• Русский
  • Українська

Ієромонах Тихон (Васильєв): «Про чернецтво в Малоросії в XVIII сторіччі в контексті секуляризаційної політики російських імператорів»

XVIII сторіччя стало часом докорінних змін усього устрою життя російського суспільства, у тому числі й у церковній сфері. Імператор Петро I скасував патріаршество і запровадив синодальну систему управління Руською Церквою за протестантським зразком. Своє ставлення до чернецтва Петро I висловив в одному з указів наприкінці свого життя[1]. Чернецтво, як і всю Руську Церкву, Петро вирішив максимально використати для служіння Російській державі. З цією метою він видав низку обмежувальних указів. Спадкоємці, а точніше спадкоємиці, Петра I на всеросійському престолі імператриці Катерина I, Анна Іоаннівна, Єлизавета Петрівна і Катерина II з більшою або меншою інтенсивністю проводили секуляризаційну державну політику як стосовно до всієї Руської Церкви, так, зокрема, і стосовно до монастирів і чернецтва.

Історія руського чернецтва на цей час налічувала вже вісім сторіч. По всій Русі були засновані сотні монастирів, в яких просіяли подвигами доброчесного життя тисячі відомих і невідомих подвижників. Свята київська земля не лише зберігає пам'ять про хрещення руського народу, а також є і колискою руського чернецтва.

У XVIII сторіччі адміністративний устрій Російської імперії був досить неоднорідний. Малоросія впродовж майже всього XVIII сторіччя мала особливості в управлінні, господарстві, культурному й церковному житті. Якщо в державному відношенні лівобережна Україна увійшла до Московського царства в 1654 році, то в церковному відношенні возз'єднання Київської митрополії з Москвою сталося кількома десятиріччями пізніше — в 1687 році. Проте ще ціле сторіччя вже всередині Російської держави церковне життя Малоросії визначалося не лише культурними, а й законодавчими особливостями.

У цій статті буде розглянуто законодавче регулювання чернецтва в Малоросії в порівнянні з Великоросією, висвітлено питання вступу до монастиря і прийняття постригу.

Історіографія питання

Сучасних спеціальних досліджень і публікацій російською мовою про проблеми чернецтва Малоросії XVIII сторіччя нам знайти не вдалося. Швидше за все, їх взагалі немає, адже замало досліджень і в галузі історії чернецтва Великоросії ХVIII сторіччя. Проте українською мовою є чудова робота М.В. Яременка «Київське чернецтво XVIII ст.» (Київ, 2007). Ця книга поєднує в собі професійний історичний науковий підхід, знайомлячи читачів з неопублікованими раніше цікавими даними про київське чернецтво, і одночасно демонструє глибоко церковне ставлення автора до чернецтва, що відбите в самій структурі роботи. Монографія М.В. Яременка цілком може слугувати зразком для сучасних і майбутніх істориків чернецтва.

Відома робота І.К. Смолича «Російське чернецтво. 988—1917 роки» (М., 1997)[2] відображує багато аспектів досліджуваної нами теми. Проблеми руського чернецтва XVIII сторіччя знаходять віддзеркалення в численних публікаціях XIX і початку ХХ сторіч. Неоціненним посібником є книга К.В. Харламповича «Малоросійський вплив на великоруське церковне життя», опублікована в 1914 році. Багато дореволюційних публікацій підготовлено на основі Повного зібрання законів Російської імперії[3]. На жаль, деякі з цих авторів роблять висновки про фактичний стан чернецтва лише на підставі ухвалених законів. Для того щоб висновки були безсумнівні, необхідне підтвердження про виконання загальноімперських законів на місцях. Це, у свою чергу, вимагає вдумливого опрацювання місцевих монастирських архівів.

Інша значна частина дореволюційних публікацій стосується проблеми монастирського господарства і секуляризації монастирських земель[4]. Саме на економічних проблемах, пов'язаних з майном, секуляризацією, монастирськими селянами зосередилися історики радянського періоду, що пояснюється інтересами марксистської ідеології. У 1984 році А.І. Комісаренко захистив докторську дисертацію на тему «Вотчинне господарство духівництва і секуляризаційна реформа в Росії (20—60-і роки XVIII сторіччя)». На тему церковного майна у XVIII сторіччі було захищено також кілька кандидатських дисертацій.

