво, тим більше проймаюся сердечними ревнощами досягти тієї мети, для якої Дух Святий запровадив у Церкві чернецтво. Милість з милостей Царя царів, коли Він покличе людину до чернечого життя, коли в ній дарує йому молитовний плач і коли причастям Святого Духа звільнить його від насильства пристрастей і введе в передчуття вічного блаженства. Залишив я світ не як однобічний шукач самоти або чогось іншого, але як любитель вищої науки; і ця наука надала мені все: спокій, холодність до всіх земних дрібниць, втіху в скорботі, силу в боротьбі із собою, надала друзів, надала щастя на землі, якого майже не зустрічав. Релігія разом з цим стала для мене поезією і тримає в безперервному дивовижному натхненні, в бесіді з видимим і невидимим світами, в невимовній насолоді», — пише свт. Ігнатій (Брянчанінов). Але щоб відчути цю радість, її потрібно «заробити» важкою чернечою працею.

Зрозуміти чернече життя і по-справжньому захотіти жити ним може лише той, хто, маючи глибоку віру, не один рік раніше вів церковне життя: регулярно відвідував богослужіння, багато і часто молився вдома, суворо дотримувався постів, часто причащався, любить читати духовні книги, здійснює паломництва по святих обителях, але найголовніше, — будує свої стосунки з тими, хто його оточує, відповідно до Божих заповідей, наведених у Євангелії. Для такої людини віра і все, що з нею пов’язане, — головна потреба душі. Недостатньо інколи ходити до храму, дотримуватись православних звичаїв, яких навчила бабуся. Недостатня віра лише як культурно-історична традиція. Вона має бути живою — наповнювати все життя людини, всі її прояви без винятку. Наповнювати розум, серце і душу.

Заповідь: Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всію душею твоєю, і всію міцністю твоєю, і всім розумінням твоїм, і ближнього твого, як самого себе (Євангеліє від Луки, 10; 27) — повинна стати метою життя, головним його змістом. Лише тоді можлива серйозна розмова про чернецтво. «Перш ніж стати монахом, потрібно зробитися досконалим мирянином» (свт. Ігнатій Брянчанінов). Це означає, що живучи в миру, християнин повинен виконати всі заповіді і здобувати чесноти, наскільки це можливо в миру. Але і цього замало. Той, хто бажає вступити до святої обителі, повинен вже у миру почати готувати себе до чернечого життя.

Чернече життя є «житие постническое», тому християнин повинен привчати себе до чернечого посту. Вживати переважно просту і недорогу їжу, зовсім відмовитися від м’яса (молодим — і від вина), дотримувати посту в понеділок, привчати себе до стриманості, не об’їдатися. Не менш важливий піст душевний — утримання від мирських вражень. Той, хто хоче стати ченцем, відмовляється од відвідування мирських видовищ і розваг: барів, дискотек, ресторанів, концертів, театрів, фестивалів тощо — виставки і музеї допустимі. Ходити в гості, взагалі підтримувати знайомства потрібно розсудливо, переважно — з людьми благочестивими.
«З преподобним станеш преподобним, з людиною нечестивою — розбестишся» (Псалтир).

Життя ченця — безперестанна молитва Богові. Навряд чи зможе вести таке життя той, хто не потурбувався про те, щоб у миру здобути молитовний навик. Молитва — нелегке заняття. Лише той здатен жити в монастирі, хто більше за все на світі полюбив молитву і все, що з нею пов’язане: храм, богослужіння, духовне читання, богомислення. Ще в миру потрібно встановити собі молитовне правило. Воно читається вранці й увечері, тривалістю до однієї години; довше поки не треба. Вдень, якщо є час, можна помолитися, скільки буде бажання.

Істотну сторону молитовних занять виражає апостольська заповідь: безперестанно моліться (Перше Послання до Фесалонікійців, 5; 17). Найкраще виконувати її читаючи безперестанну молитву Іісусову: «Господи, Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя, грешнаго». Її читають завжди, за будь-яких обставин, з ранку до самого вечора, стоячи, лежачи, на ходу, в транспорті, за їдою, під час будь-яких занять — ходять і повторюють з увагою, подумки; наодинці — вголос або пошепки. Саме для безперестанної молитви ченцеві вручаються чотки.

Той, хто любить молитву, неодмінно полюбить і храм Божий. Божий дім стане його рідним домом. Така людина шукає будь-яку можливість зайвий раз побувати на богослужінні або, якщо немає служби, хоч би зайти прикластися до ікон. Природно, він постарається знайти собі при храмі роботу, щоб у такий спосіб звільнившись від необхідності у миру заробляти на життя, мати можливість частіше відвідувати богослужіння. В такому разі треба мати на увазі, що православний храм не в змозі виплачувати велику зарплату. Зазвичай, вона значно нижча за прожитковий рівень.

