• Русский
  • Українська

Протоієрей Валентин Свенцицький: «Діалог з духівником про чернецтво» (Частина I)

Духівник. Отже, тобі здається, що чернецтво — це відхилення від християнського ідеалу...

Невідомий. Так. Я думаю, що в Євангелії немає жодного слова про чернецтво.

Духівник. І ти думаєш, що святі подвижники не досягали вищої моральної досконалості й спотворювали те моральне вчення, яке дав людям Христос...

Невідомий. Так. І я думаю, що чернечий аскетизм був абсолютно далекий від первинного християнства, що він утворився під впливом давньосхідного бузувірського аскетизму і що між образом Апостола Іоанна і яким-небудь Симеоном Стовпником, вкритим струпами, немає нічого спільного...

Духівник. Розкажи мені детально, в чому ти вбачаєш різницю.

Невідомий. Постараюся. Християнський ідеал моральності — це ідеал Божественної любові. Апостол Іоанн з усіх учнів Христа був самим повним Його втіленням. Що може бути прекрасніше за старця, котрий, позбуваючись останніх життєвих сил, повторює лише одне: «Діти, любіть один одного... Любов — це «сукупність досконалостей». За словами Апостола Павла, любов «довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не звеличується, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправді, а радіє з істиною; все покриває, всьому вірить, всього сподівається, все переносить» (1 Кор. 13, 4—7).

Така любов — початок дієвий. Це те відчуття, яке змусило самарянина зупинитися перед людиною, яка страждає і омити її рани. Образ досконалого християнина — це образ досконалої всепрощаючої любові, що віддає себе на служіння людям. Бо «нема більше тої любові, якщо хто душу свою віддасть за друзів своїх». Я більш-менш правильно охарактеризував моральний ідеал християнства?

Духівник. Так, цілком правильно.

Невідомий. І ось — чернець. Що загального у нього з цим світлим образом євангельської любові? Почнемо з одягу. Чи ж Христос був одягнений в траур, а не в світлий хітон? Хіба носив він чорний каптур і чорну мантію, що нагадує крила чорного птаха? Продовжимо далі. Яке діло ченцеві до побитих, поранених, змучених людей, коли він біжить в пустелю від всіх — і від щасливих, і від нещасних? Як він може душу свою віддати «за друзів своїх», коли сидить по декілька днів у затворі або стоїть на стовпі, займаючись самоспасінням. Христос пробачив жінку. Він поставив її в приклад фарисеєві. Вона сльозами своїми омивала Йому ноги, і волоссям своїм обтирала їх. Він звеличив її. Для ченця в ній — смертоносна отрута. Він проклинає її. Біжить, як від пошесті. Християнство — це любов, тепло, що всіх зігріває, радість, світло. Чернецтво — це самоспасіння, холод, постійні сльози, міцний суворий затвор, підземна печера — без світла, без повітря, без радості. Християнство — це релігія вільної людини. Бо де Дух Господній — там і свобода. Чернецтво — це рабство. Чернецтво — все за буквою, за Уставом, по-зовнішньому. Христос не гребував «бенкетувати» з митарями і грішниками. А чернець не п’є і не їсть і, незважаючи на свої принижені поклони, в душі гордовито вважає всіх зараженими грішниками і біжить від світу як зачумленого. Християнство говорить про святість тіла, яке — храм Духа Святого, а чернецтво все пройняте ненавистю до цього «храму», воно ненавидить і все земне життя, проклинає його і вважає за щастя швидше з нього піти. «Завжди радійте», — говорить Апостол. «Завжди будь скорботний», — говорить Єгипетський подвижник авва Ісайя.

Що ж загального між цим чорним, суворим чернецтвом, яке ненавидить життя і виповненій любові і радості Євангельським Християнством?

Духівник. Яке страшне непорозуміння... Скільки неправди в твоїх словах... Адже не заглянувши глибоко і в Євангельське вчення, і в чернецтво, — може здатися, що і справді ти маєш рацію.

Невідомий. Невже ж я її не маю? Невже все це лише непорозуміння?

Духівник. Звичайно, не маєш. Чернецтво — це непохитна твердиня християнства. Це найвищий рівень досягнутої досконалості. Це сходи, якими люди сходили і сходять до Бога. Це найпряміша, хоча і найважча стезя справжнього християнського життя.

