• Русский
  • Українська

Архімандрит Георгій (Шестун): «Про чернецтво»

Архімандрит Георгій (Шестун), доктор педагогічних наук, професор, академік РАПН, завідувач кафедрою міжвузівської православної педагогіки і психології Самарської Православної Духовної семінарії, намісник Заволзького монастиря на честь Чесного і Животворящого Хреста Господнього, настоятель Троїце-Сергієвого подвір’я м. Самари.

Таїнство шлюбу повертає людині повноту буття. Єва була взята від Адама, і тим самим була порушена повнота її буття. Людина відчуває себе у справжньому шлюбі повноцінною: «дві плоті» стають єдиними (Бут. 2, 24), якщо говорити народною мовою, «дві половинки знайшли одна одну, з’єдналися в ціле». У зв’язку з цим я багато думав: що ж таке чернецтво? Чому монахи не шукають цієї земної повноти? Чим вона у них заповнюється? До того ж, кажуть, що немає відмінностей між чоловічим і жіночим чернецтвом. Для мене все це було таємницею і загадкою, поки я з цим дуже близько не зустрівся.

Згідно з мирською логікою, заповнення обов’язково має бути, воно необхідне. З цієї точки зору чернецтво розглядається як доповнення свого буття Богом, тобто як особливий різновид шлюбу. Така думка досить поширена, і для прикладу наведемо слова ігумена Іларіона (Алфеєва) (нині єпископа): «Є щось суттєво спільне між шлюбом і чернецтвом. Це не два протилежні шляхи, а два шляхи, які багато в чому близькі один до одного. Людина як індивідуум — істота не зовсім повноцінна, вона реалізується як особистість лише в спілкуванні з іншою. І в шлюбі доповнення відсутнього відбувається через знаходження другої „половини“, другого „я“, через знаходження „іншого“. У чернецтві цим „іншим“ є Сам Бог. Таємниця чернечого життя полягає в тому, що той, хто прийняв чернецтво, цілком орієнтує своє життя на Бога. Людина свідомо і добровільно відмовляється не тільки від шлюбу, але і від багато чого іншого, доступного звичайним людям, щоб максимально зосередитися на Богові і присвятити Йому все своє життя, всі свої помисли і справи. І в цьому сенсі чернецтво близьке до шлюбу».

Коли я став читати твори старців про чернецтво, то переконався, що чернецтво — насправді велика таємниця. Якщо ви візьмете «Книгу для ченців і мирян», зібрану архімандритом Іоанном (Крестьянкіним), то в передмові прочитаєте перші рядки: «Чернецтво — велика Божа таємниця. І для тих, хто дерзає вступити в цю святу тайну і приєднатися до справжнього духу чернецтва, на всі часи зберіг Господь у писаннях досвід Отців, які пройшли цим шляхом у радість Вічності».

Іноді можна прочитати, що чернечий постриг — восьме Таїнство Церкви. Це Таїнство, але в чому ж воно? У листі до брата «Про чернечий постриг» архієпископ Серафим (Звездинський) спробував висловити невимовне: розповісти, що відбувається з людиною, коли звершується чернечий постриг. Прочитаємо початок цього листа: «Дорогий, рідний мій брате! Христос посеред нас! Щойно отримав твого теплого, сердечного листа, поспішаю відповісти. Та теплота, та братська сердечність, з якими ти пишеш мені, до глибини душі зворушили мене. Спасибі тобі, рідний мій, за привітання і світлі побажання. Ти просиш, щоб я поділився з тобою своїми почуттями, якими я жив до часу постригу і подальший святий час. Із великою радістю виконую твоє прохання, хоча і нелегко його виконати. Як висловлю я те, що переживала і чим тепер живе моя душа, якими словами висловлю я те, що переповнило і переповнює моє серце! Я настільки багатий небесними, благодатними скарбами, дарованими мені щедродайною правицею Господа, що правда не в змозі порахувати і половини свого багатства.

