• Русский
  • Українська

Приймати всі випробування (Владислав Головін)

Митрополит Володимир (Богоявленський) — перший ієрарх Православної Церкви, який після революційних подій 1917 р. прийняв мученицьку смерть за Христа. Протягом 74 років його мощі перебували у Хрестовоздвиженській церкві над Ближніми печерами Києво-Печерської Лаври. В ніч із 26 на 27 червня 1992 р., після визначення точного місця його поховання, відбулося знайдення мощей священномученика. Останки страстотерпця були перенесені у Дальні печери Лаври, де знаходяться і донині. З того часу щорічно 26 червня мощі священномученика Володимира хресним ходом переносять до Трапезного храму. Там вони перебувають до закінчення Літургії, потім їх повертають у Дальні печери.

8 травня 2012 р. Священний Синод Української Православної Церкви під головуванням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира прийняв рішення про проведення урочистостей з нагоди 20-річчя знайдення чесних мощей священномученика Володимира (Богоявленського) († 1918) та 20-річчя встановлення дня пам'яті Собору новомучеників і сповідників, які від безбожної влади у ХХ ст. за Христа постраждали.

Погожого весняного дня 1858 р. кілька дев'яти-десятилітніх хлопчаків ішли до рідного села Мала Моршка Тамбовської губернії. Вони поверталися додому з бурси, тобто Тамбовcького духовного училища, на великодні канікули. Побачивши рідне село, вони закричали з торжеством: «Воду пройшовши, наче сушу, і тамбовського зла уникнувши!..». Насправді ж у церковному піснеспіві зазначено: «єгипетського зла уникнувши». А одним із цих хлопців був Василій Богоявленський, син священика Никифора в Малій Моршці, майбутній митрополит Київський і священномученик Володимир.

Цей епізод взято з особистих спогадів священномученика. У XIX ст. не всім подобалося навчатися в духовних училищах або семінаріях — сувора дисципліна, зубріння, латина, тілесні покарання. Із тогочасних семінарій іноді виходили не майбутні святі або священики, а атеїсти і революціонери, які потім, у XX ст., віддавали накази руйнувати храми і розстрілювати віруючих.

Чи то в Тамбовській семінарії було все не так страшно, чи то Василій Богоявленський був настільки чистий душею, що до нього не прилипало жодної душевної нечистоти, однак священики, які знали його, говорять, що він «ідеалізував семінарію». Коли один із членів Святішого Синоду священик Георгій Шавельський став критикувати систему духовної освіти, то Богоявленський, який на той час був митрополитом і першим членом Синоду, перервав його незадоволеною реплікою: «Сам навчався в семінарії, а так говорить про неї», — і перевів обговорення на іншу тему.

На початку життєвого шляху

Ми не знаємо, яким було дитинство святого. Відомо тільки, що навчався він старанно і, як один з найкращих учнів, був направлений далі на навчання — в духовну академію. Для Василія Богоявленського, сина бідного сільського священика, направлення у Київську духовну академію було шансом безкоштовно отримати вищу освіту. Бо найкращі випускники не платили за навчання, вони вчилися «казенним коштом», за рахунок державного бюджету.

«В академії цілком виявився характер Василія як людини делікатної, витриманої і тактовної, — повідомляє в житії священномученника історик ігумен Дамаскін (Орловський). — Він не любив сварок, колючих розмов і пристрасних суперечок. Бували випадки, коли роздратовані гарячою суперечкою студенти готові були дійти до взаємних образ, і тоді Василій втручався в суперечку і примиряв їх».

У 26 років він закінчив академію. Повернувшись до Тамбова, Василій влаштувався викладачем у рідну семінарію, викладаючи Святе Письмо і німецьку мову, а також географію в місцевій жіночій гімназії.

Ще через шість років він одружився і став священиком. Ні біографи, ні сам святитель практично нічого не повідомляють про його сімейне життя, що тривало усього три роки. Після смерті дружини та єдиної дитини, 8 лютого 1886 р. у Тамбовському Казанському монастирі Василій прийняв чернечий постриг, а 9 лютого був зведений у сан архімандрита і призначений настоятелем Козловського (нині Мічурінськ) Троїцького монастиря.

Із 6 жовтня того ж року — настоятель Новгородського Антонієвого монастиря.

У столицю за гарну проповідь

21 травня 1888 р. імператор затвердив доповідь Святішого Синоду про «буття архімандриту Володимиру» єпископом Староруським, вікарієм Новгородської єпархії. 3 червня того ж року в Олександро-Невській Лаврі хіротонісаний на єпископа митрополитом Ісидором (Нікольським) та іншими ієрархами.

