• Русский
  • Українська

Про церкву, релігійні реформи та відношення до ЄС в інтерв'ю з митрополитом Антонієм (Паканичем)

Церковне життя в Україні традиційно викликає неабиякий інтерес суспільства. Постійно лунають животрепетні питання: як ставиться церква до процесів євроінтеграції? яким чином подолати розкол в українському православ’ї? як церква виховує майбутніх священнослужителів? чи планує церква проводити реформи, аби наблизитися до сучасника?

З цими та іншими актуальними запитаннями «Голос України» звернувся до керуючого справами Української Православної церкви, ректора Київських духовних академії та семінарії, митрополита Бориспільського і Броварського Антонія (Паканича).

— Владико, соціологи твердять, що з усіх суспільних інституцій українці найбільше довіряють церкві. Це тим паче накладає на її служителів велику відповідальність за духовне й моральне здоров’я народу.

— Церква завжди, навіть коли була переслідуваною й гнаною у суспільстві, відчувала свою відповідальність за весь народ, завжди молилася за людей, за владу, за військо. І тепер щодня перед престолом Господнім просимо Божого благословення для України та її народу. Але знаємо: Господь подає допомогу лише тим, хто живе по правді, хто прагне правди. Дійсно: сьогодні люди схильні довіряти церкі більше, ніж політичним інститутам чи суспільним організаціям. Ми звикли про це говорити, але це й означає, що суспільство надає церкві велику позику довіри. І маємо гідно відповісти на цей запит. Тому останнім часом намагаємося докладати зусиль для розвитку саме соціальних програм і благодійних проектів. Церква відкрита до діалогу з суспільством.

Довідка. Митрополит Антоній (народився 1967 р. на Закарпатті. Закінчив Московську духовну академію, захистив кандидатську дисертацію, присвячену богослов’ю апостола Павла. З 2003 р. завідував канцелярією Київської митрополії. У 2006 р. висвячений на єпископа, а у 2007-му призначений ректором Київської духовної академії і семінарії. З 2012 р. також обіймає посаду керуючого справами Української Православної церкви. В січні 2013-го возведений у сан митрополита.)

— Дехто з відомих представників творчої інтелігенції вважає православних ієрархів УПЦ МП палкими патріотами, а дехто — ні. З цього приводу дозвольте навести знаковий штрих з вашої біографії: восени 2002-го року ви подали прохання, що хочете служити в Україні.

— Не хотів би багато говорити про себе. Дійсно, майже п'ятнадцять років я навчався та викладав у Московській духовній академії. І ці роки завжди згадую з великою духовною втіхою. Я мав щастя мешкати в Троїце-Сергієвій лаврі — це чернеча обитель, яка має давню історію і глибокі традиції. Також і спілкування з професорами академії стало для мене фундаментом на все життя. Однак, я народився і виріс в Україні, тут моя Батьківщина. І тому, коли у 2002 році блаженніший митрополит Володимир запропонував повернутися для служіння в Україну, я сприйняв це як волю Божу і повернувся на Батьківщину. Його блаженство зіграв у моєму житті особливу роль. Коли я переїхав до Києва і отримав призначення до канцелярії Київської митрополії, то саме блаженніший митрополит Володимир допоміг мені опанувати нові для мене сфери роботи, він щиро ділився зі мною своїм багатющим життєвим досвідом. Це особлива школа, яка і сьогодні дуже сильно допомагає мені нести церковне служіння.

