• Русский
  • Українська

Митрополит Іларіон (Алфєєв): «Чернецтво - таїнство Церкви»

Є щось суттєво спільне між шлюбом і чернецтвом. Це не два протилежні шляхи, але два шляхи, які багато в чому близькі один до одного. Людина як індивід — істота не цілком повноцінна, вона реалізується як особистість лише в спілкуванні з іншими. І в шлюбі заповнення відсутніх відбувається через знаходження другої «половини», другого «я», через знаходження «іншого». У чернецтві цим «іншим» є Сам Бог. Таємниця чернечого життя полягає в тому, що той, хто вибрав чернецтво цілком орієнтує своє життя на Бога. Людина свідомо і добровільно відмовляється не тільки від шлюбу, але й від багато чого іншого, доступного звичайним людям, щоб максимально зосередитися на Богові і присвятити Йому все своє життя, всі свої помисли і справи. І в цьому змісті чернецтво близьке до шлюбу. Не випадково багато Отців Церкви порівнювали чернече життя з життям подружнім і говорили про стремління душі людської до Бога тими самими виразами, якими говорили про подружнє життя. Показово, що одним з основних текстів, які використовувалися в аскетичній літературі, присвяченій чернецтву, була біблійна Книга Пісні Пісень Соломона, яка, розповідаючи про любов між мужчиною та жінкою, торкається таких глибин людського єства, що в однаковій мірі застосовна і до тієї любові, яка існує між душею людською та Богом. Душа християнина — наречена Христова, і саме в цьому плані в чернецтві реалізується той «шлюбний потенціал», який є в кожної людини. Все те, що бракує людині, індивідові, щоб стати особистістю, персоною, щоб усвідомити своє персональне буття в єднанні і спілкуванні з іншим, у чернецтві знаходиться через спілкування з Богом. Це перше.

Друге. Людина не повинна приймати чернецтво тільки на тій підставі, що вона не змогла одружитися. Нерідко молоді люди, особливо випускники духовних семінарій, опиняються перед дилемою: вони дозріли для священства, отримали духовну освіту, готові почати самостійне доросле життя, але через ті чи інші обставини не зуміли «вирішити сімейне питання», знайти собі супутницю життя. І трапляється, що архиєрей починає тиснути на таку людину: якщо ти не одружений, приймай чернецтво і тоді рукоположення. Це, звичайно, зовсім неприпустимо, тому що як для шлюбу, так і для чернецтва людина мусить дозріти, і будь-який поспіх, а тим більше тиск, тут недоречні і неприпустимі. Чернецтво можна приймати лише в одному випадку — якщо людина почуває до цього гаряче покликання. Чернече покликання не може бути хвилинним поривом: воно повинне визрівати в людині протягом довгого часу, ставати все більш явним, все більш сильним. Якщо ж людина не впевнена в своєму покликанні, сумнівається, то приймати чернецтво не можна. У бесіді про шлюб я говорив приблизно про те саме: не можна одружуватися, поки залишається сумнів, що саме ця людина — та, з якою ти готовий розділити усе своє життя, заради якої готовий пожертвувати своїм життям. Аналогічний підхід повинен бути у відношенні прийняття чернечого постригу.

Третє. Чернецтво має різні зовнішні форми. Є монахи, які живуть у монастирях, інші живуть у світі. Є монахи, які виконують церковний послух, наприклад, викладають в духовних школах, є монахи, які займаються благодійництвом чи соціальним служінням, опікуються бідними. Є монахи — священики на парафіях. Одним словом, зовнішня картина чернечого життя може бути найрізноманітнішою. Але внутрішня суть від цього не міняється. А вона полягає, як мені здається, у двох речах — в самоті і в безперестанному предстоянні Богові. Тому людина, яка не почуває покликання до самотності, до того, щоб усе своє життя без решти віддати Богові, не повинна ставати монахом.

Трапляється інколи, що молоді люди приймають чернецтво, орієнтуючись на ті чи інші можливості, які, на їхню думку, можна буде здобути, прийнявши постриг.