Особливо ж така людина полюбить Божественну Літургію, оскільки під час неї здійснюється Таїнство Євхаристії (інакше − Причащання). Хліб і вино дією Божої благодаті стають істинними Тілом і Кров’ю Христовими, причащаючись яких, християнин приймає у своє серце Самого Сина Божого. Таємниця ця велика є. Хто скуштував яко благ Господь, постарається причащатися частіше, незважаючи на труд підготовки, що складається з посту і молитви.

Усе це потрібно робити поступово, не самочинно, тобто по благословенню і під керівництвом досвідченого ченця, неодмінно у священному сані. Одна з чернечих обітниць є обітниця послуху. Чернець зобов’язаний слухатися монастирського начальства і духовного отця. Без благословення, як в монастирі, так і в житті ченця, нічого не робиться. Стосунки між духівником і ченцями приблизно такі самі, як між люблячими один одного батьками і дітьми, з тією лише різницею, що у миру інколи діти можуть заперечити або не послухатися, а в духовному житті так чинити не прийнято. Добрий плід такі стосунки принесуть лише тоді, коли вони будуть довірчими, заснованими на взаємній повазі і любові.

Незважаючи на зовнішню простоту і легкість потрібна чимала праця, щоб навчитися послухові. Ця християнська чеснота є однією з головних, що має особливе значення в чернецтві. Посту, послухові, як утім, й іншим чернечим чеснотам краще почати вчитися заздалегідь, ще перебуваючи у миру. Для цього потрібно пошукати духовного керівника. Знайшовши духовного отця, з ним треба про все радитися, у всьому його слухатися, відкривати все, що стосується як внутрішнього життя, так і зовнішнього, насамперед приділяючи увагу своїм взаєминам з іншими людьми. Духовного отця завчасно необхідно пошукати ще й тому, що може статися так, що в монастирі людини, до якої була б цілковита довіра в духовних питаннях, не знайдеться. Святитель Феофан, Затворник Вишенський, ще в 19-му столітті писав, що духовного керівника краще знайти до вступу до святої обителі, оскільки в монастирі знайти його буде важко. Для того щоб правильно зрозуміти, що таке чернечий послух і решта чернечих обов’язків, необхідно читати книги Святих Отців на аскетичні теми.

Читання духовних книг є одним із засобів приготування себе до життя в монастирі. Читати потрібно в першу чергу таких авторів: преподобних Іоанна Лєствичника, Авву Дорофея, Іоанна Касіана Римлянина, Варсонофія Великого й Іоанна Пророка, Ісаака і Єфрема Сірінов. Особливо актуальні твори авторів останньої часу: свт. Ігнатія Ставропольського (Брянчанінова), свт. Феофана Затворника, Оптинських старців, і поки ще не прославлених: ігумена Никона (Воробйова) «Нам залишено покаяння», валаамського схиігумена Іоанна (Алєксєєва) «Заглянь у своє серце», сучасних грецьких подвижників. Корисні також життєписи подвижників благочестя 19–20 століть. Прочитане у миру згодиться ще й тому, що насельник сучасного монастиря зазвичай настільки зайнятий послухом, що не завжди має час на духовне читання. А твори свт. Ігнатія (Брянчанінова) важливі сучасному ченцеві настільки, що раджу відкласти свій вступ в обитель до тих пір, поки не удасться ознайомитися хоч би з його книгою «Приношення сучасному чернецтву» (V том його «Творів»). Перед вступом до монастиря треба подбати про придбання особистої бібліотеки аскетичних творів Святих Отців, оскільки в обителі такої бібліотеки може не виявитися, а кошти на придбання книг навряд чи будуть. Маючи у себе книги Святих Отців, насельник не лише сам отримає неоціниму користь від читання, а й зможе надавати свої книги братії для загального читання. Особиста бібліотека необхідна, навіть якщо є бібліотека монастирська. Досвід усіх, хто жив у сучасних монастирях, показує, що духовні книги є нічим не замінимими порадниками і утішниками, і тому мають завжди бути в келії ченця. Книги — єдине багатство ченця, на яке не поширюється обітниця нестяжанія. Підготувати себе до виконання обітниці нестяжанія можна привчивши себе в особистому житті користуватися лише необхідними речами, уникаючи надмірностей. Не менш важливо на всі витрати, способи заробити кошти і операції з ними брати благословення свого духовного отця. Це допоможе хоч би частково уникнути зайвого опікування, збентежень розуму і розладів, які неминучі в грошових питаннях.

