• Русский
  • Українська

Архімандрит Рафаїл (Карелін): «Про послух ченців і мирян»

Архімандрит Рафаїл (Карелін)

Євангельські заповіді − це союз Бога з душею людини. Образно кажучи, це договір, у який під час хрещення вступає людина. Вона зобов’язана дотримати всіх умов цього договору, аби її душа перебувала в спілкуванні з Богом. Замість цього Господь обіцяє вічне життя і райське блаженство; більш того, Він обіцяє містичне єднання людської душі з Собою, тобто сходження людини до нескінченної і абсолютної досконалості Творця. Виконання євангельських заповідей − це входження вже тут, на землі, в царство благодаті, в переддень вічності.

Євангеліє дане для всіх; воно постійне і незмінне, воно тверде і непохитне як Одкровення Боже. Але в самому Євангелії є ще інший дороговказ, що вимагає постійного самозречення, наче розп’яття на Хресті, − цей шлях для небагатьох. На відміну від євангельських заповідей він названий євангельськими порадами. Він для тих, «хто може вмістити», хто Бога вважає головною метою і змістом свого життя, хто готовий заради Єдиного відмовитися від усього іншого. Це три заповіді: безшлюбність, некористолюбство, тобто обмеження себе найнеобхіднішим, і цілковитий послух духовному керівникові. Євангельські поради надаються на розсуд кожного християнина, вони виконуються добровільно. Ніхто не повинен насильно змушувати людину до безшлюбності, бідності, що межує зі злиденністю, і до цілковитої віддачі своєї волі в інші руки. Тут ми зупинимося на третій євангельській пораді — послухові, довкола якої звився цілий клубок нерозумінь, непорозумінь, зловживань, а інколи спекуляцій.

Християнин має бути слухняний Богові через виконання заповідей, слухняний священикові в тому, що стосується храмового життя і християнської моральності, але у нього залишається власна воля і вибір дій, на підставі совісті й етичного почуття. У нього два орієнтири: зовнішнє вчення − Євангеліє і внутрішній голос совісті. Цей шлях для всіх, але тут людина стикається зі складнощами і певними небезпеками: як виконувати євангельські заповіді в конкретних обставинах, як відрізнити голос совісті від таємного бажання нашої пристрасної душі, оскільки зло часто ховається під маскою добра. Тут виникає потреба, щоб досвідченіша людина оцінила наш духовний стан і ситуацію, в якій ми перебуваємо, допомогла нам боротися з пристрастями і правильно вирішувати, хоча б з етичного боку, проблеми, які постають перед нами. Тому слухняність − це реальна необхідність, але виникають питання, подиви і помилки, в яких формах має здійснюватися сама слухняність.

Перша, найбільш загальна і, так би мовити, прийнятна для всіх форма — людина розмовляє зі священиком або особою, досвідченою в духовному житті, скажімо чоловік з ченцем, а жінка — з черницею, і просить поради. Тут у неї знову-таки свобода вибору — прийняти цю пораду чи ні, виконати її або відкинути. Така бесіда допомагає людині розібратися в ситуації, що склалася, знайти правильний шлях, проте не зв’язує її зобов’язанням.

Друга, коли людина приходить до священика за благословенням, вона вже зробила вибір, але просить, щоб священик своїм благословенням затвердив цей вибір, і благодать Божа сприяла б їй. Тут людина вже несе певну відповідальність за отримане благословення і повинна прагнути виконати його, але якщо виникають якісь додаткові перешкоди, то його виконання не є обов’язковим: обов’язкова повага до самого благословення, а гріх — це нехтування ним.

Третя, коли людина надає право священикові вирішити, як вчинити їй в даному випадку, мовби вказати шлях на перехресті декількох доріг. Таке благословення більше зобов’язує людину до його виконання. Тут вона повинна прагнути докласти всіх зусиль, щоб виконати його, і лише в разі очевидної неможливості знову звернутися до того самого священика, розповісти про свої обставини і попросити знову оцінити їх — залишити благословення чи змінити. Якщо людина самовільно порушить благословення, добровільно взяте нею, то це благословення перетвориться в майбутньому на камінь спотикання на її дорозі.