Величезну і трагічну помилку допускають люди, які приймають постриг заради церковної кар’єри. В сучасній практиці Православної Церкви архиєреєм може стати монах. Це приводить до того, що люди з кар’єрними стремліннями приймають чернецтво, щоб досягти церковних висот. Але висот цих досягають далеко не всі, тому що монахів багато, а єпископів мало. І нерідко такі люди вже в зрілому віці опиняються в ситуації, коли розуміють, що їхнє бажання недосяжне, що вони «випали з обойми» або так і не ввійшли в ту «обойму», яка постачає кадри для архиєрейського служіння. І настає страшенна криза. Людина розуміє, що вона погубила своє життя, позбавивши себе багато чого заради ілюзії. Подібні ситуації повинні бути виключені. Чернецтво можна приймати тільки в тому випадку, якщо людина цілком орієнтована на Бога, готова віддати Богові своє життя, йти тісними вратами. Чернецтво — це максимальне вираження того «тісного» шляху, про яке говорить Господь (Мт. 7:13; Лк. 13:24). Це шлях досягнення внутрішніх висот, шлях внутрішніх знаходжень — при зовнішніх втратах. Прийняття ж постригу заради якихось зовнішніх цілей псує саму суть чернецтва.

Неприпустимо приймати чернецтво і з послуху. На жаль, досить часто трапляється, що людина на якомусь етапі свого життя не може вирішити, чи приймати їй чернецтво, чи одружитися. Не маючи достатньо внутрішніх сил для самостійного рішення, вона говорить собі: «Піду до духівника (варіант: поїду до старця), і що він мені скаже, на те й буде воля Божа». Такий підхід поганий. Всі відповідальні рішення людина повинна приймати сама. І нести за них повну відповідальність. Звичайно, нема ніякої гарантії, що не трапиться помилки. Багато людей помилялися у виборі свого життєвого шляху. Але людина, яка сама допустилася помилки, сама ж може її виправити, нехай навіть це й дорого їй обійдеться. Якщо ж помилка допущена кимсь іншим і людина розуміє, що її доля не склалася, тому що колись, через нерозуміння, необачно вона довірила вирішення своєї долі іншому, то таку помилку виправити вже нема кому.

В бесіді про шлюб я говорив, що є два види шлюбу — шлюб як таїнство і шлюб як співжиття. Те ж саме можна сказати і про чернецтво: воно може бути таїнством, а може ним не бути. Чернецтво, яке є таїнством, перетворює все життя людини, змінює її докорінно, радикально.

До речі кажучи, існує абсолютно неправильна традиція, успадкована від того часу, коли наша Церква знаходилася під сильним впливом західної схоластики, — проводити межу між таїнствами і обрядами і відносити брак до розряду таїнств, а чернечий постриг — до розряду церковних церемоній, позбавлених таємничого характеру. Чернечий постриг — таке ж таїнство, як і інші таїнства Церкви, тому що містить у собі всі ознаки таїнства. Людина, яка приймає чернецтво, одержує інше ім’я, подібно до того, як це відбувається у Хрещенні. Вона облачається в новий одяг. Як і в таїнстві Хрещення, за вірою Церкви, людині прощаються гріхи, в тому числі й ті, які є канонічною перешкодою для прийняття священичого сану. І навіть в самому чині чернечого постригу він називається таїнством, коли той, хто стриже, говорить тому, кого стриже: «Ти приступив до цього великого таїнства». Але чернецтво тільки тоді здійснюється як таїнство, коли приймається за покликанням, щоб стати шляхом внутрішнього вдосконалення, шляхом сходження людини по тій «лєствиці» здобуття чеснот і боротьби з пристрастями, що так прекрасно зобразив у своїй класичній книзі святий Іоанн Синайський.

В якому випадку можна говорити, що чернецтво не відбулося як таїнство, що прийняття постригу виявилося невдачею або помилкою? В тому випадку, коли людина прийняла постриг або проти волі, з послуху іншій особі, або в занадто ранньому віці через власне нерозуміння, або під впливом настрою чи ентузіазму, які потім минули. Така людина, вже будучи монахом, розуміє, що вона зробила помилку, що для чернечого життя вона зовсім не призначена. З цієї ситуації є три виходи. При першому людині вдається себе переломити: вона говорить собі, що, якщо вже стала монахом, якщо вже Бог привів її до цього способу життя, потрібно зробити все, щоб чернецтво стало дійсно таїнством єднання з Богом. І людина намагається з Божою поміччю настроїти своє життя на потрібний аскетичний лад. Це найкращий варіант, але, на жаль, він досить рідкісний. Частіше зустрічаються другий і третій варіанти. Другий варіант: людина залишається в чернецтві, щоб не порушити чернечі обіти, але при цьому не відчуває ані радості, ані натхнення від того, що вона монах, а просто «тягне лямку», клянучи свою долю. Третій варіант: монах покидає монастир, «розстригається», стає мирянином.

