• Русский
  • Українська

Єпископ Панкратій (Жердєв), намісник Валаамського монастиря: «Утіха ченця»



Валаамскі ченці не нудьгують взимку, коли Ладогу сковує крига, а потік паломників вичерпується. І — навпаки — нерідко тяготяться в літній сезон, під час напливу на острів туристів. Утіха монаха — молитва і духовна радість. Про те, як живуть і приймають паломників ченці
Спасо-Преображенської обителі, яка славиться своїм строгим уставом, розповідає ігумен Валаамського монастиря єпископ Троїцький Панкратій (Жердєв).
 


Молитва і праця

— Владико Панкратій, Валаамский монастир знаменитий своїм суворим уставом. Не могли б Ви розповісти про життя Валаамської братії при існуючому уставі.

— Валаам — це північний Афон, і устав в обителі строгий. Але строгість повинна бути обґрунтованою. Господь в Євангелії сказав: «Субота для людини, а не людина для суботи» (Мк: 2, 27). Всі церковні встановлення, богослужіння, таїнства направляють людину на шлях спасіння, подолання гріха, зла, зумовлюють духовне зростання і зміцнення в чеснотах. Коли ж внутрішньою стороною нехтують, то зовнішня мало допомагає, навіть шкодить.

В людині може рости фарисей, який абсолютно не стежить за своїм внутрішнім світом, дозволяючи собі і помисли, і справи негідні. Тому в будь-якій обителі все має бути гармонійно і врівноважено. Адже монастир — це, перш за все, місце, де найкраще можна виконати євангельські заповіді, реалізувати у своєму житті християнські ідеали.

Молитва і праця — це два весла, якими потрібно гребти одночасно. Для того, щоб рухатися прямо, потрібно і працювати, і молитися. Якщо ж на якесь із весел будеш налягати більше, значить, або підеш в сторону, або станеш кружляти. І церковна молитва, і келійна, і труди братії повинні бути гармонійними, врівноваженими таким чином, щоб залишалися час і сили для уважної келійної молитви, але при цьому була б можливість разом помолитися в храмі, потрудитися на послухах.

Тому ми не прагнемо до абсолютної точності у виконанні деяких уставних вказівок того ж Типікону. Хоча, безумовно, дух Типікона, устрій самого богослужіння, його структуру і особливості ми зберігаємо. В них міститься безліч духовних скарбів — і догматичних, і віроповчальних, які допомагають, повчають, надихають, торкають душу і серце. Так що щоденна участь у службі, у загальній церковній молитві, безумовно, необхідна: як мінімум 2–3 години вранці і такий же час ввечері.

Життя за уставом

— Який розпорядок дня в Валаамській обителі?

— Богослужбовий добовий круг в обителі починається о 17.00 вечірньою з малим повечір’ям, до якого приєднується валаамське чернече правило (три канони з акафістом Божої Матері) і чин прощення.

Після правила — вечеря. О 21:00 ударом дзвону починається час безмовності, під час якого ченці здійснюють келійне правило, яке складається з Ісусової молитви і поклонів.

Утреня, що передує полунощниці, у нас звершується о п’ятій годині ранку, потім братія переходить в храм Валаамської ікони Божої Матері, де правиться рання Божественна літургія. Служба закінчується на початку дев’ятої.

Після ранкового чаю та короткого відпочинку ченці відправляються на послухи. О першій годині дня — обід в братській трапезній. За трапезою читаються святоотецькі творіння. Присутність всієї братії обов’язкова.

Після трапези в 13.30 щодня біля раки засновників монастиря преподобних Сергія і Германа, Валаамських чудотворців служиться молебень, а в середу — біля шанованого списку ікони Божої Матері «Всецариця». У неділю після вечірні соборно співається молебень з акафістом преподобним Сергію і Герману, Валаамським чудотворцям.

— Як визначається келійне правило? Який в ньому сенс?

— Який час ченцеві краще молитися — вирішує духівник або ігумен з кожним братом окремо. Келійна молитва має особливе значення в житті монаха. «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері і молись Отцеві твоєму, перебуваючи в тайні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мф. 6:6).