Він стає помічником Новгородського архієрея — єпископа Арсенія (Стадницького). Старший владика запам'ятав свого помічника як активного проповідника, який впроваджував на парафіях незвичайну для того часу практику бесід із парафіянами після служби. «Слабкий, хворобливий тілом, з тихим голосом, він під час виголошення проповідей преображався, надихався, голос ставав гучним, і силою гарячого слова він полонив уми і серця слухачів», — згадував владика Арсеній.

На посаді керівника Самарської єпархії молодий єпископ пробув лише півтора року. Але навіть за такий короткий проміжок часу владика Володимир встиг розгорнути цілу боротьбу з неписьменністю. Він відкрив 150 початкових навчальних закладів — церковнопарафіяльних шкіл. На другий рік його управління єпархією в області розпочався голод від неврожаю та епідемія холери. Владика Володимир не тільки молився за стражденних, а й організував збір коштів, відкрив безліч безкоштовних їдалень, сам відвідував лікарні, втішав пацієнтів. «У молоді роки на своїй першій самостійній кафедрі — Самарській — його вважали за праведника і він мав величезну любов пастви», — пише у своїх мемуарах священик Георгій Шавельський.

Як і в Новгороді, владика Володимир багато проповідував у Самарі. Одну з його проповідей почув впливовий чиновник з Петербурга юрист Анатолій Коні, який тоді був членом Державної Ради. Він прибув до Самари у справах — навести лад у місті, яке стояло на порозі бунту після початку епідемії холери.

«Зайшовши у неділю в кафедральний собор, — розповідає отець Георгій Шавельський, — Коні був приємно здивований і благоліпним служінням, яке звершував молодий архієрей, і прекрасною проповіддю, сказаною останнім. Повернувшись у Петербург, він полетів до всесильного тоді К. П. Побєдоносцева, свого колишнього професора, а тепер друга, щоб висловити здивування, як можна тримати такого видатного архієрея на якийсь глухій кафедрі. Наслідком бесіди Коні з Побєдоносцевим було те, що невдовзі молодого єпископа Володимира, який усього рік і вісім місяців прослужив на самостійній кафедрі, було призначено на першу після митрополій, екзаршу кафедру на Кавказі, зі зведенням у сан архієпископа».

Ця висока протекція відкрила йому шлях подальшої церковної кар'єри. У 1898 р., коли помер московський митрополит Сергій (Ляпідевський), на його місце призначили владику Володимира.

Звільнення за правду

І там він знову багато проповідує, бореться з пияцтвом, відкриває освітні курси для робітників, залучає у Москву нових священиків. У 1912 р., після смерті митрополита Санкт-Петербурзького Антонія (Вадковського), Володимира (Богоявленського) призначають на столичну кафедру. На цьому призначенні наполіг імператор Микола II. Нового призначення та наближення до двору святитель побоювався. «Я людина не етикетна, можу не пристати „до двору“, — казав він знайомим священикам. — Там різні течії, а я не зможу йти за ними, у мене немає пристосовницького характеру».

Говорив — як у воду дивився. Коли в 1915 р. він добився особистої аудієнції у государя і просив віддалити від двору Григорія Распутіна, про якого ходила недобра слава, імператриця Олександра Федорівна була настільки ображена, що домоглася звільнення митрополита з найпрестижнішої в країні кафедри. У покарання владику Володимира відправили служити в Київ — тоді невелике містечко імперії, що за кількістю населення поступалося навіть Одесі та Нижньому Новгороду.

Митрополит Володимир залишався першим членом Святішого Синоду і частіше бував у столиці, ніж у Києві. «У ньому було багато такого, що робило його справжнім святителем, — продовжує розповідь священик Георгій Шавельський, який разом із владикою брав участь у засіданнях Синоду. — Його не можна було не поважати за його побожність, благочестя, щирість, прямолінійність, простоту і доступність».

Зазвичай святі нам видаються людьми, бездоганними в усіх відношеннях. Але той самий отець Георгій Шавельський вказує і на недоліки владики Володимира. «Якось до нього прийшла делегація священиків із проханням посприяти збільшенню зарплат сільського духовенства, яке часто змушене було жити у крайній бідності:

— Навіщо духовенству велике казенне утримання? Мій батько від скарбниці не отримував ні копійки і був чудовим священиком, — відповів митрополит депутації.

— Як навіщо? Та для того, аби священик не простягав руки за будь-яким п'ятаком чи гривеником; аби позбавити наших священиків від необхідності приймати ці принизливі подачки, — вигукнув один зі священиків.