Важко сказати, що краще. З одного боку, чернечі обіти даються людиною раз і назавжди, і, відповідно до канонічних правил Церкви, навіть той монах, який зняв з себе чернечий одяг та одружився, залишається монахом, але монахом занепалим, який живе в гріху. І за найрідшими виключеннями колишні монахи, вступаючи в шлюб, не одержують церковного благословення на шлюбне життя і не можуть бути повінчані в храмі. Така традиція Православної Церкви. В цьому змісті чернечі обіти накладають на людину більші зобов’язання, ніж шлюбні обіти: Церква може визнати розлучення, але ніякого «розстриження» церковні канони не визнають. І якщо в шлюб можна вступити двічі, то чернечі обіти двічі дати не можна.

Протягом перших двох років мого чернечого життя я жив у монастирі, в якому чи не кожен другий монах відрікався від обітів і йшов з монастиря. Деякі з тих, які пішли, одружилися. Як правило, такі шлюби були невдалими і незабаром розпадалися. Пам’ятаю випадок, коли чоловік покинув чернецтво через два дні після постригу, що свідчило про його повну внутрішню неготовність до чернечого життя. Пригадую й інший випадок: молодий чоловік прийшов в монастир на величезному ентузіазмі, щиро хотів відректися від світу, вести святий спосіб життя, але за натурою був товариським, світським, а в монастирі не знайшов тієї духовної поживи, того духовного проводу, які могли б не тільки підтримати його на шляху чернечого життя, але й зробити це життя духовно наповненим. В результаті він почав втрачати трезвіння, контроль над собою, почав ходити в місто, зв’язався з жінками, почав грати в рок-групі (в минулому він був музикантом). Далі — алкоголь, наркотики. В результаті він пішов з монастиря, одружився, розлучився і, не доживши до сорока років, помер від передозування наркотиків. Цей та інші подібні випадки посилили в мені переконання, що рішення про чернечий постриг може бути прийняте тільки після дуже тверезого і серйозного обмірковування, тільки після того, як людина глибоко зміцнилася в своєму бажанні жити чернечим життям, переконалася, що це його покликання, тільки після довгої проби.

Мені часто доводиться спілкуватися з молодими людьми, які стоять на роздоріжжі. Деякі з них кажуть: «Я подумую про чернецтво, але в мене є сумніви». Я цим людям переважно відповідаю, що доти, поки в них залишається хоч тінь сумніву, хоч би навіть слабке вагання, чернецтво приймати не слід. Раджу їм не поспішати, почекати хоч би років з три, а потім перевірити, чи не ослабло це бажання, чи не охолонуло воно, і якщо воно збереглося, то зважуватися на прийняття чернецтва. Помилка може мати фатальні наслідки, тому що, склавши чернечі обіти, а потім зрозумівши, що чернецтво їй не під силу, людина рідко буває здатна повернутися до нормального життя. Вона залишається на ціле подальше життя духовно травмованою, морально покаліченою.