Останніми роками опубліковано багато робіт і досліджень, присвячених окремим монастирям або єпархіям Малоросії XVIII сторіччя українською мовою. У сучасній українській історіографії можна зустріти діаметрально протилежні оцінки стану Православної Церкви в Україні у XVIII сторіччі[5]. Проте, як зауважує М.В. Яременко, на гарному фактографічному рівні не досліджена ні внутрішня, ні зовнішня церковна історія[6]. Українські дослідники пишуть в основному в межах національної площини, не звертаючи увагу на процеси, що відбувалися саме в площині церковній, — насамперед, на створення синодальної Церкви.

Є також цікаві роботи, присвячені пастирській діяльності київських ченців[7],проблемам освіти і вченого чернецтва у XVIII сторіччі[8].

Законодавче регулювання чернецтва в Російській імперії

Історично чернецтво виникло як позаінституційний рух. Перші правила, що дійшли до нашого часу, які регламентують життя ченців і чернечих общин, склав святитель Василій Великий в середині IV сторіччя. Починаючи з цього часу життя чернечих общин регламентувалося численними уставами і правилами, що видаються як самими общинами, так і церковною і державною владою. По-різному склалися долі чернечого руху на Сході і Заході Римської імперії. Руська Церква цілком сприйняла від Константинопольської Патріархії традиції і правила Східної Церкви.

У спадок від Візантії перейшли і деякі церковні і суспільні проблеми. Зокрема, проблема монастирської власності виникла не в Росії XVII сторіччя, а за 1000 років до цього. І секуляризацію першими проводили не Петро I чи Катерина II, а візантійські імператори-іконоборці[9]. Проте паралелі тут можна проводити до певної межі, бо, за висловлюванням одного сучасного німецького візантолога, Візантійська імперія в VI сторіччі вже «монахизувалася»[10] і перебувала такою (з певними застереженнями) до кінця свого існування. Від чого, власне, і відмовилися Петро I і його наступники на Російському імператорському престолі.

Законодавчі постанови, що регламентують чернече життя в Російській імперії у XVIII сторіччі, видані і доступні в таких законодавчих зібраннях:

— Повне зібрання законів Російської імперії[11] (далі — ПЗЗРІ);

— Звід законів Російської імперії[12] (далі — ЗЗРІ);

— Повне зібрання постанов і розпоряджень по відомству православного віросповідання (далі — ПЗПіР).

Про вступ до чернецтва

За петровських часів, як уже зазначено вище, було видано декілька указів, що регламентували чернецтво. Додаток до Духовного регламенту, прийнятий у травні 1722 року[13], забороняв постригати чоловіків, що не досягли 30 років. Для жінок вік постригу становив від 50 до 60 років (винятки допускалися лише з дозволу Синоду). Для військовослужбовців і чиновників постриг був і зовсім заборонений.

28 січня 1723 року було видано указ, який вимагав у Синодальній області (з 1742 року — Московська єпархія) і архієрейських єпархіях в обителі нікого не постригати, а на місця, що звільняються, призначати відставних солдатів.

31 січня 1724 року було дозволено приймати в обителі семінаристів після трирічного випробування, та й то лише після досягнення 30 років[14].

Після смерті Петра I його політику стосовно до чернецтва було продовжено. За Катерини I були підтверджені всі укази Петра.

Зміна курсу сталася після смерті Катерини I і заслання О.Д. Меншикова. Короткий час царювання малолітнього Петра II пов'язували з надіями на «відродження старовини». В указі Петра II від 13 листопада 1727 року зроблено деяке пом'якшення обмежень постригу: «Всякого чина людям, кроме тех, которым указами запрещается, желающим монашества, милостиво разрешить»[15]. Указом від 9 липня 1729 року дозволено постригати присланих в монастирі солдатів згідно з їхнім бажанням. Були навіть відновлені деякі обителі, що занепали в результаті попередніх указів. Проте цей короткий сприятливий чернецтву період закінчився з передчасною смертю від віспи царя Петра II.