Саме усамітнене предстояння, заповідане Господом, є ключем до молитви як такої, в тому числі, церковної, літургійної. Тому в кожного брата є своя келія — по суті, домашній храм, де він не тільки відпочиває, а і здійснює усамітнену молитву, зазвичай Ісусову або ж інші молитвослів’я, які допомагають Богоспілкуванню.

— Скільки часу триває келійне правило?

— Для початківців — зазвичай півгодини, але поступово правило збільшують. Саме в цій молитві людина може відчути благодать Божу; такий досвід дає їй можливість правильно молитися в храмі. В іншому випадку, якийсь час в церкві можна помолитися уважно, а потім відволіктися, не вміючи ні розум зібрати, ні увагу втримати, або взагалі поринути в марнослів’я. І тоді все перебування в храмі Божому виявиться даремним.

Келійне правило необхідне для того, щоб потім уже години храмової молитви живили душу, були плідними. Ми приділяємо цьому питанню велику увагу, бесідуючи з молодими братами, пояснюючи їм, як потрібно здійснювати келійне правило, яке, повторюся, у кожного — індивідуальне.

— Святі отці пишуть про необхідність постійності в молитві…

— Необхідно набувати доброго навику келійної молитви в один і той же час, і щоб людина не молилася, скажімо, сьогодні багато, завтра мало, а післязавтра — зовсім нічого. Постійне молитовне правило — основа духовного життя і духовного зростання.

— Скільки в братії залишається часу на сон?

— Сплять братія зазвичай 4–5 годин уночі та пару годин удень. Всього 6–7 годин, як і вказується в святоотецьких книгах. У тому ж «Добротолюбії» сказано, що чернець-початківець має спати 6 годин. Менше не треба, бо нервова система може не витримати. Але й досхочу висипатися теж не рекомендується.

«Головне — бути з Богом»

— Скільки на сьогоднішній день у монастирі монахів, іноків, послушників? Яка кількість трудників постійно працює в обителі?

— Загальна кількість насельників обителі — 217 чоловік, включаючи скити і подвір’я монастиря. З них:
• ієромонахів — 37
• ієродияконів — 12
• монахів — 89
• рясофорних послушників -19
• послушників — 60
Постійно на острові працює від 30 до 40 трудників.

— Як зазвичай потрапляють до монастиря?

— Зазвичай ми просимо рекомендацію або благословення старця, священика, єпископа. Але буває, що приїжджає людина, яка тільки починає воцерковлятися, але відчуває потяг до монастирського життя, бажання потрудитися, випробувати себе. Такій ми теж не відмовляємо. Вона в обителі воцерковляється, і тоді стає зрозуміло і їй, і нам — чи може вона бути кандидатом у братію чи ні.

Це справа жива і зовсім не формалізована. Одні самі приїжджають, інші через Інтернет звертаються або ж пишуть звичайні листи, просять благословення приїхати. По-різному буває, головне — бажання чернечого життя. Але не тому, що податися більше нікуди — це найгірший варіант. Головне — покликання Боже, коли життя в миру не цікавить, не важливі ні кар’єра, ні гроші, ні навіть сім’я, ні найневинніші задоволення; коли головне в житті — бути з Богом. Тому, власне, людина і приходить у монастир.

— Чи є сьогодні на Валаамі пустельники, закриті скити?

— За традицією найбільший скит в ім’я Всіх святих досить закритий: жінки туди допускаються один раз на рік на престольне свято. Є Предтеченський скит, де присутність жінок узагалі заборонена. Так що про Чернечий острів, де цей скит розташований, із повним правом можна сказати, що це північний Афон. Тут діє той же принцип, що і на Святій Горі. Частково — це данина традиції, яка здавна була заведена в цих скитах.