Монах я тепер! Як це страшно, незбагненно і дивно! Новий одяг, нове ім’я, нові, досі невідомі, ніколи невідомі думи, нові, ніколи не випробувані почуття, новий внутрішній світ, новий настрій, усе, все нове, весь я новий до самих кісток. Яка дивна і надприродна дія благодаті! Усього переплавила вона мене, всього перетворила…

Зрозумій ти, рідний: мене, колишнього Миколу (як не хочеться повторювати мирське ім’я!) немає більше, зовсім немає, кудись взяли і глибоко закопали, так що і найменшого сліду не залишилося. Інший раз намагаєшся уявити себе Миколою — ні, ніколи не виходить, уяву вкрай напружуєш, а колишнього Миколи так і не уявити. Немов заснув я міцним сном… Прокинувся, і що ж? Дивлюся навкруги, хочу пригадати, що було до моменту засинання, і не можу пригадати попереднього стану, немов витравив хто зі свідомості, на місце її втиснувши абсолютно нове. Залишилося тільки справжнє — нове, досі невідоме, та далеко майбутнє. Адже дитя, яке народилося на світ, не пам’ятає свого утробного життя, так ось і я: постриг зробив мене немовлям, і я не пам’ятаю свого мирського життя, на світ я наче тільки зараз народився, а не 25 років тому. Окремі спогади минулого, уривки, звичайно, збереглися, але немає колишньої сутності, сама душа інша…».

Стали приймати чернецтво мої духовні чада, яких я знав багато років. Сам я не чернець і, будучи присутнім на постригах, тільки з боку міг спостерігати, що відбувається з людьми, яких я добре знаю і люблю. Я побачив, що насправді відбувається велике Таїнство: в чернецтві помирає людина, але народжується Ангел. І одне з перших запитань, яке ставиться при постригу, звучить так: «Чи бажаєш сподобитися ангельського образу тих, які чернечать?» Монах — це ангел у плоті.

Ангел — істота безстатева, а якщо він безстатевий, то може жити поза шлюбом, він не вимагає земного повноти. Тому чернецтво не слід уподібнювати шлюбу. Це велике Таїнство. Афонський старець Єфрем Катунакський говорив, що ченці компенсують число відпалих ангелів. В «Слові, сказаному старцем на постригу черниці…» він сказав: «Як назвати те, що ми бачили сьогодні? Ні перо, ні земна мова не можуть висловити цього таїнства. Велике і не досліджене чесне Таїнство чернечого постригу… Сестро наша Никифоро! Зраділи Ангели на твоєму сьогоднішньому постригу, бо побачили тебе такою, яка входила до їхнього лику. Засмутилися демони, заголосили плачем великим, бо ти посіла те місце, на яке до падіння були поставлені вони… О! Никифоро, Никифоро, велика твоя благодать, земний Ангеле Никифоро!».

Ви можете посміхатися, мовляв: «Розповідай нам, батюшко, розповідай, ми про ченців усе знаємо». Але я вам хочу сказати, що плотська природа залишається, духовна боротьба не скасовується: світ бореться з Ангелом усередині ченця, але світ ніколи цього Ангела вже не переможе. Рано чи пізно, пройде десять років, двадцять, але все одно Ангел переможе природу. Ангельське у ченці переможе, воно незнищенне вже, як образ Божий у людині. Я бував на Афоні, зустрічав там ченців, про яких різні історії про їх «походеньки» розповідали. Але проходило п’ять-шість років, і коли ми приїжджали знову, то бачили, що вони стають Ангелами, молитовними, побожними. «Невидима брань монаха полягає в тому, — за словами старця Єфрема Катунакського, — щоб перемогти внутрішні пристрасті, самого себе. Спочатку зустрінеш стару людину, подібно до Голіафа, але дерзай! Прийде благодать, і піднімешся над пристрастями, над самим собою і побачиш іншу людину, подібного до нового Адама, з іншим духовним обрієм, іншим духовним шатами, іншою духовною їжею «.