Період царювання Анни Іоаннівни (1730—1740) — найтяжчий для руського чернецтва. Указом від 10 червня 1734 року у всіх монастирях Російської імперії було заборонено постриг, окрім священиків, дияконів-вдівців і відставних солдатів. До порушників указу застосовувалися суворі санкції (архієреєві — штраф 500 рублів; з настоятелів — зняття сану і заслання). Усі постриги могли здійснюватися лише з дозволу Синоду. Вже в 1740 році планувалося запровадження монастирських штатів, які були введені пізніше (у Великоросії — в 1764 році, в Малоросії — з 1786 року).

Згідно з петровською традицією, були надані пільги вченому чернецтву: 5 липня 1738 року було дозволено постригати всіх «учених і до служби придатних» в разі дотримання інших умов (звільнення, свідоцтво про добре життя)[16].

За сухими формулюваннями аннинських указів криються сотні розорених обителей, сотні засуджених і засланих до Сибіру настоятелів, кров, піт і муки тисяч простих ченців. За десять років репресій число ченців і черниць скоротилося більш ніж на 10 тисяч чоловік: з більш ніж 25 тисяч (у 1724 році) до 14 тисяч ченців і черниць в кінці правління Анни[17].

Для того щоб зробити висновок про виконання і дієвість обмежувальних указів і розпоряджень щодо Малоросії, потрібно ознайомитися з документами, що відображають чисельність братії різних монастирів.

М.В. Яременко, проаналізувавши документи київських неставропігійних чоловічих монастирів, робить висновок, що суворість постанов петровського часу і початку правління Анни Іоаннівни (до 1732 року) для Київської єпархії не була відчутна. З 1723 по 1732 рік в Софійській обителі прийняв чернецтво 31 послушник, в Миколаївській — 20, в Золотоверхо-Михайлівській — 29, в Братській — 12, у Видубицькій — 15, в Кирилівській — 12[18].

Цікаво було б порівняти ці дані з подібними даними в різних єпархіях Великоросії. Після 1734 року ситуація різко змінилася. У всіх перелічених монастирях за два роки — в 1734—1735 роках — не було пострижено жодного послушника. З чого можна зробити висновок, що репресії аннинської пори тримали в страхові й київське чернецтво. Проте до 1740 року в Малоросії з’явилися сотні ченців, пострижених всупереч указам[19].

Зміна політики стосовно чернецтва сталася за воцаріння Єлизавети Петрівни. Особливо це торкнулося малоруського чернецтва. Ось текст іменного указу імператриці Єлизавети Петрівни 1749 року:

«Марта 22-го. Именный, данный Синоду.

Указали Мы: по докладу преосвященного Стефана, архиепископа Новгородского, семинарии Новгородской учителей Павла Сопковского, Ивана Кремянского, Ивана же Кременецкого по их желанию постричь в монахи, и впредь из Малороссийского народа, желающих в монашество, в находящиеся в Малороссии монастыри к пострижению допускать токмо с ведома и усмотрения епархиальных архиереев, а в Киево-Печеркую лавру — архимандрита тоя лавры, по силе Духовного регламента; однако же сие позволяется с таким подтверждением, что малолетных ниже 17 лет[20], хотя бы кто из таковых и сам пожелал, а в неволю и никого, особливо же великороссиян, ежели кто того домогаться будет, ни под каким видом без собственного Нашего указа отнюдь не постригать»[21].

У цьому указі наочно протиставили пільги малоросіянам суворій забороні постригу великоросів.

Завдяки постригам, що постійно здійснювалися, чисельність братії в київських монастирях в цілому залишалася стабільною впродовж XVIII сторіччя, незважаючи на численні переведення до Великоросії[22] і епідемію чуми в Києві на початку 1770 року[23]. Особливо постраждав від неї Софійський кафедральний монастир, де лише в 1770 році померли 49 осіб.

Зміна чисельності братії в київських чоловічих неставропігійних монастирях з 1741 по 1784 роки представлена в наведеній нижче таблиці (ос.)[24].