Та водночас усамітнені місця, де братія може в спокійних умовах йти чернечим шляхом, справді необхідні. Зазвичай у скитах богослужбове і келійне правило триваліші, ніж безпосередньо в монастирі. На трудовий послух залишається менше часу. Дуже багато братів прагнуть потрапити до скиту, але ми намагаємося направляти туди тих, хто вже підготовлений. Адже усамітнене життя (ще не пустельницьке) — зовсім особливий випадок.

— На Валаамі багато таких подвижників?

— У нас є брати, які ведуть таке життя, але я б не хотів розповідати, де і як — це річ сокровенна. Вони не для того усамітнювалися, щоб про це всьому світу розповідати, щоб їх відвідували паломники, шанувальники, духовні чада тощо.

Епоха становлення чернецтва

— Владико, як ви загалом оцінюєте стан сучасного чернецтва?

— І Валаамська обитель, і наші скити, і ті брати, які живуть усамітнено, як і все російське чернецтво, перебувають у стадії становлення.

Лише 20 років тому на всю країну було кілька чоловічих монастирів: у радянські роки діяли Троїце-Сергієва лавра, Почаївська лавра, Псково-Печерський монастир та Свято-Успенський монастир в Одесі. Чотири обителі на багатомільйонну країну.

Чернецтво як масове явище з’явилося недавно. 20 років — історично термін невеликий, і говорити, що ми перебуваємо навіть у стадії росту рано, тим паче, що більша частина цих двох десятиліть пішла на створення умов для чернецтва — відновлення храмів, келійних корпусів, переселення мирян, які їх займали.

Наприклад, на нашому острові поряд із монастирем досі ще живуть миряни, хоча на Старому Валаамі цього не було. Він був повністю чернечим островом.

— Як вирішується питання з переселенням мирян?

— Співіснування монастиря і світського поселення ми, звичайно, розглядаємо як тимчасове явище і прагнемо до того, щоб Валаам знову став північним Афоном. Але в той же час ми повинні з любов’ю, по-християнському ставитися до людей, які живуть поруч з нами, хоча вони можуть бути як нашими прихожанами, так і людьми зовсім інших переконань.

Переселення мирян, яке відбувається протягом усіх останніх 20 років, виключно добровільне. Якщо люди виявляють бажання переїхати на материк, то ми за допомогою держави і наших благодійників надаємо їм благоустроєне житло у власність на материку, зазвичай в Сортавала. Це найближче місто, частиною якого в адміністративному відношенні є і Валаам. В Сортавала за ці роки збудовано два 60-квартирних будинки. Один був зданий в 2001 році, інший заселився в минулому, цьогоріч очікується переселення ще кількох сімей. Усього перебралося 120 сімей.

Отож, мирське населення острова значно скоротилося в порівнянні з 1993 роком, коли я приїхав сюди. Тоді на Валаамі проживало близько 500 осіб, зараз прописано 160, але постійно проживають 80, решта приїжджає на літо, щоб поторгувати, використати туристичний сезон. Взимку, як правило, туристів не буває. Сподіваємося, що через кілька років Валаам переважно буде заселений монахами. Люди ж, які тут працюють на електростанції, в пожежній частині, лісгоспі, лікарні, працюватимуть вахтовим методом, маючи будинки і сім’ї на материку, як це нерідко відбувається і зараз.

— У головного Спасо-Преображенського собора обителі стоїть бюст Святішому Патріарху Алексію II…

— Я думаю, що сучасний стан монастиря — набагато кращий пам’ятник Святішому Патріарху Алексію, нашому духовному отцеві, ніж той, який ми поставили біля собору в дар нашої синівської любові, поваги до покійного Патріарха. Нинішній Валаам багато в чому пов’язаний з працями, благословеннями і турботами Святішого під час відновлення його улюбленої обителі.

— Схоже, Святіший Патріарх Кирил успадкував цю любов: у 2010 році він освятив на Валаамі нову, дуже красиву каплицю на честь Валаамської ікони Божої Матері.

— Святіший Патріарх Кирил також дуже трепетно, з любов’ю ставиться до Валааму, з яким пов’язано багато спогадів юності Патріарха. Він приїжджав сюди з митрополитом Никодимом (Ротовим) і співслужив йому ще в зачиненій обителі — той звершував таємну Божественну літургію в храмі на Ігуменському кладовищі.