Ці поради будуть корисні не лише людині, яка готує себе до чернецтва, а знадобляться й будь-кому, незалежно від того, піде потім людина в монастир чи ні. Та в першу чергу, N., я коротко виклав на Ваше прохання те, що потрібне тому, хто хоче піти в монастир. А для того щоб стати справжньою черницею — потрібно ще більше. Що саме — напевно, тут говорити рано; про це написано багато томів, які можуть скласти цілу бібліотеку. Напевно, прочитавши цей лист, Ви зрозумієте, що Ваше бажання піти в монастир передчасне, багато в чому виникло від незнання. Швидше за все, це був порив душі, який вже минув. Якщо ж Ви ще не розчарувалися, то Ви мужня людина.

Давайте спробуємо подумати, що ж реально можна зробити у Вашій ситуації. По-перше, не треба приймати швидких рішень, які, як правило, бувають необачними. Плата за життєві помилки — скорботи. Їх і так вистачає, не варто примножувати. Правильні рішення, як і цілющі плоди, визрівають довго. Вони залежать багато від чого, зокрема — від зміни обставин, в яких треба навчитися терпляче вичікувати. У всякому разі, повчіться терпінню, — згодиться завжди. Терпляча людина — перший мудрець. У терпінні навчіться прощати, особливо людей, які Вас люблять, хоча інколи у своїй любові і виявляють нерозуміння. За любов прощають багато що.

З обставин, що склалися, неважко зрозуміти, що знегоди неминучі, а земне щастя мінливе. Та й чи багато хто знаходить його? Крім цього життя, його щастя і задоволень, багатств і насолод, є інше життя — життя душі, яке протікає хоч і в деякій залежності від життя земного, проте за своїми духовними законами. Життя людини не може бути повноцінним, а отже, щасливим, якщо духовні закони в ньому не враховуються. Вони викладені в книзі «Новий Заповіт», по-іншому — «Євангеліє». Потрудіться з нею ознайомитися. Ця книга читається не один раз. Мудрі люди перечитують її постійно, мають поряд з собою. Вона — перший і кращий порадник. Прочитавши Євангеліє, можливо, Ви захочете прочитати й інші духовні книги, які допоможуть знайти відповіді на багато життєвих питань.

Добре б також, Наташо, Вам почати молитися удома і ходити до церкви. До храму потрібно намагатися ходити кожну неділю і у великі свята, стояти всю службу. Там можна не лише помолитися, можна також запитати пораду у священика, з Ваших однолітків знайти собі добрих друзів, а можливо, і таку людину, яка потім розділить з Вами життєву дорогу. Адже там збираються люди, у тому числі і молоді, для яких головне в житті, — полюбити ближнього, як самого себе. Як же це відрізняється від модної сучасної моралі: «полюби самого себе і за будь-яку ціну змусь любити тебе інших!» Пробачте за багатослів’я. Можливо, Ви не зовсім будете згодні, але сподіваюся, що написане хоч у чомусь допоможе Вам.

З любов’ю во Христі, ієромонах Сергій.

Лист другий

Здрастуйте, Тетяно!

Радісно чути, що в наші часи хтось хоче стати на шлях чернечого життя. Особливо відрадно, що ця людина досить юного віку. Подібно до Вас, я в дев’ятнадцятирічному віці пов’язав своє життя з церквою, вступивши до храму працювати псаломщиком — було це в 1979 році. Як і Ви, особливо полюбив Літургію. Через два роки отримав благословення на чернечу дорогу життя від свого духовного отця. Але здійснити моє бажання удалося тільки в 1988 р. з відкриттям Оптиной Пустині, куди я і вступив.

Оглядаючись назад на пройдений шлях, не шкодую ні про що, окрім деяких помилок і гріхів. Зараз вчинив би саме так. Але до мого особистого досвіду ченця можу тепер додати і досвід священика, який дозволяє ознайомитися з внутрішнім світом інших людей, багато хто з яких або вже став, або хоче стати на чернечу дорогу. На жаль, чимало таких, хто, зробивши таку спробу, згодом пішов у світ, а дехто навіть залишив церкву. У деяких випадках причина полягала в тому, що ці люди передчасно йшли в монастир, не будучи ще готовими. А деякі йшли без Божої волі через душевні кров’яні ревнощі, керуючись порадами духівників, що не мали права давати подібні поради, інколи просто спокушених. Закінчувалося трагедією, поламаним життям, особливо якщо людина встигала прийняти постриг. «Не може людина прийняти на себе нічого, якщо не буде дано їй зверху».