Роки

Софійсь-
кий кафедра-
льний

Пустинно-Миколаїв-
ський

Золото-
верхо-Михай-лівський

Братський

Видубиць-
кий

Кирилів-
ський

Петро-Павлів-
ський

Єкатери-
нинський

1741

72

25

45

24

26

21

8

3*

1756

123

52

61

40

27

19

10

4

1775

54

45

35

28

31

19

6

3

1784

63

43

39

35

26

20

11

3

*Дані на 1742 р.

Якщо у Великоросії після секуляризації 1764 року різко скоротилося число і монастирів, і тих, що чернечать, то в Україні монастирі не просто продовжували своє існування, а й число постригів у них було значним. Наприклад, в Киево-Межигірському монастирі за дев'ять років (з 1765 по 1773 рік) було пострижено 47 чоловік, з них 11 були козачими синами[25]. Хоча постриг вихідців з козацтва був юридично обмежений загальноімперськими законами[26].

Одна з особливостей цього історичного періоду — це розділення руського суспільства на стани[27]. Стани розділялися на податні і неподатні (привілейовані). Неподатних були два стани — дворянське і духовне, інші були податними. Кожен стан мав свої привілеї і відмінності. Перехід з одного стану в інший був украй рідкісний і важкий. Усі складнощі при вступі до чернецтва навіть після скасування вимоги обов'язкового дозволу з Синоду виникали тому, що тут малося на увазі найчастіше перехід в інший стан. Наприклад, якщо в чернецтво приходив дворянин, то це означало втрату якихось дворянських привілеїв, а якщо приходив селянин, то, навпаки, привілеї додавалися. Ті, що бажали прийняти чернецтво, повинні були надати документи, які свідчать про те, що громада, до якої вони були приписані, не заперечує проти вступу її члена до монастиря[28].

Матеріальне становище монастирів. Секуляризація і запровадження штатів

Матеріальне становище монастиря, як правило, безпосередньо було пов'язане з числом братії, що проживала в ньому. У Візантії загальна кількість ченців була величезною, але монастирі були невеликими — в середньому по 10—20 осіб. Обмеження числа ченців окремого монастиря з матеріальних міркувань позначене навіть в деяких стародавніх уставах[29].

Як зауважив К.В. Харлампович, «малоруські монастирі завжди переважали перед великоросами числом братії»[30]. Проте робити звідси загальні висновки про кращий матеріальний стан малоруських монастирів буде, напевно, неправильно. Та все ж, за спостереженнями радянського історика В.М. Мордвинцева, «найкрупнішим і найвпливовішим корпоративним власником не лише в Україні, алей у всій Російській імперії була Києво-Печерська лавра»[31].

Питання монастирських маєтків стояло на порядку денному з самого початку царювання Петра I, доки не було остаточно вирішене на користь держави відомими указами Катерини II.

У матеріальному плані, поза сумнівом, указ 1764 року став сильним ударом по багатьох обителях. Було закрито близько 500 обителей у Великоросії, 150 стали позаштатними монастирями і 225 стали отримувати грошову допомогу від держави відповідно до розписаних штатів. Більш як у два рази скоротилося число тих, що чернечать.

Відомо, що Катерина побоювалася заворушень у зв'язку з секуляризацією церковних маєтків, тому, зокрема, указ про секуляризацію в Малоросії був опублікований більш ніж через 20 років після реформи у великоросійських губерніях. Відкрито виступив проти секуляризації митрополит Ростовський Арсеній (Мацієвич), який помер у в'язниці, нині прославлений в сонмі святих.

У 1786 році секуляризація була проведена в Київській, Чернігівській і Новгород-Сіверській губерніях, а в 1788 році були відібрані маєтки в духівництва Харківської, Катеринославської, Курської та Воронезької губерній.

Не до всякого монастиря тепер можна було вступити, оскільки визначені державою штати збільшувати було ніяк не можна, і тому інколи, щоб прийняти постриг, чекали багато років, доки не звільнялося визначене штатом місце.

Також у 1730—1740-і роки було видано декілька указів, що стосуються доходів малоруських монастирів від майна покійних архієреїв і архімандритів. І якщо уряд Анни Іоаннівни в жорсткій формі постановив забирати все майно покійних архіпастирів, то Єлизавета Петрівна відновила зневажений попередньою імператрицею малоруський звичай роздавати майно спочилих архієреїв по монастирях і храмах на спомин душі.