Як може чернець падати? Якщо він грішить, якщо він падає, людиною він все ж таки вже не зможе стати, адже він — Ангел. Чернечі обітниці даються тільки один раз. І коли чернець сам складає з себе чернечий одяг і навіть вступає в шлюб, згідно з канонічними правилами Церкви він продовжує залишатися ченцем, але ченцем падшим, ми повинні зрозуміти, що монах може бути падшим, а може бути зовсім відпалим від Бога. Тоді ким монах стає? Відпалий Ангел — біс. Відпалий монах стає бісом. Ось це страшно! Можу навести тільки два випадки, коли це відбувається, — самогубство ченця і смерть під анафемою. Може, бувають і інші причини відпадіння від Бога, я їх просто не знаю.

На перший погляд, будь-яка віруюча людина мало чим від ченців відрізняється, але ви зверніть увагу, як вони мовчать. Вони вже вміють мовчати, на відміну від нас. Ченці отримують дар молитви. В них обличчя звернене до Бога, а не до миру. Вони прагнуть до усамітнення, їм хочеться закритися, у них уже іде молитва. Ви вдивіться в ченців: їх відразу можна впізнати, вони від нас відрізняються.

Є ще одна таємниця: людина не може сама обрати чернецтво. Тільки ченці можуть обрати людину для чернецтва. Хто благословляє на чернецтво? Знову монахи. Ангели обирають собі поповнення. Тільки вони можуть говорити: «Пішли, ось ти! Пішли до нас — ти готовий». Жодна людина з миру, навіть особливо духовна, не в змозі благословити на чернецтво, вона може погодитися, зрозуміти, але благословити… Благословення батьків має велику духовну силу, але навіть православні батьки знічуються перед таїною чернецтва. При постригу не потрібно згоди і благословення батьків, точніше, це питання навіть і не виникає. Житія святих і життєписи подвижників Православ’я свідчать про те, що більшість із них ішли на чернечий постриг без благословення батьків. Мама майбутнього преподобного Серафима Саровського благословила його на чернечий подвиг хрестом, який він носив усе своє життя. Є також інші приклади батьківського благословення, але це швидше виняток, ніж правило. Батьки дивуються: «Як таке може бути?» Воюють часто. Але ж чадо до Бога іде! Радіти треба!

Ангелів обирають Ангели. Це справа ченців: обрати готового до іншого життя і постригти його. Це чернече священнодійство. А що має робити обраний? Його справа сказати, пам’ятаєте, які слова? — «Я раба Господня; хай буде мені за словом твоїм» (Лк. 1, 38). Це той випадок, коли, якщо нас закликають, то треба добре пам’ятати, що в Церкві зазвичай двічі не пропонують.

Коли людина готова до чернецтва? Коли вона не відмовиться. Не тому, що вона усвідомлює, що готова, не тому, що вона зібралася, а готова тоді, коли прийшли до неї і сказали: «Пішли!», і вона відповіла: «Іду!» Саме в цей момент і відбувається вибір. Це дивно! Їй кажуть: «Зараз, зараз!» — «Чому не вчора? Чому не завтра? Що буде?» — «Треба зараз!» — Я запитував: «Чому?» — «Ти не зрозумієш», — відповідають.

А тому, що тижнем раніше людина сказала б: «Ні!», — вона побоялася б. Через тиждень вона вирішить: «Я і без цього проживу». А слід людині в такий момент запропонувати, коли вона твердо скаже: «Так!», — а потім, отримавши цей ангельський образ, вона ніколи від нього не відмовиться.

…У чернецтві є дар, який людина, як дорогоцінну перлину, вже ніколи ні на що не проміняє. Якби всі про це знали, ми б усі туди побігли. Але Господь не всім це дає розуміти. Як писав архієпископ Серафим (Звездинський) своєму братові: «Коротко скажу тобі, рідний мій, про моє теперішнє нове, чернече життя, скажу словами одного ченця: «Якби мирські люди знали всі ті радощі і душевні втіхи, котрі доводиться переживати ченцеві, то в миру нікого б не залишилось, усі пішли б у ченці, але якби мирські люди наперед відали ті скорботи і муки, які спіткають ченця, тоді ніяка плоть ніколи не осмілилася б прийняти на себе чернечий сан, ніхто зі смертних не наважився б на це…». Глибока правда, велика істина.

