• Русский
  • Українська

Архімандрит Полікарп (Ліненко): «Лавра — уділ Божої Матері»

Архімандрит Полікарп (Ліненко)

Києво-Печерська Лавра після багатьох років небуття відродилася як центр духовного життя, більш того, ченці зуміли не дати перерватися древній традиції, майже втраченій, — канонів лаврського богослужіння. Про це в інтерв’ю РІА Новості говорить уставщик і регент лівого кліроса (Києво-Печерська Лавра) архімандрит Полікарп.

— Кожного разу, буваючи в Лаврі, ми чуємо незвичайні по красі чернечі співи. Ви, як регент хору, нам — світським людям — розкажіть, в чому значення хорового співу в церкві?

— Ми покликані в ідеалі прославляти Бога всім серцем своїм, всією душею, всіма помислами і всією твердістю, тобто своїми справами, своїми словами, своїми вчинками. І своїм голосом ми теж можемо Бога прославляти.

І якраз церковне богослужіння і є ось таким сплеском, вираженням ось цього прославляння Творця. Бога славили люди співом своїм з біблейських, з перших часів. Спів у богослужінні, був заповіданий Богом ще пророкові Моісею. Була дана Божа заповідь — як влаштувати спільне богослужіння, і одним з елементів цього богослужіння був спів, храмовий спів, прославляння Бога.

Церква християнська перейняла цю традицію, пережила її в собі і виробила таку особливу культуру цього мистецтва. Свідомо наша православна церква відмовилася від застосування музичних інструментів під час богослужіння, тобто православні християни славлять Бога лише своїм голосом, тобто лише природним даром, даним нам Богом.

— Чи є якась особливість, відмінність в лаврському хоровому співі?

— Православна церква, свій початок бере від Спасителя, від святих апостолів. Чим древніші церковні звичаї, такі, що дійшли до нас, тим вони для нас потрібніші і приємніші, і корисніші. І в цьому сенсі лаврський спів, богослужебний обіход в Києво-Печерській Лаврі, якраз являється одним з тих зразків традицій церковної культури, який був прийнятий ще преподобними нашими старцями, і пронесений майже через тисячолітню історію.

Богослужебний обіход в Києво-Печерській Лаврі якраз в сенсі традиційності, в сенсі збереження і передачі передання являється одним із унікальніших зразків. Святі наші старці, перші послідовники наших засновників, преподобного Антонія і Феодосія, сприйняли культуру співу, певні традиції, що прийшли до нас зі сходу. Цю культуру, ці наспіви, ці розспіви, ці порядки, устави зберігали не просто десь на полиці, а саме застосовували в житті, уживаючись в цю традицію і пропускаючи через себе, передавали наступним поколінням чернечої братії. І так ця традиція — і богослужіння, і співу — дійшла до наших часів.

— Відомо, що традиція ця трохи присіклася в Лаврі. Як удалося відродити її?

— На жаль, наша обитель, як і вся Русь Свята, в ХХ столітті пережила страшну трагедію, трагедію знищення. Але навіть через асфальт радянського атеїстичного виховання і тиску проросли благодатні ростки нового церковного життя. Наш монастир знову, востаннє, відродився в 1988 році. Але саме традиція співу, самі наспіви, вони збереглися завдяки нашим старцям.

Ще в початку ХХ століття лаврськими ченцями, патріотами кліросної служби, кліросного співу, ці наспіви були дбайливо зафіксовані, перекладені на ноти, а потім були складені книги. На ноти були перекладені ті наспіви, які раніше ченці співали на пам’ять.

— Але адже і книги могли пропасти?

— Монастир закрили, але книги зберігали наші старці. Причому, коли їх в черговий раз виганяли звідси в 1961 році, один з патріотів кліроса, ігумен Феодосій, в схимі Антоній — він шість мішків книг із собою забрав. Адже старці йшли із Лаври в нікуди — ні квартири, ні житла ніякого не було. Хто міг із доброзичливців, із прихожан — у себе приймав старців, так вони і жили, переїжджаючи з місця на місце. І, не дивлячись на такі труднощі побутові, житейські, вони зберігали ці книги. І ми потім ці книги отримали, по цих книгах почали співати, гучно кажучи, відроджувати лаврську традицію співу.

— Лише по книгах?

— До часу відкриття Лаври дожили декілька старих лаврських ченців, які співали у нас в древній Лаврі. Архімандрит Спиридон, в схимі Діонісій — він в Лавру прийшов ще в 1921 році. Коли він до нас приїжджав в Лавру, він не дивлячись на поважний вік, із легкістю нам співав на пам’ять стихіри, які раз на рік співаються.

Владика Іонафан, наш перший намісник після відродження Лаври в 1988-ом році, нас наставляв, не дивлячись на всі труднощі, співати саме по-лаврському. А які труднощі — ми тоді прийшли — молодь, не те, що ми лаврських наспівів не знали, ми взагалі співати не уміли, на ходу вчилися всьому. І взагалі звуки якісь із себе витягувати, взагалі співати, ну і, звичайно, складний лаврський обіход співати. Зараз, коли згадуєш ці часи, не перестаєш дивуватися...

— Та все ж Лавра відродилася...

— Коли наші старці були вигнані, ми не можемо, напевно, навіть соту долю усвідомити ті скорботи, ті тяготи, які вони пережили і понесли. Але більшість з них, не дивлячись на те, що у них на очах закрилася обитель, що на всіх роздоріжжях кричали, що Бога немає, а релігія — це опіум для народу, вони свою віру, свою вірність Христу, вірність Божі Матері, вірність своїй обителі пронесли через гоніння, через заслання, через в’язниці і через всі випробування. І більшість з них вірили, що обитель відродиться. Навіть представити неможливо, які молитовні зітхання возносилися вдень і вночі про те, щоб обитель знову повстала з небуття.