Невідомий. Так невже ти можеш уявити собі Христа в чернечому клобуці?

Духівник. Ні.

Невідомий. Тоді я нічого не розумію...

Духівник. Тому що не розумієш суті чернецтва.

Невідомий. Можливо. Я і прошу тебе роз’яснити мені це.

Духівник. Ти цілком вірно охарактеризував ідеал християнської досконалості. Але чи подумав ти про те, які перешкоди на шляху до цієї досконалості, чи не вказані вони в слові Божому? І чи не вказано, що боротьба з ними — необхідна умова нашого спасіння?

Невідомий. Мені здається, що перешкоди не мають відношення до питання про позитивний зміст морального ідеалу.

Духівник. Так. Але вони мають відношення до питання про суть чернецтва.

Невідомий. Мені це незрозуміло.

Духівник. Чернецтво — це зречення від світу і зречення від своєї волі, боротьба з пристрастями. Розглянемо все це детально і побачимо тоді, чи спотворює чернецтво християнське вчення.

Невідомий. Так. Я попрошу тебе як можна детальніше розглянути це. Можливо, що тут я знайду відповідь і на останнє запитання, про яке згадав минулого разу.

Духівник. Яке ставлення християнства до світу і до мирських прив’язаностей? «Горе світу від спокус...», — сказав Господь (Мф. 18, 7). І взаємовідношення «світу» з християнством розкрив в таких словах: «Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а як ви не від світу, але Я вибрав вас від світу, тому ненавидить вас світ» (Ін. 15, 19).

У посланнях Апостольських ставлення до світу встановлюється абсолютно ясно: «Не любіть світ, ні того, що в світі, хто любить світ, в тому немає любові Отчої «, — говорить Ап. Іоанн (1 Ін. 2, 15). І у іншому місці: «Весь світ лежить у злі» (1 Ін. 5, 19).

В ап. Якова говориться: «...хіба не знаєте, що дружба зі світом є ворожнеча проти Бога? Отже, хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богові» (Як. 4, 4). «...Ви з Христом померли для стихій світу», — говорить ап. Павел (Кол. 2, 20). Мирські прив’язаності — це «спокуса», яку повинна долати людина. За Спасителем йшло безліч народу, і Він, звернувшись до них, сказав: «...якщо хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матір, і жінку, і дітей, і братів і сестер, а притому і самого життя свого, той не може бути Моїм учнем...» (Лк. 14, 16). І у іншому місці Він підтвердив це в загальній формі: «...будь-хто з вас, хто не відмовиться від всього, що має, не може бути Моїм учнем» (Лк. 14, 33).

Про це ж сказав притчу, як одна людина зробила велику вечерю, покликала багатьох, і, коли вечеря була готова, всі почали, наче змовившись, відмовлятися. Перший сказав: «Я купив землю і мені потрібно піти оглянути її». Інший сказав: «Я купив п’ять пар волів і йду випробувати їх». Третій сказав: «Я одружився і тому не можу прийти». Розгніваний господар прикликав, замість них жебраків, покалічених, кульгавих і сліпих. А званим і таким, що відмовилися через свої прив’язаності до земних речей, прийти на бенкет, Він сказав: «Ніхто з тих званих не скуштує моєї вечері» (Лк. 14, 18—24).

Якось Господь звернувся до однієї людини зі словами: «Йди за мною». Той сказав: «Господи! дозволь мені перше піти і поховати батька мого». Але Іісус сказав йому: «...залиш мертвих ховати своїх мерців» (Мф. 8, 22).

Ще інший сказав: «Я піду за Тобою, Господи, але раніше дозволь мені попрощатися з домашніми моїми». Але Іісус сказав йому: «...ніхто, хто поклав руку свою на плуг і хто оглядається назад, не благонадійний для Царства Божого» (Лк. 9, 62).