Духовне життя і подвижництво в Малоросії XVIII сторіччя

У дослідженнях чернецтва XVIII сторіччя постійно вказується на негативні риси духовного, морального стану чернецтва, а саме «зараженість мирським, господарським духом», «кляузництво», пияцтво, сварки між братією[32]. Усі ці історичні дослідження робилися з використанням фондів монастирів і консисторій, в яких відбиті саме випадки порушення чернечого уставу.

Подвиги, внутрішні за своєю суттю, рідко знаходили документальне відображення, цілком справедливо зауважує М.В. Яременко[33]. Вивчивши за архівними документами моральне обличчя насельників київських монастирів XVIII сторіччя, історик робить висновок, що «традиція гідного чернечого житія не зникла», і не можна говорити про погіршення моральної дисципліни у XVIII сторіччі, тим більше що ще недостатньо вивчено це питання про сторіччя XVII[34].

Ми ж можемо додати до сказаного, що те відродження старчецтва на Русі в XIX сторіччі, про яке так багато написано і сказано, мало свої витоки в Малоросії XVIII сторіччя.

Насамперед ідеться про преподобного Паїсія Величковського, уродженця Полтави, вихованця Київської академії, значення праць якого так описує протоієрей Сергій Четвериков:

«Не можна правильно уявити собі духовний стан руського чернецтва і руського народу в XVIII і XIX сторіччях, не враховуючи духовного впливу старця Паїсія і його учнів. Цей вплив поширився більш як у 100 обителях 35 єпархій Руської Церкви, за посередництва більше 200 учнів старця і їх спадкоємців. Під його впливом змінилася подоба руського чернецтва: зросло значення внутрішнього духовного подвигу, про характер якого можна судити по старчецтву Оптиної Пустині і по зображенню його в російській літературі (”Брати Карамазови”). Найзнаменитіші з російських письменників (М.В. Гоголь, І.В. Кирєєвський, Ф.М. Достоєвський, Л.М. Толстой, В.С. Соловйов, К.Н. Леонтьев та ін.) відмітили цей духовний рух в руському чернецтві, вивчали його і випробовували на собі його вплив»[35]. У життєписі старця Паїсія згадується про кількох чудових подвижників Києво-Печерської лаври XVIII сторіччя.

Благоуханним цвітом святості постала преподобна Досифея, київська подвижниця і затворниця, про яку К.В. Харлампович писав так: «У Києві довго жив подвижник Досифей з великоруських селян, але за незвільненням від рабства не був пострижений в ченці, доки указом імператриці Єлизавети, яка відвідала Київ у 1744 році, не облачився в рясофор»[36].

Насправді Досифея була дочкою одного з рязанських дворян, у миру її звали Дариною. У дитинстві вона декілька років виховувалася в монастирі у своєї рідної бабусі, що чернечила там. Після повернення в рідну оселю Дарина не захотіла вести світське дворянське життя і трудилася в благочесті. У 15 років, побоюючись видання заміж і згасання устремління до Бога, Дарина таємно залишила рідних.

Боячись бути розшуканою і насильно поверненою, подвижниця взяла за приклад візантійських преподобних жінок, що трудилися «в чоловічому образі»: купила селянський одяг, обстригла волосся і назвалася кріпаком-утікачем Досифєєм. Низький голос і схудле загоріле обличчя не давали можливості впізнати в «Досифеї» дівчину. Три роки вона трудилася в Троїце-Сергієвій лаврі. Якось до обителі приїхали рідні Дарини і впізнали утікачку, але вона тут же сховалася і пішла до Києва. Тут, на Китаєвській горі, подвижниця викопала для себе окрему печеру і оселилая в ній. Суворе пустельництво і пророцтво «старця Досифея» (поговорити з «подвижником» можна було через печерне віконце) вже через декілька років привернули до нього увагу світу. У 1744 році «китаївского старця» відвідала імператриця Єлизавета Петрівна. Після цього вона декілька днів була під враженням, відмовлялася від балів і молилася. При цьому 35-річна государиня не здогадувалася, що цей просвіт в духовному житті дарувала їй 23-річна дівчина. Ще через багато років саме від преподобної Досифеї Китаївської отримав благословення йти в Саровську обитель майбутній великий старець преподобний Серафим.