У наш час виникла думка, що треба віддати цілком свою волю вибраному священнослужителеві. Слухняність і віддання волі — це не одне й те саме. Слухають вчителя, слухають батьків, проте не віддають їм своєї волі, тобто головної властивості богоподібності — свободи вибору. Щоб віддати свою волю, людина повинна хотіти стати такою як її наставник, та, на жаль, деякі священнослужителі вимагають від своїх парафіян беззастережного послуху і з наставників перетворюються на маленьких диктаторів на своїй парафії. Бувають навіть такі обурливі випадки, коли священик запитує на сповіді: «Хто твій духовний наставник?» Якщо людина каже, що вона ходить до храму, але не вибрала його, то їй відповідають: спочатку вибери, а потім сповідайся. Якщо вона називає ім’я іншого священнослужителя, то їй кажуть із ще більшим роздратуванням: «То йди й причащайся у нього». Такі пастирі самі розділяють Тіло Христове на частини і привласнюють собі те, що належить Богові. Вже апостол Павло викривав безрозсудну прихильність віруючих до своїх наставників, які говорили: «...я Аполосов, я Павлов, я Кифов...», — як гріх перед єдністю Церкви. Мають рацію лише ті, хто вважали, що вони Христові. Пастир ще не господар стада. Навіть апостол не може прийняти від віруючих ту почесть, яка належить Христу. Апостол Павло особливо викривав тих, хто називав себе павловим: «Хіба Павло розіп’явся за вас?», — говорив він. У порівняно недавній час нерозумні шанувальники праведного Іоанна Кронштадтського утворили всередині церкви якусь свою общину, яка була засуджена Синодом Руської Церкви як секта. Сам святий Іоанн відлучав цих людей від причастя. Але ми можемо спостерігати іншу картину, як деякі духовні наставники свідомо і цілеспрямовано створюють шанування, атмосферу екзальтації довкола себе, прагнуть пошану і довіру до себе перетворити на якийсь культ. Найчастіше ними керують дві пристрасті: пихатість і користолюбство. Так в єпархії з’являються інші невидимі єпархії, а в парафіях замкнуті громади, мовби еліта парафіян, особливо відданих своєму священикові. Окрім проповіді для всіх вони проводять з ними ще окремі бесіди, які можна назвати інтимними бесідами. Ці люди відчувають себе на особливому місці в церкві.

Отже, Церква єдина, і священик не має права відмовляти в сповіді і причасті християнинові на тій підставі, що він не його духовне чадо. Кожен християнин включений в єдину Церкву, а в кожному храмі духовно представлена єдина небесно-земна Церква, тож в жодному храмі християнин не повинен почуватися чужим. Лікар не має права відмовити хворому в допомозі на тій підставі, що той не приписаний до його лікарні. Отже, право людини — вибрати собі духовного наставника, в сенсі особистої слухняності до нього, і право — послуговуватися лише порадами.

Є ще вид цілковитого послуху духоносним старцям, але він для мирян в його колишньому об’ємі сьогодні вкрай важкий і майже неможливий. Це сумна реалія, але від неї не треба втікати в ілюзію, інакше настане розчарування, а то й крах духу. Коли ми читаємо патерики, то відчуваємо пахощі Фіваїди і Нітрійськой пустелі. Тепер вони занесені піском, у прямому й переносному значенні цього слова. Раніше ченці були орлами, які високо ширяли в небесах і своїм духовним зором могли бачити те, що робиться в безодні. Їх уже немає, і їх не буде, хоча можуть з’явитися окремі подвижники, як свідчення того, що в Церкві ще не зникла благодать.

Наведу один приклад з історії. Візантійський цар Василь, прозваний Болгароборцем, захопив у полон десятитисячне військо болгар. Він наказав розділити полонених на сотні, виколоти їм очі, а одному з сотні — одне око. Ці одноокі провідники повинні були вести військо сліпих на батьківщину — до Болгарії. І тепер, хай пробачать мені, але в порівнянні з древніми сучасні наставники схожі на однооких, які ведуть за собою натовп сліпих. Сліпі знемагають, падають, важко підводяться, йдуть знову; одноокі самі збиваються з дороги і знову повертаються на неї. Багато хто помирає від знемоги, але так чи інакше залишки війська все-таки доходять до своєї батьківщини. Одноокий провідник не надто надійний, та якщо сліпий відмовиться від його допомоги, то йти йому буде незрівнянно важче.