Як і в шлюбі, у чернецтві існує своя динаміка, і монах може розвиватися або в позитивному, або в негативному напрямку. У чернецтві людина не стоїть на місці: вона або йде шляхом до Бога, помалу накопичуючи духовний потенціал, або поступово розтрачує той невеликий первісний запас, який є в кожної людини, яка приймає чернецтво. І в цьому змісті, звичайно, дуже важливо, щоб людина від самого початку правильно себе настроїла. Як і в шлюбі, у чернецтві можливі первісна ейфорія і подальше розчарування. Буває, що, прийнявши постриг, людина в перші дні або місяці живе немов на небі, вона щаслива, їй здається, що збулася її мрія, що чернече життя — саме те, до чого вона прагнула. Але потім настає протверезіння. Людина починає бачити, що в чернечому житті є свої труднощі і спокуси, до яких вона виявляється не готовою. Дуже важливо зуміти пережити цей критичний момент. Якщо в шлюбі чоловік і жінка можуть вдвох перебороти критичні ситуації, то в чернецтві людина залишена наодинці з собою. Звичайно, вона не одна, якщо перебуває в Бозі, але підтримки від людей монахові часто не вистачає. Нерідко йому бракує правильного духовного проводу, особливо в наш час, коли досвідчених духівників мало. В радянський час в Російській Православній Церкві було всього 18 монастирів, але навіть тоді скаржилися на нестаток досвідчених духовних провідників. Сьогодні число монастирів перевалило за 500, але духовно досвідчених наставників від цього не додалося. Адже духовні провідники повинні виростати десятиліттями, і щоб вони виросли, повинна існувати міцна чернеча традиція. Самі духівники повинні бути учнями досвідчених наставників. Сила чернецтва полягає саме в спадкоємстві духовного проводу, що, як і апостольське спадкоємство, йде від перших християнських часів: духовний досвід передається від учителя до учня, а потім учень сам стає вчителем і передає досвід своїм учням.

В історії християнської святості чимало прикладів, коли чернечий досвід передавався від учителя до учня. Преподобний Симеон Новий Богослов був учнем преподобного Симеона Благоговійного. Одержавши від учителя глибокі знання в області аскетичного та містичного життя, він записав їх і передав своїм учням. Никита Стифат, що написав житіє Симеона Нового Богослова, був його найближчим учнем. І в самого Никити Стифата, природно, були учні. Безперервний ланцюг спадкоємства духовного досвіду продовжується від древніх часів до наших днів. І навіть у радянський час в Російській Православній Церкві цей ланцюг не перервався, хоча й був ослаблений: духовно досвідчені провідники, старці, були в ті роки великою рідкістю, але вони все-таки існували.

А що відбувається нині? Відкривається невеликий монастир, єпископ направляє туди двадцятитрилітнього ігумена, той бере з собою декількох двадцятилітніх послушників, і вони починають один одного виховувати. Нема ніякої гарантії, що юнак, призначений настоятелем тільки тому, що треба було, одержавши в церковне розпорядження монастирський будинок, когось туди терміново оселити, стане дійсно добрим наставником для цієї молоді, яка приходить, можливо, з великим ентузіазмом, з вогнем, але при браку духовного проводу може розчаруватися і опинитися на хибному шляху.

Мені здається, що, так само як і прийняття священства, прийняття чернецтва повинне відбуватися в зрілому віці. У древніх монастирях не стригли не тільки п’ятнадцяти-, сімнадцятилітніх, але навіть і двадцятилітніх. До постригу готувалися дуже довго. Перш ніж прийти в монастир, людина довго розмірковувала. Ніхто не наполягав, щоб вона йшла в монастир, як це зараз роблять деякі духівники, підштовхуючи молодь до прийняття чернецтва. Прийшовши в монастир, людина довго знаходилася в статусі послушника, і якщо розчаровувалася, могла спокійно піти, щоб почати повноцінне життя у світі. І тільки якщо людина, провівши багато років у монастирі, розуміла, що це її шлях, її стригли. Таким чином, постриг був не початком її чернечого шляху, а якимсь підсумком довголітньої проби: постриг підтверджував, що людина покликана до чернецтва, що її бажання стати монахом не було скороспілим, поспішним, що це було її власне бажання, а не бажання іншої особи, яка намагалася змусити її до чернецтва.

Я говорю це, прекрасно усвідомлюючи, що ви можете мені нагадати про те, що я сам прийняв постриг у двадцятилітньому віці. На це можу тільки відповісти, що мені в певному змісті повезло, моє рішення прийняти чернецтво було, можливо, юнацьким, незрілим, але за минулі 13 років не було ні секунди, коли б я в цьому розчарувався, коли б подумав: «А чи не було це помилкою?» Навіть у найважчі хвилини, а таких було чимало, я ніколи не почував, що моїм покликанням могло б стати щось інше.