Ось що повинен здолати на своїй дорозі християнин, що йде до досконалості. Він повинен здолати всі прив’язаності, що поневолили його, оскільки вони перешкоджають його служінню Христу. Він повинен зненавидіти світ з його спокусами і всіх близьких своїх, навіть матір і батька, якщо вони заважатимуть цьому служінню. Він має бути вільний і від влади мирських стихій і всіх земних своїх турбот. То хіба це не чернецтво? То хіба це не відхід від світу? Ти говориш, ченці біжать від світу, як від зачумленого. Так, біжать. Але світ і є таким. Де ж протиріччя з християнством, де спотворення християнського ідеалу? Хіба все, що говорить Слово Боже, не здійснює чернецтво в своєму житті? Хіба чернець не пориває зі світом? Не покидає в ім’я духовного життя свою сім’ю, своїх сестер, маєтки, волів, турботи? Хіба не покладає на себе кожен подвижник хрест служіння Христу?

Невідомий. Я тоді не розумію. Як же можна служити ближньому? Як можна нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати в темниці ув’язненого, дати притулок мандрівникові — якщо бігти від світу? Чи не означає це більш за все думати про себе, про власний порятунок? Чи не є це егоїстичне самоспасіння, прикрите зовнішнім благочестям?

Духівник. Ти розумієш служіння ближньому, як це розуміють у миру, тому і говориш так. Чернецтво думає про свій порятунок не з егоїстичних спонукань, а з любові до Бога. Душа людська належить Творцеві, і подвижник хоче віддати її Богові в гідному стані. Уяви собі деяку подібність і в стосунках мирських: наприклад, слухняного сина, який по-справжньому любить свого батька. Йому хочеться добре вчитися, тому що так хоче батько, якого він любить і успіхи в навчанні будуть йому приємні. Він не думає про особисту користь від навчання. Він боїться засмутити батька лінощами й всіма силами прагне досягти найбільших успіхів, щоб зробити йому приємно. Ось саме такий «син, що вчиться», — кожен чернець. Це не егоїстичне самоспасіння, а це самовіддане навчання. Подвиг ченця повний любові до Бога, бажання догодити Йому, порадувати своїм виправленням, віддати на це всі свої сили, щоб по можливості успішно завершити курс.

Ти кажеш, що чернець не служить людям, не приносить їм користі. Але ж «користь» Євангельською мовою зовсім не те, що мирською. Звичайно, добре полегшити фізичні страждання ближнього, або нагодувати голодного, або напоїти спраглого, але як можна служити людям, відчуваючи себе сліпим? Чи не треба спочатку позбавитися від своєї сліпоти? Чернецтво не було втечею від людей в сенсі небажання послужити їм. Це була втеча від спокуси і гріха, щоб зробити себе гідним такого служіння. Кожен чернець, покидаючи світ, знав, що він повинен всього себе віддати Богові, а якщо буде потрібне його служіння людям, тоді Господь прикличе його до цього служіння. Ти насміхаєшся над стовпництвом, але скільки користі принесли людям ці подвижники, що втекли від людей! Скільки через них було принесено вчення, втіхи, порятунку тим людям, які страждають і гинуть. І не лише для сучасників, але і для нашого сьогодення.

Невідомий. Так. По відношенню до світу, мабуть, ти маєш рацію. Чернецтво однобічно, але здійснює слова Євангелія.

Духівник. Ти побачиш, що воно здійснює і інші сторони християнського учення. Християнин повинен відректися не лише від світу і від мирських прив’язаностей, але і від своєї волі, оскільки вона прагне протиставити себе волі Божій. Він повинен змиритися перед Господом і здолати усіляке в собі самоствердження і гординю. «...Зречись себе, і візьми хрест свій і йди вслід за Мною», — каже Господь (Мф. 16, 24). Треба йти за Христом, щоб у всьому була єдина воля Божа. Треба змиритися перед цією волею і відмовитися від всякої гордині, бо «хто хоче між вами бути першим, хай буде вам рабом»
(Мф. 20, 27).

Покірність, тобто відмова від гордині і самозвеличування є основним завданням християнина щодо своєї волі, тому що «Бог гордим противиться, а покірливим дає благодать» (Як. 4, 6). І в молитві Господній сказано: «нехай буде воля Твоя».

А коли Господь молився перед Хресним стражданням Своїм, Він дав досконалий образ такого зречення від своєї людської волі: «Отче Мій! Якщо можливо, хай мине Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти». Ще, відійшовши другий раз, молився, кажучи: «Отче Мій! Якщо не може чаша ця минути Мене, щоб Мені не пити її, хай буде воля Твоя» (Мф. 26, 39, 42). Упокорювання, відмова від своєї волі, повне «зречення себе» і є завданням чернецтва. Де ж тут спотворення християнства? Чи не є це, навпаки, його гідне виконання?