В окремих випадках, ті хто вступили до обителі, розчаровувалися в існуючих порядках, які не відповідали їхнім уявленням про монастир. Уявлення були мрійливими, складеними людиною на підставі прочитаних книжок або почутих захоплюючих розповідей. З часів стародавніх отців змінилося багато, якщо не сказати майже все. «Людина, яка не помітила цих змін, змін не по суті, а в обстановці, що має на сутність істотний вплив, ставиться тим самим у фальшиве становище» (свт. Ігнатій (Брянчанінов), т. 5).

Щоб нині богоугодно піти в монастир, треба спочатку набути досвіду і пізнання того, в чому власне полягає чернецтво. Що це таке? Чи відрізняється сучасне чернецтво і сучасний монастир від чернецтва древнього і в чому? Чи відрізняється подвиг ченця сьогодення від подвигу древніх і наскільки? Ніхто, Таню, на ці питання відповіді дати не зможе, повірте мені! До всього доведеться доходити самій, в кращому разі, за допомогою книг. Носія живого чернечого передання, справжнього подвижника, істинного ченця, послідовника святоотцівського вчення про спасіння, у наш час зустріти дуже важко, майже неможливо. Не гарантує це ні гучна назва монастиря, ні популярність святих подвижників, які трудилися там раніше. Незважаючи на велику кількість людей у чернечих рясах, відкриття численних монастирів (їх зараз понад шістсот), це саме так. Особливо важке становище в чернецтві жіночому. Незважаючи на сотні жіночих монастирів, жоден з них (!) не відповідає, на мою думку, святоотцівському розумінню чернецтва. Дай Бог, щоб я не мав рації. Але ченці і черниці все-таки є. Дай Бог Вам їх коли-небудь зустріти на Вашій дорозі.

Як же зрозуміти, що таке чернецтво? Передовсім, зверніться до книг, тих із них, які написані самими ченцями, особливо тих, що зараховані до лику святих. Добрим початком будуть: свт. Ігнатій (Брянчанінов) «Аскетичні досліди» (т. 1), «Аскетична проповідь» (т. 4), «Приношення сучасному чернецтву» (т. 5), «Листи»; свт. Феофан Затворник: «Що є духовне життя і як на нього налаштуватися?», «Шлях до спасіння», різні видання його листів про духовне життя; листи Оптинських старців, особливо прп. Амвросія; з сучасних — «Нам залишено покаяння» іг. Никона (Воробйова) (+1963), «Заглянь у своє серце» схиігумен Іоанн (Алєксєєв) (+1958); з древніх корисні «Лєствиця» прп. Іоанна Лєствичника і повчання прп. Авви Дорофея. Можливо, що дістати ці книги удасться не відразу, але постарайтеся, оскільки вони украй потрібні, і не лише зараз. Їх необхідно придбати за будь-яку ціну і не розлучатися протягом усього життя.

Під час читання виникне безліч питань. Не кваптеся ставити їх білому священикові. «Хто хоче жити чернечим життям, духовного керівника потрібно шукати з тих, хто чернечить, тобто білі священики не знають і не розуміють цього життя» (прп. Ісаак Сірін). На жаль, не всякий чернець здатний нині дати грамотну пораду. При нагоді, відвідайте монастирі. Переважно чоловічі, жіночі не раджу. Боюся, що в жіночих Ви можете отримати спотворене уявлення про чернечий подвиг. При нагоді, підтримуйте спілкування з тими, хто чернечить. Але найголовніше, благайте Бога, щоб відкрив Свою волю — чи є вона на те, щоб Вам вибрати чернечий шлях життя, коли і-де це робити, як себе готувати.

З любов’ю во Христі, ієромонах Сергій.

http://www.ignatysestry.ru/

Коментарі

доброго дня, мене звати Юлія, мені 18 років. десь пів року тому в мене почали приходити в голову такі думки, щоб піти в монастир. спочатку я цьому не давала значення, а от тепер бажання дуже велике. річ в тім, що я не знаходжу собі місця на землі. у мене ненависть до людей. жити взагалі нехочу, але Бог мені дав це життя то він і повинен забрати. мені часто снилися сни про вбивства та аварії, і в кожній з цих подій є я, і кожного разу виживаю. я це розповіла своїм матері і вона мені порадила причаститися. я почала постити але потім у мене знаходилися різні причини не піти на причастя, це багато разі повторювалося, мабуть з-пів року. але таки я приняла Боже причастя. були навіть спроби суїциду. моя душа дуже грішна за такий короткий термін. мені говорили, щоб закрити свої гріхи потрібно принести щось в жертву чи зробити добрий поступок, я можу тільки віддати душу Богові. Я хочу здійснити мрію своїх батьків-це вивчитися, і піти рятувати свою душу. Отче, порадьте що мені краще зробити, я подумала щоб на канікулах які в мене є, з'їздити до монастиря і побачити чернецьке життя, чи я витримаю це.