Іншим же повезло набагато менше. І мені відомо чимало випадків, коли, прийнявши чернецтво в юнацтві, людина через якийсь час усвідомлювала, що це було помилкою, але продовжувала залишатися в монастирі, «тягти лямку» без натхнення, без радості. Мені випадає бачити ченців, які перебувають в перманентному стані зневіри і яким все в цьому житті обридло. Щоб хоч якось втішитися, вони або ходять на консультації до психотерапевтів, або цілими днями слухають класичну музику, або шукають розради в алкоголі.

Якщо ж чернецтво прийняте з дотриманням усіх перерахованих умов, прийняте за покликанням, воно може стати для людини джерелом розкриття її внутрішнього потенціалу, дати їй ті можливості, які не дає життя в світі. Монах за означенням вільний від багатьох уз, якими зв’язує життя людину мирську. В монаха є можливість зосередитися на найголовнішому, і якщо він орієнтує своє життя на це головне, тобто, на Самого Бога, — його здобутки можуть бути дуже великі. Насамперед, він може пізнати на власному досвіді, що значить та близькість душі людської до Бога, про яку святі Отці писали в тлумаченнях на Книгу Пісні Пісень. Він може пізнати Бога або, як говорив отець Софроній, цитуючи слова апостола Іоанна Богослова, «побачити Бога таким, як Він є». Він може придбати багато духовних навикік і досягти святості. Звичайно, шлях до святості відкритий для кожної людини незалежно від того, чи це монах, чи священик, чи мирянин, живе в монастирі чи в світі. Але чернецтво може створити для людини особливі умови, при яких вона зустрічає менше перешкод, ніж люди мирські. На шляху монахів лежать інші перешкоди — ті спокуси, які не знайомі людям, які живуть у світі. Це особлива боротьба, особливий подвиг. Але, повторюю, можливість розкрити свій внутрішній потенціал, присвятити усе своє життя Богові дається тим монахам, які прийняли постриг за покликанням.

Чернецтво, як я вже сказав, — це найбільш радикальне вираження того ходіння «вузькими вратами», до якого Господь закликає всіх християн. У древній Церкві чернецтво формувалося поступово. Були групи аскетів, подвижників, які давали обіти безшлюбності; деякі з них йшли в пустелі, інші залишалися жити в містах. Головною своєю метою вони ставили духовну працю над собою — те, що в Старому Завіті називалося «ходінням перед Богом», коли все життя людини було орієнтоване на Бога, коли кожна справа, кожне слово були присвячені Богові. В Сірійській Церкві в IV столітті ці подвижники називалися «синами Завіту» або «дочками Завіту»: вони давали обіт безшлюбності, щоб присвятити себе служінню Богові та Церкві. У Каппадокії в той самий період чернечий рух розвивався швидкими темпами, створювалися громади аскетів. Важливу роль у формуванні каппадокійського чернецтва зіграв святитель Василій Великий. Від нього до нас дійшло кілька збірників моральних правил. Прийнято вважати, що це чернечі правила, проте слово «чернець» у них не вживається. Справа в тому, що Василій Великий писав свої правила не тільки для ченців, але для всіх аскетично налаштованих християн — всіх тих, хто хотів будувати своє життя згідно з Євангелієм. Адже по суті чернецтво — не що інше як євангельський спосіб життя, прагнення до виконання тих самих заповідей, даних тим, що живуть у світі. Не випадково святий Іоанн Лєствичник говорив: «Світло монахам — ангели, а світло для людей — монаше життя». І не випадково у візантійську епоху і на Русі чернече життя сприймали як якийсь еталон, і життя суспільства було в значній мірі орієнтоване на аскетичні чернечі правила.

Таким чином, нема ніякого протиріччя не тільки між чернецтвом і шлюбом, але і між чернецтвом і життям у світі. Святий Ісаак Сирін говорить, що «світ» — це є сукупність пристрастей. І чернець йде з такого «світу» — не зі світу як твору Божого, але від занепалого, гріховного світу, загрузлого в пороках. Йде не з ненависті до світу, не з погорди світом, але тому, що поза світом він може нагромадити в собі той духовний потенціал, який потім реалізує в служінні людям. Преподобний Силуан Афонський говорив: багато хто обвинувачує монахів, що вони даремно їдять хліб, але молитва, яку вони підносять за людей, цінніша від багато чого з того, що люди роблять у світі для користі ближніх.