Невідомий. Так, звичайно, християнство — релігія самозречення. І в цьому чернецтво не суперечить Євангельському вченню.

Духівник. Але в чому ж суперечить? Чи не боротьбою з пристрастями? Ось тим «аскетизмом» відносно свого тіла, який здається тобі таким, що особливо спотворює Євангельське вчення? Прочитай, що говорить Господь про боротьбу з пристрастями: «Якщо ж рука твоя або нога твоя спокушає тебе, відітни їх і кинь від себе: краще тобі ввійти до життя без руки або без ноги, ніж з двома руками і з двома ногами бути вкинутому в геєну вогненну; і якщо око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе: краще тобі з одним оком увійти до життя, ніж з двома очима бути вкинутому в геєну вогненну»
(Мф. 18, 8—9).

Послання Апостольські детально розглядають цю боротьбу. Я приведу тобі декілька місць із Апостольських послань. «Возлюблені! Прошу вас, як прибульців і мандрівників, віддалятися від плотських похотей, що повстають на душу» (1 Петро. 2, 11). «Помисли плотські є смерть, а помисли духовні — життя і умиротворення, тому що плотські помисли є ворожнечею проти Бога...» (Рим. 8, 6—7). «...Якщо живете по плоті, то помрете, а якщо духом умертвляєте справи плотські, то живі будете» (Рим. 8, 13). «...Усмиряю і поневолюю тіло моє, щоб, проповідуючи іншим, самому не залишитися негідним» (1 Кор. 9, 27). «...Умертвіть земні члени ваші: розпусту, нечистоту, пристрасть, злу хіть і зажерливість...» (Кол. 3, 5). Ось що говорить Слово Боже про пристрасті і боротьбу з ними. То хіба це не те ж саме, що говорить чернецтво? Пристрасті — одна з найстрашніших перешкод на дорозі християнського самовдосконалення. Їх не можна здолати без запеклої боротьби. Чому? Тому що: «...плоть бажає протилежного духу, а дух — протилежного плоті: вони один одному чинять опір, так що ви не те робите, що хотіли б» (Гал. 5, 17). Ця внутрішня боротьба так змальована Апостолами: «...знаю, що не живе в мені, тобто в плоті моїй, добре; тому що бажання добра є в мені, але аби зробити це, того не знаходжу. Доброго, якого хочу, не роблю, а зле, якого не хочу, роблю». «...В членах моїх бачу інший закон, що протибортствує закону розуму мого і що робить мене полоненим закону гріховного, такого, що знаходиться в членах моїх». «Отже, той же самий я розумом моїм служу закону Божому, а плоттю закону гріха» (Рим. 7, 18—19, 23, 25).

Ти кажеш, що чернецтво проклинає жінку. Неправда. Воно проклинає ту спокусу, яка виходить від неї для тих, що вибрали чернечу дорогу. Чернецтво стало на дорогу дівоцтва — і в плотській спокусі, природно, бачило страшного ворога на цьому шляху. Воно оголосило рішучу боротьбу цій спокусі. При чому ж тут проклін жінки! Адже і жінки стають на дорогу чернецтва, і для них таку ж спокусу має чоловік, і так же, як ченцеві наказується бігти від краси жіночої статі, так само й черниці — бігти від краси обличчя чоловічого! Це не означає, що чернецтво проклинає людину. Чернецтво бореться зі спокусою. А на шляху дівоцтва плотський потяг — страшна спокуса, і тому воно біжить від нього, як від пошесті. Отже, в аскетичному подвигу кожного християнина моральне завдання поставлене абсолютно ясно: треба побороти пристрасті, умертвити плоть. Треба розіп’ясти її з пристрастями й хіттю. Але хіба це не є сутність чернечого аскетизму? Подвижники пройшли саме цю дорогу боротьби, і у своїх творіннях залишили нам в керівництво всі потрібні вказівки, як йти цією дорогою, як вести «невидиму брань», аби досягти перемоги. Чернечий подвиг «умертвіння плоті» — це не спотворення християнства, а його виконання. Це проходження і тієї внутрішньої дороги, яку повинен пройти без виключення кожен.

Частина II