Нині поновилася дискусія про цілковитий послух у миру, з численними посиланнями на святих отців, які писали свої повчання переважно для ченців. Але треба врахувати, що чернече життя докорінно відрізняється від мирського життя, і те, що необхідне в монастирі, може бути непосильним для тих, що живуть у миру, а в деяких випадках навіть духовно надламати їх, і цілковитий послух, врешті-решт, перетвориться на відкидання будь-якого послуху. Людина, надірвавшись від великого тягаря, вже не в змозі нести навіть невеликий вантаж. Послух необхідний в монастирі, на ньому ґрунтується вся структура монастиря, але для самого монастиря потрібен наставник-старець, що пройшов школу послуху, як живе передання чернечого життя. Хай він буде недосконалий, духовно немічний порівняно зі стародавніми подвижниками, але він має бути одного духу з ними, наче свічка, запалена від світильника.

Він має бути мовби живою ниткою чернечих традицій і переказів, які передаються від живої людини до людини, — без цього монастир буде схожий на будівлю, що не має під собою твердого фундаменту, без цього чернече життя робитиме безперервні зигзаги. Жодні книги, жодна освіта, жодний вчений ступінь не можуть замінити порівняно невеликого, але правильного духовного чернечого досвіду.

Людина, що вчилася у подвижників і прагне по змозі перейняти їхній досвід, знає про чернече життя значно більше й глибше, ніж учений, який написав значні дослідження про творчість святого Григорія Палами або преподобного Симеона Богослова. За моїм переконанням, монастир тримається старцем-духівником. Оптина, Троїце-Сергієва Лавра, Глинська Пустинь, Лавра стали світочами Православ’я насамперед завдяки старцям, які трудилися там.

У монастирі євангельська порада про послух стає обітницею, тобто клятвою, для ченця. Але цілковитий послух все-таки не сліпа слухняність. Він має відбуватися в річищі євангельської моральності. Явні гріхи, як брехня, облуда, привласнення чужого тощо не можуть бути виправдані жодним послухом — це патологія самого послуху.

Взірцем самовідданого чернечого послуху є монастирі Святої Гори Афон. Це особливе благодатне місце, захищене від світу, це фортеця чернецтва і світильник Православ’я. Афон — хранитель духу стародавнього чернецтва, але узагальнювати афонський досвід і переносити його устав механічно в інші умови, як пересаджують рослину, не зважаючи на клімат і грунт, неможливо. Афонському досвіду вчаться, але його не експортують у світ.

Прихильники безумовної слухняності у миру, як мені здається, ігнорують різницю між ченцями і мирянами і тому пропонують для одних та других одну й ту саму форму, одні й ті ж вимоги.

Не треба забувати і про відмінність між нашим часом і тими золотими віками подвижництва, коли були створені патерики. Стародавні ченці вже прозорливо бачили духовне зубожіння, яке спіткає християнський світ. Вони говорили: «Ми виконали заповіді. Ті, хто буде після нас, виконають половину, а ті, хто житиме в останні часи, — нічого не виконають, але на них прийдуть скорботи і спокуси; а ті, хто витримає їх і збереже віру, будуть більшими за нас і отців наших». Ще отці, що жили в стародавні часи в атмосфері благочестя, говорили: «Ми подібні до людей, що пливуть за течією річки; а останнім часом люди будуть подібні тим, хто пливе проти течії». Тому не можна пред’являти одні і ті самі вимоги до старців і послушників, які жили в давнину, і до сучасних християн.

Сторінки стародавніх патериків, які ми читаємо, пахнуть як квіти Фіваїди і Нітрії, але подвижницький досвід ченців Єгипту, що міститься в них, не може бути сьогодні правилом у ставленні пастви до духовного наставника. Цей досвід може лише залишитися духовним ідеалом, предметом захоплення, але не копіювання: це зірки, до яких ми не можемо дотягтися рукою, хоч і милуємося їхньою красою.