Преподобний Серафим Саровський говорив: «Стяжи дух мирний, і тисячі навколо тебе спасуться». Йдучи в пустелю на п’ять, десять, двадцять, тридцять років, пустельники здобували «дух мирний», той внутрішній мир, якого так не вистачає у світі. Але потім вони поверталися до людей, щоб поділитися цим миром з ними. І, дійсно, тисячі людей спасалися навколо таких подвижників. Звичайно, була безліч подвижників, які пішли зі світу і не повернулися у світ, які вмерли в невідомості, але з цього не виходить, що їхній подвиг був марним, тому що молитви, які вони підносили за ближніх, багатьом допомогли. Досягши святості, вони стали заступниками і заступниками за тисячі людей, які спаслися їхніми молитвами.

Приймаючи постриг, монах дає три основних обіти: нестяжання, цнотливості і слухняності.

Нестяжання можна розуміти по-різному. Мова може йти про повну добровільну убогість, коли людина відмовляється від усіх земних благ, від усякої власності. Але в більшості випадків мова йде про те, що чернець, володіючи тими чи іншими матеріальними благами, відноситься до усього, що має, так, начебто це є взяте в борг. монах і до життя повинен ставитися так, начебто воно дане йому в борг. В «Лєствиці» та інших пам’ятках аскетичної літератури говориться про чесноту мандрівництва, коли людина розуміє, що не має тут, на землі, «теперішнього міста, але прийдешнього шукає», тому що його духовна батьківщина — Небесний Єрусалим. І саме до нього спрямований духовний погляд монаха.

Обіт цнотливості не зводиться тільки до безшлюбності. «Ціломудріє» — слов’янське слово, яке несе в собі дуже глибокий зміст. Воно говорить про те, що людина повинна «цілісно мудрувати», тобто в усіх своїх вчинках і помислах керуватися «мудрістю, що сходить згори», що є Сам Христос.

І, нарешті, слухняність. Цей монаший обіт може бути виконаний по-різному: монах в монастирі знаходиться в послухові у свого ігумена, монах, який служить на парафії, — у свого єпископа. Але якими б не були зовнішні обставини життя монаха, він завжди повинен пам’ятати, що його життя вже не належить йому, воно віддане Богові, Церкві та людям. І монах тільки тоді виправдає своє покликання, коли його життя приносить плоди і відносно Бога, і відносно Церкви, і відносно людей. Монах приносить користь у відношенні Бога, якщо постійно працює над собою і, досягаючи духовного успіху, сходить «від сили в силу». Він приносить користь Церкві, чи якщо поєднує своє чернече життя зі служінням Церкві в сані священика, чи якщо, не будучи священиком, займається якоюсь іншою церковною діяльністю, наприклад, доброчинністю, викладанням. Монах приносить користь людям, якщо або передає їм той духовний досвід, який накопив у собі, або накопичує в собі цей досвід, щоб потім поділитися ним з людьми, або просто молиться за людей.

В остаточному підсумку, послух — це вслуховування у волю Божу, прагнення людини максимально наблизити свою волю до волі Божої. І монах — це той, хто добровільно відрікається від своєї волі, передаючи ціле своє життя в руки Божі. Монах повинен прагнути досягти настільки повного злиття своєї волі з волею Божою, щоб уподібнитися Ісусові Христові, Який у Гефсиманії взивав до Свого Отця: " Отче мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша мене. Однак не як я бажаю, лише — як ти." (Мт. 26:39). В цих словах проявилася, з одного боку, Його людська воля і природний для кожної людини страх перед стражданнями, а з іншого, — повна відданість волі Божій і повна готовність довірити Своє життя Богові.

Хотів би на закінчення сказати про те, що чернецтво, на відміну від шлюбу, є часткою вибраних — вибраних не в тому змісті, що вони кращі від інших, але в тому змісті, що вони почувають покликання і смак до самотності. Якщо в людини нема потреби в перебуванні на самоті, якщо їй нудно наодинці із собою і з Богом, якщо їй постійно потрібно щось зовнішнє для заповнення, якщо вона не любить молитву, не здатна розчинитися в молитовній стихії, заглибитися в неї, наблизитися через молитву до Бога, — в такому випадку вона не повинна приймати чернецтво.