І коли Патріарх через багато років відвідав Валаам, то зазначив, що іншого такого місця в руській Церкві немає — воно абсолютно унікальне, особливе, тому до нього потрібно дуже дбайливо ставитися, відновлювати.

Дві подорожі на Афон

— Владико, розкажіть про те, як ви потрапили на Валаам?

— На Валаам я потрапив зовсім несподівано… У 1992 році з групою паломників ми побували на Святій Горі Афон, були там лише добу. Вперше з 1914 року ми везли в Росію Благодатний вогонь. І ось разом із групою, що брала участь у цій місії, я потрапив на Святу Гору і був надзвичайно зачарований Афоном — це було як рай земний, дійсно сад Божої Матері. Причому, в той період ще можна було побачити старий Афон.

Зараз там відбуваються масштабні відновлювальні роботи, і слава Богу. Але все-таки щось утрачається. Всюди оновлені будівлі, прекрасне оздоблення, дуже гарні дороги, впорядковані готелі. Але, знаєте, бувають речі антикварні, справжні, зі своєю чарівністю, ми розуміємо, що їм уже багато років, іноді навіть століть, і ця річ несе якийсь дух. Якщо її замінити точно таким же виробом, але сучасної роботи, то цей дух зникає. Форма начебто та ж, а зміст — інший. І ставлення в душі.

Так от, я застав той старий Афон, коли ще був живий старець Паїсій та інші отці. Потім я багато раз їздив на Святу Гору, але перша зустріч із нею була особливо пронизливою, такою, котра внутрішньо перетворює, приголомшливою в духовному сенсі цього слова. Відчувалася абсолютно особлива атмосфера молитви. Хоча, звичайно, умови життя були набагато гіршими, ніж зараз, і пересуватися по Афону було набагато складніше. Але таке враження на мене справила Свята Гора, що я вирішив зробити все від мене залежне, щоб потрапити до нашого Пантелеймонового монастиря і там подвизатися. Я тоді був економом в Троїце-Сергієвій лаврі, але подав прохання, і цілком несподівано для мене священноначаліє поставилося до нього доброзичливо.

Мабуть, коли оформлялися документи, Святіший якимось чином дізнався про мене, викликав, ми поспілкувалися, познайомилися. Судячи з усього, його цікавила моя недавня поїздка на Афон. Зовсім несподівано для мене через кілька місяців — наприкінці 1992 року — Святіший Патріарх Алексій мене знову запросив і сказав: «Ви планували потрапити на Афон, а я хочу вас направити на Афон північний — Валаам». Ну що мені залишалося? Я відразу відчув, що це воля Божа, і відповів Святішому, що я його послушник, як він скаже, так і зроблю. Так, на Хрещення Господнє 1993 року був підписаний указ про моє призначення, і через деякий час я приїхав на Валаам.

— Як вас зустрів Святий острів?

— Перше враження шокувало. Я не очікував, що знайду цю древню обитель в настільки жалюгідному стані. Реставрація, звичайно, проводилася, але дуже незначна, причому, до часу мого прибуття була заморожена і вона. Миряни — близько 500 осіб — жили навіть у внутрішньому дворі монастиря, впереміш із келіями ченців. Але поступово, з Божою допомогою вдалося багато чого здолати. Найголовніше — встановити в обителі мир, злагоду між братією. А далі — продовжувати реставрацію, відновлювати святині.

— Гроза ченців — це нудьга, печаль. Наскільки важко в зимовий час, коли навколо сувора Ладога, сніги, безлюддя…

— Це найдорожчий і найпрекрасніший час на Валаамі! І нудно нам не буває, бо утіха ченця — це молитва і духовна радість. Нудно і сумно якраз тоді, коли нас оточує натовп паломників і туристів. Натовп! Це і є справжня гроза ченців, і, якщо говорити серйозно, дуже важлива проблема. Слід якимось чином регулювати число відвідувачів — і природа вже не витримує стотисячного за 3 місяці тиску, і ченцям важко.