«Старець Досифей» заповідав поховати своє тіло без обмивання, що китаївська братія і виконала. Лише через декілька років завдяки старанням і пошукам сестри преподобної Досифеї, яка все життя продовжувала шукати зниклу Дарину, всі взнали таємницю подвижниці[37].

Висновок

Отже, у XVIII сторіччі російські імператори відмовилися від шляху, яким ішла Візантія, що знайшло законодавче вираження в знаменитих Юстиніанових новелах про симфонію. Так, візантійські імператори не завжди дотримувалися цього ідеалу, але сам він залишався непохитний. У Росії ж XVIII сторіччя сталася кардинальна зміна світогляду влади. І ця зміна відбилася, перш за все, стосовно Церкви і чернецтва. Перехід від «шлюбу за коханням» до «шлюбу за розрахунком» виявився жорстким і болісним для слабкої сторони.

Особливе становище Малоросії у XVIII сторіччі, її пограничне положення по відношенню до двох ворожих Росії світів — турецького мусульманського і польського католицького — забезпечило пом'якшений варіант цього жорсткого переходу, що знайшло своє відображення як в самих загальноімперських законах, так і в практиці їх застосування в малоруських монастирях.

Нарешті, з малоруським чернецтвом XVIII сторіччя була пов'язана доля відродження у всій Руській Церкві істинного духу православного подвижництва, а також традицій старчецтва як особливої форми служіння світу православних подвижників.

 


[1] См.: Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи: В 10-и т. СПб., 1872—1910. Т. 4. № 1197. (Далее — ПСПиР.)

[2]http://www.sedmitza.ru/text/436420.html.

[3] Такие, например, как: Веденяпин П. Законодательство императрицы Елисаветы Петровны относительно православного духовенства // Православное обозрение. 1865. Т. XVII. № 5. С. 69—117; Ивановский В. Русское законодательство XVIII и XIX вв. в своих постановлениях относительно монашествующих лиц и монастырей. (Опыт историко-канонического исследования). Харьков, 1905; Истомин Г. Постановления императрицы Екатерины II относительно образования духовенства // Труды Киевской духовной академии. 1867. № 9. С. 580—624; Климов Н.Ф. Постановления по делам Православной Церкви и духовенства в царствование Екатерины II. СПб., 1902. Вып. 1.

[4] Вот далеко не полный список дореволюционных работ по этой теме: Верховской П.В. Вопрос о церковных имениях в 20-х гг. XVIII столетия. СПб., 1907; Горчаков М. Рецензия на сочинение А.Завьялова «Вопрос о церковных имениях при императрице Екатерине II». СПб., 1904; Кузнецов Н.Д. К вопросу о церковном недвижимом имуществе и отношении государства к церковным недвижимым имениям в России // Богословский вестник. 1907. № 5; Любинецкий Н.А. Землевладение церквей и монастырей Российской империи. СПб., 1900; Пимен (Мясников),архимандрит. В защиту монашества. Опыт ответа на книгу «Опыт исследования об имуществах и доходах наших монастырей». М., 1876; Ростиславов Д.И. Опыт исследования об имуществах и доходах наших монастырей. СПб., 1876; Титов А. К истории секуляризации церковных вотчин. М., 1901.

[5] Яременко М.В. Київське чернецтво XVIII ст. Київ, 2007. С. 9.

[6] Там же. С. 13.

[7] Кузьмук О.С. «Козацьке благочестя»: Вiйсько Запорозьке Низове i киiвськi чоловiчi монастирi в XVII—XVIII ст.: еволюцiя взаемовiдносин. Киiв, 2006.

[8] Алексієвець Л.М. Києво-Могилянська академія у суспільному житті України і зарубіжних слов’янських країн (XVII—XVIII ст.). Автореф. дисс... канд. іст. наук. Чернівецький держ. ун-т ім. Юрія Федьковича. Чернівці, 2000.