Щодо патріотизму, то тут маю підкреслити: Українська Православна церква закликає своїх вірних бути патріотами, бути гідними громадянами своєї Вітчизни. Звісно, що серед членів церкви, як і загалом у суспільстві, можуть існувати різні погляди на перспективи розвитку нашої держави, як і різні оцінки її історичного минулого. Церква тому і зветься союзом любові, що вона об’єднує різних людей. Ми не нав’язуємо нашим парафіянам якоїсь однієї політичної ідеології, не підтримуємо ту чи іншу політичну силу або чи суспільний рух. Церква проповідує Євангеліє. І у світлі Євангелія християни мають виносити судження про усі ті процеси, які відбуваються в суспільстві. Отже, ми підтримуємо патріотизм і не обмежуємо свободи висловлювання на суспільно-політичні теми. Однак, церква не може допустити, аби храм перетворювався на місце політичних баталій. Тому наша церква заборонила духовенству брати участь в політичній діяльності. Також не дозволяється використовувати церковний амвон для політичної агітації. Загалом сьогодні, на мій погляд, потрібна взаємна відкритість українського суспільства та Української Православної церкви. Це дозволить розвіяти численні міфи, які інколи проявляються у суспільній свідомості.

— Владико, ви один з авторів реформи духовної освіти, керівник Київських духовної семінарії й академії, вас відносять до інтелектуальної еліти, пишете фундаментальні праці, зокрема, й «на виклик кризи сучасного суспільства», член Синодальної комісії УПЦ з діалогу з УАПЦ і з підготовки діалогу з УПЦ КП, відповідаєте за низку надто важливих напрямів діяльності Київської митрополії: представляєте предстоятеля УПЦ в державних, громадських і церковних заходах, відповідаєте за міжхристиянські та міжрелігійні стосунки, і — що найвідповідальніше — керуєте справами церкви — тож у читача постає чисто закономірне питання: коли і як усе встигаєте?

— Не все вдається робити так, як хотілося б. Але, слава Богу, церковний корабель сьогодні не кидає з боку в бік на хвилях моря світу цього. В цьому — велика заслуга блаженнішого митрополита Володимира. Є відомі слова святого Серафима Саровського: «Спасися сам і тисячі навколо тебе спасуться». Головний секрет вдалої адміністративної роботи в церкві такий: «Твори добро, і тисячі людей потягнуться тобі допомогти у твоїй справі». Дійсно, обсяг роботи сьогодні дуже значний. Однак, слід віддати себе у руки Бога і тоді можна встигнути все. В церкві все робить Господь, але все робить через людей. Тому наша справа — не заважати Богу творити його справу.

«Розкол виник через гордість. І лікується смиренням»

— З півтора десятка років тому я задав питання тодішньому Президентові Кучмі: яким він бачить розв’язання проблеми розділеного, роз’єднаного українського християнства? «Я — за єдину Українську помісну православну церкву», — була відповідь. Час минає, видимих зрушень немає. Зараз хотілось би почути ваш погляд, — людини компетентної, поміркованої, щирої, — на цю надважливу проблему, яка, без сумніву, хвилює переважну більшість українських громадян: що треба, аби нарешті постала (як і у всіх наших православних сусідів: румунів, болгар, греків, сербів...) єдина Українська помісна православна церква, яка би об’єднала УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ і, вбачається, УГКЦ та вірних Мукачівської греко-католицької єпархії — «церкви свого права», — що традиційно підкоряється безпосередньо Риму?

— Розпочнімо з аксіом. З точки зору православної еклезіології, тобто з точки зору вчення про церкву, помісна церква в Україні вже існує. Це Українська Православна церква. Ми маємо визнання з боку усього світового православ’я, ми перебуваємо в євхаристійному спілкуванні з усіма помісними православними церквами світу. Згадаємо липень цього року.

Факт. До України на святкування 1025-річчя Хрещення Київської Русі прибули представники усіх помісних православних церков. І служили літургію в Києво-Печерській лаврі разом з предстоятелем Української Православної церкви — блаженнішим митрополитом Володимиром. Наша церква сама відкриває єпархії, висвячує єпископів, канонізує святих, має внутрішню автономію. Адміністративні структури нашої церкви діють в усіх регіонах України. Отже, згідно церковного права маємо всі ознаки помісної церкви, хоча і не маємо автокефального статусу.