Але, на жаль, правові механізми з цього приводу поки не створені — на відміну, наприклад, від Афону. Там чітко визначена кількість паломників, які можуть відвідати Святу Гору, кожному з них видається особливе письмове благословення. Обителі знають, скільки людей приїде, яку кількість місць необхідно приготувати в тих невеликих готелях, які є. А до нас у розпал сезону щодня на один день приходять від трьох до п’яти великих круїзних пароплавів, на кожному в середньому по 300 осіб.

Тобто всього майже півтори тисячі туристів відвідують Центральну садибу монастиря, деякі скити. В монастирських готелях ми можемо розмістити близько 200 паломників, прибуваючих на нашому малому флоті — невеликих кораблях.

— Які умови в цих готелях?

— Готелі на острові різні. Є комфортабельні, зі зручностями в кожному номері, але таких, на жаль, небагато. Є приміщення досить прості. Але і люди до нас приїжджають різні — бувають небагаті паломники, готові в будь-яких умовах залишитися, аби тільки помолитися, відвідати наші святині, побувати в скитах, на островах. Вони раді тому, що є. Ми ж інколи змушені розміщувати ліжка навіть у шкільних класах бо, на жаль, немає можливості прийняти всіх бажаючих. Хоча поступово умови прийому паломників у нас все-таки поліпшуються.

Християнство зовнішнє і внутрішнє

— Владико, є думка, що сучасний світ тримається молитвами святих угодників, яких на Землі — одиниці. Але Господь за їхні прохання не раз відсував кінець світу. Що ви про це думаєте?

— На жаль, аргумент про те, що світ одного разу стояв на межі краху і якісь святі ублагали за нього, дуже часто використовують адвентисти. Вони регулярно призначають дату кінця світу, а потім кажуть — якісь люди просили Бога, і все відсувається. По-моєму, було б певним спрощенням так думати. Чому? Звичайно ж, молитва дуже багато значить, особливо святих людей.

Я думаю, що нашій Церкві багато в чому допомагають молитви новомучеників. Молитва преподобного Серафима Саровського живе і діє в нас до цих пір. Такі молитви не пропадають, так само як і молитва Господа в Гефсиманському саду. Вона вічна, і дія її розповсюджується на всі часи, вона, безумовно, впливає на долі всього світу. Але, щоб подібна молитва виникла, потрібні подвижники, люди, які можуть так молитися. І ось тут ми приходимо до стану сучасного суспільства, людства.

Ми бачимо, що зло множиться, гріх зростає, стирається грань між гріхом і доброчесністю, добром і злом. Те, що завжди вважалося неприйнятним, непристойним, зараз є нормою і навіть вихваляється. Це не може позитивно впливати на духовний стан сучасного людства. На жаль, такі руйнівні, страшні, я б навіть сказав, демонічні тенденції посилюються і збільшуються. І тут, звичайно, дуже багато значить те, як Церква і люди, котрі в неї входять, протистоять цьому злу. Якщо вони піддаються згубному впливу, то, звісно, справи наші кепські. Тоді і відбувається апостасія — відступлення від віри, від християнського шляху. Християнство вихолощується, стає зовнішнім — те, що ми спостерігаємо на Заході.

Але не треба думати, що це явище нас не стосується і тільки протестанти чи католики схильні до подібних речей. Те ж саме може бути і з нашим суспільством, адже ми — частина світу, і дуже багато хто прагне до того, щоб західні, ліберальні цінності були прийняті на озброєння в нашій країні. Але це не просто філософська дискусія, це питання — життя і смерті нашої держави, суспільства та народу. І, повторюю, тут зростає роль Церкви — не тому, що вона хоче зміцнитися в суспільстві як певний інститут, а тому, що лише на основі християнських цінностей можливе відродження Росії.

Православ’я і мир / Патріархія.ru

Спасо-Преображенський Ставропігійний Валаамский чоловічий монастир