Чому Православною Церквою керує чернецтво? Тому що Церкву можна довірити тільки Ангелам, а не людям. Ось Ангели і керують. У Православ’ї архієреїв так і називають — Ангели Церкви. На прикладі західного світу ми бачимо, яка біда настає, якщо Церквою намагаються управляти люди.

Чому я став міркувати і думати про чернецтво? Торік Владика Сергій уп’яте взяв нас із собою на Афон. Там ми зустрічалися зі старцями. Старець Йосип Ватопедський, який написав книгу про Йосипа Ісіхаста, завжди приймає нашого Владику, розмовляє, а цього разу і нам вдалося побачитися з ним. Ще один старець, з яким ми зустрічалися і розмовляли, це Папаяніс із скиту святої Анни. Він висловив те, що я чув кілька разів і що мене завжди ображало. Старець сказав, що найнедбайливіший монах краще за найдуховнішого «білого» священика. Я подумав: «Як так? Ось гордість! Ось як ченці про себе думають!» Але потім, коли став розмірковувати про чернецтво, то зрозумів сенс того, що він сказав. Із його вуст ми почули, що найнедбайливіший Ангел вище за найкращу людину. А хіба це не так? Адже так! Як же з цим не погодитися?

Старець Паїсій Афонський, два томи листів та проповідей якого нещодавно вийшли в Росії, сказав дивну річ, що благодать священства не спасає самого священика. За його словами: «Священство — це не засіб для спасіння (людини, яка його приймає)». Тобто тільки тим, що ми — священики, ми спасатися не можемо. Хоча преподобний Силуан Афонський писав про те, що благодаті в священика стільки, таке море, що якби він її бачив, то обов’язково загордився б. Тому Господь і не дає бачити це море благодаті. А старець Паїсій пише, що благодать дається не для священика. Благодать священства спасає, але не його, а через нього — інших. Ставши священиком, ти знайшов благодать, отримав владу спасіння інших, допомоги іншим, але ти нею не спасешся. Тобі як людині потрібно самому подвизатися. Таїнство священства природу людини не змінює, ти залишаєшся таким же — гріховним, слабким, падким. Але, однак, ти маєш владу і духовну силу допомагати спасінню інших.

Таїнство чернецтва змінює природу людини. Старець Паїсій говорив: «Мені багато разів пропонували стати священиком, я завжди відмовлявся». Навіть Вселенський Патріарх пропонував йому прийняти священство. «Мені, — говорив отець Паїсій, — вистачить чернецтва». Бо чернецтво — це дар молитви за весь світ.

Коли ми намагаємося стати ісихастами, чотки перебирати, молитву розумову творити, то повинні пам’ятати, що це — чернечий досвід, ангельський досвід. Звичайно, і ми повинні бути ревними, але все ж досвід ісихазму — це досвід чернечого буття. А наше священиче служіння — це досвід любові до ближнього. Якщо ти про себе забуваєш, тоді в будь-який час, хоч коли б тебе підняли, ти ідеш на служіння з радістю. З радістю сповідуєш, відспівуєш, причащаєш і, головне, з радістю служиш Божественну літургію.

Коли одне моє духовне чадо готувалося до постригу, я переживав: «Як же так, молода така…» А вона каже: «Батюшко, не хвилюйтеся. Постриг — це веселіше весілля буде. Що таке весілля… А постриг — це така радість, таке свято! Насправді це таке духовне торжество! Ви бачили, коли відбувається постриг, як радіють ченці? Так вони раді, що їх полку прибуло».

У кожної людини є два шляхи, і обидва ведуть до спасіння: шлях Марфи і шлях Марії (Лк. 10, 38–42). Шлях Марфи — це діяльне служіння ближнім, таке покликання білого духовенства. Шлях Марії — це вибір «єдиного на потребу», життя чернече. Монах слухає Господа, сидячи біля Його ніг. Обидва шляхи ведуть до спасіння, другий — вище, але не нам вибирати. І в монастирі загинути можна, і в миру спастися. Чернецтво — це обличчя Церкви, яке завжди звернене до Бога, а священство — обличчя Церкви, звернене в світ, до людей. Ось такі у Церкви два обличчя радісних.

http://www.samara.orthodoxy.ru/