Тому треба говорити не про відсутність в Україні помісної православної церкви, а про те, що сьогодні значна частина православної пастви в Україні перебуває поза спілкуванням зі світовим православ’ям. Ні так званий «Київський патріархат», ні УАПЦ не мають визнання з боку інших помісних церков. Коли представники цих структур говорять про свої контакти з ієрархами інших помісних церков, то слід розуміти, що такі контакти можуть мати виключно неофіційний характер. Звісно, що і ієрархи нашої церкви можуть мати неофіційне спілкування з представниками інших релігійних спільнот, але це ж не означає офіційного взаємного визнання.

Тому слід розуміти, що об’єднання усіх громадян України, які сповідують православну віру, в єдину церкву передбачає повернення до канонічного спілкування зі світовим православ’ям тих спільнот в Україні, які самі добровільно розірвали це спілкування. Саме такими спільнотами є на сьогодні УПЦ КП та УАПЦ.

Погляд. Історія знає чимало прикладів подолання церковних розколів. І віримо, що Господь відкриє нам шлях до примирення з нашими братами, які опинилися в складі невизнаних спільнот. Однак, хочу наголосити: наша церква завжди наполягала: примирення може здійснитися виключно на фундаменті православного канонічного права.

Щодо греко-католицької церкви, то тут питання лежить в іншій площині. Хоча між нашою церквою, з одного боку, та УПЦ КП і УАПЦ, з іншого, немає євхаристійного спілкування, однак між нами відсутні розбіжності у віровченні — сповідуємо одну православну віру. Але греко-католики перебувають у складі католицької церкви, тому вони сповідують католицьке вчення. А між православними і католиками існують суттєві розбіжності в царині віровчення, церковного устрою, практики церковного життя тощо.

Хоча греко-католицька церква намагається підкреслювати свою східну ідентичність, однак, наприклад, вчення про особливу владу Римського єпископа, яке сповідують і греко-католики, — це атрибут західного вчення про церкву, який ніколи не визнавали на Сході. Існують й інші суттєві розбіжності. Тому, якщо з УАПЦ та УПЦ КП ми намагаємося налагодити діалог з приводу можливих шляхів подолання розколу, то з УГКЦ ситуація інша. Наші взаємини з УГКЦ слід розглядати в більш широкому контексті православно-католицького богословського діалогу. В цьому діалозі вже є певні надбання, які ще маємо актуалізувати в українських умовах. Звісно, що можемо вести діалог з УГКЦ і на українському рівні.

Факт. Завжди маємо пам’ятати: УГКЦ є складовою частиною католицької церкви. До речі, про це якось мало згадують в Україні, однак УГКЦ має помітну залежність від Риму. Наприклад, згідно Кодексу канонів східних церков висвята єпископів для УГКЦ може відбутися тільки після отримання згоди Римського папи. Українська Православна церква, хоча і входить до складу Московського патріархату, однак має право самостійно обирати та висвячувати єпископів.

Отже, слід знати про рельний статус українських церков. Це важливо й тоді, коли мова про особливості міжцерковних взаємин в Україні.

— Тут же наведу ваші слова: «Кровоточива рана українського православ’я — розкол». Як його подолати, адже проблема багатогранна, бо виникла як нашарування історичних і політичних обставин, так і, ясна річ, через фактор зовнішній...

— Розкол виник через гордість, і лікується смиренням. Бог дарує благодать смиренним, і якщо всі будемо відкритими до Бога, один до одного — то проблема розколу вирішиться. Розкол — це явище духовне, його причини — духовні, лікується він засобами духовними. Все інше — другорядне.

«Європі би повернутися до християнських джерел...»

— Світ невпинно глобалізується. Десять років тому один західний професор сказав так: «Якщо європейці не полишать усього того, що їх роз’єднує і не притримуватимуться єдиних цивілізаційних правил, — то Європа незабаром може стати в культурному й релігійному сенсі півостровом Азії». Погоджуєтесь?