[9] The Economic History of Byzantium: From the Seventh through the Fifteenth Century. Washington, 2002. P. 1064.

[10] «Byzanz ist schon im 6 Jahrhundert “vermoncht”» (Beck H.-G. Das byzantinische Jahrtausend. Munich, 1978. P. 207).

[11]Полное собрание законов Российской империи (далее — ПСЗРИ). СПб., 1830.

[12]Свод законов Российской империи: В 5-и кн. СПб., 1912.

[13] ПСПиР. Т. 2. № 596.

[14] ПСПиР. Т. 3. № 997.

[15] ПСПиР. Т. 5. № 1492.

[16] ПСПиР. Т. 10. № 3243.

[17] Смолич И.К. Русское монашество 988—1917. М., 1997. Гл. 13.

[18] Яременко М.В. Киiвське чернецтво XVIII ст. С. 29—30.

[19] Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914. Т. 1. С. 554.

[20] 17 лет — не случайный возраст: в киновиях святителя Василия Великого можно было принять монашество в этом возрасте. См. об этом: Арранц М. Византийский монашеский постриг. Исторический опыт // Арранц М. Избранные сочинения по литургике. Т. 4. Рим; М., 2003. С. 303. 40-е правило VI Вселенского Собора говорит о предельном возрасте, с какого можно принимать в монашество, — 10 лет (Правила святых Вселенских Соборов с толкованиями. М., 2000. С. 414).

[21] ПСЗРИ. № 9591.

[22] Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 555; Яременко М.В. Киiвське чернецтво XVIII ст. С. 228—245.

[23] Андриевский А. Архивная справка о моровой язве в г. Киеве в 1770—1771 гг. // Киевская старина. 1891. № 8. С. 304—314.

[24] Составлена на основе архивных данных, приведенных в кн.: Яременко М.В. Киiвське чернецтво XVIII ст. С. 211—225.

[25] Кузьмук О.С. «Козацьке благочестя»: Вiйсько Запорозьке Низове i киiвськi чоловiчi монастирi в XVII—XVIII ст. С. 64.

[26] ПСЗРИ. № 6613, 6724.

[27] «В составе городского и сельского населения, по различию прав состояния, различаются четыре главные рода людей: 1) дворянство, 2) духовенство, 3) городские обыватели, 4) сельские обыватели» (Свод законов Российской империи. М., 1910. Кн. 1. Ст. 2).

[28] «Желающими постричься в монашество должны быть предъявлены: служащими — увольнение их начальства, а сельскими обывателями и прочими лицами податного состояния — увольнение от общества, свидетельство и согласие на то Казенной палаты. Окончательное разрешение дел об увольнении в монашество лиц бывшего податного состояния предоставлено губернатору» (ПСЗРИ. Т. 9. Ст. 411); см. также: Проволович А. Сборник законов о монашествующем духовенстве. Сергиев Посад: Издание Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1902.

[29] Byzantine Monastic Foundation Documents: A Complete Translation of the Surviving Founders’ Typika and Testaments. Washington, 2000. P. 304.

[30] Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 555.

[31] Мордвинцев В.М. Социально-экономическое положение и антифеодальная борьба монастырских крестьян левобережной Украины в 30—80-х годах XVIII в. Автореф. дисс... кандидата ист. наук. Киев, 1980. С. 11.

[32] Граевский И.С. Киевский митрополит Тимофей (Щербацкий). Киев, 1912. С. 209—213; Киево-Выдубицкий Михайловский монастырь // Киевские епархиальные ведомости. 1871. № 10. С. 235—236; Шпачинский Н., священник. Киевский митрополит Арсений (Могилянский) и состояние Киевской митрополии в его правление (1757—1770). Киев, 1907. С. 266-284.

[33] Яременко М.В. Київське чернецтво XVIII ст. С. 164.

[34] Там же. С. 176.

[35] Четвериков С., протоиерей. Молдавский старец Паисий Величковскй, его жизнь, учение и влияние на православное монашество // Правда христианства. М., 1998.

[36] Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 631.

[37] http://www.stjohndc.org/Russian/saints/r_0607_dosifej.htm.