Але деякі старці сумнівалися і навіть нам говорили: «Звідки, навіть якщо монастир влада дозволять відкрити, звідки візьмуться нові ченці? Ми, люди похилого віку, прийдемо, повернемося в обитель, але ми вже немічні, — говорили ці старці, — і ми вже доживаємо. А звідки в тодішній радянській дійсності візьметься нове покоління ченців?»

І коли потім вони приїжджали сюди, коли вони побачили нас, молодь, колишніх піонерів і комсомольців, працюючих на послухах — вони просто плакали від розчулення.

— Як особисто Ви прийшли в Лавру?

— Я прийшов в обитель в числі перших насельників після відродження, на другий день після відкриття монастиря. І поняття про чернецтво, навіть про те, що таке молитва Іісусові — у мене тодішнього взагалі не було. Та я побачив тут: під зовнішньою розрухою, зовнішньою невлаштованістю якась гармонія, якась сила проявляється. Можливо, на рівні інтелекту це не осмислювалось, але душа тягнулася до Бога.

Зараз, озираючись, згадуючи той час, також чудуєшся — наскільки в нашому житті явно здійснюється промисел Божий. У мене навіть не було такого випробування, яке більшість молодих людей проходять в житті, випробування вибору життєвої дороги. У монастир йти? Одружуватися? Якщо одружуватися, то на кому? Працювати, якщо працювати, то-де? Яку професію собі вибрати, де гроші заробляти, як життя влаштувати — я ні про що це не думав. Я дивуюся, наскільки я був тоді взагалі несвідомим і наскільки тоді Господь мене так от сюди привів, можна сказати, посадив тут.

Можна подумати, що випадково якимсь життєвим вітром мене сюди занесло, але я себе зараз вже заспокоюю тим, що, проживши тут більше 20 років, і я жодного дня в житті не пошкодував, що саме цей вибір зробив.

— Як Ваші батьки віднеслися до цього вибору?

— Звичайно, як і кожна людина на землі, я не був позбавлений певних труднощів, певних випробувань. Коли я ще тільки прийшов до церкви, у мене виник серйозний конфлікт з батьком. Батько не сприйняв мій вибір. Мене бабусі інструктували — батькам не розповідай, скажи, що ти в кіно ходиш, з дівчинкою зустрічаєшся. Але я був тоді в такому тягостному стані — для мене це дуже обтяжливо було мовчати про власний вибір — пожив і не витримав, розповів батькові, що ходжу в церкву.

Для нього це було потрясіння, він намагався мене переконати, відрадити, так виник конфлікт. Але я справу свою робив, я ходив в храм. І зрештою батько оголосив: я тобі більше не батько, а ти мені не син. Тоді поставлений був вибір, із ким бути? І якось так я на тому ще елементарному дитячому шістнадцятилітньому рівні — і серце підказало, і розум вибрав — вибрав не сім’ю, а все-таки церкву.

Потім, з часом, звичайно, у нас таких розмов і пояснень із батьком не було. По його поведінці я зрозумів, що він все-таки погодився з тим, що я маю право на вибір. Тим більше почалася перебудова, пішла хвиля публікацій, святкування 1000-ліття Хрещення Русі, частіше священиків стали по телебаченню показувати, церковна тема стала звучати не лише в атеїстичних передачах. І я думаю, в нім все ж таки пішов цей процес, він став віруючою людиною.

Промислом Божим трапилося так, що батько мій був першим покойником, якого я ховав в своєму житті. І через декілька років після смерті батька його товариш запросив мене хрестити свого онука. Похрестили, потім вони запросили мене додому, і коли сиділи за святковим столом, раптом дружина його сказала — а у нас є старий запис, є кадри, на яких твій папа за столом сидить. І показали відео — гуляння, весела компанія, тато був компанійською людиною і веселим. І ось камера йде — і в той час, коли камера показує батька, він говорить такі слова: «Хоч я і не такий віруючий, як син»... І далі камера пішла. Але для мене це було такою радістю, такою втіхою від Бога. 

— До того, як Ви прийшли в Лавру, мали якусь музичну освіту, займалися музикою, цікавилися співом, можливо, не обов’язково духовним?

— Музичної освіти як такої я не отримав, а інтерес до співу у мене був з дитинства, і інтерес до церковної атрибутики теж був з дитинства. Вся музична освіта моє полягало в тому, що півроку до мене ходив репетитор і я вчився грати на баяні. Виходить, всі співецькі мої «університети» пройшли тут.

Ось таких як я, контингент відроджувачів і зібрався тут. Але завдяки ентузіазму нашого першого намісника владики Іонафана, завдяки тому патріотизму, який прокинувся в нас, нам і удалося відродити дійсні канони лаврського духовного співу.

Чому він прокинувся — зрозуміло, тому що це така земля, вона ось такі плоди приносить. Це наділ Божої Матері, це молитовне місце, воно пробудило в нас лаврське відчуття. Нам лаврське було все дороге, ми чіплялися в буквальному розумінні цього слова за наших старців, ми запитували у них, старалися, наскільки вистачало сил і розуму, перейняти і упровадити ці звичаї, вивчитися цьому співу. І так от наш спів відроджувався. Спочатку були убогі потуги, але все приходить з часом, практика — самий кращий вчитель. І ми за цих 20 років наш обіход освоїли повною мірою.