— Дійсно, сьогодні пред Західною Європою постає дедалі все більш серйозний виклик. Європейці активно відходять від християнського фундаменту власної цивілізації. При цьому все більший відсоток населення Європи складають носії інших культур та релігій. Усі спроби будувати в Європі так зване «мультикультурне» суспільство не вдалися — фактично збанкрутували. Вихідці з неєвропейського ареалу майже не інтегруються до культурного простору Європи, перебуваючи у своєрідних етнокультурних та релігійних анклавах. Спроби християнських церков Європи (маю на увазі і католиків, і протестантів) розгорнути місію серед цих груп мігрантів, помітного успіху не досягли. Виявилося, що культури, які сформувалися на грунті ісламу, дуже стійко оберігають себе від асіміляції. Тому, на моє переконання, Європа має повернутися до джерел своєї християнської ідентичності, бо інакше на наш континент чекаюють непрості випробування.

«Необхідно наново відкривати вічні скарби православної традиції»

— Частина наших сучасників-інтелектуалів вважає, що церква має поступово змінювати тисячолітні традиції, осучаснюватися.

— Але існує й інша думка: соціологи релігії твердять, що, навпаки, в сучасних релігійних рухах припиняється зростання числа прихильників. І що люди шукають традиційної духовності. Це цікавий процес. Нещодавно мені до рук потрапила збірка, видана два роки тому протестантами. Вона присвячена двадцятиріччю релігійної свободи в Україні. В одній зі статей протестантські конфесії порівнюються із фаст-фудом. Забіг голодний до релігії, вдовольнив голод. І що далі? Починає шукати ресторан чи кав’ярню. І переходить до православ'я або католицизму, бо там зберігається багатство духовної традиції. Можливо, це і не зовсім коректне порівняння, але в ньому криється важливе зізнання протестантського автора. Він бачить, що сучасні українці, які прийшли до протестантських громад, шукають чогось більш глибокого, більш традиційного. І нам, православним, необхідно лише наново відкривати вічні скарби православної традиції.

Однак, намагаючись актуалізувати багатовікову християнську спадщину, сьогодні маємо використовувати усі нові засоби.

Факт. Сьогодні майже всі єпархії нашої церкви мають свої офіційні сторінки в мережі Інтернет. Працюють православні радіостанції, знімаються телепрограми. У нашій церкві діє близько 350 Інтернет-ресурсів, кілька десятків радіо- й телепроектів, видається більше сотні газет та журналів. Останніми роками активно формується православний кінематограф. Нещодавно у Києві відбувся вже одинадцятий фестиваль православного кіно «Покров».

Отже, нові технічні досягнення маємо залучати до виконання завдань християнської місії.

«Щасливе дитинство — жива ікона раю»

— «Голос України» у номері за 16 липня повідомляв про підписання тристороннього меморандуму про недоторканість Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. Громашевського на території Києво-Печерської лаври, доки не зведуть нове приміщення для клініки. Нещодавно там знову виник «лікарняний» конфлікт...

— Проблема давня, болюча і для нас, і для суспільства. Маю надію, що мудрості вистачить усім — і конфлікт буде подолано. А загалом, вважаю, що і держава, і церква мають приділяти більше уваги таким людям, як пацієнти інституту ім. Л. Громашевського. І ми намагаємося це робити.

— Кожному, хто віддає себе трудам духовним і молитовним сповна, притаманно в роздумах повертатися у дитинство, де, як ви зізналися, «віру, любов до Бога й відданість Святій церкві увібрав з молоком матері»?

— Вважаю, що найбільший дарунок — це щасливе дитинство. Якщо було щасливе дитинство, то це «жива ікона раю» за словами отця Павла Флоренського. Я постійно повертаюся думками у ті часи щастя й радості і вдячний батькам, що подарували мені таке дитинство. Це щастя не зникло, воно зі мною кожен день, воно дає мені сили трудитися. І якщо наше дитинство як маленький рай було таким часом щастя, то яким же є Царство Боже? Ось про що потрібно замислитися кожному... Кінець нашого життя може бути схожим на щасливий початок, якщо достойно проживемо свій вік.

Підготував Василь Нитка
goloskarpat.info