— А що ж тут принизливого? Візник, коли ви йому платите, простягає ж руку, — не знайшов нічого кращого, щоб сказати у відповідь митрополит. Священики поїхали від нього з обуренням».

Подорожі з Києва до Петербурга тривали недовго. Після лютневої революції і зречення від престолу Миколи II, Церквою все ще керували світські люди — обер-прокурори. Один із них — князь Львов — пересварившись з усіма архієреями в Синоді, звільнив їх і набрав нових. Митрополит Володимир тепер остаточно повертається у Київ. Це його остання кафедра.

Перша кров

До того часу духовенство Києва розділилося на два протилежні табори. Одні виступали за відділення від Москви, інші — проти. Частина українського духовенства навіть пропонувала владиці Володимиру стати першим патріархом незалежної Української Церкви.

В кінці 1917‑го і на початку 1918‑го відбулося декілька церковних нарад і соборів, на яких обговорювалися ці питання. Для владики Володимира ситуація ускладнювалася ще й тим, що далеко не вся братія Києво-Печерської Лаври, де він жив, підтримувала його. Деякі заздрили митрополиту, якому за посадою призначалася зарплата, що в десятки разів перевищувала доходи рядового духовенства, інші вважали його ставлеником Москви, який заважає утвердженню самостійності Української Церкви.

Наприкінці січня 1918 р. Київ був узятий більшовицькими військами. Церковників вони сприймали як дармоїдів, а їхніх керівників — як найзліших ворогів трудового народу. Владика Володимир, на відміну від багатьох інших мучеників безбожного часу, був убитий бандою. Не було ні суду, ні слідства — тільки бажання покомизитися і помститися комусь із тих, хто асоціювався з колишньою владою. Але найстрашніше у його загибелі навіть не це. Ніхто з братії древнього монастиря не встав на захист свого архієрея. Ченці навіть чули звуки пострілів недалеко від стін Лаври, але тіло мученика лежало на снігу до ранку. З цього приводу митрополит Євлогій (Георгієвський) прямо пише: «Кров його і на ченцях Лаври».

Ось як владика Євлогій описує загибель святого: «Коли Київ було взято, командувач більшовицькими військами Муравйов прийшов до намісника Лаври з попередженням: „Я буду жити в лаврському готелі, з вами, у мене телефон. Якщо увірвуться до вас банди з обшуком, з вимаганням грошей чи ще щось трапиться — телефонуйте мені“, — сказав він. Незабаром вдень у трапезну Лаври прийшла банда матросів і зажадала їжі. У той час як ченці їх годували, почалися розпитування: чи задоволена братія начальством? чи не мають ченці якихось скарг?.. Послушники, розпропаговані революцією і збуджені агітацією <...>, почали скаржитися на утиски: народ несе в Лавру великі гроші, а поїдає їх „він“... — і вони вказали наверх, де розміщувалися покої митрополита. Матроси увірвалися в його квартиру, відіпхнули старого келійника, пригрозивши йому револьвером, і кинулися у спальню. Там вони залишалися близько двох годин. Що у спальні відбувалося, невідомо. Потім вони вивели владику Володимира і попрямували з ним до чорного ходу. „Прощай, Іване...“ — встиг сказати келійнику митрополит. Вивели владику з Лаври непомітно. Біля лаврських валів матроси прикінчили його — розстріляли впритул... Він лежав напівголий, коли його знайшли. Вбивці зірвали хрест, панагію, навіть набалдашник з палиці, тільки шубу не встигли забрати і кинули тут же... Ченці, які бачили, як виводили їхнього митрополита, не лише не підняли тривоги, не вдарили на сполох, але й ні звуку нікому не сказали. Уже значний час потому хтось схаменувся й подзвонив Муравйову. Той надіслав своїх солдатів. Допити, розпитування: хто? куди повели? коли? Але було вже пізно, злочин було здійснено... Убитого, напівроздягненого, знівеченого владику митрополита побачила на світанку селянка, що несла молоко в Лавру. Ченці пояснювали своє мовчання розгубленістю, панікою: „Ми були паралізовані...“».

Збереглася розповідь про те, як гинув святий. «Убивці... повели митрополита вліво від дороги, на невелику галявину між фортечних валів. Митрополит Володимир запитав:

— Що, ви тут хочете мене розстріляти?

— А що ж? Церемонитися з тобою? — відповів один із них.

Почувши таку відповідь, владика попросив дати йому час помолитися.

— Тільки швидше! — сказав убивця.

Здійнявши руки догори, митрополит став вголос молитися:

— Господи! Прости мої гріхи, вільні і невільні, і прийми дух мій з миром.

Потім він благословив убивць і сказав:

— Господь вас благословляє і прощає.

Не встиг він ще опустити руки, як пролунали три постріли, і митрополит Володимир упав. Убивці підійшли до митрополита впритул і зробили ще кілька пострілів, а потім ударили багнетом у живіт».

Згадуючи про священномученика, владика Євлогій пише: «Митрополит Володимир був старець найчистішої, прекрасної душі. Сором'язливий, непоказний, незлобивий, надзвичайно лагідний, він завжди покірно приймав випробування, які випадали на його долю».

У 1992 р. були знайдені мощі святого і покладені в Дальніх печерах Лаври. Священномученик Володимир ніби повернувся у Київ, аби підтримати віруючий народ у непростий час церковного розколу.

Спогади учасників знайдення мощей священномученика Володимира

Митрополит Чернівецький і Буковинський ОнуфрійМитрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій:

— Мощі виймали з-під землі. Зняли плити, потім пробивали стелю. Через отвір спустилися в саркофаг і почали шукати труну на дотик, при свічках. Помітили якісь кульки на чотирьох кінцях труни. Спочатку подумали, що це — для оздобленя. Потім з'ясувалося, що труна перевернута, і то були ніжки труни. Спочатку вийняли мощі, а під ними знайшли хрест, панагію. Коли мощі було вийнято, їх промили. Потім мощі склали за анатомічним порядком та облачили.

Насельник Києво-Печерської Лаври архімандрит Полікарп (Ліненко):

— Коли митрополит Київський Філарет пішов у розкол, на душі був страшний тягар: хоч іди у підпілля, нові катакомби. І коли приїхав Блаженніший Митрополит Володимир, то перш за все вирішили прославити святого священномученика. Про це казав ще Філарет, але, вочевидь, священномученик Володимир не дав йому — перебуваючому на шляху в розкол — зробити справу обрітення святих мощей.

Знайдення мощей вирішили здійснювати таємно, щоб не почалася біганина по санепідемстанціях. Ми вже приблизно знали, коли це мало статися.

Того вечора я прогулювався територією Ближніх печер. Там знаходилися вартові та ще дехто з братії. Була, приблизно, 9—10 година вечора. Потім прийшли владики Онуфрій, Сергій, Аліпій, Іоанникій, намісник Лаври архімандрит Питирим — нині теж владика (Напередодні вони брали участь у зустрічі Блаженнішого Владики Володимира, коли той приїхав до Києва). І ось вони зайшли у храм і зачинили його. Знаючи, що в храмі архієреї, ми не наважувалися туди увійти і продовжували гуляти площею перед Хрестовоздвиженською церквою. Вже сутеніло, коли раптом побачили, що над храмом виникла темно-червона хмара. Ми подумали, що це, можливо, заграва від якоїсь пожежі за Дніпром, і піднялися на гору над церквою. Але виявилося, що ця велика хмара стоїть саме над центром храму. Лише згодом мені запала думка, що це, можливо, знамення Господнє. Майже таке саме, до речі, яке було під час знайдення у 1091 р. мощей преподобного Феодосія Печерського. Тоді, як свідчить «Києво-Печерський Патерик», над Лаврою бачили три вогняних стовпи.

Архімандрит Полікарп (Ліненко)Через деякий час нас пустили до храму. Горіло центральне панікадило. Склеп уже був розкритий. Потім мощі підняли на поверхню, акуратно відділили від усього іншого, розклали на спеціально приготованому столі, на білій скатертині, промили та залишили сушитися до ранку. Все було закінчено близько третьої години ночі.

Вранці мощі облачили і перенесли у Верхню Лавру, де в Трапезному храмі звершили Божественну літургію. Потім хресним ходом перенесли мощі у Дальні печери.

У братії була така радість, яка виникає після грозового дощу, що пролився після нестерпної спеки. Відчувалася впевненість, що, незважаючи на виниклий розкол, ми вистоїмо. Здавалося, священномученик встав із труни і прийшов на допомогу: адже він теж боровся з розкольниками і через ту саму неканонічну автокефалію. Більш того, він — святий митрополит Київський Володимир — був канонізований саме тоді, коли до нас прибув тезоіменитий владика — Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир. І того дня у нас на трапезі читали книгу «Вінок на могилу Високопреосвященного митрополита Володимира», написану відразу після поховання священномученика.

cpg.in.ua